Опубліковано в журналі Урал, № 4, 2016
Олексій Сальников. Відділ. — «Волга», 2015, № 5–6, № 7–8.
Уральський поет Олексій Сальников написав роман. У автора цікавий бекграунд. Він живе не просто на Уралі, а в Нижньому Тагілі. Хто бував у цьому місті (я бував), напевно погодиться, що життя в ньому не надто сприяє літературній творчості та іншим витонченим заняттям. Тим не менш Олексій Сальников живе там, творить — і творить доволі плідно: у нього вийшло три поетичні збірки. А тепер — Відділ, роман, що залишає доволі незвичний післясмак.
Сюжет: дехто Ігор, звільнений із «органів» (постраждав за справедливість — розкрив корупційну схему, на якій наживалося його начальство), влаштовується на роботу до тихого Відділу, що притулився в будівлі закинутої котельні на промисловій околиці неназваного міста. У Відділі працюють такі самі невдахи, яких свого часу викинули «з лав» із різних причин. Еге ж, думає уважний читач. Схоже, «Відділ» — це історії з життя сучасних «колишніх», вигнанців путінської епохи, відставних фесбешників, відкинутих системою. Тема незвична, цікава: багато ж у нас сьогодні пишуть про тих, кого «звільнили з лав»?
Але читач буде розчарований. Тихий і неквапливий побутовий сюжет стрімко перетворюється на кривавий трилер. Співробітники Відділу займаються вбивствами. Вламуються до квартир, влаштовують їхнім мешканцям довгі допити (за безглуздим опитувальником зі 168 пунктів — щоправда, наприкінці роману цей казус проясниться). Відповіді ретельно фіксують, а потім холоднокровно вбивають своїх жертв. Повертаються до Відділу й пишуть докладні звіти.
Ось воно що, міркує читач. Це не трилер і не виробничий роман. Це така чорна абсурдистська сатира на спецслужби. Фантасмагорія в дусі сорокінського роману Серця чотирьох, у якому герої нібито вели звичайне життя, але час від часу поїдали екскременти й різали людей ножами на шматки. Так і тут подібне. Конторські будні «ескадрону смерті»: ті самі наради, ті самі пусті балачки в курилці, ті самі походи перекусити в найближче кафе й дрібні інтриги проти неприємних колег. А потім офісна пастораль змінюється ось такими сценами:
«Ігор Васильович підвівся зі стільця й зняв відро з голови чоловічка, чоловічок навіть не встиг примружитися від світла, як Філ, що сперся на лікоть і сонно кліпав у порожнечу, зісковзнув ліктем із підвіконня (Ігор навіть вирішив, що Філ задрімав), схопив чоловічка, зловив його шию в ліктьовий згин, притиснув до себе, відпустив — і чоловічок мовчки завалився набік. Ігор почув свист повітря, що виходило з розслаблених легень чоловічка. Чоловічок падав у бік столу, потім зісковзнув плечем по краю стільниці й завалився обличчям униз, головою просто під ноги Ігоря».
Деяких беруть узагалі з вулиці, заводять у застінок у підвалі котельні, влаштовують допит, а потім ламають шию й спалюють труп у печі. Причому і жінок, і дітей. Така робота.
Усе це доволі переконливо вигадано й описано — все ж таки писав це чоловік із поетичною уявою. Не відразу розумієш, що сюжет Відділу починає гальмувати. «Читач уже чекає рими до “троянди”», пояснення всіх цих убивств, а тут докладно описуються душевні переживання головорізів. Начальник Відділу чекає прокурорську перевірку, і щоб замаскуватися, пускають чутку, ніби в котельні буде галерея авангардного мистецтва. І до Відділу (й до роману) починають заходити персонажі, яких тут зовсім не чекаєш, — якісь підпільні художники. Ще від головного героя йде дружина, він страждає й годує сухариком мишеня, що живе під кухонною раковиною. Один головоріз раптово помирає від інфаркту. Решта багато говорять, ходять, метушаться, і всі ці описи рефлексій, пиятики, побутових деталей аж ніяк не наближають до відповіді на головне питання — а навіщо все це? Убивства, конспірація, усі ці головорізи — вони взагалі для чого?
