Олексій САЛЬНИКОВ. Відділ (книжковий варіант)

Розділ 1

Дружина вже вп’яте за півтори години зателефонувала Ігорю і спитала, коли він буде вдома. Відтоді, як його вигнали з органів, вона стала дивовижно владною й дошкульною. Усі п’ять разів, коли вона дзвонила, дружина натякала, що затримається на роботі, тож він повинен забрати сина з дитячого садка.

– Слухай, – не витримав нарешті Ігор, – тобі що там, нема чим зайнятися, окрім як без кінця дзвонити?

Його роздратування було легко зрозуміти: він кружляв районом на машині, мов якийсь випадковий «бомбіла», у пошуках будинку, де мало відбутися співбесіда. Але gps, «Яндекс-карта», «Гугл-мепс» і перехожі, як один, вказували йому на самотню будівлю, з-за кривого бетонного паркану якої стирчала червона цегляна труба, трохи вщерблена часом. Низьке жовтневе небо, на тлі якого височіла труба, повільно гнало кудись одну суцільну, широкоформатну, від краю до краю, хмару, і цей небесний рух доводив Ігоря до ще більшого відчаю. Будівля з трубою, до якої вела глиняна ґрунтівка, перегороджена облупленим дерев’яним шлагбаумом, ніяк не могла бути конторою ФСБ, куди кілька днів тому Ігоря настійливо кликав офіцер зі смутно знайомим прізвищем.

Дружина зателефонувала шостий раз, Ігор подумав: «Наче забув телефон», – і справді залишив телефон у машині, вийшов і поліз під шлагбаум. За парканом було ще більш похмуро, ніж здавалося ззовні: мабуть, справа була в тому, що досі Ігор дивився крізь шлагбаум із теплого сухого автомобіля й не відчував і не чув того вітру запустіння, що безперервно рухався територією, зрідка кидаючи краплі дощу. Зсередини кути паркану, зарослі якимись кущами, виглядали, наче під пахвами, що забули про бритву.

Ґрунтівка знаком питання огинала будівлю з трубою, ніби інтригуючи тим, що вхід знаходиться з протилежного боку; з того боку, де стояв Ігор, були лише великі вікна з безлічі квадратних шибок, настільки запилених, що тим, хто був усередині (якщо там хтось узагалі був), не потрібні були штори. Праворуч від вікон розташовувалася водостічна труба з відірваним низом і чорнотою на стиках секцій. Біля труби стояв кремезний похмурий чоловік у пошарпаному синьому комбінезоні й курив. Ігор махнув йому рукою, сподіваючись, що той залишиться і якось пояснить цей топографічний ідіотизм, який його мучив. Але чоловік, завваживши рухи Ігоря, кинув недопалок, пішов геть, відчинив десь збоку двері будівлі й зник. «От сука», – майже без злості подумав Ігор.

Усередині будівлі з трубою, якщо не рахувати двох парових котлів і запаху туалету, змішаного із запахом хлорки, було порожньо. Ігор походив туди-сюди, розглядаючи вицвілі плакати з правилами техніки безпеки, порожній пожежний щит із контурами багра, сокири й трикутного відра, знайшов двоє дверей до підсобок із написами «Зварювальники» та «Слюсарі» й даремно посмикав за ручки. Шум відбився від кахельної підлоги луною, схожою на цокання підборів. Ігор згадав про дружину, і легка хвиля злорадства трохи пригасила ту досаду, що тиснула йому на душу.

Нарешті він знайшов двері, що вели на сходовий проліт, який піднімався кудись угору. Там був похмурий коридор без жодного вікна, освітлений парою сорокаватних лампочок; обабіч тяглися двері. Ігор без стуку сунувся в перші.

У кабінеті кахель змінився лінолеумом, старі дошки заскрипіли під ногами Ігоря, а повний, приземкуватий чоловік, що сидів спиною до входу обличчям до екрана ноутбука і набирав щось на безшумній клавіатурі, блиснув абсолютною лисиною, озвучуючи байдужим голосом питання:

– Чого треба? – спитала лисина тьмяно.

«Шоколаду», – хотілося відповісти Ігорю. Він зам’явся, думаючи, як поставити питання, щоб не виглядати зовсім дурнем, і чоловік за ноутбуком, відчувши заминку, глянув через плече.

– А-а, – сказав він навіть якось розчаровано. – Ну, сідай, сідай.

Він показав на стілець збоку від столу. Загіпнотизований цим розчаруванням, Ігор слухняно сів. Чоловік продовжив блукати клавіатурою товстенькими пальцями; кільця на безіменному пальці правої руки не було. Він ніби забув про Ігоря хвилин на десять. За цей час Ігор устиг стомитися, косячи очима на обстановку кабінету, що більше скидалася на володіння радянського директора школи: скляні шафи з журналами, потьмянілі вимпели на стіні, запилені спортивні кубки на підвіконні, червоний дисковий телефон на столі. Стілець під господарем кабінету поскрипував. Спортивний костюм чоловіка за ноутбуком не пасував до його одишливого посвистуючого дихання. Виникало питання: якщо лисий так дихає, коли просто сидить, то що ж із його легенями, коли він рухається.

– Прийшов, значить, – сказав чоловік так раптово, що Ігор підскочив від несподіванки на своєму затерплому від сидіння заду.

Товстун із кількох спроб висунув перекошену шухляду столу, витягнув звідти канцелярську теку з написом «Справа», розв’язав тасьомки, звірився з тим, що всередині, й запитав, якось особливо трушачи щоками:

– Ігор Петрович? Так?
– Так, – кивнув Ігор.

Товстун кинув теку назад у шухляду і з кількох спроб заштовхав її. Він звернув очі на відвідувача, і від того погляду Ігореві стало якось зле: у нього виникло враження, що товстунові приставили чужі очі, ніби швейцарській вівчарці пересадили оченята пітбуля.

– Давай одразу на «ти», Ігорю Петровичу, – сказав товстун. – Мене звати Сергій Сергійович, я тут головний, це я тобі дзвонив.

Товстун не зробив жодного руху, бодай натяку, що збирається простягнути руку для потискання. Ігор подумав, що якщо протягне першим – це буде якось принизливо у світлі того, що з ним зробили на колишній роботі, та ще й у світлі того, що відбувалося в сім’ї. Він вирішив, що принижень йому досить, і через це в знайомстві Ігоря та Сергія Сергійовича виникла незручна пауза з п’ятисекундними «гляделками».

– Ти знаєш, чим ми тут займаємося? Довідки в колишніх колег не наводив? – у останньому питанні товстуна прозирала якась, зрозуміла обом їм, глузливість. Ігор мимоволі хмикнув, а Сергій Сергійович розтлумачив це хмикання інакше, ніж думав Ігор. У хмиканні Ігоря мала б відчуватися гіркота, мовляв, які, до біса, колишні колеги. А Сергій Сергійович побачив у ньому насмішку над діяльністю своєю і своїх людей.

– Ні, ну зрозуміло, – зітхнув Сергій Сергійович, – але ж ти сюди прийшов. Чи зовсім усе погано? Навіть начальником охорони нікуди не беруть? Навіть бухгалтером у яке-небудь СМУ не хочуть?
– Не хочуть, – чесно сказав Ігор.
– От, – задоволено відзначив Сергій Сергійович, – тепер ти зрозумів, куди веде неправедний шлях корупції.

Ігор прицільно вдивився в обличчя товстуна, намагаючись вгадати, насміхається він чи ні, але тільки задивився на дрібні малинові прожилки на щоках Сергія Сергійовича. Ще з дитинства такі прожилки на обличчях літніх людей його лякали.

– Те, що ти небалакучий, – це добре, – сказав Сергій Сергійович, теж, видно, приглядаючись до Ігоря і роблячи для себе якісь висновки. – Бо якщо в тебе раніше були причини мовчати, то тепер їх лише додасться, якщо погодишся працювати за фахом.

«Був би я таким небалакучим раніше, то не сидів би тут», – із легкою тугою подумав Ігор.

– То чим треба буде займатися? – спитав Ігор.

Сергій Сергійович скрипнув стільцем, закрив ноутбук і глянув на Ігоря так, що в того спітніли долоні.

– Усім, чим я скажу, треба буде займатися, Ігорю Петровичу. Це другий шанс, ти ж сам розумієш, якщо держава його дала – треба цінувати. Якщо ти сюди прийшов, отже, цей шанс тобі потрібен, так? – Сергій Сергійович не став чекати відповіді й продовжив: – Мені потрібні такі люди, які, якщо я скажу їхати в Таїланд і прикинутися бригадою тайських повій, запитають тільки «коли виїжджаємо», а як уберегти їх від СНІДу і чи уберігати взагалі – це вже моя турбота. Я хочу знати, що вони не побіжать у найближчу газетку з відомостями про те, що фээсбешники кришують сіамські борделі і постачають туди своїх співробітників.

Ігор зрозумів, що це шпилька в його бік, і кров трохи прилила до його обличчя.
– А косметика? – запитав Ігор з-під лоба.
– Що косметика? – не зрозумів Сергій Сергійович.
– Косметику в Таїланд свою брати, чи ви на місці видасте?
– Гумор – це добре, – з тим самим виразом обличчя схвалив випад Ігоря Сергій Сергійович. – Гумор, особливо такий беззлобний, позитивно впливає на колектив. Але май на увазі, що в мене, крім тебе, таких клоунів уже кілька є, не втомишся змагатися?
«Не втомлюся», – подумав Ігор, але промовчав. Він не розумів, що знову привело його сюди, під крило цих людей, чиї посвідчення і зірочки на погонах щось вирішують у долях інших – без посвідчень, без зірочок чи з найнижчим їх числом. Це був незбагненний магнетизм дотичності до захисту країни. Багато хто, зачарований цим магнетизмом, будував генеральські дачі чи «кришував» бізнес, або ж, як Ігор, покірно слухав жарти про тайських повій. І при тому, що якби таку «шутку» дозволив собі будь-який інший роботодавець, без цього флеру дотичності до вищої мети, зірочок, посвідчень, Ігор уже спробував би розбити стільницю його жирною пикою.

Мовчання Ігоря Сергій Сергійович розтлумачив по-своєму й сказав:
– Отже, Ігорю Петровичу, історія така. Я тебе обманювати не буду. Формально ми, звісно, до ФСБ належимо, тобто ти зможеш, як раніше, посвідченням по п’янці посвітити, на дорозі там, якщо проблеми виникнуть, теж. Але якщо на справжнього фээсбешника наскочиш, то він тебе по всіх статтях обіграє: у тебе вісімка, а в нього туз. Тож якщо почнеш не по ділу «залупатися», то й звідси вилетиш. Тут і без тебе ідіотів вистачає.

І ще таке. Проєкт спільний із Міноборони, секретний на всіх етапах, тому гроші розпиляли вже на стадії виділення і пиляли ще кілька разів, перш ніж вони до нас дійшли. Сам бачиш, яка в нас конторка через це вийшла: у туалет краще вдома ходити, бо взуття ціле буде. Олівці, ручки, картриджі для принтера доведеться купувати самому, принаймні поки що.

Кадри в нас теж такі, що навіть ти здивуєшся. Я імен не називатиму, але один дурень одинадцятирічному пацанові побачення в інтернеті призначив – скандал був, ну його, коротше, вигнали з органів, але за колишні заслуги вирішили хоч сюди прилаштувати до пенсії. Дружина його з дому вигнала, так він просто тут і живе, доводиться бідоласі терпіти всі ці «зручності», але це все одно краще, ніж із дірявої ложки їсти.

Сюди навіть дочку одного генерала намагалися всунути, коли вона сім’ю на пішохідному переході весело переїхала, але потім вирішили по-старому: відстрочка вироку до часу, коли її дитині виповниться чотирнадцять років, а вона навіть ще не вагітна, уяви.
– Уявив, – сказав Ігор.

– У деталі я тебе, звісно, посвячувати не можу, мене самого не в усьому посвятили, – продовжив Сергій Сергійович, – але взагалі робота не пилюка. Це навіть, я б сказав, ілюзія роботи. Я, чесно, сам не можу повірити, чим тут займаюся. Іноді сиджу вдома й трохи охреніваю, і тебе це почуття теж відвідає. Тут тільки Молодого воно не відвідує, але в нього за нинішнього ладу, вважай, уся свідома життя пройшла. А ти ж іще до перебудови народився?
– У справі все є, – зауважив Ігор.
– Так, – чи то визнав правоту Ігоря Сергій Сергійович, чи то відповів якимось своїм думкам. – Коротше, бардак, звісно, але ти ж і раніше з цим стикався, і, сподіваюся, запалу поменшало, варежку вже не розкриватимеш.

Від цього добродушно сказаного «варежку розкривати» кров знову прилила до обличчя Ігоря.
– Тут просто не можна грати в «викривача», реально, – пояснив Сергій Сергійович. – Якщо почнеш відеозвернення до народу на ютуб закидати чи документи для «Вікілікс» сканувати про те, який ідіотизм тут коїться, то відразу кажу: ти нічого не доведеш. Це в кращому випадку. А в гіршому, звісно, твої старі грішки згадають – і буде твоя дружина передачки в тринадцяту колонію возити, сам розумієш.

Ігор зовсім не був певен, що його дружина буде возити передачки в тринадцяту колонію. Він тепер узагалі не був певен, що вона їх хоча б надсилатиме чи відповідатиме на листи. І, мабуть, ці думки якось відбилися на мімічних м’язах Ігоря, бо Сергій Сергійович запитав:

– Ну що, є якісь питання, може, якісь деталі залишилися незрозумілими? Не соромся — краще одразу дізнавайся, щоб потім не було спокуси зображати із себе героя. Краще одразу уяви, що тобі пропонують працювати охоронцем в Освенцимі, щоб не залишилося якихось романтичних ілюзіій, якщо вони в тебе ще залишилися з минулого разу.

– Курити тут можна? – спитав Ігор.

– Взагалі я противник цієї справи, – зізнався Сергій Сергійович. – Я, як бачиш, більше люблю пожерти у вільний час. – Та й на робочий час це теж поширюється, – вгадав думку Ігоря Сергій Сергійович. – Але так-то можна — тільки відкрий кватирку, а попіл стряхуй у той кухоль, потім помиєш.

Виникла пауза: Ігор викурив усе, поки шукав будівлю контори, і чекав, що Сергій Сергійович поділиться цигаркою — Ігор вирішив, що проблеми судин на обличчі майбутнього начальника з’явилися через надмірне вживання алкоголю й тютюну. Тепер Ігор не знав, як ввічливо про це сказати, а Сергій Сергійович чекав, коли Ігор почне задумливо курити під кватиркою. Ігор почав нишпорити по кишенях.

– А, так ти так завуальовано вирішив стрельнути. Вибач, — Сергій Сергійович, хрустнувши суглобами стільця, звично підняв трубку, притиснув її плечем до щоки, схопив корпус телефону однією рукою, щоб він не зісковзнув зі столу, а вказівним пальцем другої руки двічі повернув дисковий набір.

Тільки тепер Ігор помітив круглі настінні годинники над входом у кабінет — вони показували тридцять вісім хвилин п’ятої. І якраз за якихось двадцять п’ять (хвилин) різкі гудки в телефонній трубці змінилися якимось хрипом, а Сергій Сергійович обурено засопів у відповідь на той хрип.

– Ти що, спиш там? Принеси цигарку мені, дорогий.

Трубка коротко, то запитально, то обурено прохрипіла.

– А на що ти влаштовувався? – не без іронії спитав Сергій Сергійович. – Давай, коротше, неси, потім поругаємося, заодно й познайомишся.

Трубка знову похрипіла, наче запитально. Сергій Сергійович після цього оцінювально глянув на Ігоря.

– Не, ну хрін зна, – сказав Сергій Сергійович, – може, Філу й припаде до душі, а тобі навряд чи, хоча якщо ще пару місяців у такому темпі працювати доведеться, ми тут всі один до одного призвичаїмося. Короче, іди сюди, годі кокетувати.

Сергій Сергійович клацнув трубку назад на гайку і, як здалося Ігореві, з полегшенням зітхнув.

– Ось так, – сказав він, ніби пояснюючи щось Ігорю.

Через хвилину в двері обережно постукали.

– Ёлки-палки, — голосно вигукнув Сергій Сергійович замість «заходьте», і на порозі з’явився той самий здоровенний чоловік у синьому комбінезоні, що проігнорував махання Ігоря біля шлагбауму.

– А, цей, то чи, – сказав здоровяк із певним розчаруванням, поки Ігор розглядав його заплямовані брезентові чоботи. – Це ж той самий, що щур, правда? – спитав він так, ніби Ігор узагалі не знаходився в кабінеті, мабуть вважаючи, що його статура дає йому право ставити такі питання в такому тоні й у присутності Ігоря.

– Та, та, – відповів Сергій Сергійович, піддаючись тону здоровяка, так, що в Ігоря створилося враження, ніби він взагалі зник. – Він самий. Пляма на чистому лиці державної служби. Він, до речі, твій тезко, тільки Петрович.

– А-а, ну добре, – одобрив здоровяк і пояснив своє схвалення: – Хоч запам’ятовувати особливо не треба, а то цей то Ренат, то Ринат…

– Ринат, – підказав Сергій Сергійович.

– Ну ладно, – відповів здоровяк, – пойдемо, чи що, покуримо, Ігоре, е-е-е…

Ігор зрозумів, що час піднятися й потиснути руку.

– Ігорю Петровичу, – сказав він здоровяку, намагаючись показати, що його рукостискання не таке вже й слабке, як може здатися на перший погляд.

– Ігор Васильович, – представився здоровяк і одразу кинув через плече Ігоря: – Дивись-но, мовби одружений, а права рука сильніша, ніж у Молодого.

Ігор пропустив жарт здоровяка повз вуха, а Сергій Сергійович лишив його без відповіді. Ігор помітив, що в Ігоря Васильовича, як і в Сергія Сергійовича, не було обручки.

– Гаразд, Ігорю Петровичу, підемо, правда, покуримо в іншому місці, – кивнув Ігор, вони вийшли, і здоровяк сказав у ще не зачинені двері: – А то знову почне, у мене через вас астма, діабет, тиск.

Вони вийшли на майданчик і піднялися на поверх вище; можливо, там теж був коридор, але двері в нього були заколоті двома товстими дошками хрест-навхрест. Тут сходи закінчувалися і майданчик виглядав свіжіше через свою запущеність — ніби його щойно побілили; побілена була навіть заклопочена двері — і поруч лишилися кисті малярів, вкриті вапном; на підвіконні напіввідкритого вікна стояв відро з білими плямами. Ігор Васильович показав на це відро й сказав:

– Пепельниця.

Потім простяг Ігореві сигарету, закурив сам і підкурив Ігоря.

– Отже, до нас збираєшся, – промовив здоровяк після першої затяжки.

Ігор кивнув і спитав:

– А що тут, взагалі?

Ігор Васильович усміхнувся.

– А тобі головний наморочив мрак? – Ігор кивнув. – Обіцяв відрядження в Таїланд? – Ігор знову кивнув.

– Та тут у кого як вважається, – сказав Ігор Васильович, випускаючи дим над маківкою Ігоря. – Молодий каже, що ми, мовляв, допитуємо прибульців. Каже, що хтось наверху захотів вислужитися ще за Медведєва: мовляв, якщо той переключиться з інновацій на позаземний розум, йому у відповідь покажуть: бач, у нас уже є це, і є документи, і все інше — список операцій, протоколи допитів. Але ти особливо не парся, чи це правда — ця історія насправді ще за Союзу почалася. Але я не можу тобі розповісти, бо в мене з ЦЕСом є домовленість язиком не тріпати. Ренат думає, що ми якихось чорних ріелторів прикриваємо для когось зверху.

Ігор не знав, що відповісти на такий просторий спіч і невпевнено похмикав, роблячи вигляд, що розуміє, про що говорить Ігор Васильович.

– А я от сподіваюся, що не у всіх зверху дах поїхав: якщо тримають нас тут, значить, якийсь сенс є, якась система прослідковується. Звітності до них вимагають навіть більше, ніж зазвичай; тут, бля, стільки паперової роботи — навіть ти, бухгалтер, охренієш. Та й сенсу не було б усе так ховати, якби це була кримінальна схема під покровом фээсбэ. Ти ж не один такий нещасний, що нікуди пристати не можеш; тут половина людей погодилася б на будь-яку кримінальну маячню відразу, якби її прямо запропонували, а друга половина зламалася б і погодилася після деяких роздумів. Ну, що я тобі кажу, якщо — Погодишся, може, сам до чогось додумаєшся, навіть цікаво, що тобі в голову спаде.
— А зарплата як?
— Ну, мені вистачає, — ухильно відповів Ігор Васильович.

Ігор подумки всміхнувся: його завжди дивував цей сором людей під час розмови про зарплати. Усі, кого будь-коли знав Ігор, легко розповідали про якісь гомосексуальні досвіди в юності, про те, як у них не стоїть на дружину, про найінтимніші подробиці сімейного життя, але одразу ж сором’язливо замика́лися, коли мова заходила про гроші, які вони чесно отримували за свою чесну працю, — якесь складне табу на фінансову наготу. Сам Ігор теж соромився говорити, скільки заробляє. Він хотів озвучити цю думку, але чомусь не наважився, витріщаючись на величезні берці Ігоря Васильовича. Тому теж раптово не було про що говорити, тож решту перекуру вони провели мовчки.

Вони спустилися до Сергія Сергійовича. Здоровило чомусь підбадьорливо поплескав Ігоря по плечу, але сам у кабінет заходити не став, а зник за одними з дверей коридору. Ігор уже зрозумів, що Сергій Сергійович чомусь не любить стуків у двері, і увійшов одразу, як і вперше. Сергій Сергійович знову шарив пальцями по ноутбуку й запитав потилицею:
— Що, наслухався про чорних рієлторів? Вирішив?
— А що, інших питань не буде? Типу там, ким я бачу себе у вашій компанії через рік чи через п’ять?

Сергій Сергійович поворухнув головою, ніби намагаючись розвернути її в бік Ігоря, щоб кинути на нього якийсь погляд, але розвернутися так, щоб зустрітися поглядом, у нього не вийшло, і він сказав лише:
— Іди до Ріната в п’ятий кабінет, він тобі покаже, як і що.

П’ятий кабінет виявилося легко знайти — він єдиний був позначений цифрою. Ігор вирішив, що аура начальницької фамільярності має поширюватися на всю контору, й сунувся в кабінет без стуку, але одразу ж звідкілясь праворуч, із-за стелажа з папками, почув питання, чи не вчили його стукати. Приголомшений зауваженням, він не одразу здивувався, що підлога в кабінеті № 5 покрита не лінолеумом, а паркетом, і що двері, на відміну від решти — звичайних дерев’яних, пофарбованих олійною фарбою, — зроблені «під євроремонт». Окрім скляних стелажів і паркету, у кабінеті були ще цілком сучасний комп’ютерний стіл і крутячийся стілець із підлокітниками, вікна виявилися пластиковими, а невидимий кондиціонер нагнітав у приміщення тепле сухе повітря.

— Я від Сергія Сергійовича, — сказав Ігор стелажу.

З-за стелажа вислизнула подібна самому Ігорю канцелярська щуря, навіть ніби того ж віку, хіба що сам Ігор був у костюмі-трійці, а щуря — у такому ж, як у Ігоря Васильовича, синьому комбінезоні, тільки чистому й краще підігнаному за розміром, у чистій синій робочій курточці, а під комбінезоном і курточкою проглядали біла сорочка та синя, у колір комбінезона, краватка. Замість брезентових черевиків — якісь берці з білими шнурками, і якби не золота затискачка для краватки, Рінат нагадував би радянського інженера-конструктора в третьому поколінні.

— Рінат Йосипович, — представився новий знайомий. — Рінат, — повторив він, особливо натискаючи на звук «і».

Передача кабінету забрала багато часу. Спочатку все йшло справді дуже жваво, навіть якось не в манері Ріната Йосиповича; Ігор встиг розписатися за штори, шафу, бюстик, килимок, але вже на комп’ютерній миші, названій в одній з канцелярських книг Ріната Йосиповича «Маніпулятор типу “миша”, виробник “Леново”, інвентарний номер “715”», виникла певна заминка. Виробником миші виявилася не «Леново», а «Г’юлетт-Паккард», а інвентарного номера на ній і взагалі не було.

Рінат Йосипович наполегливо попросив Ігоря нікуди не йти, висмикнув мишу з гнізда й зник хвилин на п’ятнадцять, а потім повернувся нібито з тією ж мишею, але вже якимось задоволеніший.
— Та-а-ак, — сказав він і, по-котячому мружачись, почав гортати одну зі своїх канцелярських книг. — Є ще два стільці.
— На одному піки точені? — ледь чутно пробурмотів Ігор і осікся під поглядом Ріната Йосиповича, який перестав бути котячим і став дуже уважним.
— Що? — запитав Рінат Йосипович. — Зі стільцем щось не так?
— Ні-ні, я так просто, — сказав Ігор.

У стільців виявилися не ті інвентарні номери, і Рінат Йосипович, схопивши обидва, знову зник, залишивши Ігоря, який безнадійно присів на край столу. Повернувся Рінат Йосипович знову з двома стільцями, щоправда, цього разу вони були кращі й чистіші за попередні. Подальша звірка з канцелярією показала, що в кабінеті Ігоря бракує настінного годинника, і, принесений та повішений на місце — саме над дверима, він здався Ігорю дивовижно схожим на годинник із кабінету Сергія Сергійовича.

Кілька разів Рінат Йосипович зривався з місця, як гриф із пустельних висот, зникав і приносив в Ігореве лігво щось новеньке, а саме: відро з червоними, масляною фарбою написаними літерами «М. Т.» на боці, чавунний прес-пап’є, пожовтілий від часу графин і гранчасту склянку, швабру, немов сплетене з пластмаси сміттєве відро.

Коли Рінат Йосипович сунувся до вікна, Ігор злякався, що той почне рахувати дохлих мух у віконній рамі й приносити бракуючих, але Рінат Йосипович знайшов там гранітну попільничку, заспокоївся, дав Ігорю розписатися в її отриманні й одразу закурив. Ігор жадібно втягнув чужий дим ніздрями, але Рінат Йосипович залишив це його телорух без уваги, хоча видно було, що помітив. Ігор перехопив його скошений у бік виходу замислений погляд — там, на дверній ручці, теліпався, ніби перегризений, обривок мотузки.
— Мені службового собаки не передбачено? — спитав Ігор, намагаючись пожартувати, і кивнув головою в бік мотузки.
— Ні, не передбачено, — розсіяно сказав Рінат Йосипович і дуже серйозно глянув Ігорю в очі: — Ви будьте уважніші. Вони готові все приміщення по цеглинці розтаскати. Вони здатні дві пачки сигарет за день простріляти, я якось чисто з академічного інтересу порахував. Зараз підемо отримувати спецодяг, два комплекти, ви з ним обережніше, це на рік, і черевики теж на рік.

— Ось, — говорив він за кілька хвилин, уже внизу, відчиняючи комірчину з написом «Слюсарі», — тут ваша шафка, бачите, цифра «вісім», ось ключ від неї, тут розпишіться, ага. Зброю ви весь час із собою тягати не зможете, тільки перед операцією, тільки під розпис, але ви й не схожі на того, хто в цьому потребу має. Ви, до речі, взагалі стріляти вмієте?

Ігор не встиг відповісти, як йому під ніс була сунута книга з техніки безпеки, у якій він, не вчитуючись, ніби під гіпнозом, розписався.
— Тепер умієте, — сказав Рінат Йосипович.

— Значить так, — інструктував Рінат Йосипович, коли вони знову повернулися у восьмий кабінет. — Ось ця печатка, — він, немов брязкальцем, тряс круглою печаткою в Ігоря перед носом. — Цим завіряти протокол допиту, якщо вас до нього допустять, а цим, — він знову тряс печаткою, але цього разу прямокутною, — деталі операції, а ось це, — він тряс картонкою, схожою на гральну карту, — ваш логін і пароль від комп’ютера. Логін і пароль міняти не потрібно, візьміть і не загубіть. Печатки прибирайте в цю шухляду столу, вона замикається, тримайте ключ, — і він простягнув черговий ключ із биркою.
— Якщо монітор здається вам замалим, несіть із дому свій, флешки з дому носити не треба, із дому можна носити все, звідси виносити нічого не можна. Ось розпишіться, що згодні з цим.

Коли Ігор залишився сам, він кілька хвилин сидів обличчям до входу, весь час виглядаючи з-за монітора. Дивитися на теліпаючийся на дверній ручці обривок мотузки йому не кортіло, і він поставив стіл так, щоб сидіти спиною до скляної шафи при стіні, аби вікно було ліворуч, а двері праворуч. Упорядкувавши себе таким чином, він сів перед комп’ютером, навіть не намагаючись його вмикати, і якийсь час просто приходив до тями після бурі, яку влаштував довкола нього Рінат Йосипович.

Він почувався так, ніби його стрімко прогнали через усі пози канцелярської Камасутри, відчуття втоми в усіх м’язах змішувалося з відчуттям незрозумілого задоволення в усьому організмі.

Ігор іще не вийшов із цього стану, коли до нього без стуку знову зазирнув Ігор Васильович.
— Ти додому збираєшся чи, як Філ, тут ночуватимеш?

