09:13, 20 травня 2018
Джерело: Meduza
Літературний оглядач «Медузи» Галина Юзефович розповідає про три нові романи російських письменників: «Відділ» Олексія Сальникова, автора «Петрових у грипі й навколо нього», роман «Раунд» журналістки Анни Немзер і «Бюро перевірки» Олександра Архангельського.
Олексій Сальников. Відділ. М.: LiveBooks, 2018
Другий роман — завжди серйозне випробування для автора, але Олексію Сальникову вдалося пройти цей неприємний рубіж майже непомітно. Гучні «Петрови у грипі й навколо нього», які протягом минулого року перетворили маловідомого єкатеринбурзького поета на повноцінну літературну зірку загальноросійського масштабу, — насправді другий роман Сальникова. І знати це, звісно, велике полегшення: читаючи «Відділ», перший прозовий досвід письменника, можна не порівнювати ревниво, не хвилюватися «видихався — не видихався» і просто отримувати задоволення від процесу, заздалегідь знаючи, що продовження буде, і іспит на письменницьку спроможність Олексій Сальников уже блискуче склав.
Але оскільки порівняння у будь-якому випадку неминучі, варто все ж таки попередити читача: при всіх своїх чималих чеснотах «Відділ» — саме дебют, і багато чого з того, що у «Петрових» спалахне яскравим полум’ям, тут простежується у вигляді ледве помітного мерехтіння.
Ненав’язливий дотеп на рівні фрази, який у другому романі ущільнився до майже критичної густоти, тут теж присутній, але у значно нижчій концентрації: несвідомо й блаженно усміхатися тому, як саме складені слова у реченні, ви також будете, але значно рідше. Сюжет «Відділу» знову в химерній пропорції поєднує якнайприземленіше побутове життя з крижаним ірраціональним жахом, однак конструкція його значно прямолінійніша і не залишає особливого простору для інтерпретацій, тлумачень і здогадок. Мабуть, єдине, що перекочувало з «Петрових» у «Відділ» (або, радше, навпаки) без змін, — це загальне відчуття наскрізного в тексті теплого й живого чару, практично не пояснюваного раціональними термінами й не розкладеного на формальні складники.
Головного героя Ігоря вигнали з міліції з вовчим квитком за недоречне правдолюбство, і єдине місце, куди йому зрештою вдається влаштуватися, — це дивний Відділ, розташований у будівлі напівзабутої котельні. Разом з іншими такими ж бідолахами, вигнаними з різних силових структур за великі й дрібні провини, Ігор буде боротися з побутовим дискомфортом, возитися з паперами, стирчати в курилці, потихеньку підкрадати каву у скупого завгоспа, а кілька разів на місяць, ночами, допитувати і після цього вбивати абсолютно випадкових людей — чоловіків, жінок і навіть дітей. Драматизм подій посилюється їхньою повною абсурдністю: ні сам Ігор, ні хто-небудь із його товаришів (загалом, непоганих хлопців) не розуміють толком, що вони роблять і в чому завинили перед вітчизною симпатичний студент, середніх років пияк чи, скажімо, молода змучена матуся в офісному костюмі.
Спершу історія сумлінних душогубів, які щиро страждають через те, що їм доводиться чинити, читається як чергова — доволі винахідлива — варіація на тему «банальності зла». Від самого початку, спостерігаючи за роботою Відділу очима Ігоря та його колег, ми в якийсь момент виявляємо, що внутрішньо перебуваємо на їхньому боці й співчуваємо їм значно більше, ніж жертвам: жартів нема — убивати ні в чому не винних людей, це ж який стрес, а нерви-то не залізні.
Однак щойно ми належно жахнемося тієї легкості, з якою і герої, і ми самі переходимо на бік темряви, як за першим шаром сальниковської історії розкриється другий: діяльність Відділу обернеться універсальною метафорою будь-якої боротьби з абстрактним і неперсоніфікованим ворогом на кшталт «терористів» чи «зрадників». Але й тут розслаблятися не слід: під самий кінець, коли ми вже практично перестанемо чекати, Сальников усе ж таки викладе на стіл пояснення, чим займається і з ким бореться Відділ насправді, змусивши нас ще раз — уже втретє — переосмислити прочитане.