Якби Відділ написав, скажімо, той самий Сорокін, він, швидше за все, залишив би читача без розгадки. Якби автором був якийсь середнячок-прозаїк, він приплів би сюди свинцеві мерзоти російської дійсності — от як буває, громадяни, і головорізи любити вміють. Хтось інший просто написав би, що герою все це наснилося (найбезпорадніший і, на жаль, доволі часто застосовуваний прийом). Але не будемо забувати, що автор Відділу — поет. Людина, чия уява мешкає в зовсім інших сферах. Якщо поет береться писати про відставних спецслужбістів, усе буде як у Твін Піксі: «сови — зовсім не те, чим здаються».
Бо винні у всьому прибульці! Саме їх, підступних агентів чужорідного розуму, вичисляють і знищують співробітники Відділу. І робити це вони змушені підпільно, нелегально, бо прибульці вже пробралися в усі ешелони російської влади, знайшли спосіб упроваджуватися в людське тіло. У минулому житті вони (прибульці, а не співробітники) були коралами, і до того ж їм, екс-коралам, доводиться боротися з іншими прибульцями, які взагалі досягли вищої стадії еволюції, перетворилися на невпізнаваний вірус, що, наче пліснява, заполонив увесь Всесвіт.
У ході сюжету з’ясується, що і дружина головного героя — з прибульців, і найбільший начальник, куратор Відділу, — теж. Певна сутність виходитиме на зв’язок із головним героєм і довго-довго викладатиме свої погляди на майбутнє людства. Людство в цієї сутності не викликає особливої симпатії. Ну так, часом достатньо виглянути у вікно, послухати, що кричать на вулиці місцеві жителі, повертаючись додому, щоб погодитися з цим твердженням: так, майбутнє людства туманне.
Десь я читав, чому китайська кухня досягла таких вершин. Бо якщо в традиційній кухні стосунки між їдцем і кухарем — це рівноправне партнерство, то в китайській між тим, хто готує, і тим, хто їсть, триває гра. Не партнерство, а гра. Я приготував, а ти вгадай, що саме ти їси — солону медузу у вигляді хрумкої соломки чи протухлі яйця під виглядом горішків? Ось так побудований і роман Олексія Сальникова. Читачеві послідовно пропонується відгадати, що саме він читає: виробничий роман, побутову прозу, кривавий трилер, філософську притчу — тим більше, що зрештою все виявляється навіть не фантастикою, а антиутопією, вироком людству, яке ось-ось підкорять якщо не корали, то плісняві грибки.
Відділ — це, звісно, не фантастика. Точніше, не та фантастика, до якої читач звик. Справжня фантастика — це теж звична страва, це теж партнерство між автором і читачем, фантастика має від самого початку заявити про свою жанрову належність, щоб читач не нудьгував. Але у Відділі всі карти розкриваються вже на останніх сторінках роману, коли ти вже роздратований і ладен писати негативну рецензію — мовляв, не можна грати з читачем у піддавки, а автор просто заплутався в обставинах і вирішив розрубати сюжетний вузол одним ударом…
Відділ тим і цікавий, що якщо його перечитати знову — і перечитувати повільно, уважно, з паузами, — стає помітно, як грамотно й уміло автор вибудував композицію, як розкидав по тексту натяки-пастки, що здаються надто недоречними при першому прочитанні (поведінка дружини, розмови в курилці), але теж працюють на те, щоб підготувати фінальний удар.
Слід привітати Олексія Сальникова з тим, що він не побоявся повестися з читачем як кухар у китайському ресторані — до останнього не розкривав йому, у якому саме жанрі він із ним грає. Це справді роман, створений уявою доброго поета.