Вони разом подивилися на настінний годинник, який показував пів на сьому.
— Не підкинеш мене? Я тут недалеко живу, — знову сказав Ігор Васильович. — А то моя машинка в ремонті, віддав якимось місцевим алкашам, вони її вже тиждень ковиряють, мене вже всі підвозили, ти ще ні. Тільки почекай мене під шлагбаумом, поки я переодягнуся.

Ігор не міг уявити здоровила ні в чому іншому, окрім цього пошарпаного комбінезона й пошарпаних черевиків, і саме ця обіцянка, а також цікавість, як же виглядає колега у своєму повсякденному одязі, переконали його залишитися в машині біля шлагбаума й почекати.

Очікування Ігор скрашував лайкою з дружиною телефоном, кількість пропущених викликів від якої він навіть не став дивитися, щоб не засмучуватися завчасно.

Вийшло й справді незручно: дуже роздратованим тоном дружина розповіла Ігорю, як їй подзвонили на роботу, як вона поспішала крізь затори, щоб забрати сина з дитсадка, як вихователька вдавала, що нічого не сталося, але була готова з’їсти дружину Ігоря на місці. Вона дуже засмутилася, коли дізналася, що чоловік знову подався у внутрішні органи.
— Ти знову з цими мудаками зв’язався, — сказала вона. — Тобі мало одного разу? Тобі мало, що решта вже по двоє дітей має: одного старшокласника й одного маленького, я як стара діва виглядаю серед подруг, яка напослідок щось урвала. І взагалі, ти скоро додому збираєшся?
— Як тільки, так одразу, — сказав Ігор.
— О, ось, прекрасно, упізнаю старі часи. Де був, що робив — казати не можна, що в мене відбувається — слухати не хочеш, чого ти взагалі хочеш?

Вона так розійшлася після кількох годин мовчання Ігоря, що носилася докорами крізь усе їхнє спільне життя туди й назад, немов грала на ньому гами. Коли Ігореві ставало зовсім тоскно від її докорів, він клав телефон на сусіднє сидіння, слухав, як нерозбірливо попискує динамік, безсилий донести до нього слова дружини, й дивився, як на лобовому склі накопичуються краплі напівдохлого дощу. Потім, здогадуючись за шумом того ж динаміка, що дружина про щось його питає, він знову брав слухавку, казав у неї нейтральне «так, так» і знову клав телефон на сусіднє сидіння. Нарешті, побачивши на горизонті Ігоря Васильовича, сказав:

– Вибач, удома вже поговоримо як слід, зараз справді ніколи, – і скинув дзвінок. Кілька секунд він боявся, що за рік його бездіяльності дружина могла навчитися ігнорувати всі ці «вибач, мені ніколи», могла зателефонувати знову й продовжити свій монолог ще більш підвищеним тоном, але телефон мовчав. Поки здоровань крокував по глині у його бік, Ігор, щоб не спокушати долю, встиг набрати есемеску: «Я передзвоню, коли звільнюся». І, тимчасово заспокоєний цим своїм тактичним матримоніальним ходом, засунув мобільний телефон у нагрудну кишеню піджака.

Від руху, коли Ігор сховав телефон, здоровань не відвів очей, зрозуміло посміхнувся Ігорю своєю усмішкою, оточеною мімічними зморшками, яка складалася з рівних зубів, ніби висаджених у ясна з однаковим проміжком у міліметр між ними.
– Посварився? – спитав здоровань і тицьнув Ігоря пальцем у бік. – Вона в тебе хохлушка, ні?
– Та ні, начебто з Сибіру в неї батько з матір’ю, – відповів Ігор.
– А моя хохлушка була, – сказав Ігор Васильович, підлаштовуючи сидіння під себе й протягуючи ремінь безпеки через свою широчезну грудищу, нагадуючи цим чомусь революційного матроса з кулеметною стрічкою. – Вона й руки розпускала, користувалася тим, що я здачі дати не можу – я ж одразу ж уб’ю до біса. Мене рятувало тільки те, що вона до моєї голови не дотягувалася – так, усе в тулуб гамселила. Ну що, поїхали.

У побуті Ігор Васильович носив сірий костюм, піджак якого він не застібав ні на один ґудзик, білу сорочку без краватки й жовті черевики з матової шкіри. Цей пристойний наряд не робив самого Ігоря Васильовича пристойнішим, і костюм, і черевики все одно сиділи на ньому, як комбінезон і брезентові боти, тому, коли Ігор Васильович витяг із кишені футляр і насадив на ніс окуляри в тонкій оправі з прямокутними скельцями, Ігор ледь не розсміявся. Бажання сміятися, втім, у Ігоря відпало, щойно він побачив, скільки глини натягав у салон Ігор Васильович на своїх черевиках.

Спершу їхня дорожня розмова якось не зліпилася.
– Так, до речі, – почав було Ігор Васильович, витяг із кишені червоні корочки й простяг їх Ігорю. – Не загуби, – сказав він.
Але Ігор лише кивнув у відповідь і сховав корочки в нагрудну кишеню.

Потім, видно від нудьги, здоровань став нишпорити очима по салону й виявив позаду дитяче крісло:
– Скільки років? – спитав він.
– Шість, – коротко відповів Ігор.
– Один? – запитав Ігор Васильович, на що Ігор тільки зітхнув у відповідь, і вони знову замовкли на якийсь час, підстрибуючи на вибоїнах промзони, куди їх обох занесло працювати.

Ігор косився на Ігоря Васильовича і, здавалось, був не проти поговорити, але теми, які підіймав здоровань, не могли не вичерпатися парою фраз. Що міг відповісти Ігор на вручення корочок? Проголосити урочисту промову? Як він міг відповісти на питання про дитину? Спитати, чи є в Ігоря Васильовича діти? Той би відповів щось про старшого сина-ледацюгу або про доньку, яка тягне гроші на ганчір’я. Можна було спитати про онуків, тим більше що в машині, зблизька, Ігор розгледів, що здоровань, схоже, одного віку з Сергієм Сергійовичем, а тому вже явно більше п’ятдесяти, але онуки бувають дуже болючою темою. Буває, що їх не заводять, або колишня дружина не дає зустрічатися з дітьми й онуками, або, що ще гірше, вони є, і є їхні фотографії в гаманці, а ще гірше – в телефоні, і там же відеозапис, і все це треба переглянути, ще й стежити при цьому за дорогою.

– Тут завжди затори, – попередив Ігор Васильович, – давай об’їздом, ліворуч.

Ігор послухався здорованя, але на тому шляху, яким вони поїхали, зламався трамвай, машини, що намагалися його об’їхати, перегородили трамвайні колії, тож зустрічні справні трамваї не могли проїхати й вишикувалися в чергу, як і ті, що стали за несправним, і перекрили дорогу остаточно. Серед бензинового й газового пару, серед психовано перекрикуваних автомобільних сигналів, у гущі безпорадного автотранспорту вовтузився заклопотаний, промоклий регулювальник.
– Усе б віддав, аби отак само, на спокійній роботі, – кивнув на регулювальника Ігор Васильович.
– Так наче все спокійно й у нас, як мені здалося, а що, бувають сильні завали? – спитав Ігор.
– Скоро обіцяється бурхливий денечок і бурхлива нічка, – сказав Ігор Васильович. – Ти дружину попередь, що тебе не буде.
– Ага, «попередь», може, зараз подзвонити й сказати, – усміхнувся Ігор.
– А, ну так, ну так, – теж усміхнувся Ігор Васильович, – я вже трохи призабув, як це буває. А-а-а, знову, знову тебе не буде, тебе вже діти тільки на фото впізнають.
– Ні, ну не до такої міри, – заперечив Ігор, – у нас до такого не доходить, та й не доходило, але певна напруга, звичайно, є…
– Певна напруга, – навіщо-то повторив за ним Ігор Васильович. – Тут таке іноді діється, я приходжу додому й радію, що нікого нема, що ніхто не питає, як справи, бо справи насправді завжди кепські.
– Так жорстко все? – трохи напружився Ігор.
– Ні, ну це все, звісно, залежить від того, де ти раніше працював. А я знаю, де ти раніше служив, тому думаю, що все це тобі здасться жорсткуватим. З іншого боку, багатьом паперова тяганина здається нестерпною, навіть більш нестерпною, ніж у полі працювати, а в тебе тут все гаразд має бути.
– А чому ти взагалі не звільнився? – спитав Ігор. – Тобі начебто за віком уже можна.
– Я ідейний, – сказав Ігор Васильович, але всміхнувся так, що було неясно – жартує він чи ні.

Ігор похмуро замислився, похмурість посилювалася ще й тим, що вони загрузли в заторі, а якийсь хрін у машині позаду дратувався виглядом багажника чи номерного знака автомобіля Ігоря й то й діло тиснув на сигнал. Щоб відволіктися, Ігор увімкнув радіо.
– Та ти не грійся, – вгадав його рухи Ігор Васильович, – якби ти не підходив, тобі б не зателефонували. Тебе основательно перевіряли, за тобою навіть стежили. Я тобі більше скажу, я тебе знаю краще, ніж ти сам себе знаєш, я тебе вибрав, точніше, ми з Сергієм Сергійовичем. Ти ж достатньо врівноважений, ти, може, сам не знаєш, наскільки ти спокійний – як удав. Звичайно, ти цікавий, але це не великий недолік. Частково це навіть перевага. Якщо тобі цікаво, що відбувається, значить, ти шукатимеш відповіді, можливо, навіть їх знайдеш, може, навіть поділишся цими відповідями з нами.

Ігор навіть не помітив, як закурив, мабуть, він дістав цигарку, коли почув, що за ним стежили.
– Я так розумію, що інформації мало навіть нагорі, – сказав Ігор Васильович. – Це помітно, коли нагорі мало знають, вони тоді ще більше туману напускають. Фух, хочеш бензином дихати, закрий вікно, я краще пасивним курцем побуду.

Ігор слухняно зачинив вікно.
– Ти статистику вивчав? – спитав Ігор Васильович.
– Мені ніхто статистику ще не давав, – сказав Ігор.
– Ти не так зрозумів, – поморщився здоровань, – взагалі, статистику як науку.
– А, в цьому сенсі. Ну, в інституті наче викладали, тільки це коли було-то, більше десяти років тому. Та й непрофільним щось вважалося, типу філософії, англійської.
– Ну ясно, – сумно зітхнув Ігор Васильович. – Але ж ти хоч І після перебудови вчився, але ж до того дурдому? Не так, як зараз учать цих лопухів малолітніх: якийсь менеджер двох слів грамотно написати не може в зізнанні? Або ті з п’ятірками з російської мови, що російською взагалі не розмовляють.

– Та якщо ви мене вивчали… – почав було Ігор.

– Та то риторичне питання було, я такими до смерті тебе заговорити зможу, це вікове, мабуть.

Водій позаду все продовжував час від часу сигналити. Ігор Васильович кілька разів сказав: «Та що ж це таке?» Коли Ігор, щоб викинути недопалок, опустив скло, а сусід ззаду знову прогудів, то через відкрите вікно цей звук особливо виразно долинув до вух Ігоря Васильовича. Здоровило зітхнув і швидко вибрався назовні. Звільнений від його ваги автомобіль полегшено похитнувся.

Ігор Васильович підійшов до машини роздратованого автолюбителя й виконав біля його вікна якісь маніпуляції, слабко видимі для Ігоря у вже насталих сутінках, у світлі фар та вуличних ліхтарів.

– Навіть посвідчення не довелося показувати, – зітхнув здоровило, знову навантаживши собою машину Ігоря. – Досить було одного вигляду моєї похмурої пички. Ось такої, – він зобразив насуплене обличчя, і Ігор мимоволі всміхнувся з того, що цей вираз був не на його адресу.

Вони проторчали в цьому заторі ще хвилин сорок і, хоча водій позаду вгамував своє роздратування, Ігор Васильович час від часу поглядав назад і чомусь усміхався. Ігореві це не подобалося, здавалося глузуванням із переможеного противника, але він мовчав.

– Гаразд, спасибі, хоча я б пішки, мабуть, швидше дістався, зате в теплі, – сказав Ігор Васильович замість прощання, коли в спальному районі, неподалік від звичайної п’ятиповерхівки, звільняв салон від свого тіла.

Ігор потис йому руку, подумав, чи варто повертати пасажирське сидіння в попереднє положення, але не став возитися, а відразу ж зателефонував дружині.

– Купити чого-небудь? – спитав він заклопотаним голосом, удаючи, що щойно мав серйозну розмову, щоб приховати винуваті нотки, які тільки завели б дружину в новий скандал.

За той час, що їй було заборонено дзвонити, дружина, видно, перекипіла, обдзвонила всіх – від подруг до матері – і трохи заспокоїлась, бо теща загалом добре ставилася до Ігоря, і розпад їхньої сім’ї їй був ні до чого – вона ще хотіла налагодити своє особисте життя після смерті тестя, а онук, якого дочка з зятем спихали б на бабусю під час сварок, плутав би їй карти в амурних справах. Теща, можливо, навіть тішилася, що Ігор повернувся в органи, їй подобалося «пробивати по базі» всіх своїх потенційних кавалерів, прямо вона цього доньці не казала, знаходила інші, гарніші слова, але на доньку це діяло заспокійливо.

– Ти скоро там? – спитала дружина надтріснутим вечірнім голосом, яким вона завжди говорила, коли вже намазувалася кремами, бо йти було нікуди, нічого не треба було вже готувати, а в гості до них ніхто не збирався.

– Та скоро, скоро, хвилин за п’ятнадцять буду, – сказав Ігор. – Купити нічого не треба, кажу?

– Ну, йогурт якийсь купи, не знаю, малому. А краще просто додому йди.

Це було сказано настільки мирним голосом, що Ігор напружився, чуючи засідку, але на всяк випадок вирішив поквапитися. Консьєржка у під’їзді подивилася на нього осудливо, ніби вже була в курсі, син у своїй кімнаті сидів за комп’ютером у навушниках, нібито готуючи себе до чергової батьківської сварки й збираючись у разі чого додати звук на повну, щоб не чути, як вони обмінюються докорами про даремно прожиті роки. Але дружина зустріла Ігоря загалом привітно, не сидячи у вітальні перед телевізором, не сидячи в спальні за ноутбуком і не сидячи на кухні зі склянкою вина та скептичним поглядом, спрямованим на холодильник. Вона вийшла його зустріти, м’яко ступаючи у капцях, вони навіть поцілувалися, вона сказала: «Фу, ти мокрий, коли встиг», а Ігор відповів: «Та там хлеще».

Поки він роздягався й роззувався, дружина спитала:

– Що за місце хоч, нічого?

– Я сам поки не розібрався, – сказав Ігор. – Але так, ніби нічого, правда, все занюхане там, знаєш, такий офіс у стилі соцреалізму.

– З бюстиком Дзержинського? Чи з портретом?

– Та ні, там бюстик Чайковського в мене в кабінеті чомусь.

Дружина хихикнула, син, краєм ока побачивши світло в передпокої, виглянув із кімнати, з легким острахом розглядаючи обох батьків (Ігоря кольнуло сумління), підійшов, обняв Ігоря за ноги й спитав:

– Лаятися ви не будете?

– Не будемо, не будемо, – сказала дружина.

Синові вистачило цієї обіцянки, щоб одразу забути про батька й поспіхом піти назад, до екрана, де щось відбувалося.

Коли Ігор приймав душ, дружина стояла й дивилася на нього якимось дивним поглядом, так що Ігор навіть спитав, що це вона так дивиться.

– Я просто думаю, не такий уже й поганий був рік, поки ти себе шукав, типу, – зітхнула дружина.

Ігор обережно подивився на неї крізь воду, що стікала з чола, й не знайшов, що на це відповісти. Лише відзначив про себе, що курити вона кинула відразу, як тільки дізналася, що вагітна, але досі стояла біля мийки так, як робила ще в інституті, в гуртожитській кухні: спершися крижами на раковину, ковзаючи капцями по кахлю й постійно перебираючи ногами, щоб зовсім не зісковзнути на підлогу, а пальці піднесла до рота. На думку Ігоря прийшла, звісно, фраза «Ти знала, за кого виходила», але він уже казав її раніше, і нічого доброго з цього не виходило. Він так часто зловживав цією фразою, що якщо герой якогось фільму її вимовляв, дружина могла почати лаятися (і що цікаво, у самому фільмі, паралельно, дружина головного героя теж починала скандал після таких слів).

– Мені навіть подобалося, який ти був пришиблений, як кошенятко, – сказала дружина.

– Ну, знаєш, мені не дуже подобалося бути пришибленим, – спокійно відповів на це Ігор. – Це жах якийсь був. Не зовсім суцільний жах, але неприємно було теліпатися без діла. Ти ще й кісилась іноді, як не знаю хто, як сьогодні от.

– Та ну тебе, кісилась, – без образи сказала дружина.

– Давай, спиши все на ПМС, – запропонував Ігор.

– А чому б і не списати? У тебе зате перший час після звільнення такі перепади були, що й до ПМС далеко, прямо клімакс якийсь, а тепер, дивись, наче й не звільняли. Навіть хребет ніби вирівнявся назад, – вона полізла до нього й почухала його між лопатками.

– Ага, і дупа назад виросла, – сказав Ігор, – буду знову табуретки собою ламати.

– Ні, ти все ж розкажи детальніше, – попросила дружина, коли вимитий і висушений Ігор перемістився на кухню й почав їсти свою вечерю. – Цікаво ж, хто там, як. От ти казав, що коли звільнили – жах був, а там не буде такого жаху, але вже на роботі?

– Я поки точно не знаю, буде жах чи ні. Ти прямо… Ти на кого працюєш, узагалі?

Дружина засміялася.

– Ні, ну справді, – сказав Ігор, – мене ж тільки-но взяли, я всього Кілька людей бачив, що я можу розповісти?

– Ну, розкажи, хто там у вас головний, молоденький? Мені подобається, коли молоденький, а вже у званні, і його старпери на кшталт тебе терплять. У нас такий менеджер у сусідньому відділі був, син головного, ого як усілякі пенсіонери психували.

– Це той, що грибів нажерся й у вікно вийшов?

– Ну так, ну так, той самий, але все одно.

– Ні, тобі б головний не сподобався, він на твій смак застарий, – сказав Ігор. – Він ще й товстий.

– Фу, – відповіла на це дружина.

– Він реально такий великий кабанюка, – сказав Ігор.

– Ще й лисий, мабуть, – здогадалася дружина.

– Ну, так і не розбереш: лисий, бритий, – Ігор показав обличчям, що він не фахівець у перукарському мистецтві. – Але ніби лисий, якось органічно його лисина поєднується з його товстотою. А ще він, уяви собі, у спортивному костюмі на роботі. Тільки, знаєш, золотого ланцюга на шиї не вистачає і перснів із наколками.

– Ага, – сказала дружина. – І наколотих перснів. А секретарка в нього?

– У нього немає секретарки, він, схоже, сам собі секретарка, – Ігор затримався, чекаючи, поки жарт оформиться в його голові, і додав: – У всіх значеннях цього слова.

До дружини не одразу дійшов сенс сказаного, але вона охоче посміхнулася, почувши в голосі Ігоря гумористичну інтонацію. Коли жарт таки дійшов, дружина посміхнулася ще раз, вже щиро. Тільки після цих її усмішок Ігор відчув, що нарешті повернувся додому, бо до цього все було якимось прикордонним. Йому здавалося, що він на якійсь розвідці на окупованій території.

Лампочки в гіпсокартонній стелі, вкручені по периметру, засвітилися з теплотою ялинкової гірлянди, хоча і гіпсокартонна стеля, і ці лампочки дружина вибивала в сімейній суперечці перед ремонтом якимись жахливими образами (Ігор хотів круглий світильник, що самотньо звисає зі стелі). Щоразу, дивлячись на ці лампочки, Ігор почувався переможеним.

І кухонні фіранки, які вони обирали разом усією родиною, але купили ті, що вирішила дружина, не викликали в Ігоря болючих спогадів, а здалися навіть симпатичними. Та й сама дружина, без косметики, вечірня, зі зібраним у хвіст волоссям, здавалася ріднішою й простішою.

Ігор раптом згадав, як його бісили в підлітковому й юнацькому віці власні батьки з їхніми вечірніми посиденьками на кухні та безглуздими розмовами й суперечками, бісив батько, що сидів за столом у трусах і блакитній майці, яку зсередини підпирав невеликий живіт, і виявив себе самого, що сидів у самих сімейниках, обговорюючи начальство і відпускаючи з цього приводу дурнуваті жарти.

Наче у відповідь на його думки, якось по-особливому тупцяючи, з’явився син і попросив чогось поїсти.

– Суп ти ж не будеш, – сказала синові дружина.

– А йогурту ніякого нема? – спитав син.

– Які тобі йогурти, ти вже в майку не влазиш, – відповіла на це дружина.

– Та вона просто йому вже замала, – сказав Ігор, поглянувши на сина, в якого між піжамними штанами та нижнім краєм майки справді був просвіт у пару сантиметрів.

Син підтягнув штани, і дружина сказала на це:

– Давай-давай, ти аж до пахв зібрався підтягувати? Може, чаю поп’єш? – син погоджено кивнув.

– Давай, розповідай далі, – сказала дружина, пораючись біля сина.

– Він, знаєш, старої закваски, зрозуміло, він же ще в Радянському Союзі починав, то чи з гебістськими, чи з армійськими замашками, тикав мене носом у мою справу, звісно. Тож довелося трохи поплисти. Він усе з підколками натякав, що таке не повинно повторитися. Мені це взагалі подобається: всі такі чесні обличчя роблять, і ніхто ніби нічого не знає, але всі ж знають, як було, і всі знають, що я бачу, що вони знають.

– Другий ще є, мій тезка, – сказав Ігор, – на вигляд як Валуєв. Цей ніби з театру – грає резонера. Навіть незрозуміло, що в ньому не так. Він такий відповідний своєму образу. Правду-матку рубає і про себе, і про інших, у рухах упевнений. Жартує грубо. Але таке відчуття, ніби запросили актора з ТЮГу зіграти антагоніста начальству – от він і шпарить роль, у яку вжився. Імпровізує. Але загалом справляє враження нормальне.

– У нас Сергійко такий, – встряв син. – Він вирішив, що він Бетмен, і хоче, щоб його всі «Бетмен» кликали, а його все одно Сергійком називають.

– Іди, іди звідси, – прогнала сина дружина. – Вуха він тут свої… Випив свій чай – іди. А то потім буде…

– Потім ще татарин є, він наче бухгалтер і завгосп, – продовжив Ігор, коли за сином грюкнули двері. – Це взагалі кадр, але ґрунтовний, якби там усі такі були, як він, та й узагалі, всюди такі, як він, були б, і бардаку такого повсюди не було б. Ну уяви, татарин із німецькими замашками, я б навіть сказав нацистськими, йому тільки форми бракувало.

– Ой, ну не треба, татарин із німецькими замашками, та ще й завгосп і бухгалтер, про це фільм є «Досконала людина», – пожартувала дружина.

– Ні, ну реально, – сказав Ігор, переконливо приклавши руку до серця. – На мою думку, там на ньому вся матеріальна база тримається. Він прямо як досяглий бухгалтерського дзену виглядає. У нього в одного кабінет нормально відремонтований. Від нього одного шелест по всій установі стоїть. Він би тобі сподобався.

– Тільки не почни в цього гуру, як минулого разу, бухгалтерську звітність копати, – сказала дружина.

– Навіть якщо доберуся, навряд чи щось знайду, – переконано сказав Ігор. – По його впевненій пичці видно, що хрін підкопаєшся, у нього, швидше за все, якась найчистіша схема є, бездоганна, видно ж, що він не дурень і не просто так користується становищем. Там явно не в посаді справа, а в чистоті документів.

– От подобається мені, коли в тебе так очі починають блищати, – сказала дружина. – Ніби нічого доброго це не обіцяє, а все одно симпатично, як у Мишка, коли він грипував у чотири роки.

– А мені ось не зовсім це подобається, – відповів Ігор. – Тож якщо помітиш, одразу зупиняй.

– А з дівчатами у вас як на новому місці? – спитала дружина.

– Там, по-моєму, взагалі немає жінок, – сказав Ігор, – і не було, схоже. Бо зазвичай якісь сліди залишаються після вас. Наприклад, плакат на Восьме березня десь валявся б, чи пляшка з-під мартіні десь стояла – хоч щось було б. А там цього немає. Не знаю, може, спеціально так колектив підібрали.

– Може й спеціально, – визнала дружина. – У нас от колектив наполовину чоловічий, наполовину жіночий, але між жінками вічно якісь терки, змови незрозумілі, образи. Я іноді дивлюся серіал, той самий детективний, де герої навпіл такі, навпіл сякі, і дивуюся Які у них суто ділові стосунки. Комп’ютерницю б зацькували інші жінки через її кольоровий одяг і крутили б пальцем біля скроні, скільки б докторських ступенів у них не було при вступі в ФСБ.

– Це так, – усміхнувся Ігор. – Пам’ятаєш, у вас сисадмін прийшов на корпоратив у футболці з конями, скільки вони йому це пригадували?

– Вони йому цих рожевих коней досі пригадують, причому не в обличчя, а так, за спиною, вважають його дурником. Хоча він справді трохи дурник, зажатий якийсь, хоча майже тридцять, ще з мамою живе, як маніяк.

Сам Ігор не вважав сисадміна маніяком, але кивнув, хоча ідея пожити з мамою, а ще краще самому, холостяцьким життям хоч якийсь час, йому в принципі подобалась.

– Це взагалі не зовсім нормально, на мою думку, – продовжила дружина. – Він набагато розумніший за багатьох наших “гусей”, які машини й жінок міняють. Але класти свій розум на вівтар тупорилості, можливо, вважати себе розумнішим за інших, таємно радіти їхньому ідіотизму (я, наприклад, повна дурепа в комп’ютерах) – у нього це явно щось нездорове. Ще й цей корпоратив, йому ж мати почала дзвонити о десятій, де він і як, і судячи з його нещасного обличчя, мабуть, вона йому погрожувала серцевим нападом. Таку матір я б давно подушкою задушила.

Ігор згадав, як вона сама йому вдень телефонувала, але не видав цього.

– Та ти і сам такий був на початку студентства, – сказала дружина. – Просто тоді з мобільним зв’язком були проблеми. Пам’ятаєш, твоя мати казала, що я стерва, що народжу точно не від тебе, а заради квартири. Пам’ятаєш?

«Щодо “стерви”, вона не так уже й помилялася», – беззлобно подумав Ігор зі скосою усмішкою, а сам сказав:

– Ні, ну мені-то вона в очі цього не казала, так, шепотілася з сестрою і батьком, батько, до речі, за тебе був. Твоя мати теж вважала щось на кшталт. Що ти завагітнієш, а я тебе одразу кину. Теж думала, що все через квартиру і дачу, город тієї твоєї бабусі. І дзвонили тобі також, боялися, що я тебе не на побачення повів, а здам у бордель або на органи.

Вони посиділи й повспоминали різне з раннього подружнього життя, від чого Ігору стало ще затишніше. У дитинстві у нього була подруга у дворі, вони так само обговорювали якусь книгу, разом ходили до бібліотеки, каталися на велосипедах, і через схожість того спілкування та теперішньої розмови дружина здавалася ще ріднішою.

– Мені хто-небудь буде читати? – крикнув син із своєї кімнати. – Чи у вас там романтика?

– Ох, точно, ось ми слідкуємо за режимом, – сказала дружина, перевертаючи до себе лицевою стороною мобільний телефон на кухонному столі. – Давай ти сьогодні почитаєш. А я поки серію досмотрю, бо скачала…

Син уже сам вимкнув світло в кімнаті, увімкнув нічник, закрився ковдрою і дивився з-під краю, як раніше з-під кружки, темними, як у дружини, очима.

– Тато, – перебив він, коли Ігор взяв книгу і вже хотів відкрити рот.

Було тихо, лише дощ несильний, але рівний, долбив у металевий карниз і скло, ще було чути, як забубнив телевізор у їхній спальні.

– Тато, – повторив син, – а ти мене на актора повезеш подивитися?

– Якого актора? – не зрозумів Ігор.

– Ну, ти ж сказав, що у вас є актор на роботі.

– Аа, цей, так він не актор, просто схожий на актора на сцені, – сказав Ігор, і подумав, що краще зараз зовсім не знайомити Ігоря Васильовича й сина, бо Мишко одразу згадає слова про нього в тісному сімейному колі.

– Все одно, – спокійно сказав син, – цікаво подивитися.

– Може, і повезу, – збрехав Ігор, – але там нічого цікавого немає, як у мами на роботі, такі ж дядьки й тітки, тільки тіток нема.

– Я по телевізору дивився, там ФСБ терористів ловило, – сказав син. – Ти тепер до них влаштувався?

– Так, я й раніше там був, тільки ти вже не пам’ятаєш, – сказав Ігор.

Син поворушився під ковдрою, видно, що складна думка супроводжувалася рухами тіла.

– Ні, раніше ти був бухгалтер, як мама, а тепер у вас уже є бухгалтер, – сказав син. – Ти тепер ловитимеш?

– У мене навіть пістолет, на мене записаний, є, – похвалився Ігор. – Тільки я його додому не можу приносити, його під розпис видають, а потім забирають. Теж під розпис.