Словом, «Відділ» — роман сюжетно винахідливий, дотепно написаний і небанальний за задумом — заслуговував би на найпильнішу й прихильну увагу читача навіть поза контекстом гучного успіху «Петрових у грипі й навколо нього». І все ж таки особливо тішить різниця в якості між першою і другою книжками Сальникова: вона дозволяє накреслити вкрай обнадійливу траєкторію його письменницької еволюції й дає підстави сподіватися на не менш вражаюче продовження.
Олександр Архангельський. Бюро перевірки. М.: АСТ, Редакція Олени Шубіної, 2018
Олексій Ноговіцин, аспірант філософського факультету МДУ, який майже закінчив дисертацію про любомудрів, повертається до столиці з будівельного загону в день початку Олімпіади. З далеких киргизьких степів його достроково вирвала дивна телеграма, зміст якої він змушений тримати в таємниці від усіх, навіть від найближчих йому людей — мами, наукового керівника і коханої дівчини. Протягом наступних дев’яти днів він буде розкручувати своє життя відразу в два боки: одночасно згадувати минулі роки і котитися назустріч лякаючому майбутньому — зовсім не такому, яким воно бачилося всього пару тижнів тому самому Олексію і його рідним.
Досить швидко читач дізнається, що Ноговицин — новонавернений християнин: у коморі у нього облаштована невелика молитовня, він ревно дотримується постів і обрядів, а у стосунках з коханою вже два роки зберігає болісну для обох «чистоту». Однак в церкві Олексію душно: прозаїчні попи, вічно всім незадоволені бабусі, забобони, духовна порожнеча. Ноговицину здається, що з однієї тяжкої несвободи — радянської — він потрапив в іншу, не менш гнітючу і сковує рухи його крилатої душі. Єдиною віддушиною стає листування з загадковим і витонченим отцем Артемієм, ієромонахом, який живе десь у підмосковній глушині і дистанційно опікується столичними воцерковленими розумниками. Саме за його закликом Ноговицин зараз і примчав до Москви — чи то для містичної жертви, чи то для великого подвигу віри.
В принципі, роман Олександра Архангельського можна з деякою натяжкою назвати детективом: у ньому є стартова загадка (власне телеграма) і послідовність подій, що призводять зрештою до розгадки. Однак ця формальна сюжетна канва справляє враження штучної милиці, покликаної механічним чином скріпити розлогі, любовні замальовки радянського побуту і звичаїв. Архангельський знає: щоб бути прочитаним широкою аудиторією, роман повинен містити в собі деяку, по можливості захоплюючу історію, і непогано (хоча і не бездоганно — при детальному розгляді в «Бюро перевірки» виявляються нестиковки як структурні, так і психологічні) відпрацьовує цей пункт програми.
Насправді писати про чайний гриб на віконці, про спустошену з нагоди Олімпіади Москву, про бочки з квасом на перехрестях, про клейонку, про дефіцит, про куртки з магазину «Польська мода», про концерт групи «Машина часу», про різнокольорові зібрання класиків за склом і тому подібних ознаках часу Архангельському незрівнянно цікавіше, ніж пояснювати, що ж все-таки сталося з Олексієм Ноговіциним спекотного літа 1980 року, в проміжок між початком Московської олімпіади і смертю Володимира Висоцького. Як результат, читач опиняється зануреним у теплий, матеріальний, детально облаштований і чудово прописаний світ, дія в якому рухається непередбачуваними стрибками: то на двісті сторінок зависає на місці, то раптово переходить у галоп, експрес-методом відпрацьовуючи встановлену норму екшну, то знову пригальмовує біля якоїсь особливо спокусливої вітрини або книжкової полиці.