– Шкода, – сказав син, у якого були на пістолет якісь плани. – А кого ти будеш ловити? Терористів? У нас же в місті, напевно, немає терористів.

– Може, й є, – знайшовся Ігор. – Може, їх просто вчасно ловлять.

Сину сподобалася така відповідь, і він ще поворушився, але вже нічого не питав.

– А може, й зовсім не терористів, – чомусь сказав Ігор, дивлячись у його задоволені очі. – Там майже всі не розуміють, чим ми займаємося. Один думає, що ми ловимо прибульців, як люди в чорному.

– Вау, – пошепки сказав син. – Він, напевно, вже бачив і тому так думає, а ти не бачив?

Ігор згадав Сергія Сергійовича і сказав:

– Прибульців не бачив, а от прибульця з минулого – так. Він у нас головний.

– А як він у вас головний, якщо він із минулого? Може, з майбутнього? Може, ти переплутав?

– Ні, він точно з минулого, – впевнено сказав Ігор. – Він не тільки себе до нас притащив, а й усю контору звідти привіз.

– А ти розкажеш, коли спіймаєш?

– Розкажу, звісно, – сказав Ігор. – Тільки нікому не кажи, – попередив Ігор, знаючи, що син усе розболтить у дитячому садку.

 Розділ 2

– Ти ось їздиш із Петровичем, ти йому хоча б раз сказав, що тих, кого ми допитали, – убиваємо? – запитав Молодий Ігоря Васильовича.

Це дивовижне вміння Молодого говорити «ти» з усіма підряд дратувало й дивувало Ігоря, тим більше що Молодий був майже підліток або справляв таке враження своєю зміїною сутулістю та жирними русими волоссям із зачесаною на бік чолкою над прищавим лобом. Коли він приєднувався до них у курилці на третьому поверсі, діставав свої вишневі сигарки і впевнено запалював, Ігорю щоразу хотілося дати йому ляпаса й вигнати геть.

Але Ігоря Васильовича таке поводження зовсім не бентежило, і, видно, на це були причини.

– Я робив йому туманні натяки, що все не так просто, – відповідав зверху вниз Ігор Васильович.

– Ти як мій тато, він теж робив туманні натяки, що скоро звалить, а потім виявилось – хоп! – і звалив, хоч у розшук оголошуй. До речі, оголосили, а виявилось, що він не зник, а пішов, заздалегідь всіх попередив. Так і тут.

– Ти вже задовбав, чесно кажучи, історії про свого тата розповідати, – сказав Ігор Васильович. – Я його вже краще, ніж себе, знаю.

Філ усміхався з підвіконня біля попільниці-відра із засохлою вапном – сам він не курив, але ходив за компанію. Філу було близько тридцяти, він нагадував актора, що грає позитивні та героїчні ролі, але в його нинішньому положенні було щось комічне, кожну його репліку Молодий і Ігор Васильович коментували в контексті «любові до хлопчиків».

Ігор усе чекав, коли Філ зірветься і піде битися або хоча б вдарить Молодого, але Філ, здавалось, був непроникним для жартів і тільки сміявся разом із усіма. Ігорю не хотілося думати, що насправді твориться в голові Філа – у площині реального ставлення до тих, з ким він працює, і в сфері сексуальних фантазій.

Вже майже тиждень вони час від часу коротали робочий час у курилці. До них ніколи не приєднувались ні Сергій Сергійович, ні Рінат Йосипович – перший, зрозуміло, не курив і був важкуватий, а другий – незрозуміло чому. Болтали на будь-які теми, що приходили в голову. Від нудьги дражнили Молодого за любов до комп’ютерних ігор, обговорювали сімейні дрязги, новини, відео з YouTube.

Філ зазвичай розташовувався на підвіконні, Молодий і Ігор Васильович спирався на стіни біля вікна, а сам Ігор упирався спиною в перила і курив, час від часу піднімаючись на одну сходинку, щоб підійти до відра й стряхнути попіл.

Ця розмова виникла після обговорення садово-городніх справ Ігоря Васильовича – всі помітно хвилювалися, дізнавшись вранці від Сергія Сергійовича, що сьогодні ночують не вдома.

– Ти, Петрович, не переживай, – заспокоїв його Ігор Васильович. – Твоє діло, можна сказати, сторона. Ніхто тебе кров’ю зв’язувати не збирається. Не хочеш – не бери участі. Якщо нічого екстремального не станеться, можеш навіть вийти в іншу кімнату. Твоє діло – допитати. Ось і все.

– А зброя нам тоді навіщо? – спитав Ігор.

– Ну, там собака, мало чого, всякої фігні вистачає, – сказав Ігор Васильович. – Один раз брали авторитетика якогось місцевого, так довелося цілу купу народу перехерачити. Люди ж різні бувають. Але в основному алкоголіки та наркомани, так що особливо не переживай. Нехай головний гріється і Ренат, що ми щось там з інвентарю загубимо.

– Щось я все одно згрівся, – зізнався Ігор і натрапив на щиру усмішку Філа. – Тобто просто беремо й убиваємо?

– Так, просто, – сказав Ігор Васильович. – Раджу, до речі, поспати, у тебе робота нудна, можеш носом клювати.

– Перший раз навряд чи клюне, – впевнено сказав Молодий. – А от якщо кілька викликів підряд, то й я починаю плутатися.

Ігор слухняно спустився в кімнату відпочинку на першому поверсі, де зазвичай був Філ, ліг на диванчик, але замість того щоб заснути, переводив погляд то на холодильник «Юрюзань» у кутку, то на стіл зі стопкою чистих тарілок і поряд гранованих склянок, в одну з яких встромлений букет із алюмінієвих ложок і виделок, то дивився на сірий трохи опуклий екран вимкненого старого телевізора.

У нього не виходило з голови історія двохрічної давності, коли звичайного понтовитого злодія з сусіднього району, який безпечно «стукав» на місцевих ментів одному з колишніх однокурсників Ігоря, знайшли мертвим серед кримінальної сцени в стилі італійських розбірок часів сухого закону, що зовсім не відповідало чину злодія.

Троє друзів злодія, п’ять повій, домогосподарка та хто ще – були розкидані в калюжах крові по всьому приватному будинку, стіни були проштриковані так, ніби їх навмисно решетили. Один боєць, який підробляв у злодія охоронцем, лежав у ванні з перерізаними венами – на нього все й списали, вирішили, що це посттравматичний синдром та надлишок алкоголю зіграли з колишнім афганцем злий жарт.

Ще тоді Ігор засумнівався у версії слідства, та що там, самі слідчі, здається, сумнівалися у своїй версії, але тепер Ігор засумнівався ще більше.

До того ж він не був упевнений, що це масове вбивство і згаданий Ігорем Васильовичем випадок – те саме, адже на розбірку в особняку знадобилися б сили десятка Ігорів Васильовичів, а не одного, навіть із моральною підтримкою скромного педофіла та прищавого напівпідлітка.

Перебираючи в пам’яті різні незвичайні кримінальні епізоди за кілька років, Ігор не міг згадати випадку, коли помітну кримінальну фігуру вбили саме вдома.

Зрозумівши, що заснути не вдасться, Ігор піднявся до себе і заліз в Інтернет через телефон, щоб Молодий, відповідальний за адміністрування, не дізнався, чим він займається. Він, звісно, здогадувався, що хтось все одно стежить за його рухами в мережі, але абстрактна фігура анонімного спостерігача не викликала такого відторгнення, як фігура Молодого – зігнутої під знаком питання, який грає у «WoW» і паралельно дивиться в логи Ігоря.

Копання скрасило Ігору години очікування, його впевненість, що вбивство злодія здійснили саме ті, з ким він працював, – дещо зміцнилася.

Ігор зовсім по-новому подивився на цих людей, але від того, що знав їх якийсь час, його ставлення не могло одразу змінитися – йому вони подобалися хоча б тому, що прийняли його в компанію.

За вікнами зовсім стемніло, коли до кабінету Ігоря заглянув захеканий Молодий.

– Ось ти де, – сказав він. – Ми тебе спершу на диванчику шукали, потім вирішили, що ти звалив від гріха подалі, потім подивились – а машина на місці. Допоможи дещо завантажити.

– Не могли одразу тут глянути? – запізніло спитав Ігор, але слухняно поплівся за Молодим у його кабінет, де довелося хапати за кути якусь громіздку штуку, загорнуту в поліетилен.

– Ми потім її ще назад потягнемо, – кряхтя зауважив Молодий, коли вони витягли її у сходовий проліт. – Хоча, може, без нас обійдеться, запряжемо здорового і Ріната.

– Запряжеш ти Ріната, як же, – сказав Ігор, мимоволі постукуючи жерстяною стороною вантажу об перила. – Далеко тягти?

– Та до гаража, – сказав Молодий, – коли до землі дійдемо, легше буде. Головне – на льоду не посковзнутися біля виходу, там і без цієї штуковини можна розбитися.

На виході їх зустріли, курячи під ліхтарем над дверима, Ігор Васильович і Філ. Ігор Васильович сказав:

– Давайте, давайте, – як би підганяючи своїх «кріпаків».

– Ти взагалі міг би один цю штуку тягати й заносити, – відповідав йому Молодий.

– Ага, – сказав Ігор Васильович. – Мені не можна. Я вже старий.

Філ приєднався до Ігоря й Молодого, щоб як би допомогти, але взятися за «бандуру», що вони несли, було ніде, і тому він, сором’язливо усміхаючись, йшов поруч, дивлячись, як вони час від часу спотикаються на замерзлих слідах від машин.

Біля самого гаража – цегляного куба з боку, що далі від шлагбаума – Філ забіг трохи вперед і пересторого приоткрив стулку залізних воріт, яка заскрежетала об лід нижньою кромкою і загуділи, як гонг.

– Я машину так вже прогрів, – сказав Філ.

– Зашибісь, – сказав Молодий, першим протискаючись у щілину, освітлену зсередини жовтим світлом кількох лампочок. Ігор вдячно кивнув Філу, на що той тільки махнув рукою.

Вони завантажили «бандуру» через задні двері білої «Газелі» в простір між сидіннями та витерли піт.

– Я тут спину колись залишу, – похмуро пообіцяв хтось Молодий. – Скільки там ще залишилось? Пісяти встигну втекти?

Це було риторичне питання, але Ігор і Філ глянули на годинник, хоча Ігор не знав, коли вони виїжджають, і бачив, що Молодий сам поліз за телефоном, щоб дізнатися час.

– Телефон залиш, скільки можна говорити, – сказав Філ зі своєю звичною усмішкою. – Виставимося колись через тебе.

Молодий не став жартувати у своїй звичній манері «вище всіх», а слухняно зник у темряві ночі, так що Ігор навіть трохи онімів від несподіванки. Від Філа не сховалося здивування Ігоря, але він тільки скривив невизначену гримасу на кшталт «такі справи» або «вічно одне й те ж». Ігор на всяк випадок похлопав себе по кишенях, хоча точно пам’ятав, що залишив телефон на столі – це теж не залишилося непоміченим для Філа, який розуміюче усміхнувся.

Ще півгодини тривала всяка возня, під час якої Рінат Йосипович видавав їм пістолети, а вони розписувалися і, ковиряючись у комбінезонах, напяливали кожен свою кобуру – і це нагадувало, ніби кожен із них – кінь і запрягає сам себе.

– Вам, Олександре, я б, будь моя воля, взагалі нічого не давав, – висловив свою таємну думку Рінат Йосипович, звертаючись до Молодого. – Ви мене лякаєте навіть, коли тримаєте степлер.

– Ти б взагалі нікому нічого не давав, – сказав Молодий. – Будь твоя воля, ми б пішки до місця ходили і назад.

У обличчі Ріната Йосиповича промайнула якась тінь, ніби Молодий озвучив думку, на яку сам Рінат Йосипович не наважувався.

Ігорю Рінат Йосипович вручив запечатаний конверт формату А4, який не було куди подіти, окрім як засунути за кишеню комбінезона на животі.

– Який сенс? – знову встряв Молодий. – Дай йому ці листочки – він би в кишеню сунув, все одно ж ми там будемо й усе почуємо.

Ігорю Васильовичу Рінат Йосипович видав скляну баночку з самотньо дзвеніючими всередині пігулками. При цьому обидва, не домовляючись, глянули на Молодого, очевидно, очікуючи його чергових реплік, але той промовчав.

У тому ж мовчанні, яке підсилювало тривогу Ігоря до легкої тремтячки в руках, вони – Ігор, Молодий і Ігор Васильович – загрузли в задній частині «Газелі», а Філ сів за кермо.

– Хоть би Есес вийшов удачі побажати, – сказав Молодий, коли вони виїхали і відкрив шлагбаум, Рінат Йосипович помахав їм услід.

– Все тобі не так, – зауважив Ігор Васильович. – Волынку, до речі, дай сюди.

Молодий не став сперечатися, витягнув пістолет і простягнув його руків’ям уперед.

– Обойму хоч не встиг вставити, балбес? – сказав Ігор Васильович, перевіряючи пістолет на відсутність патронів. – Філ, візьми від гріха.

Він проліз по салону, віддав пістолет, повернувся і сів навпроти Ігоря, який очікував, що Ігор Васильович розповість пару байок про Молодого і пістолет. Принаймні обстановка і обіцяюче обличчя Ігоря Васильовича як би до цього розташовували, але він почав зовсім про інше.

– Не хвилюйся, – сказав він. – Ми ж тут не якісь надлюди. Ми ж тут всяка шваль. Але при цьому працюємо. І ті люди звичайні, а може, й не зовсім звичайні, не дарма ми до них їздимо. Але справляють враження саме звичайних людей. Ти таких тисячами на вулиці бачиш.

– Подивись на Молодого, він там дурень дурнем, а вже пару років тут Зависає, справляється, з розуму не з’їхав, мух з себе не ловить. А у тебе, рахуй, який-не-який досвід є, не в цій сфері, звичайно, але ж не зовсім із нуля».

Таке заспокоєння слабо порадувало Ігоря.

– Що ти мені розповідаєш, – відповів він Ігорю Васильовичу. – Буду на місці – сам подивлюсь.

Він не знав, куди вони їдуть, а місто в нічний час стало зовсім невпізнаваним. Пробок не було – зрозуміло, час вже перейшов за північ. Ігор спіймав себе на думці, що шкодує про відсутність пробок, йому хотілося якомога довше відтягнути початок знайомства з безпосередньою дією.

– Блін, скільки разів казав, не став ноги на цю штуку, – сказав Молодий.

Ігор Васильович, правда, поставив ноги на «бандуру», мирно лежачу на підлозі, через що Ігорю здавалося, що вони їдуть у катафалку, а «бандура» – свіжий, запечатаний труна з фабрики трун.

– Та ти ж ставиш, – резонно відбрехався Ігор Васильович.

Молодий, не прибираючи підошви брезентових черевиків з «бандури», пояснив:

– Я знаю, куди ставити, а ти – ні. Її і так колихає на кожній кочці, аби не грохнути.

– А що це взагалі таке? – спитав Ігор.

– Та це показання знімати під час допиту, – сказав Молодий.

– Так ми її за собою тягтимемо, що ль? – спитав Ігор, на секунду здивований цим обставиною більше, ніж майбутнім убивством. – І на який поверх?

Ігор Васильович і Молодий радісно усміхнулися на обличчя Ігоря.

– Ні, – сказав Молодий. – Тут тільки дані збираються через Bluetooth, от від цієї…

Молодий постукав по якомусь предмету під своїм сидінням, предмет цей Ігор у напівтемряві «Газелі» сприйняв як відро. Під кісточками пальців Молодого це й звучало як відро.

– Він тут залишиться, – кивнув Ігор Васильович на Молодого. – Пильнуватиме і за «мейлофоном», і щоб колеса не зняли.

– Частіше, звичайно, таджиків відганяти доводиться, – сказав Молодий. – Вони тепер як би паркування організували на прибудинковій території, і якщо ми паркуємось, то, типу, грошей просять.

Масштаб дурниці, що творилася навколо, дедалі ясніше вимальовувався в уяві Ігоря. Під враженням від цього Ігор мовчав до кінця шляху. Прийшов до тями тільки, коли виліз на мороз через розкриті Філом задні двері і взяв у руки те, що раніше здавалося йому звичайним відром.

– Це на голову надягати, тільки не собі, а тому, з ким розмовлятимеш, – пояснив Молодий. – З тієї сторони, коротше, де датчиків нема – перед.

Ігор кивнув, зображаючи розуміння.

Ігор Васильович, кряхтя, пробрався проходом повз Молодого і теж вистрибнув назовні.

– Давайте, – махнув їм рукою Молодий, перш ніж Філ захлопнув його в машині.

Виявилося, що Філ припаркував машину на парній стороні вулиці, а їм потрібно було на непарну. Філ вже крокував до водійських дверей, але Ігор Васильович притримав його за плече:

– Та ладно тобі, перейдемо.

Вони перейшли двосмугову дорогу перед повільною, гудячою як пилосос, миготливою помаранчевим світлом прибиральною машиною і рушили в обхід довгої п’ятиповерхівки хрущовських часів, що стояла прямо біля дороги.

– Прибиральник зустрів мужика з пустим відром, – сказав Ігор.

– Ну да, – відповів Ігор Васильович.

У своїх синіх куртках і комбінезонах вони нагадували Ігорю працівників якогось інтернет-провайдера або якоїсь технічної служби, лише бентежило, що на куртках не було жодних логотипів – погляд від цього одразу чіплявся.

Ігор Васильович впевнено провів їх до третього під’їзду і різким рухом відкрив двері, через що домофонний магніт сумно й трохи неприємно ахнув.

– Ми вперед, – ввічливо відсунув Ігоря Філ і пішов слідом за Ігорем Васильовичем, який піднімався сходами.

На площадці другого поверху з щілини приоткритих дверей на них дивилася старенька з стурбованим обличчям, з-за сусідніх дверей лунала музика – Висоцький співав своїх коней якимось не своїм уже голосом, мабуть, через те, що касетний магнітофон, яким його відтворювали, порядком зносив себе та касету.

– Я вже міліцію хотіла викликати, – поскаржилася старенька Ігорю Васильовичу.

– Так ми, бабусю, і так із міліції, надійшов сигнал, – сказав їй Ігор Васильович.

– Це форма у вас нова? – спитала вона.

– Та, бабусю, видали після переатестації, ви, давайте, закривайтеся, зараз тихо буде за хвилину.

Старенька слухняно закрила двері, але Ігор відчував, що вона дивиться через глазок, тому постарався стати так, щоб його не було видно.

– Скільки разів він сусідів залив – не перелічити, – пролунав старечий голос.

Філ впевнено заліз у розподільчий щиток і клацнув вимикачем, через що музика одразу ж замовкла, а за дверима пролунав обурений крик як мінімум двох людей.

– Ось де люди набираються так? Нібито після одинадцятої заборонено, – гучним шепотом обурився Філ.

– Вони, по ходу, пивом обхлюпалися, – теж гучним шепотом пояснив від дверей Ігор Васильович.

Тим часом у шумній квартирі почулися рішучі кроки, дзвякнула металева засувка, двері ще не встигли відкритися, а Ігор Васильович уже допоміг їй, сунув всередину впевнену руку і крокнув у темряву. Темрява, втім, була недовгою, бо Філ знову клацнув вимикачем, і Висоцький, басовито мяукаючи, запівав знову.

– Двері за собою закрий, – сказав Філ Ігорю і теж швидко шмигнув у квартиру.

Ігор рушив за ними. Поки він закривав двері, косячи на двері ванної, звідти пролунав короткий гуркіт осипаючогося з полиці дрібного посуду, судячи зі звуку – купи балончиків із пінкою для гоління. І все стихло.

Магнітофон у задимленій кухні замовк одразу після гуркоту.

«Е-е-е», – обурено промовив чиїйсь незнайомий голос, але одразу ж замовк.

Ігор продовжував топтатися в передпокої, розглядаючи замазані оранжеві шпалери з блідим візерунком, якусь полицю над головою, завалену всяким мотлохом – різнокольорові лижі та пилові трилітрові банки, а Ігор Васильович вже вискочив з ванної і швидко пройшов спершу в одну кімнату, потім в іншу, потім пішов до Філа на кухню і заклично махнув Ігорю. Ігор рушив слідом, сумніваючись, що там вистачить місця всім.

Місця виявилося ще менше, бо посеред кухні лежав вниз обличчям якийсь чоловік у тільняшці, і відразу було видно, що він мертвий. Ще один, утримуваний за комір Філом, сидів на табуреті біля вікна і спостерігав, як Ігор Васильович роняє пігулю з скляної баночки в кружку з пивом і розмішує її столовою ложкою. Це був худенький чоловічок невизначеного віку, у сімейних трусах, з такою собі алкогольною щетиною на обличчі. Ігор завжди дивувався, що за все своє життя він жодного разу не бачив запійних Алкоголіків із бородою – вони були або чисто виголені (як батько Ігоря), або носили таку клочковату щетину (як колишній сусід Ігоря по під’їзду чи сусід по дачі).

Обличчя мужичка було задумливе, він дивився в підлогу, ніби щось обмірковуючи, і дихав із присвистом, здавалося, що його ось-ось стошнить.

– Вас Верка, що ли, послала? – спитав нарешті мужичок, дивлячись на лінолеум під ногами. Ігор помітив сині від бруду нігті, венозні тріщини на стопах мужичка, і його знудило сильніше, ніж від вигляду трупа.

Ігор Васильович на секунду перестав помішувати ложкою:

– Можна й так сказати, – відповів він. – Усі біди ж через баб. Напевно, і твоя теж підкидає проблеми.

Мужичок знову дивився на лінолеум:

– Та вона бреше усе.

– А от ми зараз перевіримо, бреше чи не бреше, – сказав Ігор Васильович, кладе ложку на кухонний столик між брудною синьою попільницею та хлібницею, чорної від часу. – Ось, пий давай.

Він рушив до мужичка, той протягнув руку до кружки, але Ігор Васильович відштовхнув її і пояснив:

– Рот відкрий, дубина.

Мужичок послухався і, закинувши голову, відкрив рот. Ігор побачив його ясні, блакитні, як у немовляти, очі, оточені майже чорними складками повік і сухих зморшок. Горло мужичка здригалося, як у кошеняти чи курчати, коли він ковтав те, що вливав у нього Ігор Васильович.

Не дивлячись на Ігоря, Ігор Васильович витягнув пластиковий табурет ногою з-під столу і сказав через плече:

– Садись давай.

Ігор послухався, підтягнув табурет і сів.

– І довго? – спитав він.

– Коли як, – відповів Ігор Васильович. – Тут, мовляв, з алкоголем і низька вага. Пара хвилин.

Усі замерли в очікуванні, навіть мужичок, замість того щоб вирватися і стрибнути у вікно, знову опустив голову й поставив руки на коліна. На лівому передпліччі у нього була розмита тату, від якої можна було розібрати лише літери «ДМБ», але не можна було розгледіти рік дембеля. На лівому ж плечі була витатуйована чайка, схожа на мхатовську.

Щоб хоч якось зайняти себе, Ігор став тиснути ще димлячий у попільниці недопалок, залишений, очевидно, поспішним гостем мужичка, що відкривав двері. У наступній тиші було чутно, як у хлібниці щось шурхотить. З пивної калюжі на далекому від Ігоря кінці столу, рухаючи довгими вусами, ласував величезний тарган.

Тільки тепер, коли стихла метушня, Ігор помітив, що Ігор Васильович і Філ колись встигли надіти рукавички тілесного кольору, а сам він був без рукавичок – йому їх навіть не видали.

– У тебе проводка слабка, що ли? – стряхнув мужичка Філ.

– Чого? – спитав той.

– Горить щось, – сказав Філ.

Тут Ігор, роздивляючись через відсутність чого-небудь, на що можна було б дивитися, на раковину, з крана якої висіла важка крапля, що ніяк не падала, відчув запах паленого пластику. Ігор для певності подивився на газову плиту, переконуючись, що всі конфорки закриті.

– Може, я щось не так витягнув із розетки, – припустив Філ і кивнув на розетку поруч із плечем Ігоря. Ігор понюхав розетку, але запах гару йшов не звідти, а з-під столу. Передавши Ігорю Васильовичу свою «відровидну» ношу, Ігор, мимоволі косячись на жахливі ноги мужичка, ліз під стіл. Там він, порядно забруднивши руки попелом, пилом, кухонним жиром, нарешті знайшов недопалок, що загорнувся за край лінолеуму біля плінтуса і тихо тлівав. Ігор загасив його об батарею, шиплячи, притискаючи руками, і виліз назовні.

– Ох, що це ви мені налили, хлопці, – сказав мужичок в’яло і подивився ясними очима на Ігоря Васильовича. – Мене так прет, так прет.

Ігор Васильович, ніби не звертаючи уваги на слова мужичка, сказав Ігорю:

– Ну й руки в тебе.

Ігор, переступивши через труп, сунувся до кухонної раковини, але вона була забита посудом майже під самий кран, а миючого засобу чи мила на раковині не було.

– У ванну не раджу ходити, – передбачив думку Ігоря Ігор Васильович. – Проблюєшся ще з непривички, там відкрита ЧМТ лежить.

Ігор замер, безпорадно нюхаючи свої долоні, що тепер пахли як шкарпетки.

– Просто сполосни, да об штанини витри або, гляди, об штору, – порадив Філ, вже помітивши, як Ігор із сумнівом коситься на сіре рушник, що висіло на забитому в стіну цвяху, поруч із блискучою від чистоти теркою, також на цвяху. Ігор обережно відкрив кран, кілька разів сполоснув руки і витер їх об штанини з задньої сторони стегон. Він не заспокоївся, поки руки не стали пахнути пиловою тканиною.

– Чистота – запорука здоров’я, – сказав на це мужичок.

– Порядок – передусім, – продовжив його думку Ігор Васильович. – Головне, потім їх хлоркою вимий, перед тим як до їжі братися. Та що до їжі, я б із такими руками й по-малому боявся сходити.

– Ви би не мудрували, – зауважив Філ. – Після нашого-то туалету тут просто Версаль.

– До речі, так, – погодився Ігор Васильович, – уже кілька місяців збираюся якось оживити там обстановку, та руки все не доходять.

– Считай, тиждень балду пропинали, – сказав Філ.

– Ну так ти там живеш, кому як не тобі зручності забезпечувати, – сказав Ігор Васильович.

– Нормально, – саркастично висловився Філ. – Я душ, між іншим, на свої гроші зробив, цю кабінку, плитку теж, підлогу, по якій ви ходили, коли ще клей не просох, а тепер ще й туалет, майте совість, хлопці.

– Дімон, до речі, такий сантехнік, і по плитці, – втрутився в розмову мужичок і показав на труп біля їхніх ніг. – Він усе по-божому, за нормальні гроші.

Ігор Васильович стряхнувся, ніби позбавляючись від навіювання, і простягнув Ігорю пристрій, схожий на відро.

– Давай сам, вмикається ось тут.

Ігор взяв відро, клацнув перемикачем, де йому показали (пристрій загудів як трансформаторна будка, але більше нічого, що вказувало б на роботу, не відбулося). Потім Ігор по діагоналі переступив труп, зачепивши плечем Ігоря Васильовича, і надів пристрій на голову мужичка.

– Темно, – глухо сказав мужичок зсередини.

– Зараз тобі питання задаватимуть, ти на них відповідатимеш, – постукав по відру Ігор Васильович. – Все зрозумів?

Відро утвердно похиталося.

– Я зрозумів, – відповів мужичок, йому, мабуть, так сподобалася гулкість власного голосу, що він намагався її підсилити, заговорив низько й протяжно: – Квітка аленька.

– Ще буває, про таємницю золотого ключика втирають, – поділився з Ігорем Ігор Васильович.

– Мені вже приступати? – спитав Ігор і, отримавши від Ігоря Васильовича утвердний кивок, знову сів на табурет, дістав конверт, що став вологим з одного боку від його власного поту. – Ви хоч форточку відкрийте – жарко ж, – попросив Ігор.

Філ, відпустивши загривок мужичка і стоячи зі схрещеними на грудях руками, повернувся до форточки, впустивши з підвіконня порожню, частково іржаву бляшанку з написом «Цукор» і великими червоними горошинами по боках, а коли нагнувся, щоб підняти її, Ігор Васильович сказав:

– Не треба, тобі жарко. Ти на мандражі. А Філ застудить шию, потім буде усміхатися, як собака, шию потирати. Тебе ж самого совість замучить.

– Я трохи відкрию, – все-таки сказав Філ. – Тут, правда, трохи душно.

Суха сторона конверта була майже порожня. У верхньому лівому кутку стояв дрібно надрукований номер «146», а в правому нижньому – штрих-код. Ігор промацав конверт, намагаючись визначити, де лежить запечатаний у нього папір, щоб не пошкодити його при відкриванні, потім обережно відірвав смужку збоку. Судячи з спокійних облич Ігоря Васильовича і Філа, Ігор усе зробив правильно.

Нашаривши двома пальцями вміст, Ігор витягнув звичайний аркуш формату А4. З одного боку був надрукований якийсь текст дрібними буквами, а інша сторона була порожня.

– Конверт і обрізок сюди давай, – простягнув руку Ігор Васильович, хоча сам уже підхопив зі столу обірвану смужку. З тим, що отримав, Ігор Васильович пішов у туалет, звідки лунали багаторазові звуки розірваного на дрібні клаптики паперу і подальші плески змиву в унітазі.

– Схоже, я вгадав його улюблену кімнату, – кивнув на мужичка Ігор Васильович, коли повернувся, – і його улюблену книгу.

Він витягнув з кишені маленький, схожий на брелок предмет, у якому Ігор упізнав невеликий диктофон, і поклав його на стіл.

– Ось, – сказав Ігор Васильович, – користуйся. Тут він вмикається, якщо не знаєш. Задавай питання, слідкуй за реакцією.

– Як я можу слідкувати за реакцією, якщо в нього обличчя не видно?

– Як хочеш, так і слідкуй, – сказав Ігор Васильович.

Ігор увімкнув диктофон (а Ігор Васильович завис над ними обома – диктофоном і Ігорем, – щоб перевірити, чи все робиться правильно) і засунув ніс у листок.

Всі рядки були пронумеровані, останнім стояв питання під номером «сто шістдесят вісім». Ігор повернувся на початок тексту і озвучив перший рядок:

– Які коти вам більше подобаються, білі чи руді?

Ігор Васильович простягнув руку до диктофона і вимкнув його:

– Другий дубль, – пояснив він свій рух. – Говори номер питання, а потім задавай. Почали.

Ігор під схожою на дубову тінь Ігоря Васильовича знову увімкнув диктофон, озвучив номер питання і сам питання. Мужичок же, мабуть, задрімав під ведром або загубився під дією випитої таблетки і не думав відповідати. Філ постукав по ведру зверху, мужичок здригнувся.

– Давай відповідай, коли питають, – сказав йому Філ. Мужичкові подобалися черепахові коти з білим животом і підборіддям.

– Питання номер два, – сказав Ігор. – Любите розгадувати кросворди?

– Я раніше любив, – відповів мужичок, – коли їх друкували в «Труді» і в журналах, на останній сторінці «Людини і закону».

– Питання номер три, – сказав Ігор. – Чи маєте ви розряд із шахів?

– Юнацький третій, – відповів мужичок.

Філ подивився на нього з певною долею поваги й жалю.

– Питання номер чотири, – промовив Ігор уже майже автоматично, він не розумів, яку реакцію має бачити, оскільки відволікався на обличчя Філа. – Відвідували ви коли-небудь Казанський Кремль?

– Може, в дитинстві, – сказав мужичок, – у мене бабуся в Казані жила. Але точно я не знаю.

– Питання номер п’ять, – сказав Ігор. – Якими словами ви описали б яблуко?

– Червоне, – відповів мужичок, – кругле, зелене, кисле.

– Питання номер шість, – сказав Ігор. – Ви коли-небудь спалювали у дворі листя?

– Хто ж їх не спалював, – усміхнувся мужичок.

– Питання номер сім, – сказав Ігор. – Скільки друзів у вас було під час служби в армії?

– Троє, – відповів мужичок, – Васян, Гошка Єремєєв і Серега Долгих.

– Питання номер вісім. Часто точите кухонний ніж?

– Ну, як затупиться, так і точу, самі можете подивитися, – сказав мужичок і спробував приподнятися, щоб, ймовірно, показати ніж, але Філ утримав його на місці.

– Питання номер дев’ять. Забували коли-небудь щось у транспорті?

– Я одного разу друга п’яного в тролейбусі забув, – сказав мужичок, – а в вісімдесят дев’ятому у мене в трамваї всю зарплату вкрали.

Ігор замовк, вирішивши, що мужичок продовжить перераховувати забуті в транспорті предмети, бо інтонація була багатообіцяюча; говорячи про зарплату, він як би закінчив своє речення не крапкою, а чимось іншим, схожим на три крапки або кому, але мужичок мовчав.

– Давай далі, – прошепотів Ігор Васильович, – а то він знову задрімле.

– Питання номер десять, – сказав Ігор. – Пам’ятаєте якийсь вірш із шкільної програми?

Мужичок став читати Асадова, він так і сказав: «Асадов. Цигани співають». Після другої хвилини читання Ігор вже збирався зупинити його, але Ігор Васильович підняв вказівний палець, застерігаючи від цього.

– Ще я знаю «Бородіно», – сказав мужичок, закінчивши з Асадовим.

– «Бородіно» не треба, – зупинив його Ігор. – Питання номер одинадцять. Чи бувають у вас приступи запаморочення?

– «Вертольоти», що ли? – не зрозумів мужичок. – В молодості бували, зараз рідше, а так я боюся висоти, коли їдемо по мосту, намагаюся не дивитися у вікно.

– Питання номер дванадцять, – сказав Ігор і осікся, потім все-таки прочитав питання. – Боїтеся висоти?

– Кажу ж – боюся, – сказав мужичок, підвищивши голос від того, що його питають про те саме, і додав: – До смерті, можна сказати, боюся.

– Питання номер тринадцять. Їли ви в дитинстві сирий кропив?

– Ні, – впевнено відповів мужичок. – У нас тільки один хлопець міг так робити, скручував листок, казав, що смачно, але ніхто за ним повторювати не наважився.

– Питання номер чотирнадцять, – сказав Ігор. – Умієте водити автомобіль?

– Умію, звісно, – відповів мужичок.

Питання були складені дивним чином. Ігор пошкодував, що не прислухався до поради піти поспати, бо на шістдесятому питанні його вже тягнуло в сторону. На шістдесят сьомому Ігор раптово для себе позіхнув. Слідом за ним заразливо почали позіхати Філ, Ігор Васильович і мужичок під ведром. Що до Філа, то він не тільки позіхав, але, залишаючись на ногах, все одно став якось сповзати то в одну, то в іншу сторону, часто змінював положення тіла. Він спирався на підвіконня то обома руками, то однією, майже ліктем. Ігор Васильович переступав з ноги на ногу, потім підняв валявшийся у кутку табурет і сів на нього, підперши щоку кулаком. Задаючи питання, Ігор косився на Ігоря Васильовича – той слухав, як дитина, коли їй читають уже неодноразово читану казку.

Серед запитань траплялися справді дивні: «чи висіли ви коли-небудь догори ногами до втрати свідомості», «яка футбольна команда викликає у вас більшу відразу», «скільки собак у вас було за все життя», «чи пробували ви кинути палити, якщо так, то скільки разів», «де ви надаєте перевагу святкувати Новий рік».

Ігор уже не лише ставив запитання, а й сам подумки відповідав на них і порівнював свої думки з відповідями мужичка. Йому не подобалося, коли той відповідав дотепніше, ніж він сам. Урешті-решт він так занурився в текст, що зовсім забув, чим усе закінчиться.

– Питання номер сто шістдесят вісім, – сказав Ігор. – На якому поверсі вам хотілося б жити, якби ви могли вибирати?

Ігор перевернув аркуш, ще раз переконуючись, що більше питань немає, а тим часом мужичок відповів:
– Я й так вибрав, на якому. Я цей будинок, можна сказати, власними руками будував у вісімдесят другому.

Без жодного сигналу від Ігоря Ігор Васильович підвівся зі стільця й зняв відро з голови мужичка. Той навіть не встиг примружитися від світла, як Філ, що спирався ліктем на підвіконня й сонно кліпав у порожнечу, з’їхав ліктем, схопив мужичка, притис його шию до себе в ліктьовому згині, відпустив – і той беззвучно завалився набік. Ігор почув свист повітря, що виходило з розслаблених легень. Чоловік падав у бік столу, ковзнув плечем по краю стільниці й гепнувся обличчям униз, головою майже під ноги Ігоря. Усе сталося так швидко, що Ігор навіть не встиг схопитися. Глянувши на все ще облокотованого на підвіконня Філа, Ігор подумав, що вставати вже безглуздо, й запитав:
– А що тепер?

Ігор Васильович висмикнув у нього з пальців аркуш із запитаннями й знову пішов у туалет.

– Отак воно й робиться, – сказав Філ без жодної бравади, наче м’ясник, який удесяте показує тупуватому учневі, як розбирати тушу.

Ігор подумав, що Молодий ходить по дуже тонкій кризі, коли дістає Філа своїми жартами.

З туалету знову долинули звуки рваного паперу та сплески води. Ігор Васильович вийшов назад і сказав з кухонного порога:
– Здається, нічого не забули.
– Здається, нічого, – сказав Філ. – Ти всі кімнати перевірив?
– Охрінєть тут кімнат, – із сарказмом відзначив Ігор Васильович, кидаючи табурет, на якому сидів під час допиту, назад у кут. – Ходімо вже.

Вони вийшли на сходову клітку. Бабуся, може, вже й заснула, заспокоєна тишею, але Ігор усе одно намагався тримати спину до її вічка.

– Тут, здається, замок із засувкою, – задумливо пробурмотів Ігор Васильович і грюкнув дверима, потім смикнув ручку. – Точно, із засувкою.
– І що, ніхто на нас не подумає? – спитав Ігор уже на вулиці.
– Та побутівка звичайна, – сказав Ігор Васильович. – Таке щодня трапляється. Новини подивишся – і без нашої участі таке робиться, що в мене самого волосся дибки на жопі стає, а спина мерзоттю покривається. Двоє, коротше, сіли в шахи грати: один виграв, інший образився – п’ять трупів. Ми, звісно, не добро робимо, але ми хоч за наказом батьківщини, і в усьому цьому є мета. Спору нема, страшно, що в країни такі цілі можуть бути. Але ж ще страшніше, що громадяни самі один одного без будь-якої мети херачать направо й наліво. Я наче багато бачив, але деяким учинкам пояснень не знайду. Якийсь неманіяк – бах, сина табуретом по голові за неприбрані іграшки. Жінка пересолила суп, чоловіку не сподобалось – вона його чик ножем п’ятнадцять разів, а тоді дитину у вікно. Головне, не саму себе у вікно, а саме дитину чомусь. А дорожні розбірки? Взагалі морок. А гра «Збий бабку на переході – отримай два роки»?

– Та це все самооправдання, – зітхнув Філ.
– Перед тобою країна теж виправдовується, – сказав Ігор Васильович. – Вона тобі дозволяє, навіть наказує вбивати людей, але водночас забороняє хлопців трахати, курити в громадських місцях, ображати почуття вірян і купувати алкоголь після одинадцятої.
– Ти мене на лояльність вирішив перевіряти? – безневинно дивлячись у землю й не збиваючись із кроку, запитав Філ.
– Ні, – твердо сказав Ігор Васильович. – Я цілком серйозно. От у чому, по-твоєму, провинилися ці бідолахи сьогодні?
– Значить, у чомусь провинилися, – все так само дивлячись у землю, відповів Філ.
– Та ну тебе, дуєш уже на холодне.

Філ широко всміхнувся якійсь своїй думці.
– Ні, ну справді, – півголосом, у тому ж тоні, в якому й велася вся розмова, обурився Ігор Васильович. – Тобі вже нікуди падати. У тебе ж депресняк, від тебе дружина пішла, з якою у вас, не знаю, щось же таки було – доньку ж народили. Ти живеш на роботі. Тебе покликали до нас – ти пішов. Заради чого? Заради вищої мети? Явно ж не через кар’єру. Ой-ой, хоч комусь я потрібен.
– А якщо й заради мети? – поцікавився Філ.
– А якби заради мети треба було хлопців трахати? – тут же запитав Ігор Васильович, і обличчя Філа закам’яніло. – От сказали б: уперед, Філ, заради країни, заради вищої мети.

Філ нічого не відповів. А Ігор Васильович продовжив:
– А тут же йдеться про людські життя, Філ. Може, це взагалі якась помилка. Випливе все це через кілька років унаслідок чергової перебудови – і будемо ми з тобою, і з тобою, – він показав на Ігоря, – типу сталінських катів. І опинишся ти, Філ, у ще більшій жопі, ніж був. Як тобі така перспектива? І твоє ж власне державо тебе ж і тавруватиме – ті самі люди, що накази віддавали.
– Ти до чого все це? – спитав Філ.
– Та ні до чого, – сказав Ігор Васильович.

«Достоєвщина якась», – подумав Ігор.

За розмовою вони вже підійшли до своєї «Газелі» і стояли біля неї, продовжуючи сперечатися. Філ змінив ідейність на розрахунок і стверджував, що збирається просто дослужити до пенсії й піти копати город. Та Ігор Васильович усе одно не відставав від Філа і руйнував його безідейну базу, доводячи, що той на пенсії збожеволіє, бо город копати – це не для Філа. Кілька разів Ігор Васильович ужив фразу «трахати пацанів» у тому чи іншому ключі, і в Ігоря склалося враження, що ця тема цікавить Ігоря Васильовича значно більше, ніж самого Філа. Молодий прочинив задні двері й із задоволенням на обличчі слухав їх обох, а потім не витримав і сказав:

– Давайте, може, вже всередині продовжимо диспут про секс із неповнолітніми?

– Він ще в стовп вріжеться, коли почне аргументи шукати, він такий похмурий стає, коли йому пояснюєш… – пробурчав Ігор Васильович, але все ж таки поліз у машину.

– Не буду я нічого шукати, я все вже знайшов, – відповів йому у спину Філ і пішов на водійське місце.

– Ну як пройшло? – спитав Молодий, коли машина рушила.

– От що ти себе терзаєш? – накинувся на Філа Ігор Васильович. – Ти он інколи по кілька людей за ніч убиваєш – і ще мучишся, що тебе на хлопчаків тягне. Так же з глузду можна з’їхати. У цьому прямо якийсь нездоровий розлом є. Або ти нікого не вбиваєш – і святий, або вбиваєш – і не мучишся щодо хлопчаків. Я просто боюся, що це колись погано для нас усіх закінчиться. Не можна однією ногою стояти в одному таборі, а другою – в іншому. І гаразд би ти справді когось зґвалтував, так же ні, тебе ж одразу спалили, на першому ж пацані. Може, ти зірвався, бо в тебе вітамінів яких не вистачало, може, це біохімія була. Інший би на дурника від’їхав і ще б радів, які навколо ідіоти.

– Він часто так по мізках катається, – поділився з Ігорем Молодий. – Якщо запалу вистачить – він і мене, і тебе почне життя вчити.

– Чорта з два тебе вчити! – перекинувся на Молодого Ігор Васильович, поступово вгамовуючи жар, наче Молодий відкрив в Ігореві Васильовичу аварійний клапан. – Тебе треба було дерти з самого народження армійським ременем аж до сьогоднішнього дня, та й то толку б не вийшло.

– Так як усе пройшло? – спитав Молодий.

– Та нормально все пройшло, – відповів Філ.

– Не бачиш, що ж, усі живі-здорові, – підтвердив Ігор Васильович. – У штатному режимі. Правда, зайвих двох зачепили. Прикинь, зайшли люди пивка попити до старого товариша. Добре хоч дітей не було чи собаки.

Ігор внутрішньо здригнувся, він і не припускав такої можливості й не уявляв, що б тоді було.

– Один раз узагалі хреново вийшло, – зізнався Ігор Васильович. – Чоловік один жив, видно, коли його відстежували. Відстежували-відстежували, та не відстежили: він за цей час то чи пити кинув, то чи колотися, ну й повернулася до нього дружина із сином – а тут і ми намалювалися. Там і ялинка стояла в іграшках. Пекло, коротше.

Це, видно, була не дуже легка тема, тож Молодий ніби й розкрив рота, щоб щось сказати, та все ж промовчав, зиркаючи на Ігоря Васильовича. Ігор раптом згадав, як завалювався набік, а потім уперед мертвий мужичок. Уявив на його місці свого сина і, в приступі раптово накотилої нудоти, засмикав ручку дверей, а коли та відчинилася, звісився обличчям до дороги, що вискакувала знизу, впійманий Ігорем Васильовичем і Молодим – і його кілька разів вивернуло жовчю.

Філ неквапом звернув до узбіччя й плавно загальмував.

– Давайте хоч газировки купимо, – запропонував Ігор Васильович, заспокійливо поплескуючи Ігоря по спині.

Ігор заперечно похитав головою, а Молодий сказав:

– Я збігаю, тут недалеко, – перестрибнув через голову Ігоря й утік.

– Сина свого уявив у такому положенні? – здогадався Ігор Васильович.

Ігор кивнув дорозі й став підводитися. Він не просто уявив – це було як наяву. Він навіть бачив, у що син одягнений: бабуся подарувала йому зв’язані з різних кольорових ниток шкарпетки, – і він полюбив ковзати в цих строкатих шкарпетках по ламінату, наче на ковзанах. Удома син носив майку – або з піжамними штанами, або з трусами з героями «Тачок». От у цих трусах, у цих шкарпетках, що були майже як гольфи, й у майці син з’явився в його видінні. Ігор згадав, як виходило повітря з розслаблених смертю легень мужичка, і його знову почало вивертати.

– Наступного разу, якщо тягнутиме поблювати, – не соромся, блюй прямо тут, – сказав Ігор Васильович. – Не хило було б, якби тебе довелося зіскрібати з дороги, а потім твоїй рідні пояснювати, як ти копита відкинув. Про сім’ю думай.

– Та може, просто заколисало, – спробував виправдатися Ігор, витираючи сльози й відсапуючись. – Так співпало просто.

– Усе одно, давай без каскадерства, подихай поки глибше.

Наче забувши про заборони Молодого, Ігор і Ігор Васильович поставили ноги на якийсь агрегат, що валявся, і закурили передані Філом у салон сигарети.

– Ні хрена ти соску купив, – сказав Ігор Васильович підбіглому з дволітровою пляшкою Молодому, а коли той, послизнувшись на сходинці, ледь не вдарився головою об підлогу, додав: – Давай, ще ти голову розбий.

– Лапи прибрали, – наказав Молодий, обтрусившись, і вони покірно підтягнули ноги під сидіння. Сам же Молодий, згадавши про свої безпосередні обов’язки, передав пляшку Ігорю Васильовичу й узявся накривати поліетиленом бандуру в проході.

– Мені дайте хильнути, – попросив Філ.

– Ага, – сказав Ігор Васильович, і піна з пляшки полилася на поліетилен.

Молодий голосно вилаявся на сміх Ігоря Васильовича й Філа.

– Якби ви знали, скільки ця штука коштує, – ви б двічі посивіли, якби вас просто поряд із цією хреновиною постояти попросили, – сказав Молодий.

– Ну й скільки вона коштує? – спитав Ігор Васильович, чекаючи, коли Філ передасть пляшку назад. – Може, здамо її на кольоровий метал, а перед Ренатом будемо порожню коробку тягати, корячитися, щоб він почував задоволення.

– А це думка, до речі, – сказав Молодий, приймаючи пляшку від Ігоря Васильовича, відпиваючи з неї й теж роняючи газовану на поліетилен. – Педофілія, до речі, через слину не передається, га?

– Аби ти своєю цнотою нікого не заразив, – тут же сказав на це Ігор Васильович так, що Молодий захлинувся.

– Давайте, зачиняйте вже двері, вивітрили все геть, – по-господарськи скомандував Філ, – залили теж. Пити обережніше не можна, чи що?

Ігор Васильович переступив через ноги Ігоря й зачинив двері.
– Полегшало? – спитав він.

Голова Ігоря й справді провітрилася, стало легше, і спазми у шлунку вщухли. Він відтягнувся від пляшки, з якої малими ковтками пив липку рідину, що віддавала в ніс вуглекислотою, і кивнув.

– Погнали, давай далі, – скомандував Ігор Васильович. Втім, Філ і без його команди, щойно двері грюкнули, почав рушати з місця.

– Тебе не поміняти? – спитав Ігор Васильович Філа. – А то ти якийсь кволий був, коли Ігорко відхідну читав.
– Та ні, нормально все, – відповів Філ, блиснувши очима в салон.
– Я тоді покемарю трохи, – сказав Ігор Васильович.
– Та тут уже недалеко, ти не встигнеш, – мовив Філ.

Молодий непомітно забрав газировку з рук Ігоря й у два ковтки висмоктав майже півпляшки. Ігор дивився у заднє вікно й спіймав себе на думці, що жовте миготіння світлофорів його заспокоює. У деяких багатоповерхівках, повз які вони проїжджали, світилися одне-два вікна, і це також діяло на Ігоря заспокійливо, хоча він уже переконався, що в квартирах зі світлом могло відбуватися будь-що. Він задивився на хмарочос, збудований у центрі зовсім недавно: у всій будівлі було темно, лише на п’ятнадцятому поверсі, на сходовому майданчику, горіла самотня лампочка. Там же, освітлений її мізерним світлом, схожим на аварійне, стояв маленький чоловік і, здавалось, курив.

– Що ти кажеш, недалеко, ми он через центр їдемо, – пред’явив Філу Ігор Васильович.
– Ми через край центру, – пояснився Філ.
– Тобі б таксистом працювати, – сказав Ігор Васильович.
– Лічильники відмінили, сенсу нема, – знову відбився Філ рівним голосом.
– Через тракт виїхав би одразу, – не здався Ігор Васильович. – Там по об’їзній вичистив би.
– Не знаю, щось накатило.

Ігор Васильович змирився й замовк. Спершу Філ занурив їх у провулки, що ставали дедалі вужчими, але завішаними сяючими вивісками й рекламами; майже кожне дерево на шляху було обплетене гірляндами. Через напівтемряву й рух не було видно ні бруду, ні подекуди лежачого снігу – проулки здавалися такими собі європейськими передноворічними вуличками. Потім вивісок стало менше, але вони не зникли зовсім, просто спростилися, а дерева з гірляндами траплялися все рідше. Нарешті, вони виїхали на вулицю, яку Ігор добре знав і якою щоранку їздив на роботу: це була широка вулиця з тополями й високими ліхтарями обабіч. За деревами стояли велетенські новобудови, але зараз їх не було видно – ліхтарі хоч і освітлювали асфальт під собою, зате згущували пітьму поза межами світлової плями, утворюючи цілу стіну темряви. Потім був міст, і коли вони їхали ним, Ігор побачив пасажирський поїзд, що беззвучно рухався, освітлений зсередини плацкартним нічним світлом.

За кілька хвилин дорога перестала бути рівною: спершу їх підкидало на вибоїнах, пробитих у асфальті важкою технікою, потім і зовсім почалася ґрунтовка. Молодий почав притримувати агрегат і шипіти на Філа, аби їхав обережніше.
– Ти ж туди їхав нормально, – сказав Молодий.
– Так то ж – туди, – наче пояснив Філ, але Ігор не зрозумів цього пояснення. Коли їх особливо трусонуло й усередині апарата щось задзвеніло, як на пружинах, Молодий зірвався на Філа лише нечленороздільним вигуком.

Біля шлагбаума їх уже чекав Рінат Йосипович.
– І давно ти тут вартового зображаєш? – сунувши голову до Філа, вигукнув Ігор Васильович, цілячись, видно, у прочинене водійське вікно.

Ігор не почув, що відповів Рінат Йосипович, бо мерзла земля якось особливо загуркотіла під холодною гумою коліс, коли Філ збавив швидкість. А Ігор Васильович, певно, розчув, бо розуміюче сказав:
– А-а, – і додав, мабуть, відповідаючи на питання: – Та нормально. Гладко, в принципі.

Вони приїхали. Ігор зіскочив на бетонну підлогу гаража й по тому, як важко бетон ударив у підошви, зрозумів, наскільки втомився, як затекли ноги під час поїздки.

– Одну таблетку я тобі зекономив, – сказав Ігор Васильович, підійшовши до Ріната Йосиповича, і потряс флакончиком, витягнутим із кишені.

Рінат Йосипович невдоволено скривився й потер скроню. Ігор Васильович штовхнув ліктем поруч стоячого, що потягувався, наче після сну, Філа, і вони обоє – Ігор Васильович і Філ – заусміхалися. Ігор не втримався й теж усміхнувся. У світлі гаражних лампочок, схожих на ті, що в підсобках чи за кулісами (дитиною Ігор грав у новорічних виставах у місцевому клубі й знав, яке світло буває за кулісами), усе, що сталося, здавалося безглуздою містерією, а втома, накладаючись на декорації гаража, де почалася поїздка, створювала враження, що взагалі нічого й не було. Здавалося, вони просто прийшли до гаража, простояли кілька годин і тепер мали повторити всі свої дії – видачу табельної зброї, завантаження агрегата в «Газель» – у зворотному порядку.

Усі вони, гуськом, наче каченята, рушили за Рінатом Йосиповичем у його підсобку й повторили виставу: Рінат Йосипович прискіпливо оглядав зброю й рахував набої, а вони розписувалися. За витрачену пігулку Ігорю Васильовичу довелося писати пояснювальну. Решта стояли півколом біля столика, де він це робив. Ігор був ладен молитися, аби Ігор Васильович заповнив папір з першого разу.

– Диктофон не загубили? – спитав Рінат Йосипович, і в Ігоря стиснулося серце, але Ігор Васильович засунув руку в кишеню штанів і грюкнув диктофоном об столик, мов кісточкою доміно, і, хитро озирнувшись, помилувався блідістю Ігоря.
– Обережніше, будь ласка, – попросив Рінат Йосипович. – Передайте Ігорю Петровичу і розпишіться.
– Рінат, блін, – сказав Ігор Васильович, – ну скільки просити, давай по-людськи, можна ж зранку чи післязавтра.
– Післязавтра вже кінців видно не буде, – резонно зауважив Рінат Йосипович.

Поки занесли назад у комірчину Молодого його бандуру, поки Філ прибирав у машині, а всі стояли й дивилися, як він це робить, поки Ігор приймав диктофон на свій баланс, настало раннє ранку. Десь за парканом один за одним загуркотіли перші трамваї. Ігор не знав, хоче він спати чи вже не засне, настільки його втома переступила через сонливість. Коли Ігор, Філ, Молодий та Ігор Васильович зібралися в курилці, Ігор почувався так, ніби випив десять чашок кави підряд. За вікном курилки починав синіти міжсезонний світанок.
– Ох, і зіниці в тебе, Петрович, – зауважив Ігор Васильович. – Руки он піддригують. Ти мене як додому підкидати будеш?
– Коли тобі вже твою таратайку полагодять? – обурився Молодий. – Досить тебе, може, вже возити.
– Та все обіцяють, обіцяють, – ухильно сказав Ігор Васильович.
– Довезу вже якось, – підбадьорив Ігор.
– Ні, ну серйозно, знайшовся таксист, – знову встряв Молодий.
– Я тобі кажу, візьми мою, – запропонував Філ. – Мені ж тут усе одно сидіти.
– Ага, дякую, – пожвавлено почав Ігор Васильович, – а якщо мені її хто подряпає чи ще щось? З ДВОМА машинами потім морочитися?
– Так страховка ж, – сказав Філ.
– А якщо не все покриє? А мало що ще?
– Ну ти й песиміст, – сказав Філ, – як моя тітка.
– Мені все одно по дорозі, – втрутився Ігор, щоб їх примирити.
– Та на нього ж бензину йде, як на трьох мене, підвіска потім, крісло це туди-сюди, воно в мене вже не кріпиться, мабуть, після цих поїздок, – встряв Молодий, щоб знову розпочати сварку.
– У мене, здається, все нормально, – сказав Ігор.
– Це поки що, – утішив Молодий.

Ранкові сутінки змінилися якимись напівсутінками, схожими вже на денне світло, до повної яскравості лишалося зовсім небагато, коли вони, кілька разів попивши чаю й кави у Філа в каморці, розійшлися по домівках.
– Ренат, сука, ще затемна злиняв, – вилаявся Ігор Васильович на свіжий слід від машини, що тягнувся по пухкому сніжку.

Ігор зиркнув на нього зі свого водійського місця. За час роботи в цій конторі він так звик, що Ігор Васильович їздить з ним, що йому здалося б дивним повертатися додому без когось, хто бурчить поряд. Ігореві було цікаво, як Ігор Васильович дістається до роботи, але він чомусь соромився про це запитати. Йому ще було цікаво, чия машина стоятиме на вулиці, коли машина Ігоря Васильовича повернеться з ремонту, але й про це він не наважувався спитати, бо підозрював, що на вулиці опиниться його власна машина.

– Добре ось так зранку їхати, – сказав Ігор Васильович. – Ми з тобою перший раз, вважай, їдемо ось так спокійно. Доїдемо, як при Союзі. Не знаю, пам’ятаєш ти чи ні, але раніше в місті кожному засранцю похоронну процесію влаштовували, перлися посеред вулиці, ялинки розкидали, зараз так спробуй. Лінчують нахер.

Ігор Васильович ходив усе в тому ж костюмі, тільки з настанням холодів накидав на піджак дублянку, в якій подзенькували амбарні, судячи зі звуку, ключі від дому. Ігор Васильович завжди кидав дублянку на заднє сидіння, а Ігор боявся, що ключі випадуть під час поїздки й доведеться повертатися від його дому назад. Ігор так виразно й детально бачив, як він під’їжджає до підстрибуючого від холоду Ігоря Васильовича, що синів на ґанку під’їзду, що насправді у ключів не було жодного шансу залишитися забутими на підлозі чи сидінні машини.

Зауваження Ігоря Васильовича про допотопні похорони Ігор майже пропустив повз вуха, але так, він пам’ятав ті часи, коли дорогами їздили майже самі лише тролейбуси й автобуси, просто не хотів говорити про це.
– Я дружині подзвоню, – сказав Ігор.
– Давай, дзвони, – дозволив Ігор Васильович.