В принципі, ця потреба в музеєфікації СРСР, в дбайливому — чи то закоханому, чи то огидному — збереженні його символів, не нова: досить згадати хоча б торішній «Місто Брежнєв» Шаміля Ідіатулліна, написаний рівно з тією ж інтенцією і страждає тими ж недоліками. Чим далі, тим більше вітчизняний літературний мейнстрім у своїх найкращих проявах нагадує «парк радянського періоду» з любовно прокладеними екскурсійними маршрутами. Одне безчасся, сьогоднішнє, до ломоти в очах вдивляється в дзеркало іншого безчасся, радянського, — приблизно так виглядає вітчизняна проза сьогодні. Моторошне видовище, якщо вдуматися, і дуже симптоматичне.
Анна Немзер. Раунд: Оптический роман. М.: АСТ, Редакция Елены Шубиной, 2018
Роман журналістки та редакторки телеканалу «Дождь» Анни Немзер «Раунд» — як ковток свіжого повітря для вітчизняного читача, виснаженого безкінечним перекопуванням кам’янистої радянської ділянки. Модна стилістика вербатім (оповідь ніби зібрана з фрагментів прямої мови), герої надзвичайно актуальні — від юнака-трансгендера до популярного репера з докторським ступенем з літератури (підніміть руки, хто не впізнав у цьому описі Оксимірона), сюжет ніби з новин, складна нелінійна композиція — і все це в упаковці з динамічного тексту, який підкреслено не-російський за манерою й темпом.
Репер Діма Грозовський кохає дівчину-фізика Сашу Лучникову, яка вирішує змінити стать. Вони розходяться, але любов, як з’ясовується, не має гендеру — їх тягне одне до одного, як і раніше. Саша (тепер про нього вже потрібно говорити в чоловічому роді) волею випадку стає власником певної темної, пекучої таємниці, що стосується внутрішньої політики однієї північнокавказької республіки — таємниці, яку однаково неможливо зберігати й страшно розголошувати. Саша ділиться цією таємницею з Дімою, той — зі своєю дівчиною-журналісткою Ніною (так, у Діми заплутане особисте життя), та — зі своїм найкращим другом ізраїльтянином Аріком, а Арік — зі своєю дівчиною Тамі. Діма з Ніною вирішують надати таємниці розголосу, і з цього моменту запускається послідовність подій, фінал яких не береться передбачити жоден із героїв.
Цілком актуальне, упізнаване й достовірне сучасне перетікає в уявне майбутнє, а по інший бік горизонту подій, у минулому, між героями виявляються химерні генеалогічні зв’язки, про які вони самі до пори навіть не здогадувалися. Одна й та сама історія програється двічі — обидва рази як трагедія, але з різним фіналом, з різними героями й у різних декораціях.
Назвати «Раунд» бездоганним романом було б, мабуть, занадто сміливо: деякі фрагменти в ньому написані справді блискуче, а деякі позначені лише схематичним контуром — здається, їх варто було б розгорнути й продовжити. Жодна сюжетна лінія не обривається (що робить авторці честь), але деякі виглядають надміру тонкими й крихкими. «Раунд» — не той текст, якому світить гучний читацький успіх (утім, приємно буде помилитися в цьому прогнозі): підкреслена відстороненість від панівної в нашій літературі герметичної ретроповісти робить роман чи то неактуальним, чи то надмірно — майже непристойно — актуальним, і ще невідомо, що з цього гірше.
З усього написаного за останні роки «Раунд» найбільше схожий на «Калейдоскоп: Витратні матеріали» Сергія Кузнецова й, з великою часткою ймовірності, повторить його долю — стане важливою (можливо, найважливішою) подією для кількох сотень — у кращому разі тисяч — читачів. Проте саме книги, подібні до роману Анни Немзер, наповнюють сенсом роботу книжкового оглядача, а російській літературі загалом дають надію на подолання радянської травми.