– Оль, привіт, – сказав Ігор, коли дружина взяла слухавку, – у мене сьогодні вихідний утворився після ночі, я Мішку з садка заберу.
– О, чудово, – сказала дружина. – Я сьогодні якраз затримаюся трохи.
– Блін, Олю, – трохи обурився Ігор. – Ти ж просиш побільше бувати разом. А виходить, то я затримуюся, то ти.
– Та ми тут закриваємо звітність, – сказала дружина. – Потрібно зависнути трохи, добре, що ти сьогодні вільний.
– Ну додому візьми, – запропонував Ігор. – Іноді ж береш додому.
– Перед Новим роком не хочеться ще й удома вовтузитися, а так прийду – і все.
– Та ну тебе, – сказав Ігор.
– Ну, Ігорчику, ну не ображайся, – протягнула дружина.
– Тоді ти потім теж не ображайся, – сказав Ігор, але знав, що дружина таки образиться, якщо виникне такий самий привід, – вона чомусь мала право капати йому на нерви, коли він затримувався, а він – ні.
– Гаразд, не буду, бувай, – сказала дружина й відключилася.

Ігор не встиг навіть договорити своє: «Що значить бувай?» – як вона лишила його з гудячою слухавкою.
– Ялинки-палиці, – пошепки сказав Ігор у лице телефону, а саме в лице сина, чиє фото було в нього на робочому столі мобільника.

Ігор Васильович, схоже, вирішив тактовно промовчати, але надовго його не вистачило.
– Вона тобі не зраджує, ні? – спитав Ігор Васильович, чим поставив Ігоря в глухий кут, бо він якось над цим не замислювався.
– Та ні, мабуть, – сказав Ігор. – Знаєш, не підливай масла у вогонь. Ми й так тільки у відпустках бачимося, нам іще, знаєш, ревнощів не вистачало б у наших тертках. Ще, може, стежити за нею запропонуєш.
– А ти? – спитав Ігор Васильович.
– З ким, з Есесом, чи що, мені їй зраджувати? – обурився Ігор.

– Ну так, – погодився Ігор Васильович, – Молодому б саме час за дівчатами бігати, а він навіть цього не встигає.
– До речі, – згадав Ігор питання, яке постійно забував поставити, – а він до нас за що?
– Та він рецепти бомб в Інтернеті викладав, підбурював там різати чорнявих від імені скінах, а росіян – від імені кавказців, веселощів йому, бач, у житті бракувало. Ще сторінку прокурора у «ВКонтакті» зламав та завалив усілякою екстремістською дурнею, пересварив його з купою друзів. Дехто й досі вважає прокурора після цього випадку лимонівцем. Молодому щось там світіло, але татусь відмазав, він же генерал – хоч і покинув сім’ю, але про сина подбав. Хоча, якщо подумати, на біса така турбота: із зони він би вже відкинувся, а скільки в нас буде, бідолаха, зависати – хтозна.

Ігор Васильович поміркував і додав:
– Хоча, якщо розібратися, він же сам не йде. Значить, щось його влаштовує у нас.
– Його влаштовує те, що він ніби як на ФСБ працює, при тому що робити здебільшого нічого не треба.
– Це ти після вихідних подивишся, як робити нічого не треба, – відповів Ігор Васильович. – Зараз ти відійдеш від того, що бачив цієї ночі, а там і нова справа підоспіє, навіть не помітиш, як час пролетить.

Ігор кивнув, розуміючи правоту Ігоря Васильовича.
– Як узагалі, мандраж пройшов? – спитав Ігор Васильович.
– Поки не знаю, – чесно відповів Ігор. – Зараз мені взагалі здається, що нічого й не було.
– Головне, ти новини на вихідних не дивись кримінальні, – порадив Ігор Васильович. – Тиск може підскочити. І фільми всякі з різаниною теж не раджу, так накриє з непривички, що можеш у запій піти. Дивись, типу, «Віасат», диснеївське щось, у мене є канал із радянськими дитячими фільмами, в тебе, мабуть, теж є. От його й дивись. Можна, до речі, й бухнути зараз, скинути стрес на якийсь час.

Вони вже під’їхали до будинку.
– Та ні, поки ніякого стресу. Ще не дійшло повністю, – зізнався Ігор, бажаючи показати, що розуміється на собі краще, ніж думає Ігор Васильович.
– Ну добре, гаразд. Якщо що – дзвони, ділися, не можна такі речі в собі тримати, – уже взявши дублянку з заднього сидіння і вийшовши з машини, Ігор Васильович поплескав авто по даху, ніби бажаючи Ігорю удачі, й пішов до дому, дзенькнувши ключами.

Ігор усе одно, про всяк випадок, глянув на заднє сидіння і тільки тоді рушив із місця, повільно, щоб переконатися, що Ігор Васильович зайшов у під’їзд.

Усе, що сталося, здавалося сном. Мозок відкидав будь-яку можливість того, що вбивство вночі відбулося насправді, але все одно, навіть коли Ігор дістався додому і заснув, а потім, коли вів сина з дитсадка, здавалося, що витіснене спогадом іде за ним, як якийсь чорний хмарочос на коліщатках з однією людиною, що курить, на освітленому сходовому майданчику.

Увечері він упіймав себе на тому, що дивиться на сина, який грає у вітальні на підлозі з колекцією «Тачок», і не бачить його; що вже кілька годин говорить із ним і якось жартує, але не пам’ятає нічого з розмови і жартів. Телевізор, за порадою Ігоря Васильовича, крутив дитячий канал, але Ігор зовсім не помічав, що показували. «От мене розколбасило», – невдоволено подумав він, адже завжди вважав, що розхитати його нервову систему важко, а тепер сам собі здавався медузою на березі.

Ігор відчув себе геть ганчіркою, коли здригнувся від клацань ключа в дверному замку.
– Мамо! – крикнув син і помчав до дверей.

Ігоря кольнула ревність – син ніколи не зустрічав його з такою радістю. Він мляво здивувався тому, що його ще хвилюють такі речі, а потім здивувався своєму здивуванню: чому, власне, його не мало б хвилювати, чи любить його син чи ні. Ця думка зациклалася, загубилася, а ступор повернувся.

Ігор теж пішов зустріти дружину, і поки вішав її пальто, Ольга, мабуть, помітила всю його млявість, тупуватість у погляді, тому спитала:
– Чого ти такий прибитий сьогодні, учора ж світився? Тебе що, знову виганяють?

Ігорю хотілося сказати їй прямо в коридорі, щоб вона брала ноги в руки й виїжджала разом із сином кудись подалі, у якусь глушину, але він стримався.
– Прекрасної ти думки, – Ігор удав, що ображений, але зіграв якось мляво.
– Утомився після ночі? – спробувала вгадати дружина, Ігор же згодно кивнув, бо вона була частково права.

Дружині ніколи було розбиратися з проблемами Ігоря – вона переключилася на сина, всяко його тискаючи, а син почав виснути на ній. Вони про щось заговорили, але Ігоря знову накрила похмурість і втома, і він лише дивився на пестощі сина і дружини, немов на екран приглушеного телевізора.
– А що сталося? – спитала дружина.
Ігор тільки махнув рукою.

Немов робот, Ігор провів дружину до ванної, вигнав звідти сина, який намагався митися з матір’ю, потім пішов за нею на кухню, тоді слухав, як вона читала Мішці, сидячи в ногах на дитячому ліжку, так що син у підсумку перебрався йому на коліна. Так само автоматично він зайнявся сексом із дружиною й лежав, дивлячись у стелю, поки вона не заснула. Щоб не турбувати її своїм ворочанням із боку на бік, Ігор пішов на кухню, став біля вікна, закурив і не заспокоївся, доки не спорожнив усю пачку.

Дружина, розбуджена порожнечею біля себе, прийшла, безшумна, як привид у своїй нічній сорочці. Ігор побачив, як мигнуло біле відображення у вікні, підскочив від переляку й зненавидів себе за це. Дружина поклала руки йому на плечі й спитала, чи все гаразд. Ігорю не хотілося відповідати: далеко внизу компанія молодих людей грала ногами в хокей на старій ковзанці біля школи, шайбою їм правила пластикова пляшка з-під пива. Ігор, дивлячись на них, підбирав слова, щоб відповісти дружині й не налякати чи якось необережно не образити її.

– Просто сон щось перебив, – нарешті сказав Ігор якомога невимушенішим голосом, але йому самому не сподобалося, як фальшиво це прозвучало. – А так усе нормально.
– Сподіваюся, ви там не по саунах зависали з особливим завданням, – з легкою усмішкою зауважила дружина, обіймаючи його за живіт. – Ходімо спати.
– Я б радше контрафактом займався, – сказав Ігор, і йому сподобалося, як повернулася його звична жартівлива інтонація, яку навіть не потрібно було удавати. – Побутовою технікою. Зараз ще докурю пару недопалків із попільнички – і піду. Все нормально, справді.
– Візьми мої, вони вже років шість лежать у столі, – запропонувала дружина і простягнула пачку, витягнуту з шухляди. – Я піду, ти ж точно із собою нічого не зробиш? Виглядаєш, як бассет-гаунд.

Ігор щиро розсміявся від такої турботи про нього й ущипнув дружину, коли вона йшла. На мить чорний хмарочос зник у нього за спиною, але коли дружина пішла, усе накотило з новою силою.
– Усе нормально, – сказав він пошепки молодим людям, що ганяли пляшку по ковзанці. – Усе нормально, справді.

Розділ 3

Наступного ранку, коли Ігор уже проїхав половину шляху до роботи, подзвонив Ігор Васильович і сказав, що головний дав ще один вихідний, тож можна спокійно спати.
– Яке «спати», ти пізніше не міг подзвонити? – обурився Ігор. – Я вже майже доїхав. То можна назад розвертатися? Нічого не зміниться?
– Можна, можна, – заспокоїв Ігор Васильович. – До речі, ти як?
– Та не дуже щось. Учора весь день смикався, коли прокинувся. Це нормально?
– Звісно, нормально, – сказав Ігор Васильович, – і нормально буде, якщо ти ще з рік смикатимешся, це означає, що ти не зовсім соціопат. Взагалі, нормально було б, якби ти, скажімо, у запій пішов після такого і більше б не повернувся до нас. Так би нормальна людина вчинила. Але ж нас тому й набрали, що ми не зовсім при своєму розумі.
– Зрозуміло, – сказав Ігор, при тому що нічого не зрозумів.
– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, – збанальничав Ігор Васильович. – Може, до мене під’їдеш? Побухаємо. Я вже й Філа покликав. Правда, він відмовився.
– Ти зранку вже зібрався пити? – Ігор розвертав машину в бік дому, і досада на інші автомобілі, які заважали йому це зробити, передалася голосу.
– А ти чого такий злий? – спитав Ігор Васильович. – Ні, звісно, не зранку, ким би ми були, якби просто зранку? Думав, ми до мене на дачку з’їздимо, шашлик забабахаємо. Ти ж не був у мене на дачі.
– А хто б нас назад повіз? – поцікавився Ігор. – Наші недо-ФСБшні посвідчення?
– Якби Філ погодився, він би повіз, він же не п’є. Видно, вирішив вічно жити.
– Але ж він не погодився.
– Я хотів Молодого підключити пізніше, але Молодий щось на дзвінки не відповідає.
– Тухлуватий план, – підсумував Ігор. – Удвох якось паршиво шашлики смажити й напиватися, а третього фіг знайдеш.
– Ну так, не доля. Молодий, здається, не противник алкоголю, зависли б там, дурнувато б вийшло, – визнав Ігор Васильович, і вони попрощалися.

Ігор поснідав перед виходом на роботу, але коли з’ясувалося, що їхати нікуди не треба, він відчув ніби друге пробудження і тут же відчув порожнечу в шлунку. Рух на дорозі прибив його до якоїсь цілодобової забігайлівки-піцерії, у великих вікнах якої було видно напівсонних співробітників, що витирали столи. Парковка біля піцерії виявилася вільною, і він звернув туди, сподіваючись, що коли поснідає вдруге, машин на дорогах поменшає.

Зсередини кафе, почуваючись уже пішоходом, Ігор із задоволенням дивився на машини, що майже стояли в напівтемряві, морозному пилі, бензинових і газових вихлопах, і на тролейбус, крізь морозні шибки якого було видно суцільну багатоголову тінь пасажирів. У касира був хриплий ранковий голос і ранковий трохи пом’ятий вигляд, при тому що корпоративна форма на ньому була чиста й випрасувана. Це також якось доставило Ігорю задоволення: сам він уже був бадьорий і веселий, розмова з Ігорем Васильовичем струснула з нього залишки сонливості.

І от коли він зовсім уже навіть трохи розвеселився, замовивши каву, піцу – а поки він усе це замовляв, за ним утворилася невелика черга зі студентів і офісних працівників, охочих перекусити (це теж додало Ігорю настрою, адже він рідко опинявся одразу попереду черги), – і ось, коли він, узявши тацю, пішов до столика в куточку, який одразу собі пригледів, йому й подзвонили.

Спершу Ігор вирішив проігнорувати дзвінок, бо дзвонили з незнайомого міського номера, але дзвінки наполегливо повторювалися.
– Доброго ранку, вибачте, що так рано, – сказав голос на тому кінці дроту. – Мене Олег звати, я з вашого відомства.
– Ага, ага, – сказав Ігор, жуючи й не відчуваючи підступу.
– Ну ви, певно, знаєте, що вас трохи контролюють, – сказав загадковий Олег.
– Є таке, а в чому річ?
– Ну ви копирсалися трохи щодо співробітників, із якими працюєте. В Інтернеті копирсалися.
– А, ну так, копирсався, я просто не хотів із службової мережі лізти. Там такий хмир працює малолітній, – сказав Ігор, відчуваючи, як настрій чомусь стрімко псується.

І відразу ж зрозумів, чому воно псується. Щойно він був вільною людиною, відірваною від сім’ї й роботи, і тут же його взяли на повідець. –
– А в чому річ?

– Просто сон щось перебив, – нарешті сказав Ігор якнайбільш невимушеним голосом, але йому самому не сподобалося, як фальшиво це прозвучало. – А так усе нормально.

– Сподіваюся, ви там не по саунах зависали з особливим завданням, – з легкою усмішкою зауважила дружина, обіймаючи його поперек живота. – Ходімо спати.

– Я б краще контрафактом займався, – сказав Ігор, і йому сподобалося, як повернулася його звична жартівлива інтонація, яку навіть не треба було грати. – Побутовою технікою. Зараз ще викурю пару недопалків із попільнички – і піду. Все нормально, справді.

– Візьми мої, вони вже років шість лежать у столі, – запропонувала дружина й простягнула пачку, витягнуту з шухляди. – Я піду, ти з собою точно нічого не зробиш? Виглядаєш, як бассет-хаунд.

Ігор чесно розсміявся від такої турботи про нього й ущипнув дружину, коли вона йшла. На мить чорний хмарочос зник у нього за спиною, але коли дружина пішла, усе накотило з новою силою.

– Все нормально, – прошепотів він молодим людям, які ганяли пляшку по ковзанці. – Все нормально, справді.

---

Розділ 3

Наступного ранку, коли Ігор уже проїхав половину дороги до роботи, зателефонував Ігор Васильович і сказав, що головний дав ще один вихідний, тож можна спокійно спати.

– Якe «спати», ти пізніше не міг подзвонити? – обурився Ігор. – Я вже майже доїхав. То можна назад розвертатися? Нічого не зміниться?

– Можна, можна, – заспокоїв Ігор Васильович. – До речі, ти як?

– Та не дуже щось. Учора весь день смикався, коли прокинувся. Це нормально?

– Звісно, нормально, – сказав Ігор Васильович, – і нормально буде, якщо ти будеш смикатися ще з рік, це означає, що ти не зовсім соціопат. Взагалі, нормально було б, якби ти, наприклад, у запій пішов після такого й більше не повернувся до нас. Так би нормальна людина вчинила. Але ж нас тому й набрали, що ми не зовсім при своєму розумі.

– Зрозуміло, – сказав Ігор, при тому що нічого не зрозумів.

– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, – збаналив Ігор Васильович. – Може, до мене під’їдеш? Побухаємо. Я вже й Філа покликав. Щоправда, він відмовився.

– Ти зранку вже зібрався пити? – Ігор розвертав машину в бік дому, і досада на інші автомобілі, що заважали йому це зробити, відбилася в голосі.

– А ти чого такий злий? – запитав Ігор Васильович. – Ні, звісно, не зранку, ким би ми були, якби прямо з ранку? Думав, ми до мене на дачку з’їздимо, шашлик забабахаємо. Ти ж не був у мене на дачі.

– А хто б нас назад повіз? – поцікавився Ігор. – Наші недоФСБшні корочки?

– Якби Філ погодився, він би повіз, він же не п’є. Він, мабуть, вирішив вічно жити.

– Але ж він не погодився.

– Я хотів Молодого підключити пізніше, але Молодий щось на дзвінки не відповідає.

– Тухлий план, – підсумував Ігор. – Удвох якось хріново шашлики смажити й напиватися, а третього хрін знайдеш.

– Ну так, не доля. Молодий, здається, не противник алкоголю, зависли б там, безглуздо б вийшло, – визнав Ігор Васильович, і вони попрощалися.

– До побачення! – крикнули діти вслід Ігорю та синові. Ігор обернувся й теж попрощався, а син помахав рукою, ніби відпливав на останньому пароплаві в бік Туреччини, тоді як садок уже займають червоні.
– Чого ти мене забрав? – тихо спитав син.
– У мене сьогодні вихідний, от і забрав, – відповів Ігор і усміхнувся йому вниз, уздовж своєї правої руки, за яку син тримався червоною рукавичкою.
– А мама вдома? – спитав син.
Ігоря знову кольнула ревнощі.
– Ні, – сказав він весело, – не може ж бути одразу все – і я, і мама, і ще щоб раніше піти.
Син розсміявся швидким, диким, радісним сміхом, прикриваючи рот другою рукавичкою (мати часто сварила його за цей сміх).
– Може, в кіно підемо? – спитав Ігор, бо додому йому поки не хотілося, хоча з таким тасканням дитини по кіно чи зоопарках або розважальних центрах він сам собі нагадував усіх знайомих батьків у розлученні.
– Давай краще в кіно велике відро попкорну купимо й підемо додому, – запропонував син, йому, на відміну від Ігоря, додому чомусь хотілося.
Ігор хотів сказати, що велике відро попкорну син розтрусить по машині, поки вони їхатимуть, однак стримався.
– Ох і любиш ти пожерти, – сказав Ігор синові. Той знову розсміявся своїм диким, швидким сміхом і знову прикрив рот рукавичкою.
– Мені його на цілий день вистачить, – сказав син.
– А зі мною ти не поділишся? – спитав Ігор.
– Трохи, – відповів син.
– Тоді поїхали.

Син охоче поліз у своє дитяче крісло й заходився пристібатися.

У підсумку день минув настільки добре, що Ігор став сподіватися ще на один телефонний дзвінок, який забезпечив би йому ще один вихідний. Ніхто, звісно, не подзвонив, однак настрою Ігорю це не зіпсувало.

Небо було ясним і місячним. Дорога на роботу виявилася легкою, наче чимось змащеною, Ігор дістався вдвічі швидше, ніж зазвичай; коли він зазирнув до начальника, того ще навіть не було в кабінеті.

Щоб розвіяти ранкову нудьгу, Ігор зайшов до Філа: той дивився новини і мав задоволений та загадковий вигляд. Ігор грішною думкою припустив, чи не переспав Філ з кимось, поки всі відпочивали, та чи не прикопав він когось на території контори, але питати про таке було б дивно, тим більше що на всі питання Філ відповідав розсіяно, і розмови не виходило.

Ігор махнув рукою й пішов до Ігоря Васильовича. Той був у протилежному до Філа настрої: говорити хотів, але нічого доброго сказати не збирався. Без своїх звичних підколів він розпитав Ігоря, як тому було на додатковому вихідному. Бачачи такий настрій товариша, Ігор відповідав мляво, та й не міг пояснити людині, не знайомій з його сім’єю, що доброго в відпочинку з цією сім’єю.
– Ох, ходімо краще покуримо, – сказав Ігор Васильович, коли побачив, як Ігор плаває у своїх поясненнях, – поки Ренат не прийшов і Есес. А то набіжать, і хрін ми побачимось до вечора.

Дорогою вони постукали до кабінету Молодого, не дуже сподіваючись, що він на місці, – Молодий зазвичай запізнювався під різними приводами, але завжди було видно, що він проспав. Молодий вийшов із великою кухлем кави в руці, а Ігор Васильович відразу ж висловив бажання, щоб Молодий поділився з ним тією кавою. Ігор теж подумав, що не проти би викурити сигарету й випити кави, дивлячись у забілене вікно і дихаючи свіжим повітрям із щілин сходової площадки, і висловив цю думку вголос. Молодий сказав, що всі кухлі, крім його, у Філа.
– Ой, та не теревень, ти їх стільки з дому натягав, – сказав Ігор Васильович, і Молодий здався.
– Давайте тільки я сам вам налью, а то ви тут усе перетопчете чи впустите, – сказав Молодий і віддав кухоль, що тримав у руках, Ігорю Васильовичу. – Потримай поки.
Ігор Васильович одразу ж гучно відхлебнув і зітхнув:
– Ох, добре. Хоч щось добре.
– А що погане? – спитав Молодий із темних глибин свого кабінету, де звідусіль звисали дроти й був розкиданий технічний мотлох.
– Зараз прийдемо, розкажу, – сказав Ігор Васильович важким голосом. – Новина номер один просто.

Поки Молодий вовтузився з кухлями й кавою, шумно піднявся на другий поверх Сергій Сергійович і привітав їх:
– О, робітнички, Ріната ще нема?
– Та хрін його знає, – похмуро відповів Ігор Васильович. – Як на мене, то хай би й зовсім не приходив.
– Чого злий зранку? – спитав Сергій Сергійович, відсапуючись біля дверей у свій кабінет.
– Спочатку хлопцям розкажу, потім тобі.
– З машиною щось?
– З машиною, з машиною, – сказав Ігор Васильович.

На сходовій площадці мигнула тінь. Ігор спершу подумав, що це Рінат Йосипович, однак за тим, що тінь не подалася до них у коридорчик, а прослизнула поверхом вище, Ігор зрозумів, що це Філ пішов підстерігати їх у курилці. Із кабінету Молодого долинув сміх.
– Так ти через машину, чи що? – спитав Молодий. – Я думав, ти на п’яну голову щось накоїв.
– Я вчора взагалі не пив, – сказав Ігор Васильович. – З вами ще вип’єш, ага. Як дівчатка, блін. Один зовсім не п’є, другий підкаблучник, третього, мабуть, іще від маминих грудей не відлучили.
– Пий із Рінатом, що тобі, – сказав Молодий. – Йому ж подобається.
– Ти, до речі, чого мене не кличеш до себе на шашлики? – спитав Сергій Сергійович. – У тебе ж усі вже на дачі побували, крім мене.
– Я просто підозрюю, що ти всі шашлики сам зжереш, – правдиво у своїй злості сказав Ігор Васильович.
Сергій Сергійович задоволено поплескав себе по животу, але при цьому нічого не сказав і зник у кабінеті.
– Він Ріната, до речі, знаєш, чому на дачу більше не кличе? – виходячи з кухлями й віддаючи один Ігорю, спитав Молодий. – Він тобі не розповідав?

При тому, що одна рука в нього звільнилася, Молодий гучно захлопнув двері ногою, і всі рушили в бік курилки. Ігор Васильович смиренно притих.
– Васильович не знав, що той повністю психує, коли хоч краплю вип’є. Не дивися, що Рінат такий приладжений. Він вдома, мовляв, п’є, але там його дружина стримує, бо вона сама відморожена, інструктор з рукопашного бою, здається.
– Та ніякий не інструктор, – втрутився Ігор Васильович.
– А ми тоді всі там були і ще один, ти його не знаєш, а так загалом усі, крім Есеса. Короче, Рінат вирвався на волю і впав у синю яму, дні три не давав нам з дачі поїхати. Навів якихось місцевих шмар, як із фільму «У холмів є очі», розбурхав, що Філ із хлопцями в захваті, так одна свою дитину привела, Філ ледь через горище не втік від нього в жаху. Хлопець горілку хльостав і курив, як Васильович, повантажив у себе з машини щось, типу магнітолу й мобілку. Я зачинився у кімнатці зверху й не висовувався, поки там у них оргія була.
– Там усе обригав, – вставив словечко Ігор Васильович.
– Я й астри твої обісрав зверху, – продовжив Молодий. – Бо спуститися вниз страшно – там якась тітка років шістдесяти намагалася мені сосати, кажучи: «який молоденький». Стрибати з другого поверху страшно, у вас усе високе, другий поверх на рівні четвертого.
– На нормальній він висоті.

Розповідь свій Молодий закінчував, курячи та прихльобуючи каву – вони вже піднялися в курилку, Філ чекав їх на своєму звичному місці – на підвіконні. Слухаючи Молодого, Філ усміхався від задоволення, чи то його радувала розповідь, чи то він був у своєму ранковому настрої.
– Не треба про нормальну висоту, – сказав Молодий, – у тебе стелі, наче п’ятиметрові, я спершу думав, мені здалося, а коли приїхав наступного разу – переконався. Так от. Хоч і покликав Рінат шмар, а сил у нього на них уже не вистачило, його вистачило тільки щоб роздягнутися і так бродити по ділянці та бухати. А Васильовича вони ледь не зґвалтували, на щастя, з’явилася дружина Ріната і почала всіх колотити без розбору – правих і винних. Вона у Есеса дізналася адресу дачі і приїхала в останній момент. Клоччя летіли в усі боки навіть від Васильовича. А блядок ганяла лопатою. Рінату розбила голову квітковим горщиком, коли він спробував пред’явити їй свій документ, а виявилося, що діставати його нізвідки.
– Ти-то звідки знаєш? – спитав Ігор Васильович. – Ти ж на другому поверсі був, тобі ж нічого не було видно.
– Я ж бачив, як вона твої садові гноми чимось металевим на шматки ламала, спершу голови відбила, потім вдребезки розбила.
– Рінату пощастило, що вона на гномів переключилася, – сказав Ігор Васильович. – У неї більше на нічого сил не вистачило.
– Не тільки Рінату пощастило, – заперечив Молодий, – усім пощастило, включно зі мною.
– Найцікавіше… – почав Ігор Васильович.
– Найцікавіше, – перебив Молодий, – що коли ми були в гостях у Ріната на його день народження, теж на дачі, її і не впізнати було. Така російська господиня з п’ятим розміром.
– Я про те саме хотів сказати, – сказав Ігор Васильович.
– І наливала всім по імені та по батькові, навіть мені. Діти їх до нас не лізли. І закуску подавала, я обожрався, як не знаю хто. І Рінат тільки до веселого стану допився і одразу перестав пити, як відрізало. І погода, як на замовлення, я, здається, не великий любитель вашого відпочинку, але навіть мені сподобалося.
– І як жінка нічого, – пошепки сказав Ігор Васильович, обережно косившись у сходовий проліт.
– Ой, ти-то звідки знаєш? – спитав Молодий.
Ігор Васильович показав великим пальцем на Філа, Філ винувато усміхнувся.
– Я їх якось у нього застукал, – тихо пояснив Ігор Васильович.
– Клас, – в сердцях сказав Молодий. – Ти, Філ, прямо машина любові. Готовий всім її роздавати. Я, здається, теж готовий, але щось ніхто не бере.
– Ну, шмара-то з дачі готова була взяти тебе цілком і повністю, тут уже ти сам момент зіпсував, – сказав Ігор Васильович трохи веселіше, ніж був зранку.
– Я собі перший раз уявляв інакше, – манірно сказав Молодий, і всі засміялися.

Ігор помітив, що його порожня кружка охолола в руці, і спитав Ігоря Васильовича:
– То чому ти такий похмурий зранку?
– Я похмурий? – спитав Ігор Васильович. – Я не похмурий, я злий, блін. Знаєш, кого ми завалили? Ми мого автослюсаря завалили, уяви собі, поворот.

Дивлячись на обличчя Ігоря Васильовича, хотілося сміятися, сама ж смерть автослюсаря, ще стояла в голові Ігоря в усіх деталях, змусила Ігоря стримати сміх. Проте комічний елемент у цій ситуації все ж присутній, цього Ігор не міг заперечувати.
– Як дізналися? – коротко спитав Філ.
– Як, як, задницею об косяк, – зовсім по-дитячому, злісно відповів Ігор Васильович. – Я приходжу до них у черговий раз, дізнатися, як там і що. Довго ж вони трахали мою ластівку. Уже кілька тижнів. Можна було нову машину з якихось помий скласти.
Приходжу, а вони – у вікно. Ні про яку роботу й мови немає, як у нас зараз. Я їм: «Ви що, сучки, робите? Коли вже на колеса встану?» А вони: «Не до тебе, у нас людини вбили». Сидять, короче, сумують, пояснюють, що він з друзями пива попити зібрався, а якийсь відморозок усіх порішав і ноги зробив, обіцяють знайти, але навряд чи знайдуть. Тут у мене, зрозуміло, сумніви виникають і всякі нехороші передчуття.
– Який це був чоловік, кажу, я, здається, не бачу, щоб у вас хтось помер. Мені сунуть телефон під ніс і починають листати фотки з риданням. І – точно. Він, блін. Уявляєш?
– А як ви одне одного не впізнали? – здивувався Молодий.
– Так, видно, коли я приходив, він у ямі сидів. Він бачив тільки мої ноги, а я його взагалі не помічав. Трохи, звісно, і мені стало погано. Трохи хльобнув за упокій його душі. Считай, жив людина непомітно, і як помер – точно ніхто з близьких не дізнається.

– Так ми ж теж, якщо що станеться, безвісти пропадемо, – сказав Філ.
– Так я й дам тобі безвісти пропасти, – відповів на це Ігор Васильович таким тоном, що навіть Ігор не встиг налякатися за своє безвісти тіло та незнання близьких про його долю. – Як би вони зверху не хотіли, а такої гидоти я не допущу.
– А я б хотів пропасти, – сказав Молодий, – і мати, і батько б сподівалися, що я ще живий, їм би не так погано було, якби точно знали.
– Дати б тобі по голові, – сказав Ігор Васильович, і всі замовкли.

Філ ерзав на місці, Ігор подумав, що він хоче попросити закурити після такої розмови.
– А я все для туалету купив, – сказав Філ, коли всі похмуро занурилися у задумливе куріння; всі насторожилися.
– Ти нас впрягти хочеш? – спитав Ігор Васильович.
– Має бути вільний час, – сказав Філ. – Ось коли буде, тоді й почнемо.
– На свої, чи Ріната підключив через Есеса? – спитав Ігор Васильович, хоча вже знав відповідь, як знали її Ігор і Молодий. Філ широко усміхнувся.
– Десь у десятку встало, я ніби економив, а все одно, – сказав Філ, – але це все дрібниці, я з вас просити не буду, мені тільки посильна допомога, мені на цю плитку нервів шкода – душі вистачило.
– Даремно ти нас попередив, – спробував зруйнувати надії Філа Ігор Васильович, – ми тепер замкнемося кожен у себе, і хрін ти нас витягнеш.
– І там вони, я туди в кущі бігаю, – сказав Молодий.
– А ось це ти даремно, – сказав Ігор Васильович. – Потім сам будеш прибирати навесні.
– Там і без мене бардак був, – заперечив Молодий.
– Без тебе – не без тебе, – сказав Ігор Васильович, – а ніхто тебе визнавати не просив. Попався – твоя проблема.
– У нас, якщо що, костюми хімзахисту є нові, зручні, – сказав Філ, – і протигази для особливо ніжних.
– Так тобі їх Рінат і видасть, – сказав Ігор Васильович.
– Видасть, якщо його не питати, – відповів Філ.

Ігор Васильович і Молодий із повагою та трепетом подивилися на Філа.
– Ну а що? – зарделся під їхніми поглядами Філ. – Ви думаєте, ви каву з моїх запасів п’єте? Думаєте, я вам її купую, що ли? З якої радості? Ви не хлопчики, щоб я вам щось купував. Йому замки потрібно краще на склад вішати, а не цю порнографію. Ладно, хоч зброю в нормальне місце ховає. Я, считай, спецзасоби швидко зношую, мені що, його на колінах благати? Так він усе одно не дасть.
– Філ, ти – святий, – сказав Ігор Васильович.
– А що ще в нього там є, про що ми не знаємо? – жадібно спитав Молодий.
– Там камери лежать, здається, реєстратори, пам’ятаєш, була ідея відеозвіти здавати, а не цю гидоту, що ми зараз по п’ятдесят сторінок пишемо. Щоб за їхніми показаннями звіряли наверху. Так от, він їх прихопив, – сказав Філ.
– Він один собі на машину поставив, – сказав Молодий, – зуб даю.
– Погано ти Ріната знаєш, – сказав Філ. – Він, скоріш за все, один загнав і купив собі новий.

– Ви охреніли? – пролунав знизу натужний, задихаючий крик Сергія Сергійовича. – Мені в рейку, що ли, стукати? На час гляньте! Може, досить базікати? Може, пора вже й працювати почати?

Вони спустилися на поверх нижче. У кінці коридору була велика кімната, де раніше, можливо, проводили політичні інструктажі та партзбори. У кімнаті в чотири ряди стояли сидіння, як у кінотеатрі, від дверей між стільцями був прохід до невеликої трибуни, у кутку стояла висока дерев’яна підставка з ДСП, накрита чимось на зразок червоної скатертини з жовтою бахромою. На скатертину поставили бюст Леніна.

Від рухів Сергія Сергійовича, який влаштовувався за трибуною, підлоги похитувалися, рух підлоги був помітний навіть Ігорю з заднього ряду. Він дивився на небезпечно похитуючуся у світлі неонових ламп підставку і чекав, коли бюст впаде зі скатертини. Рінат Іосифович косив на задні ряди зі свого місця в першому ряду біля трибуни, що також не додавало спокою підлозі. Окуляри Ріната блищали, як і металевий куток шкіряного портфеля, який він тримав на колінах.

– Говорити особливо нічого, – сказав Сергій Сергійович, – спрацювали нормально. Тепер справа за паперами. Все це оформити як слід. Розумію, що очевидне кажу, але щоразу виникають якісь косяки. Є строгі норми, їх потрібно дотримуватися. Розумію, що тижні бездіяльності іноді розслабляють, і Новий рік на носі, у когось усе валиться з рук через життєву неустроєність. І справа здається невдячною – своїх громадян у сортирах мочити. Але щоразу вам нагадувати? Усі спецслужби цим займаються, так чи інакше, валять власних громадян заради безпеки держави та інших людей. Якщо конкретно вам невідомо, заради чого все це, не варто підривну діяльність вести серед співробітників.

– Так може, все ж варто сказати через що, а не муть разводити? – спитав Ігор Васильович. – Через це текучка кадрів нездорова виникає щоразу.
– Наверху вважають, що поки вас доцільніше використовувати «втемну», – сказав Сергій Сергійович. – Я сам щоразу добиваюся, щоб усе сказати, але кажуть, що психологічно буде важче. Мовляв, ти не знаєш, не вперше вже склад повністю оновився, ми й так пробували, і сяк. Тож, хлопці, давайте акуратно заповнюйте все й не тріпайте нерви ні мені, ні собі.

Ленін дивився у зал упевненими гіпсовими очима, наче бажаючи сказати сидячим те саме.
– Ніякої клоунади не потрібно, – продовжив Сергій Сергійович. – Кожного разу про це кажу, і все одно хтось намагається виділитися то літературним стилем, то цинічними жартами. Зрозуміло, що ви намагаєтесь розвіяти, здавалося б, ідіотизм, і наверху це розуміють. Але занадто старатися не варто. Я б навіть сказав, зовсім не варто, якби не був упевнений, що хтось знову в петросянство вдариться.

Ігор не міг уявити, що смішного він може написати про допит.
Він читав старі протоколи, щоб навчитися писати свої: там, крім
детального опису предметів інтер’єру та рухів тіла суб’єкта і напарників, нічого не було.

– Так, ще. Михайле, я тобі при всіх кажу, щоб вони тобі нагадали, якщо що, – сказав Сергій Сергійович; Ігор зрозумів, що Есес звертається до Філа, і неприємно здивувався тому, що Філ – тезка його сина. – Перестань ці штуки при усуненні, перестань людям голови скручувати. Почерк зміни. Це вже не на побут схоже, а на невідому хрінь.
Менти відставного чи діючого спецназівця шукають, який до алкоголіків і наркоманів у довіру вливається, а потім їм шиї ламає. Там же кухня була, наскільки я знаю. Ножа, що ли, не знайшли?

Під час монологу Сергія Сергійовича Ігор відчув, що душа його наче покинула тіло, не витримавши дикості таких слів, і спостерігає з висоти стелі обстановку і присутніх, і слухає мову Есеса, його глухуватий, добродушно повчальний голос, який дещо контрастував зі змістом слів, що він вимовляв.

– Ігор просто вперше був, – відповів Філ. – Його Васильич від себе не відпускав. Не думаю, що Ігорю сподобалося б, якби я у нього на очах почав чоловіка ножем тикати. Його й так потім розвезло, сам знаєш, як буває.

Сергій Сергійович уважно подивився на Ігоря, той спустився з небес на землю і кивнув:
– Може, у мене правда нерви нікудишні, але я досі ще в такому стані. А якби Філ ще й за ніж взявся, я не знаю, що б зі мною зараз було. Це для мене непривично, м’яко кажучи.

– Ну, зрозуміло, – сказав Сергій Сергійович, і за його голосом було чутно, що він не відмахувався, а справді зрозумів всю тодішню обстановку. Ігор прочитав у його свинячих очах навіть щось на кшталт співчуття.

– Гаразд, – сказав Сергій Сергійович, – давайте по норах. І затягувати не треба. Менше перекурів, швидше зробите – швидше звільнитеся.

– Ой, а то незрозуміло, – сказав Ігор Васильович, піднімаючись із крісла, і всі інші, включно з Ігорем, теж вставали.

– Тебе-то це якраз і стосується, – сказав Ігорю Васильовичу Сергій Сергійович.

У себе в кабінеті Ігор увімкнув комп’ютер і задумливо відкинувся на спинку стільця. Ще до завдання він купив новий монітор і клавіатуру (миша його влаштовувала), Рінат одразу наклеїв на них інвентарні номери. Не отримавши ще першої зарплати, Ігор втратив на роботі нерви і частину грошей, що його як спеціаліста з вищою економічною освітою та просто розсудливу людину дещо пригнічувало. Тепер він мав перш за все описати квартиру такого типу, якого він не знав. В цьому теж, здається, не було особливого сенсу.

Комп’ютер, кряхтячи і стогнучи, з трудом завантажив «Windows XP».
Дивлячись на його старання, Ігор ледве стримався, щоб не закурити і не заварити собі ще кави, яка тепер здавалася смачнішою від того, що її відібрали в Ріната. Ігор стримався і відкрив «Блокнот», чия іконка ніжно-блакитного кольору якимись далекими асоціативними шляхами нагадувала Ігорю орієнтацію Філа.

Інструкції він прочитав і перечитав кілька разів ще на минулому тижні, під час вимушеного бездіяльності, до того як захопився балаканиною у курилці. З типових бланків у столі він вибрав схему квартири, яку вони відвідали, і заштрихував ті місця, де був сам, тобто передпокій і кухню. Щоб не забути потім, у запалі писання звіту, Ігор завірив схему прямокутною печаткою, розписався на печатці і поставив дату.

Пуста сторінка відкритого «Блокнота» навіювала нудьгу, але ця була мила серцю Ігоря тиха нудьга без раптового проникнення у чужий дім і скручування шиї.

Спочатку треба було описати те, що знаходилося у передпокої ліворуч від нього, коли він увійшов; проблема була в тому, що наліво він особливо не дивився, світло в передпокої не горіло, там, здається, був вбудований у стіну шафа. Ігор позначив на схемі квартири стіну передпокою цифрою «один» і написав у «Блокноті»: «Під цифрою один – стінний шафа, пофарбована в білий колір». На одну описувану поверхню за інструкцією треба було витратити не менше десяти рядків шрифтом розміром десять. Ігор додав:
«Засувки шафи служать і гачками для одягу, на них висить кілька пальт».

Тепер рядків стало два, а потрібно було ще вісім. Ігор відчув, як його мозок напружується, наче м’яз, при тому що сам він відчував безсилля. Ігор, як у школі, захотів підглядати, що пишуть у цей час його сусіди, він не міг уявити, щоб Ігор Васильович із його простими думками був здатний видавити на папір більше тексту, ніж видав зараз сам Ігор. Йому хотілося швидше дістатися до опису кухні, де було повно різних предметів, і одне їх тупе перерахування зайняло б дві сторінки.

Найобурливіше в цьому всьому було те, що в старих звітах він бачив, як грайливо оком проходив по стінах його попередник, але сам не потрудився оглянути квартиру уважніше.

Після півгодини переглядів із монітором на Ігоря раптом накотило щось на кшталт озаріння, і він написав наступне: «На крайньому до дверей засувці висить щось на зразок овчинного тулупа коричневого кольору, далі – куртка-пуховик з олімпійською символікою «Сочі-2014» яскраво-червоного кольору, під нею, вочевидь, висить клітчасте пальто. Взуття біля шафи – валянки, армійські черевики, кілька пар старих жіночих чобіт, старі тапочки (одна з них із діркою там, де великий палець), зимові черевики та гумові чоботи, все це стоїть без порядку і насипано один на одного як попало. Верхній лівий відділ шафи приоткритий, видно стопку газет і скляну трилітрову банку, і банка, і стопка газет покриті пилом. Шафа пофарбована неакуратно, видно патьоки як зверху, так і знизу, пофарбована тільки ззовні, торці приоткритої дверці верхнього відділу не пофарбовані. На одну з дверей шафи наклеєно скотчем ікона-календар (який рік, не можу пригадати)».

Він не був упевнений у точності своїх спогадів, зате десять рядків були готові. Подібним чином, пітніючи від розумових зусиль, він описав праву сторону, при цьому приділив дверному косяку таку увагу, наче це був шедевр архітектури та образотворчого мистецтва.

Після кількох годин, коли на вулиці вже зовсім посвітліло, а низьке зимове сонце стало так бити в вікно, що довелося прикрити штори, Ігор дібрався до кухні і вирішив перепочити, тим більше що випита вранці кава тягла його вниз до не відремонтованого туалету.

Варто було йому скрипнути дверима кабінету, як Філ і Ігор Васильович теж, потягуючись, охаючи і хрумкаючи суглобами, полізли назовні.

– У тебе очі червоні, як у Молодого, – сказав Ігор Васильович Ігорю.

– Це я плакав від безсилля, не знаючи, що написати, – сказав Ігор.

– Докуди добрався? – чомусь із заздрістю спитав Філ.

– До кухні, – сказав Ігор.

Натхненні короткою свободою, вони втроєм галасливо спустилися сходами.

– Даси потім подивитися? – спитав Філ. – А я тобі. Не допит, а всю цю лабуду.

Ігор на ходу глянув на Ігоря Васильовича, ніби запитуючи у нього дозволу.

– Та все нормально, – сказав Ігор Васильович, – ми весь час так робимо, інакше можна дах зірвати. Ви ще молоді, а в мене пам’ять дівоча вже стає. Есес крутиться, звісно, але тут ще деталі пригадуються, які відразу не помітив, а у іншого подивився і згадав.

Добравшись до туалету, вони пропустили вперед Ігоря Васильовича як найстаршого. Ігор Васильович, голосно лаявся, шльопав по вологій підлозі.

– Килимок би тут постелити на виході, – прокричав Ігор Васильович крізь власне бурчання. – З іншого боку, він провоняє весь, прати нікуди.

Другим пішов Філ, як співробітник, який служив у цьому місці довше, ніж Ігор.

– Так-то ти правильну справу замутила, – крикнув Ігор Васильович Філу через двері. – Будемо, як люди, до перших морозів, поки знову труби не порве.

– Тоді тут нікого не було, – пробурмотів Філ зсередини туалету, – зараз тут тепло і вода циркулює, хрін їх порве. Головне зробити, а що потім – потім і думати будемо, – сказав Філ, виходячи, і зробив Ігорю запрошувальний жест.

Ігор пробрався до унітазу по спеціально виставлених цеглинах.

За час роботи в відділі він уже пристосувався і звик до цього фаянсового, потрісканого жовтуватого споруди, що стояв на підвищенні з кількох сходинок, наче трон, і непередбачуваного, як жінка. Тягнучи за мотузочку зливу, Ігор був морально готовий, що вода або зовсім не поллється, або хлинить потоком, як з пожежного ствола; також він був готовий, що вода або піде кудись у жерло, не залишивши у самому унітазі жодної краплі і буде булькати десь у глибині зливу, наче уносячи за собою будинки, машини, дерева, або повернеться назад; був готовий, що вона може зупинитися рівно з краями унітазу, або може хлинити назовні, і тоді доведеться рятуватися втечею по цеглинах.

Поки Ігор справляв свої справи, Ігор Васильович і Філ, як на зло, мовчали, ніби прислуховувалися до його туалетних звуків, Ігорю було дуже незручно від цього.

– Мило, до речі, теж рінатівське, – поділився Філ, коли вони мили руки в душовій.

Наступні два дні Ігор тільки й займався тим, що пригадав і записував деталі операції, звірявся з Філом і Ігорем Васильовичем, доповнював свої записи, але так, щоб це не виглядало як списування.

Ще три дні, коли всі вже звільнилися і то й дело стукали в кабінет і кликали покурити, він займався розшифровкою інтерв’ю з чоловіком, додаючи до тексту записи про його поведінку.

Ігоря радувало, що диктофон, незважаючи на свою непоказність, добре відсік фонові шуми і якісно записав різні покашлювання на кухні, бо реакція співробітників теж вимагала конспектування, як і реакція самого Ігоря на питання та відповіді на них.

Оскільки Сергій Сергійович підганяв із звітом, Ігор просидів на роботі два вихідні дні, і це передбачувано не зустріло розуміння у дружини – обидва вечори, і в суботу, і в неділю, його чекало продовгувате і поперечне попилювання.

Дружині зовсім не сподобалося, що два неділі поспіль Ігор пропадає невідомо де. Він відповідав їй, що, коли у нього був останній відгул, вона якось не проявляла радості, що він вдома, навіть накричала через крихти попкорну в кімнаті сина – дісталося і сину, і самому Ігорю.

– Я втомлена була, як собака. Це ти можеш зрозуміти? – говорила дружина тихим образливим голосом, бо розуміла, що була не права.

У понеділок ввечері він здав стенограму вже зібраному виходити Сергію Сергійовичу і відчув надзвичайну легкість. Ігорю було вже все одно, правильно він все зробив чи ні, чи немає у тексті помилок – на самому початку роботи він уважно слідкував за цим.

Ще легше йому стало, коли він дізнався, що Ігор Васильович вже поїхав додому з кимось іншим. Сергій Сергійович переглянув купу аркушів і, запечатавши її у коричневий конверт, схожий на той, у якому був лист із питаннями, змусив поставити на нього круглу печатку і підписатися.

– Все, – сказав Сергій Сергійович, – завтра приєднаєшся до туалету, Міша всіх запряг, включно з Рінатом Іосифовичем, так що у тебе шансів немає.

– Вони його ще не зробили? – здивувався Ігор. – Там справ на пару днів всього.

– Міша тягне задоволення, – сказав Сергій Сергійович. – Тантричний ремонт.

– У мого сина у садку карантин, – відповів Ігор, він не брехав, вранці подзвонила дружина і повідомила про карантин, особливо підкреслюючи, що раніше це не було проблемою, а тепер через Ігоря, що пропадає на роботі, син сидітиме вдома сам до вечора і невідомо, що з цього вийде. – У дружини якийсь черговий аврал.

– Так сюди його приводь, і все, – сказав Сергій Сергійович звичним голосом, але явно випереджаючи мову Ігоря про позачергові відгули.

– А можна? – спитав Ігор.

– А чому ні? – здивувався Сергій Сергійович. – Люди іноді дітей на режимні об’єкти приводять, а тут все одно поки затишшя, майже як вдома. Хай Молодий з ним няньчиться, все одно йому робити поки нічого. Це навіть такий виховний момент буде.

Ігор дібрався додому і після вечері, коли вони вже дивилися щось по телевізору у ліжку, розповів про пропозицію Сергія Сергійовича.

Дружина зовсім не зраділа його пропозиції.

– Ти його по протягах будеш тягати, він там і застудиться, – вскочила дрімуча дружина; Ігор сподівався, що в дрімотному стані її реакція буде не така різка, і помилився.

– Та що ж це таке, – тихо обурився Ігор, – у тебе на все, що я скажу, завжди «ні». Це ненормально, хіба не так?

– Але тягати дитину на роботу – це ненормально, ти сам не вважаєш?

– Ненормально, якщо твій начальник дітей не любить і проти того, щоб ти Мішку на роботу тягала, – сказав Ігор. – У вас же чисто й тепло, ось і взяла б його до себе на пару днів.

– Краще він вдома посидить, ніж серед ваших тертися, – сказала дружина у відповідь. – Телефон йому залишимо – і все.

– Так, а якщо він відповідати не буде, як ти втечеш? Або мені кидатися, мчати, і боятися, раптом з ним щось станеться?

– Ну добре, – сказала дружина, – буде він у тебе. Що він буде їсти? Де він буде спати?

– Навколо повно всяких забігайлівок, мені Молодий покаже, він там краще все знає, – сказав Ігор, – а де спати – знайдемо. Господи, я з матір’ю на будову ходив, коли карантин був, і вижив якось, нічого, не накрило мене цеглою.

Наводячи цей аргумент, Ігор згадав, що ледь не впав у вентиляційний канал будинку, що будувався, і проколов руку цвяхом, але вирішив, що розумніше про це промовчати, тим більше що дружині аргумент здалося переконливим.

– Чорт з тобою, тягни його куди хочеш, тільки, якщо що станеться, сам будеш по лікарнях їздити, – сказала дружина.

– Нічого не станеться, – впевнено сказав Ігор, хоча й не відчував тієї впевненості, яку вклав у голос.

Сина, правда, вдалося «сплавити» на Молодого, який виявився на диво турботливим нянею.

Поки всі дорослі міняли каналізаційні труби, труби подачі води, проводили в туалет опалення, для чого чекали зварювальників, а зварювальники то не їхали, то не знали, куди приєднати зварювальний апарат, то знали, куди приєднати, але наварили щось не так – Молодий старанно возив сина Ігоря позавтракати, пообідати, пополуднювати (а вечеряти Ігор возив сина додому), займав його чимось цілий день, так що в Ігоря склалося враження, що він возить сина не на роботу, а, як і раніше, у дитсадок.

Недоліком же виховання Молодим Ігоревого сина виявилося те, що в ті моменти, коли хлопчик перетинався з дорослими, він називав їх так, як вони іноді називали один одного за очі, тобто «дядя Васильич», «дядя Філ», «дядя Есес» (від цього «Есес» у Сергія Сергійовича то чи гнівно, то чи смішно грали жувальні м’язи).

Ігор Васильович не зміг стримати радостного реготу, коли син назвав Ріната Іосифовича «дядя Ренат»; на честь Ріната Іосифовича, він не став проявляти незадоволення, поправляти Ігоревого сина, а лише поблискував окулярами в бік Молодого.

– Ну і що ви там робите? – спитав Ігор сина дорогою додому на третій вечір карантину.

Очі сина радісно заблищали у дзеркалі заднього виду.

– Ми на сервак Тееф заходимо або ще щось з голосовим чатом, я питаю в мікрофон, чи є росіяни, а дядя Саша грає. Або ми за одну команду граємо. Він мені стимівський акаунт подарував, там «Left for Dead» є, і друга частина. І Тееф теж є; там розширений інвентар, якщо куплена версія, і не розширений, якщо безкоштовно скачав. У мене розширений. Найкрутіший там Хеві. У нього кулемет, і він може лікуватися бутербродами.

Ігор подумав, що вихователька знову буде питати чи його, чи дружину, чи не надто багато часу син проводить за комп’ютером, а вони будуть щось блеяти у відповідь, потім дружина у педагогічному припадку спробує обмежити час сина за монітором, але не зможе придумати, чим його зайняти, а Ігор почуватиметься, як відчуває себе син, коли сваряться батьки. Потім все знову повернеться на круги своя: лаятимуться вже Ігор із дружиною, а син сидітиме за комп’ютером, причому, судячи з його захлипаючогося від радості голоску, сидіння за комп’ютером набуде якихось більш інтенсивних масштабів.

– Тато, ти знаєш, які бувають ігри? – питав син і продовжував, виправдовуючи Ігореві побоювання: – Можна намагатися стати правителем Японії, а ще є, де будинок треба будувати і копати підземелля та досліджувати все навколо.

Дружина висловила ті ж побоювання, коли син, добравшись додому і швидко перекусивши, сів за комп’ютер і став говорити:

– Зараз я буду ставити всі ігри, – з маніакальною інтонацією, явно комуся наслідуючи.

– Ну що ти, – намагався заспокоїти дружину розслаблений після вечері Ігор, – все ж могло бути значно гірше. Молодий його не матюкав навчав, врешті-решт.

Дружина не прислухалася до його відчайдушного шепоту, шепоту, у якому пробивалася паніка від того, що зараз почнеться нудний, передбачуваний спір, і це навіть якось роздратувало дружину.

– Так краще б матюки він його навчив, – теж прошепотіла вона, мертвенно блискуючи кремом на обличчі. – У садку його давно вже цьому навчили, може, він якось виділився б серед колективу своїми знаннями незвичних слів.

Її логіка завжди зводила Ігоря з розуму, він не розумів, як так виходить, що він завжди винен.

– Оля, – шепотом закричав Ігор, – це вже за межами всього. Людина старалася, хоча я для нього взагалі – ніхто, і син наш – ніхто. Він же знайшов навіть столовку, де нормально годують, а не сурогатами і не мучними виробами, він крутився з ним, як зі своїм, а ти такі речі кажеш.

Дружина зачепилася за похвалу Молодому, Ігор уже зрозумів, у яке місце вона буде метити, і пошкодував, що взагалі вирішив не мовчати, а подати голос.

– Ось саме, – прошепотіла дружина, не контролюючи себе і переходячи з шепоту на розмову півголосом, що могло перетворитися на крик, – ось саме, чужа людина. У тебе син поруч був, ти весь час мені тицькаєш, що я погана мати…

– Та коли я таке…

– А сам одразу ж віддав сина у чужі руки і навіть не подряпався. Там взагалі все що завгодно могло статися. Цей дурень міг йому і порно показати, ти б тільки потім про це дізнався. Він все що завгодно міг зробити, ти ж його зовсім не контролював.

Ігор подумав, що найкращий спосіб розбудити в Молодому саме такого персонажа, якого описала дружина, – це забігати кожні п’ять хвилин у його кабінет і грайливим голосом питати, що вони роблять. Ігорю хотілося навести цей аргумент, але дружина відразу б сказала: ось з якими непередбачуваними придурками він, Ігор, працює, і невідомо куди б потім повернулася, але дружина сама знайшлася.

– Ти б ще педофілу цьому вашому його віддав, – сказала вона впівголоса, – лише б самому не возитися. Хоча хто тебе знає, може, віддавав, я ж нічого не дізнаюся.

– Але ти-то його зовсім не хотіла брати, – шепотом закричав Ігор, бо йому чомусь стало образливо за своє робоче місце. – Легко говорити, коли карантин закінчується, ось візьми його завтра сама, до своїх нормальних людей. Я-то хоча б знаю, що у мене на роботі педофіл, а от твої хлопці ще невідомо наскільки нормальні і хто з них хто.

– Ти знаєш, що я не можу взяти, бо сама співробітникам забороняла дітей на роботу приводити, бо у нас не дитячий садок. У нас колектив майже повністю жіночий, це як одразу сорок ФСБшників в одному приміщенні.

Те, що вона намагалася жартувати і повернулася до нормального шепоту, сподобалося Ігорю, він раптом згадав, чим можна відволікти дружину від сварки в бік звичайної сімейної розмови, але тут у кімнату ворвався син і потягнув їх до себе:

– Дивіться, що я побудував.

Дружина стала сварити сина за те, що не можна так голосно кричати, потім зацікавилася, сіла за монітор і довела сина до ридань тим, що її не можна було зрушити з місця майже дві з половиною години. Вона весь час говорила: «Ще хвилиночку». «Ще хвилиночку», – зі слізливим сарказмом повторював за нею син і з розбігу падав обличчям на подушку, поки не заснув після одного з таких падінь, бо час був уже пізній.

Ігорю нарешті вдалося витягти дружину назад у їхню кімнату.

Ігор не став чекати, поки вона згадає, що сварилася з ним, і сам завів розмову, яка мала її зацікавити:

– Ось ти про Філа говорила, він, між іншим, виявляється, не такий уже впертий. Він же з жінкою нашого завгоспа переспав.

Ігор побачив зацікавленість у очах дружини і продовжив:

– Я тиждень тому дізнався, навіть більше, сам здивувався.

– Тобто він і так, і так може? – спитала дружина таким голосом, ніби їй подобалася в чоловіках така багатопрофільність; десь у глибині голови вона стерла з Філа хрест, яким колись його викреслила.

Ніби розраховувала, що в перспективі може перетнутися з ним і перевірити його здібності.

– Так, – сказав Ігор, – прикинь.

– А завгосп що? Це ж Рінат Іосифович? – спитала дружина.

– А завгосп нічого не знає, – сказав Ігор.

– Нічого у вас там, – із задоволенням помітила дружина, – пристрасті киплять.

– Це прямо випадок, коли удар у спину завдає той, від кого найменше очікуєш, – сказав Ігор.

Дружина радісно розсміялася.

– Ось уж точно, – сказала вона, – ніколи б не подумала, якби була чоловіком, я б, мабуть, спокійно відправляла дружину з ним куди завгодно.

– А я б усе одно сумнівався, – сказав Ігор. – Занадто вже він хороший.

– Навіть так? – спитала дружина. – Я думала, він типу всіх організаторів весіль, модельєрів і дизайнерів з американських фільмів.

У Ігоря спливла в пам’яті кухня, яку він докладно, без вихідних, описував, знову згадав, як стояв, спершись на підвіконня, Філ, і сказав:

– Ні, він зовсім не такий, повір. Потрібно якось зібратися на Новий рік, сама побачиш, тільки не розтань і по п’яному Рінату не виказуй.

Дружина вдарила його маленьким щільним кулачком у плече.

– Йому, до речі, зовсім не до Мішки було, – сказав Ігор наполовину сміючись. – Він же ремонт туалету замутил. Його дружина з дому вигнала, коли скандал був. Тепер він на роботі і живе.

– Навіть квартиру не знімає? – здивувалася дружина.

– Навіть, – сказав Ігор.

На цьому розмова чомусь затихла, бо дружина задумалася над чимось своїм і перестала задавати питання про Філа. Вони почали дивитися телевізор, хоча це важко було назвати переглядом – дружина, у руках якої був пульт, просто повільно перемикала канали, поки не натрапила на кіно про вампірів з юною Кірстен Данст і Бредом Піттом, але незабаром фільм перервала реклама, і дружина знову перемикала канали.

Ігор відволікся від екрану, він дивився на руки дружини поверх ковдри, навіть при слабкому освітленні – телевізор і нічник – Ігор помітив, що шкіра на руках змінилася. Коли народився син, шкіра у неї ще була як у сина зараз – у ледь помітну ніжну сітку, і кисті були такі ж – трохи пухленькі. Тепер же шкіра на її кистях стала ніби тоншою, ніжна сітка зникла зовсім, і руки через це здавалися гладкими, майже як у поліетиленових рукавичках, суглоби на її руках ніби стали більші. Ігор подумав, що вона взагалі сильно схудла останнім часом. Нічна сорочка, яку вони купили рік тому, трохи висіла тепер на ній.

Ігорю захотілося запитати, чи не хворіє дружина чимось, але трохи остерігався її можливої злості. Крім того, якби дружина хворіла, вона б нічого не приховувала.

Перелиставши всі канали по колу і натрапляючи то на рекламу, то на спортивні змагання, то на кулінарні шоу, дружина знову повернулася до фільму про вампірів. Через деякий час Ігор вирішив, що вона задрімала, і подивився на неї, але дружина, відчувши його шевеління, теж повернула голову і чомусь похлопала його по руці.

– Може, каву? – спитав Ігор.

– Яка кава о цій порі, – сказала дружина. – Давай чай, раз вже зібрався.

– Не знаю, – крякнув Ігор, відкидаючи ковдру і звалюючи майже затеклі ноги з ліжка, – я в будь-який час доби можу по каві вдарити – і нічого.

Ігор сповз на кухню, а коли повернувся з двома кухлями, дружина розмовляла телефоном. Беручи кухоль, вона вдячно кивнула.

– Я пульт візьму? – спитав Ігор шепотом.

Вона помахала рукою, мовляв, бери і не відволікайся. Ігор теж почав перемикати канали по колу, минув вампірів, рекламу та кулінарні шоу, натрапив на трилер, але там одразу ж комусь скрутили шию, і, хоча це було не так моторошно, як у реальності, Ігор квапливо перемкнув.

Ігор згадав, що зазвичай шоу на TLC, де кондитери печуть торти, його дуже заспокоюють, і перемкнув на TLC, однак там не було нічого заспокійливого, замість цього спортивні тренери ганяли дитячу команду з чирлідингу, і виглядало це страшніше, ніж розкриття махінацій у будівельному батальйоні за перестройкові часи.

Ігор став перемикати далі і раптом знайшов те, що ненадовго його заспокоїло – шоу про ремонт, яке було цікаве тим, що ремонтували саме туалет. Повнуватий чоловічок у світло-блакитній кепці, дивним чином утримуваній на його великій голові, і щільно обтягнутому джинсовому комбінезоні на пузі, з легкістю фокусника розібрався зі старою плиткою, розбитим унітазом та іржавими трубами і так само легко все замінив на нове.

Осколки від плитки не потрапляли йому в очі, хоча на ньому навіть захисних окулярів не було, а Ігор Васильович був у них, але все одно щось прилетіло – плитковий клей не застигав у найневдаліший момент. Коли чоловічок боровся зі старими трубами, жодна з них не стала намертво, не заржавіла до смерті і не приварилася. Ігор подумав, що будівля відділу проклята за всі справи, які вони роблять, і знову почав листати канали.

Дружина тим часом не кидала трубку і не вимагала пульт назад, своєму співрозмовнику вона відповідала односкладово, проте було помітно, що розмова її цікавить і що вона, скоріше, прикидається байдужою, ніж насправді байдужа. Ігорю не сподобалося, коли вона, після того як розмова перервалася через її тривалість, передзвонила і почала запитувати: «Ну і що там далі?» Ігор встиг перемкнути на канал, де англійські історики розповідали про чудового німецького командира бронемашини, який підбив під час бою на Курській дузі вісімдесят радянських танків за один день, і це дратувало Ігоря так само, як розмова дружини по телефону.

Ігор відніс кухлі на кухню – чай дружини зовсім остиг, вона навіть до нього не доторкнулася. Ігор меланхолійно вилив чай у раковину, передчуваючи, як вона схопиться за це, а він скаже, що чаю вже немає, після чого побачив свою дріб’язкову злість ніби з боку і від розчарування в собі закурив. Поки він курив, дружина говорила. Ігор, продовжуючи розчаровуватися в собі, з дрібним злостивим почуттям закурив другу сигарету і попрямував із попільничкою в спальню, сподіваючись, що дружина зверне на це увагу, але вона лише поглянула, не кладе трубку, встала з ліжка і трохи відкрила вікно, а Ігор вимкнув нічник і став дивитися на французьких істориків, які змінили німців, і розповідали про війну дванадцятого року зі своєї, французької, точки зору.

У розповідях про війни XIX століття Ігоря зі шкільних часів цікавило, як люди вміли йти таким щільним строєм на гармати з шрапнеллю і стояти під вогнем супротивника у весь зріст. Він так захопився, слухаючи французів, що не помітив, як дружина закінчила розмову. Вона думала, що Ігор злиться на неї, і не відразу наважилася забрати пульт, а коли наважилася, Ігор віддер руку.

– Почекай трохи, – сказав він розсіяно.

– Ти ображений, що ли? – спитала дружина, і було незрозуміло, чи вона образилася на його образу, чи польщена тим, що він образився і ревнує.

– Хто це був хоч? – спитав Ігор ніби випадково, але випадково у нього не вийшло.

– Та Ірка дзвонила, у неї зі старшою дочкою проблеми, – сказала дружина. – Ну, віддай.

Вона з ворчанням потягнула пульт до себе.

– Ну, нудно ж, – сказала вона, – ну, віддай.

Ігор міцніше вхопився за пульт:

– Зараз досмотрю і віддам, там, здається, вже недовго залишилось.

– Де недовго-то, вони ж ще про Бородіно розповідають, – трохи занудьгувала дружина і потягнула пульт, Ігор із зітханням розтиснув пальці.

– Ось книжку почитай, – дзвінким від веселощів голосом сказала дружина.

Ігор покладисто взяв електронну книгу з тумбочки біля ліжка і тут же згадав, що давно хотів поставити її на зарядку, але так і не зробив. Рідер, зрозуміло, навіть не реагував на кнопку увімкнення. Ігор став шукати зарядник у тумбочці та поряд, поки не знайшов його оськнутим у пілот біля ліжка, серед оськнутих у той же пілот телефонних зарядників. Щоб увімкнути книгу, вона мала набратися електрики хоча б кілька хвилин. Ігор знову завалився на ліжко поверх ковдри, закинув руки за голову і запитав, бо робити йому було нічого, а дивитися фільм про вампірів не хотілося:

– І що там у Ірки зі старшою дочкою? Я скільки пам’ятаю, у Ірки завжди проблеми зі старшою дочкою, навіть коли тій було років вісім. Чому вона на молодшу не звалює?

– Вона хоче якогось дагестанця додому привести, – пояснила дружина, – жити у них. Він студент, йому дорого житло знімати, а у них, окрім того, любов.

– Так, почекай, – здивувався Ігор. – Вона ж хотіла вже когось додому привести ще влітку.

– То був російський хлопець з провінції, з театрального, а цей з паралельного потоку, теж з іноземних мов.

Ігор мовчки дивувався такій люб’язності дочки Ірки і міцності нервів її батьків.

– У них там від бабусі квартира залишилася, – сказала дружина, – через неї весь цей сир-бор. Дочка відчуває, що здатна на самостійну життя, а батьки моляться, щоб вона не завагітніла до закінчення інституту. Ірка колись теж батьків на вуха ставила, народила на четвертому курсі.

– Зараз у неї все нормально, – зауважив Ігор, – і кар’єра, і все в родині.

– То це її третій шлюб, взагалі-то, – сказала дружина. – Спочатку вона розлучилася з тим, з ким познайомилася у студентські роки, потім ще з одним, а від третього – друга дочка.

– Весело люди живуть, – схвально зауважив Ігор, – не те що ми.

Дружина чомусь глупо розсміялася, Ігор із здивуванням подивився на неї.

– У нас Мішка ще в садочку, – сказала дружина. – Ось погоди, піде він у школу, ми в будь-якому разі горя хапнемо, навіть якщо він відмінник буде, там всякого вистачає. Знав би ти, що тільки не розповідають. То вчительці дитина не сподобалась, то характером зі сверстниками не зійшовся, то одне, то інше. А Ірку ще дратує, що її бабусею будуть називати, якщо що станеться. І нареченого вона старшій приглянула, але зараз не Середньовіччя, насильно їх не поєднаєш.

– Ну, це все одно краще, ніж коли дочка в тринадцять років до кришнаїтів пішла, – згадав Ігор.
– Краще – так краще, але все одно, як замислююсь, що Мішка почне такі самі фокуси витворяти, коли підросте, трохи не по собі стає, – сказала дружина.

Ігор не уявляв сина великим. Від матері, батька та старших знайомих він знав, що багато батьків сприймають своїх дітей такими ж маленькими, навіть коли діти вдвічі вищі за них.
– Я поки навіть не можу уявити, як він стане великим, – сказав Ігор. – Він поки схожий на кота, який ніби виріс і більше рости не буде. І вдома все як треба. Прямо-таки якась гармонія.
– Ох, – сказала дружина і вийшла з спальні.

Не встиг Ігор здогадатися, куди це вона так кинулася, як у умивальнику в ванній зашуміла вода. Ігор не наважився перемикати вампірів на якусь іншу передачу. Він узяв книгу, не знімаючи її з зарядки, для чого йому довелося переміститися до самого краю ліжка і лягти на бік.

Він давно хотів почитати Вудхауса, бо йому подобався англійський серіал про Дживса і Вустера, який дивився ще в дитинстві. На електронну книгу було завантажене видання з передмовою; замість того щоб пролистати передмову, як він завжди робив, Ігор почав її читати. У передмові говорилося, що Вудхаус співпрацював з нацистами.

Ігор спробував пригадати хоча б одного російського письменника, який спочатку співпрацював би з нацистами, а потім його читали, але жодного не прийшло на думку. Чомусь згадався Гюнтер Грасс, якого Ігор не міг пригадати, коли на роботі хотів порадити Філу, що почитати, але тоді вилетіли з голови не лише ім’я та прізвище автора, а навіть словосполучення «бляшаний барабан», а тепер воно з’явилося, ніби ігрова карта, викладена пам’яттю на стіл.

Ігор подумав, що до завтрашнього дня знову забуде і автора, і назву, повторив про себе «барабан, барабан, барабан», щоб завтрашня пам’ять мала за що зачепитися, він навіть уявив цей барабан зі всією його шнурівкою та малюнком із білих і червоних зубців на боці, але, добре знаючи себе, смиренно знав, що завтра запам’ятає лише слово «зубці» або «шнурівка». «Господи, знали б вони, кого взяли на роботу», – подумав Ігор.

Повернулася дружина з тюбиком крему і знову почала мазати ним обличчя, сидячи на краю ліжка, спиною до Ігоря. Ігор помітив це, хоча йому довелося повернути голову, бо він сам лежав спиною до дружини.
– Ти що? – спитав Ігор.
– Та я вже все змила з обличчя за вечір, – пояснила дружина, не обертаючись, – треба ж перед сном наносити, а я сьогодні трохи поспішала.
– То ми щось засиділися, – сказав Ігор.
– Швидше, залежалися, – сказала дружина, все ще не обертаючись, потім підштовхнула пульт під Ігореву дупу і лягла, так і не обернувшись.

– Може, поцілуємося? – помітив Ігор.
– Ну, давай, – сказала дружина з якоюсь дивною, незнайомою Ігорю інтонацією.

Її очі Ігореві здалися підозріло червоними, ніби вона плакала у ванній, але Ігор не став нічого казати: ще не вистачало, щоб вона образилася на його зауваження, якщо виявиться, що вона не плакала, а йому здалося через те, що нічний крем зробив обличчя блідішим. Ігор відклала книгу і, роблячи вигляд, що нічого не відбувається, став перемикати канали.

Коли він дійшов до історичного каналу, там показували щось про римлян, які Ігорю були менш цікаві через більшу часову віддаленість.
– Твої французи закінчилися, – покладисто констатувала факт дружина.

Ігор зовсім не засмутився через відсутність французів на екрані, йому раптом стало зовсім все одно, що там взагалі відбувається на телевізорі; телевізор став для нього, як місяць, такий же світлий у темряві блідим світлом, і така солодка туга стиснула його серце, що Ігорю захотілося вити невідомо з якої причини.

Розділ 4

Непомітно для Ігоря листопад перейшов у грудень. Закінчився карантин у сина; туалет, над яким усі так працювали, уже на другий день став справляти враження звичайної речі, яка завжди була такою, хоча, звісно, заходити по справах у акуратну кімнатку-коридорчик, облицьовану голубим кахлем, стало значно приємніше.

Ще в кінці листопада в місті почали з’являтися новорічні гірлянди; пляшки з колою та пепсі, за волею маркетологів, прикрасили нові наклейки з рекламою чергової новорічної акції типу «обміняй десять кришечок на сім плюшевих ведмедів» та «проведи свята на гірськолижному курорті», але місто, незважаючи на наближення свята, наче стало тихіше від снігу, який насипало з усіх боків. Снігу було стільки, що Рінат Йосипович, розщедрившись, замовив снігоочисник з боку, інакше до гаража не було б проїзду, а в разі чого, наприклад, операції, виїхати було б неможливо.

– Формально ми законсервована котельня, яку треба охороняти на всякий випадок, – сказав Рінат Йосипович, підрахувавши, видно, витрати на щоденне прибирання території. – Мало нам того, що ми єдина котельня в місті, яку опалює інша котельня, так ще й повна парковка машин. Не палили б ви тему, їздили б громадським транспортом.

– А ти покажи приклад, – відповів йому на це Ігор Васильович, чия машина, величезний чорний позашляховик, все-таки вийшла з ремонту.

Після цієї репліки конспіраційний дух Ріната Йосиповича одразу ж зник.

Випавший сніг подіяв на всіх, хто працював з Ігорем, як заспокійливе і снодійне. Все менше збиралися у курилці, а більше сиділи по кабінетах. При тому, що Рінат Йосипович заборонив раніше брати додому принесену електроніку, Ігор вирішив, що мобільні телефони вони все одно приносять на роботу і тримають при собі, і почав брати на службу електронну книгу.

На чергове ранкове засідання Ігор приповз, як і решта, у напівсонному стані, умиротворений, наче минуле вбивство залишилося під сніговими заметами і не повинно відтанути до весни, а отже, турбуватися ніби нема про що. Ігор сидів, витягнувши ноги під стояче попереду сидіння, то дивився у вікно, де все було біло і сіре, то байдуже пильно вдивлявся на Леніна, який дивився на нього таким самим байдужим поглядом.

Сергій Сергійович, як зазвичай, колихаючи підлогу під собою кожним рухом, говорив про побутові питання та дисципліну, про те, що непогано було б задіяти й третій поверх для чогось, раз уже розібралися з туалетом.

– Я тут про всякі дрібниці кажу, – сказав Сергій Сергійович, – а тут знову намічається дурниця. Просять знову Голлівуд тестувати.

Ігор навострив вуха, бо Ігор Васильович у відповідь на ці слова невдоволено промовчав, Філ зашевелився так, що під ним захрустіло сидіння, а Рінат Йосипович завертів головою, дивлячись на реакцію оточуючих.

– Так ти б одразу з цього й починав, – проворчав Ігор Васильович. – Треба ж так по-ієзуїтськи, усі вже розслабилися, думали, раз ти цю шарманку завів, то все тихо буде.

– Ну, знаєш, – трохи обурився Сергій Сергійович, і в результаті зусиль на обурення у нього почалося щось на кшталт задишки, – ти в курсі, де працюєш, тут тобі спокою ніхто не гарантував.

– По мені, то ця місцева система – фігня, її, считай, Молодий складав по схемах, що він там міг назбирати? – сказав Ігор Васильович.

Молодий обурено заквакнув, але обм’як під поглядом Ігоря Васильовича.

– Фігня не фігня, а наказ надійшов, – відповідав на це Сергій Сергійович.

Чомусь усі стали дивитися на Ігоря.

– Так, – сказав Сергій Сергійович після паузи, – прийшов, мабуть, час розповісти нашому новенькому, що він ще не все знає про свою роботу.

– Давай не будемо, як минулого разу, тягнути до останнього, – запропонував Ігор Васильович.

– Давай не будемо, – погодився Сергій Сергійович. – Загалом, Ігор…

– Загалом, Ігор, – перебив його Ігор Васильович, повернувшись до Ігоря у своєму кріслі і звертаючись до нього через голову Філа, тому той трохи пригнувся, теж дивлячись на Ігоря уважними, майже чорними очима, – бувають операції двох видів. Поясню коротко, щоб зайвої голови не дурити. Першу операцію ти вже бачив, вона з виїздом і таблеткою тому, кого допитуєш. Другий вид операції – це коли ми з Філом когось приводимо з вулиці, а ти допитуєш, таблеток ніяких не даємо, тож поступливого об’єкта не буде, він буде опиратися усяко і проситиме відпустити додому, бо він нікому нічого не розповість. Це важче, ніж перше, бо він реально панікуватиме і заливатиметься сльозами, ніякої ейфорії від нього чекати не доводиться. Це дуже неприємно, бо ти знаєш, чим усе закінчиться.

«Ну ось, знову», – подумав Ігор не без смутку, а сам у свою чергу спитав:

– Тобто треба буде йому ці дурнуваті питання задавати і щоб він на них відповів?

– Так, – сказав Ігор Васильович, – я б тобі запропонував самому обжертися тими таблетками, що ми зазвичай даємо, але Ренат не дозволить, у нього там якась квота. Це навіть мені важко.

– До речі, – втрутився Сергій Сергійович, – зверху кажуть, що очікується МІСЯЦЬ тестування, тож це не єдина справа у грудні. Спочатку студент обіцяється, а хто далі – ще не повідомили.

– Офігєти, – по складах промовив Ігор Васильович, звертаючись до Сергія Сергійовича. – Вони там розлючені, судячи з усього. У нас людина тільки-но прибула.

– Я просто одразу попередив, щоб ти потім не плакався, – іронічно сказав Сергій Сергійович. – Кажуть, перший тест він пройшов добре і взагалі зарекомендував себе з нормальної сторони.

Якась похвала чомусь лестила Ігорю, йому було трохи соромно, що чужі компліменти його ще й тішать, але, мабуть, це було те саме службове завзяття, над яким завжди сміялися цивільні.

– Але ти ж розумієш, що людині не можна давати допити на місці протягом місяця? Це ж ніколи добре не закінчувалося, – сказав Ігор Васильович.

Сергій Сергійович почервонів.

– А ти розумієш, що по-іншому ніяк? – відповів він. – Можливо, у тебе є якісь інші пропозиції?

– Можливо, – сказав Ігор Васильович, – може, людям варто розповісти, чим вони тут займаються? Може, варто ризикнути? Адже ми все-таки ризикуємо їхніми життями.

– Я знав, що ти знову на це виведеш, – відповів Сергій Сергійович. – Може, досить сперечатися про одне й те саме?

– Ладно, Петрович, пішли, що ли, – сказав Ігор Васильович, демонстративно ігноруючи Сергія Сергійовича.

Ігор вирішив не порушувати субординацію і все ж подивився на Сергія Сергійовича запитально, той кивнув дозволяючи; відповідний погляд Ігоря Васильовича виражав легке відчуття відрази.

– Рінат, ключики дай, – попросив Ігор Васильович, але той навіть не зрушився, поки не отримав того ж підтверджуючого кивка Сергія Сергійовича. Лише тоді він повільно піднявся і провів Ігоря та Ігоря Васильовича до свого кабінету, де видав Ігорю під розписку зв’язку ключів.

Його обличчя при цьому було нуднішим, ніж зазвичай.

– У тебе така рожа, ніби ми зараз там цех по пошиву кросівок знайдемо і триста в’єтнамців, – зауважив Ігор Васильович.

– Сподівався, що до Голлівуду довше не дійде, – пояснив свою нудьгу на обличчі Рінат Йосипович.

– Як бачиш – дійшло, – сказав Ігор Васильович і повів Ігоря за собою на перший поверх, то й справа підводячи його рукою, ніби мовчазний привид, що показує шлях до скарбів. Так Ігор протягнувся з ним до дверей з написом «Електрощитова», куди раніше ніколи не ходив, бо робити там, не будучи електриком, було абсолютно нічого.

За дверима виявилося досить просторе, світле, сухе приміщення, обкладене жовтуватою кахельною плиткою і обставлене високими металевими шафами, пофарбованими у сріблястий колір. У всій кімнаті стояв ледь чутний електричний гул.

Ігор Васильович завів Ігоря у найвіддаленіший від входу кут, до однієї з шаф, і почав крутити ключем у замку.

«Таємна база ЦРУ», – подумав Ігор, мимоволі згадавши серіал «Чак».

– Тут спочатку був кодовий замок, – пояснив Ігор Васильович, – але потім зламався. Хотіли зробити типу сканер відбитків пальців, але це якось пафосно, а смета не дозволяла, та й кого ми б викликали ремонтувати, якби що.

Дна у шафи не було, замість нього була досить широка металева драбина, що вела майже вертикально вниз у повну темряву.

– Я перший спущусь, – сказав Ігор Васильович, – а то ти з непривички або ноги зламаєш, або голову розіб’єш.

Позвякуючи зв’язкою ключів, Ігор Васильович обережно зник у темряві сходів. З темряви почали доноситися його кроки, а їхнє ехо, що звужувалося в кінці, ніби Ігор Васильович топтав усередині великої металевої труби. Бездзвінно до ніг Ігоря приплигала жовтувата пацюк і одразу ж злякано шмигнула назад; сталося це так несподівано і швидко, що серце Ігоря навіть не встигло здригнутися. З темряви йшов теплий повітряний потік із запахом пилу, металу та машинного масла.

Ігор Васильович пробубнів щось із полегшенням, у темряві щось клацнуло, ніби газетою вбили муху, світло в електрощитовій трохи мигнуло, і темряви на тому кінці сходів одразу не стало. Ігор побачив цементну підлогу, у яку впиралася драбина, вирішив не чекати гучних закликів Ігоря Васильовича і сам поліз вниз.

– Давай швидше, – не витримав Ігор Васильович.

«Швидше тобі? Зіскочити вниз головою, що ли?» – іронічно подумав Ігор.

На тому кінці сходів був коридор, пофарбований у зелений колір. У білому, не мерехтливому світлі неонових ламп, виставлених у лінію, що ділила стелю на дві рівні половини, були видні всі нерівності фарбування та підлоги. В кількох кроках від Ігоря в бетон назавжди втиснулися сліди собаки, яка колись перебігла щойно залиту цементну доріжку.

– Це Шарік тут бігав, – помітив Ігор Васильович, труячись біля виступаючого з стіни електрощитка, – втиснувся у алею слави, ми його потім перейменували на Монро. Іди сюди.

З того місця, де стояв Ігор Васильович, було видно, що коридор не закінчується металевими дверима, як здавалося раніше Ігорю. Двері знаходилися якраз на розвилці одного коридору на два – один йшов вправо широкою дугою і вів, за розрахунками Ігоря, у бік гаража; той, що йшов ліворуч, був довгий і прямий. У стінах коридору було кілька дверей, Ігор Васильович відкривав їх по черзі своїми ключами, включав світло за кожною з них, ніби перевіряючи, чи працюють там лампочки.

– Тут, коротше, сортир, – сказав Ігор Васильович, відкриваючи першу двері, найневзрачнішу – скрипучу і дерев’яну. – Раніше хвороба була тема, як розумієш.

Ігор покладисто заглянув усередину, ніби оцінюючи приміщення, облицьоване білим блискучим кахлем. В кутку туалету, за жовтуватим умивальником, під сушаркою для рук стояли відро і встромлена в нього швабра.

– Ось тут кімната відпочинку, – сказав Ігор Васильович, відкриваючи чергові двері, цього разу важкі, майже сейфові. – Хвороблива тема досі. Тут, считай, дивани вздовж усіх стін, на кожен кабінет би вистачило. Рінат уцепився і не віддає.

Ігор покладисто заглянув і туди, але зауважив про себе, що відпочивати у душній кімнаті, оббитій дерев’яними панелями і пахнучій, як сауна, сумнівне задоволення.

– Тут ти нас, напевно, будеш дожидатися, – припустив Ігор Васильович. – Прочитаєш усі книжки, що з радянських часів залишилися, проникнешся соцреалізмом і діалектикою.

І він показав на книжкову шафу та журнальний столик.

– П’ятдесят томів Леніна, журнал «Юний технік» за кілька років, романісти того часу, краще, короче, щось з собою прихопи.

– У «Юному техніку», здається, фантастику друкували, – вступився Ігор за журнал, який йому передплачували в дитинстві.

– Ну, а тут нецікаво, – поморщився Ігор Васильович і приоткрив двері в тьмяно освітлену кімнатку. – Тут Молодий щось хімічить по своїх справах, а оскільки ти знаєш, хто такий Молодий, то можеш уявити, які тут у нього справи. Він це називає «дешифратором», якийсь професор його наставив, тепер він вважає, що на ньому все тримається. А сам навіть свої папірці не прибрав. Генеральне прибирання теж треба його примусити зробити.

Усередині кімнатки стояла чергова металева шафа з прорізом, як у поштовій скриньці, з якого стирчала широка довга паперова стрічка.

Стрічка стирчала настільки, що кілька її складок, вкритих пилом та павутиною (де пил, а де павутина, уже не розібрати), лежали на підлозі. Ігор Васильович відірвав стрічку і, вилаявшись, струснув її.

– Ад астматика, – сказав він і обома руками скрутив відірвану папір у рулон, на манер давніх сувоїв. – Віднесу, хай помилується.

– А ось твоя кімната, – сказав Ігор Васильович біля наступних дверей, – проходь, освоюйся.

Він клацнув вимикачем і відсунувся, пропускаючи Ігоря вперед.

Ігор Васильович стояв прямо під лампою, і тіні його надбрівних дуг та носа падали прямо вниз, на очі та верхню губу, так що обличчя виглядало, ніби кадр з коміксу. Ігорю не дуже хотілося заходити всередину, він знав, що проведе у цій кімнаті чимало часу, але все ж увійшов.

Кабінет нагадував кіношну кімнату для допитів. Посередині стояв столик, які трапляються на заводських їдальнях: з пластиковою окантовкою стільниці та трубчастими ніжками. Біля входу був табурет із червоним пластиковим сидінням. На іншій стороні столу розташовувалося крісло зі спинкою та підлокітниками. Товстий кабель тягнувся по підлозі від стіни кудись за спинку крісла, обвішану фіксуючими ременями, через що крісло нагадувало електричний стілець.

В іншу бічну стіну було вбудоване велике дзеркало. Ігор помахав рукою своєму відображенню, і воно одразу засяяло внутрішнім світлом, бо непомітно відійшов Ігор Васильович увімкнув світло у зазеркальній кімнаті; Ігор Васильович по той бік скла махнув у відповідь, обличчя в нього було невеселе і знову як намальоване для коміксу. Він чомусь хитнув лампу у конічному металевому абажурі, що висіла з стелі на довгому шнурі, ступив убік і вимкнув її, так що Ігор знову вперся поглядом у своє відображення.

Він подивився вгору – у його кімнаті була лампа в такому ж абажурі.

– Ладно, я пішов, – заглянув у кімнату Ігор Васильович. – Ти тут поки побудь.

– Саме тут? – запитав Ігор, бо йому не хотілося сидіти на табуреті кілька годин.

– Та ні, увесь Голлівуд твій, тільки не відлучайся, – сказав Ігор Васильович і зник.

Ігор вийшов із кабінету і побачив, як Ігор Васильович, не поспішаючи й не озираючись, віддаляється дугоподібним коридором своєю впевненою ходою. Ігор дочекався, поки той сховається за поворотом, і пішов у кімнату відпочинку. «Хоч я зовсім не втомився», – подумав Ігор.

Біля книжкової шафи до соснового запаху сауни примішувався виразний запах розпареної вологою паперу та паперового пилу. Щоб особливо не вдихати, Ігор витягнув перший-ліпший томик із щільно стоячих книжок і обережно, як у гостях, присів на край шкіряного дивана.

«А що я, власне…» – тут же зловив себе на сором’язливості Ігор і відкинувся на спинку.

Проте довго чекати не довелося: Ігор не встиг і десять разів змінити положення тіла, нахиляючись то на один, то на інший підлокітник, залежно від того, яка нога затікала, не встиг як слід зануритися в післявоєнні долі комбайнерів, описані в книзі, не встиг як слід проникнутися духом боротьби за перемогу в соцзмаганні, як у коридорі загриміли кроки.

Ігор поспішно вскочив, вирішуючи, засовувати книгу назад на полицю чи просто кинути на журнальний столик посеред кімнати, де вже лежало кілька книг. Кроки наближалися надто швидко, тож Ігор кинув книгу на столик, і вона впала точно на обкладинку, від чого гучний хлопок рознісся по всьому коридору, на мить заглушивши кроки, а ехо повернулося до Ігоря.

Попереджаючи наближення гуркоту, у кімнату вбіг блідий Рінат Йосипович з коричневим конвертом та інвентарною книгою під пахвою. Побачивши Ігоря з його здивованим поглядом, Рінат Йосипович видихнув, як після бігу, і теж кинув на стіл конверт і книгу, потім дістав ручку з-за пазухи і мовчки простягнув Ігорю.

Звук кроків спочатку наблизився, потім пройшов повз двері кабінету. Рінат Йосипович подивився на стурбованого бездіяльністю Ігоря і пояснив:

– Поки нікуди поспішати, та й взагалі…

Він знайшов потрібну сторінку і дав Ігорю підписатися.

– Я диктофон наверху забув, – сказав Ігор. – Мені самому сходити, чи ви принесете?

– Диктофон не потрібен, – захлопнув книгу Рінат Йосипович і самоустранився, ніби прослизнувши в щілину недозакритих дверей.

Ігор пожал плечима, взяв конверт і пішов до допитної. За крок від кімнати помітив, що руки у нього дрібно тремтять, і йому це не сподобалося; він повернувся назад коридором, зайшов у туалет, довго пив воду з крана, довго тримав голову під струменем, а потім довго стояв під увімкненою сушаркою.

Прийшовши до допитної, Ігор застиг на моменті завершення підготовки того, кого йому належало допитувати. Філ тримав шию людини у ліктьовому згині, а Ігор Васильович, лаявся на незграбність пальців, пристібає його численними ременями. Пійманий не видавав жодних звуків, його голова була накрита чимось на кшталт чорного ковпака.

– Сідай, що ти, – сказав Філ Ігорю.

Ігорю було незручно сидіти, поки Ігор Васильович зайнятий справою, але той майже одразу після фрази Філа випрямився і поспішно вийшов, похлопавши Ігоря по плечу. Філ кинувся за ним.

– Що з капюшоном? – притримав його за лікоть Ігор.

– Знімеш, коли почнеш, – сказав Філ. – Не парся, ми тут поруч будемо.

Ніби пояснюючи слова «поруч будемо», Філ кивнув головою в бік дзеркала і зник.

Ігор поклав конверт на стіл, підійшов до людини в кріслі і нерішуче підніс руку над її головою. Було б неприємно, якби під ковпаком опинився хтось із знайомих. Таку ймовірність виключати не можна було, але Ігор не мав уявлення, що б робив у такому випадку. Він обережно потягнув верхівку ковпака на себе.

Звільнений з-під ковпака зажмурився і покрутив головою.

– Вибачте, – чомусь сказав Ігор, скомкав ковпак і поклав його на кут столу, потім сів на табурет і обережно почав відкривати конверт, час від часу поглядаючи в бік затриманого Філом та Ігорем Васильовичем.

Це був молодий чоловік близько двадцяти років, без вусів, але з початками світлої «капітанської» або «професорської» борідки. Його поголена наголо, мокра від поту голова блищала під лампою, немов кришталевий шар.

Помітивши, що піт застилає очі пристебнутого, Ігор підвівся, витер йому обличчя ковпаком, знову сів на табурет і чомусь поглянув у бік дзеркала, наче міг там розрізнити схвалення чи несхвалення колег.

– Як вас звати? – несподівано голосно для себе запитав Ігор.

Пристебнутий, досі щурячись від світла, дивився на Ігоря і, здається, не міг визначитися з відповіддю.

– Можете просто ім’я або ім’я та по батькові, – допоміг йому Ігор, – як вам зручніше.

– Чому я тут? – запитав хлопець, оглядаючи ремені, якими його руки були пристебнуті до підлокітників.

«Ну ось, почалося», – налякано подумав Ігор, сам же знову глянув у дзеркало, наче там міг прийти якийсь знак.

– Відповідайте, будь ласка, на питання, – намагаючись зробити голос твердішим і суворішим, сказав Ігор. – Ваше ім’я або ім’я та по батькові.

– Дмитро Юрійович, – сказав пристебнутий, намагаючись, видно, виглядати старшим, ніж він був насправді. Ігор мимоволі усміхнувся.

– Отже, Дмитро Юрійович, – сказав Ігор, дістаючи листок із питаннями з конверта, – це тест. Ви відповісте на деякі питання, підпишетесь про нерозголошення, і ми відпустимо вас у всі чотири сторони.

Молодий чоловік полегшено видихнув і опустився в крісло.

– Я думав, мене взяли в заручники, – сказав він. – Думав, якщо ви показали обличчя, то все.

– Та ні, не все, – пробормотів Ігор, старанно ховаючи очі. – Та й заручником із вас ніяким, чесно кажучи, я так розумію, олігархів у вас у роді немає.

– Було б добре, звісно, – сказав Дмитро, веселішаючи, – але чого нема, того нема. Мене тітка виховувала, минулого року померла, залишила трьохкімнатну квартиру, я її міняв на однокімнатну та двокімнатну, у двокімнатній живу сам, а однокімнатну здаю і навчаюся.

– На кого? – спитав Ігор, ловлячи себе на тому, що свідомо затягує допит.

– На програміста, – сказав Дмитро. – Спеціальність довго звучить, тож просто програміст.

– Ну, хоч не на юриста, – пожартував Ігор.

Дмитро охоче засміявся і спитав:

– А крісло для чого? – і похитався у прив’язі.

– Це для тесту, – сказав Ігор. – Воно з тебе якісь показання знімає, я не в курсі які. Моє завдання – ставити питання. Почнемо?

– Давайте, – погодився Дмитро.

Ігор почув, як дзвенить вольфрамова нитка в лампочці і як ходить коридором туди-сюди Філ чи Ігор Васильович, і поспішно попередив, усвідомлюючи, що просто тягне час:

– Тільки не дивуйся, питання цілком ідіотські.

– Та я нормально, – сказав Дмитро.

– Питання номер один, – із розстановкою сказав Ігор, щурячись у листок і поглядаючи на пристебнутого. – Ви вирощуєте кімнатні рослини?

– Ви травку маєте на увазі? – засміявся Дмитро. – Ні, я не вирощую. Мені від тітки залишилась герань, я її і не вирощую, просто поливаю.

– Питання номер два, – знову з розстановкою прочитав Ігор. – Ви підписані на якийсь канал YouTube?

– Так, – як про само собою зрозуміле, сказав Дмитро. – Я на багато каналів підписаний. У мене навіть свій канал є. Там я викладаю летсплеї, думав, розкручуся, може, отримаю партнерку, але вони щось урізали фінансування, тепер складніше і розкрутитися, і гідні гроші отримати.

– Питання номер три, – прочитав Ігор. – Як би ви оцінили свою комунікабельність за шкалою від одного до десяти?

Дмитро чомусь задумався, Ігор тим часом прислухався то до віддаляючих, то до наближаючих, то знову віддаляючих кроків у коридорі.

– П’ять або шість, – нарешті сказав Дмитро, знову задумався і додав: – Швидше, шість.

– Питання номер чотири, – промовив Ігор. – Які сни у вас переважають: раціональні, сюрреалістичні чи кошмари?

Це питання знову занурило Дмитра у тривалу задумливість, що лише порадувало Ігоря.

– Важко одразу сказати, – сказав Дмитро, – вони ж змішуються. Сюрреалізм із кошмаром, кошмар із раціональним, сюрреальний із раціональним. Але сни я не запам’ятовую, чесно кажучи.

Ігор кивнув, даючи зрозуміти, що відповідь його влаштувала, і продовжив:

– Питання номер п’ять. Як ви вважаєте, чи здатна матерія мислити?

– Ні, звісно, – впевнено сказав Дмитро. – Камені, що ли, думають? Або пісок?

Ігор чомусь обурився за матерію.

– Питання номер шість, – сказав Ігор. – Ви щось колекціонуєте?

Ігор згадав, що раніше всі щось збирали: кожен п’ятий колекціонував марки, хтось збирав етикетки від сірників, хтось – пачки сигарет, а зараз цим займаються здебільшого діти за наводкою маркетингових відділів великих виробників якоїсь дитячої дрібниці.

– Ні, не колекціоную, – сказав Дмитро. – Я вже з цього віку вийшов, хоча у мене є друг, він фанатіє від всякої нацистської дрібниці, без будь-якого екстремізму, просто значки збирає, монети.

– Питання номер сім, – прочитав Ігор, але Дмитро його перебив.

– Можна води? – спитав він.

– Звісно, можна, – сказав Ігор, – зараз схожу.

Підійшовши до туалету і повернувшись з склянкою води, Ігор застиг, побачивши, що Дмитро старанно дує у бік столу.

– Я намагався здути листок, – виправдався Дмитро, бачачи запитальний погляд Ігоря.

– Ну і як успіхи? – спитав Ігор, хоча бачив, що листок із питаннями лежить на тому ж самому місці.

– Самі ж бачите, що ніяк, – сказав Дмитро. – Занадто далеко.

Ігор напоїв гостя, повернув склянку назад, а коли повернувся, побачив, що Дмитро знову тренує свої легені. Як тільки вони продовжили допит, за дверима знову топотіли кроки, то наближаючись, то віддаляючись.

На шістдесятому питанні Ігорю набридло прислухатися до них, він роздратовано відставив листок і вийшов у коридор – недоумкувато на нього дивився Філ.

– Припини ходити, будь ласка, – напівшепотом попросив Ігор.

– Ти не один хвилюєшся, – сказав Філ, але все ж відійшов за двері сусідньої дзеркальної кімнати.

Ігор повернувся до столу.

– Можна трохи ремені послабити? – спитав Дмитро, – а то ліва нога затекла.

– Втомився? – Ігор спитав це, розмірковуючи, сідати на табурет чи продовжити допит стоячи.

Сідати на табурет не хотілося, бо він був низький, або стіл був високий, словом, як би там не було, сидіти за столом на цьому табуреті було незручно. Ігор не знав, чи можна допитувати стоячи, але подумав, що якщо не можна, втрутиться Ігор Васильович, а питання і відповідь можна буде переписати.

– Довго ще? – спитав Дмитро, поморщившись.

Ігор помахав листком у повітрі:

– Бачиш же. Один листок всього.

– Залежить від шрифту, – заперечив Дмитро.

Ігор пробіг очима по листку, перевіряючи, які питання вже поставив, а які ще залишилися, виконав обчислення в голові і сказав:

– Сто вісім питань ще залишилось, витримаєш?

– Я так розумію, вибору в мене все одно немає, – сказав Дмитро.

Вони продовжили. Цього разу питання вже не дивували Ігоря, йому вистачило одного разу, щоб змиритися з божевільною фантазією автора листка для допиту. Скоріше, здивував Ігоря сам пристебнутий Дмитро, який на питання, які герої аніме йому відомі, не лише не запитав, що це таке (сам Ігор не знав, що це), а хвилин чотири перелічував англійські та японські імена.

– Я б і по манзі пройшовся, – передихнувши, сказав Дмитро Ігорю, що перебував у легкій прострації. – Але там буде багато повторів. Треба?

Ігор чомусь поглянув на дзеркало і, наче отримавши відповідь звідти, заперечно похитав головою.

– Думаю, ні, – сказав Ігор, – давай далі, швидше закінчимо.

Питання про аніме було сотим сьомим. На сто тридцять другому (в якому віці ви навчилися зав’язувати шнурки?) на Ігоря нахлинуло бажання порвати листок навпіл, відстебнути Дмитра, прорватися наверх і відпустити його на всі чотири сторони. На сто п’ятдесят восьмому (скільки кілометрів, на вашу думку, ви могли б подолати пішки за добу?) це бажання стало майже непереборним. Ігоря зупиняло лише те, що він знав: навіть якби мав під рукою зброю, навряд чи зміг би захистити себе, Дмитра, а потім, можливо, сина і дружину від міцних рук Філа та Ігоря Васильовича.

Напівприслухаючись до відповідей Дмитра, Ігор ставив питання, а сам подумки планував втечу, де так чи інакше фігурував низький табуретик. Ігор то й діставав на нього очей, як на щось рятівне, але навіть у думках все закінчувалося тим, що Ігор Васильович брав Ігоря однією рукою за комір, як кота, легко піднімав і відштовхував зі свого шляху.

Коли прозвучало останнє, як завжди сто шістдесят восьме, питання, Ігор зітхнув і потер перенісся, наче втомлений, а насправді очікуючи, що зараз увійде спокійний Філ і в своїй звичайній манері переломить шию черговій жертві, а Ігорю більше не хотілося на це дивитися. Близько хвилини він стояв і тер обличчя, але не чув ні кроків, ні звуку відкритих дверей, а тільки дзвеніла в лампі над головою вольфрамова нитка. Розуміючи, що драматична пауза затяглася, Ігор звернув погляд до дзеркала – звідти на нього дивилося його сутуле відображення з безпорадним обличчям. Ще кілька хвилин Ігор витріщався на це відображення.

– Щось не так? – спитав Дмитро, теж відчувши щось недобре.

– Тебе повинні відстебнути ті хлопці, що тебе сюди привезли, – сказав Ігор своєму відображенню, – зависли щось.

– А ви не можете? – спитав Дмитро.

– Ось у тому й річ, що не можу, – пояснив Ігор відображенню. – Повноважень таких не маю. Зараз схожу, дізнаюся, що це вони…

– Води ще, будь ласка, принесіть, – попросив Дмитро, коли Ігор виходив, і той погоджено махнув рукою.

У коридорі було порожньо. Ігор сунув голову в кімнату за дзеркалом, там, після освітленої кімнати, здавалося, була кромешна темрява.

– Ей, – сказав Ігор, – ви що там?

– Ігор, – відгукнувся з темряви голос Ігоря Васильовича, – не ображайся, будь ласка, просто такий порядок. Покажи обидві руки, щоб я їх бачив.

Ігор знизав плечима, відчинив двері ширше і підняв обидві долоні.

З’явився десь збоку Філ і почав обстукувати штани, рукави та тулуб Ігоря.

– А одразу на вході не можна було перевірити? – образливо спитав Ігор, відчуваючи полегшення від того, що не наважився на план із втечею, але роздратування від того, що йому досі не вірять.

– Ми навіть один одного з Філом щоразу перевіряємо, – тихо виправдовуючись, зізнався Ігор Васильович.

– Ви-то зрозуміло, – спробував Ігор з кривуватою усмішкою пожартувати, – а я запрошення у ваш суто чоловічий клуб не отримував.

– Та ну тебе, – сказав Ігор Васильович, – просто тут до Філа і Молодого хлопець працював, так він під час допиту мало не порішив весь відділ ножем для паперу.

– Чисто, – ймовірно, маючи на увазі чистоту намірів Ігоря, сказав Філ.

– Ти поки йди у кімнату відпочинку, – порадив Ігорю Ігор Васильович. – Нема чого на це дивитися. А краще йди одразу наверх. Ми тут без тебе, як ти розумієш, справимося.

Ігор поплівся назад на поверхню землі. Філ вийшов із кімнати і дочекався, поки Ігор зникне за поворотом коридору. Ігор знав, що Філ усі свої справи робить тихо, проте все одно чекав якогось шуму, який би позначив завершення життя Дмитра.

Шум пролунав, коли Ігор поставив ногу на першу сходинку, що веде наверх, але це не був передсмертний крик – це кашляв Ігор Васильович. Потік повітря з коридору доніс до Ігоря запах тютюнового диму.

Ще піднімаючись, Ігор почув, що котельня, до цього завжди тиха, видає незнайомий для його слуху гул. Ігор вийшов із електрощитової і застиг біля одного з чотирьох котлів, де стояли Рінат Йосипович і Молодий, обидва чомусь уважно дивилися на екрани своїх телефонів. Ігор підійшов до них і, перекрикуючи шум і гул, спитав, що вони роблять.

– Котел продуваємо, – сказав Молодий, – його хвилин двадцять треба продувати.

– А сенс? – спитав Ігор.

– Вважається, що за той час, що котел стояв без діла, туди міг насочитися газ, а якщо не продути, газ вибухне, – пояснив Молодий.

– Так ви його розпалювати збираєтеся? – здивувався Ігор. – Нащо?

– Труп будемо спалювати, – пояснив Молодий, не здригнувшись. У той час як обличчя Ігоря трохи перекосило, і він сам це відчув.

– І що, навіть кісток не залишиться? – переборовши себе, спитав Ігор.

– Звісно, залишаться, – бадьоро відповів Молодий, – але у нас у Голлівуді є спеціальна дробарка, а залишки – у каналізацію.

Ігор здивувався, як усі раптом заговорили про Голлівуд, хоча до цього не згадували про нього ні слова.

– Дійдемо до того, – передрік Ігор. – Приїде міліція, знайде цей підвал, і доведеться все, що висить у місті, на себе брати.

Ігор перехопив швидкий погляд Ріната Йосиповича, який, здавалось, говорив, що на колектив, включно з Есесом, можливо, що й повісять, а з Рінатом Йосиповичем у міліції нічого не вийде.

«Подивимося», – опустивши очі, чомусь мстиво подумав Ігор.

– У нас так, дах непоганий, – безтурботно відозвався Молодий на побоювання Ігоря.

– Дах можуть будь-якої миті переставляти, – пояснив Ігор. – Може, вже в цей момент когось в’язують або з позором виганяють, поки ми тут розважаємося.

Але і ці пояснення не похитнули спокою Молодого, він просто знову завмер перед екраном телефону, ніби Ігор був якимось привидом, який напророкував якусь похмуру фігню посеред бенкету і зник. Рінат Йосипович поводився точно так само, тому Ігор справді вирішив зникнути і пішов наверх. Він вирішив, що якщо ще знадобиться, його покличуть, а на душі було так важко, що тягар давив на ноги, і хотілося одразу присісти десь у темному кутку і сидіти, не рухаючись. Він не знав, як почуваються інші, але дивно, що вони не відчувають того ж, що і він.

Ігор дійшов до свого кабінету, проте, вже взявшись за дверну ручку, передумав і піднявся у курилку, щоб через двадцять хвилин виявити себе вже курячим у конференц-залі і стряхуючим попіл прямо на підлогу. Мабуть, усе почалося рано вранці і пройшло небагато часу, а між тим за вікнами вже стемніло. Ігор вирішив не вмикати світло, щоб не видати себе. Ноги затекли, і він згадав затеклу ногу Дмитра, яка, здається, затекла назавжди. Ігорю стало ще гірше. Щоб розслабитися, він витягнув ноги, але легше не стало, і він закинув їх на спинку крісла попереду. Водночас згадав, як у початковій школі їх повели на сеанс «Біле сонце пустелі», і якийсь старшокласник точно так само закинув ноги на спинку Ігоревого крісла і сидів так, болтаючи черевиками біля голови Ігоря, поки це не побачив якийсь педагог, здається, військовий керівник. Він одразу ж у залі вкатав старшокласнику ляща. Здавалося, гірше вже не може бути, але після цього спогаду Ігорю стало ще гірше. У тій принизливій ситуації і в сьогоднішньому дні була якась абсолютна безвихідь, тільки в дитинстві це була уявна безвихідь, а зараз – справжня, і жодний рятівний військовий керівник не міг з’явитися.

Не знаючи, куди подіти недопалок, Ігор потушив його об підошву черевика і сунув у широкий нагрудний карман комбінезона. Потім, нашаривши в кишені штанів пачку, знову закурив і занурився у самопринижувальні думки про те, що це всього лише його друга справа, а він уже розклеївся, і що це, можливо, має сенс, бо не було сенсу не вірити словам Сергія Сергійовича, сказаним із відчайдушним обличчям під час суперечок з Ігорем Васильовичем. Саме це відчайдушне обличчя головного надавало його словам ваги.

З безодні його чорних похмурих думок раптом сплив абсолютно чіткий висновок, зроблений аналітичним відділом мозку.

Ігор раптом згадав жіночі чоботи у коридорі вбитого чоловіка та вимовлене ним жіноче ім’я і зрозумів, що те, чим вони займаються, не може бути чорним ріелторством, бо чоловік не був єдиним власником квартири і самотнім стариком, а отже, житло після його смерті за правом дістанеться родичам, а вбивати їх усіх, тим більше заради хрущовки на околиці, – це занадто навіть для їхньої божевільної котельні.

Ця думка так підбадьорила Ігоря, що, обдумуючи її, він викурив, мабуть, півпачки і все так само ховав недопалки в кишеню, поки в конференц-зал не заглянув Молодий і не крикнув у коридор:

– Та тут нікого нема!

А йому відповіли з коридору голосом Ігоря Васильовича:

– А де він тоді?

– Ви мене, що, шукаєте? – викрутившись, крикнув Ігор у вже зачинені двері.

Молодий заглянув знову і увімкнув світло.

– А, ти тут? – сказав він із полегшенням.

Перед тим, як у залу заглянув Ігор Васильович, Ігор встиг прибрати ноги з крісла. Схоже, усі вирішили, що він утік або щось із собою зробив. Ігор Васильович оцінив Ігоря прискіпливим поглядом, потім переключився на Молодого і, наче сумуючи через його жалюгідність, сутулість, прищавість, спитав:

– Боже, як ти у туалет ходиш? Як у ширінці нічого не втрачаєш?

– Тут така темрява, – сказав Молодий, – після коридору нічого не видно.

– А світло не судьба було включити? – встряв Філ, який з’явився збоку.

– Після того разу мене якось не тягне всюди світло включати, іноді вдома навіть боюся, – сказав Молодий.

Ігор подумав, що йому знову щось недоговірюють, вирішив запам’ятати цю фразу Молодого, щоб потім розпитати його, але ця думка одразу вилетіла з голови, витіснена здогадкою, що вони все-таки не чорні ріелтори.

– Так одразу б і сказав, я б тебе й не відправляв, – сказав Ігор Васильович Молодому. – Я що, на звіра схожий? Я що, не розумію?

Молодий сказав, що зараз Ігор Васильович саме й схожий на звіра.

Усі троє: Молодий, Філ, Ігор Васильович – стояли в дверях і, перепалюючись, поглядали на Ігоря, як йому здалося, оцінюючи.

– Що за шум? – спитав Ігор, піднімаючись. – Мене загубили, що ли?

– Ну, блін, – визнав Ігор Васильович із інтонацією ведмежати з «Їжачка в тумані». – Спершу подумали – ти поїхав раніше часу. Косяк, звісно, але зрозуміло, в принципі. Потім дивимося – ні, твоя машина у гаражі. І давай шукати.

Вигляд у всіх трьох був трохи переляканий і наче винуватий.

Ігор мимоволі скривив одну сторону рота і зауважив:

– А відразу не треба було сказати про Голлівуд, про вбивства? Або про ще щось, чого я ще не знаю?

Трійця дивилася на Ігоря здивовано, не розуміючи, чого він від них хоче.

– Ну, не знаю, – підштовхнув їх Ігор, – може, ви тут ще когось на органи пускаєте, або треба з’їсти серце допитаного ворога, або під Голлівудом є ще один Голлівуд, або є підземний вертолітний майданчик, і ми післязавтра вилітаємо на каральну операцію в якусь село і випалюємо його дотла.

– А, – зрозумів Ігор Васильович, – ти про це. Ти образився, що тобі не все відразу розповіли?

– Я боюся, – сказав Ігор, – що я ще чогось не знаю. Чи не можна одразу якось розповісти про всі аспекти моєї роботи?

– Знайшовся гуляка? – пролунало з коридору голосом Сергія Сергійовича.

– Знайшовся-знайшовся, – відповіли йому всі дружним хором, навіть Ігор чомусь вставив свій голос, причому вклав у нього ту ж інтонацію поблажливості і полегшення, що й інші.

– Я ж казав, що він десь тут, – сказав Сергій Сергійович і, судячи з ляскучих дверей, знову зачинився у своєму кабінеті.

– Чесно кажучи, – сказав Ігор напівголосно, – здається, я хочу напитися. Мені навіть дивно, що я це кажу. Я розумію, хлопці, що ви це все дуже довго робите, і все найважче лежить на вас, але я не розумію, як ви так довго витримуєте. Мені здається, що мені і двох разів вистачило б, і тільки алкоголь врятує мене від…

Ігор не міг підібрати слів, щоб висловити, як у цей момент у нього «їде дах», але судячи з того, що обличчя Ігоря Васильовича, Молодого і навіть Філа осяяло світлом розуміння, співчуття та готовності до випивки, вони зрозуміли, що має на увазі Ігор. Ігор Васильович тільки глянув на Молодого, а той вже кивнув:

– Я зараз котел зупиню і піду за чимось.

– А я кістки, коли котел охолоне, приберу, – сказав Філ, коли Ігор Васильович подивився й на нього. – Вас розвезу і подивлюся, як там і що.

– Тільки давай, щоб вони не лежали місяць там, – сказав Ігор Васильович. – А то прийде за тобою серед ночі привид.

– Та ну тебе, – сказав Філ, – після того, що ми тут робимо, ти ще лякатимеш мене?

– Лякатиму, – чесно сказав Ігор Васильович таким голосом, ніби вже піддав.

Через сорок хвилин вони вже сиділи в кімнатці Філа і пили горілку. Ігор Васильович пропонував щось легше, на кшталт червоного сухого вина, але Ігор сказав, що не любить пити кислятину. До них намагався примазатися Рінат Йосипович, але він не підходив, та й досвід попередніх п’янок підказував, що Рината Йосиповича треба ганяти геть, тож так і зробили. Рінат Йосипович тут же втік і стукнув Есесу, що його працівники п’ють на робочому місці, Есес подзвонив Ігорю Васильовичу, але, ймовірно, наводив якісь непереконливі аргументи, бо той швидко відшукався. Ігор Васильович помилився, коли поклав трубку і натиснув кнопку гучного зв’язку, тож до всіх в кімнаті донеслася фраза: «розжену всіх на х** до х*рої мами», що дуже розвеселило всіх, бо всі вже піддали, а Філ проникся загальним сп’янінням.

Після першої ж пари чарок Ігорю стало легше на душі. Розум говорив, що так недовго й спитися, а почуття говорили, що вдома він все одно пити один не буде, бо не може, а на цій роботі п’є вперше і не помічав, щоб тут усі постійно пиячили.

Непитущий Філ стояв у куточку, ближче до дверей, наче на випадок, якщо доведеться швидко покидати приміщення. Ігор Васильович і Ігор просували різні сторони диванчика і стрясали попіл своїх сигарет у попільницю, що стояла між ними. Коли Ігор Васильович промахнувся повз попільницю, Філ зауважив: «Ви мені постіль не спаліть». Молодий розташувався за столиком, виконуючи роль виночерпія, хоча й сам пив.

– Як тільки почну все роняти й розливати – значить, хватить, – заздалегідь попередив Молодий на самому початку пиття, але всі лише відмахнулися, мовляв, знаємо, вже бачили, навіть Ігор відмахнувся, хоча йому було ніяково від того, що він піддався загальному відчуттю поблажливості до Молодого. Попільницею Молодому служила порожня банка від кави, вкрадена з запасів Ріната. На столі стояла проста закуска, наступного ранку Ігор не міг пригадати, яка саме.

– Нічого, що ми тут куримо? – час від часу запитував Ігор Васильович Філа крізь шари диму, якому нікуди було виходити, окрім вузького віконця.

– Коли мені стане неприємно, я сам скажу, – щоразу відповідав на це Філ.

Після четвертої чарки Ігор поділився думкою, яка спала йому на думку у конференц-залі.

– Та це й так зрозуміло, – відмахнулися від нього всі майже одночасно, тобто Ігор Васильович справді відмахнувся, а Молодий і Філ просто скорчилися. – Треба бути повним ідіотом, щоб зазіхати на однокімнатку у якомусь лайні і при цьому привертати ФСБ.

Філ і Молодий супроводжували кивками майже кожне слово Ігоря Васильовича.

– А що ж тоді це? – розгублено спитав Ігор. – Трупи ми з собою не беремо, якщо когось привозимо – спалюємо, ці допити, здається, чиста профанація. Ми з Молодим займаємося якоюсь нісенітницею.

– У мене не нісенітниця, у мене чиста наука, – самовдоволено сказав Молодий уже трохи заплутаною мовою.

– Ой, та годі, «наука», – підсік його Ігор Васильович. – Ти до результатів місяцями не торкаєшся, то в «ВоВ» граєш, то в дотку, то лисого…

Незважаючи на таку явну підколку, ніхто не засміявся, навіть сам Ігор Васильович промовив жарт з якимось автоматичним озлобленням, наче Молодий просто заслуговував на це, як курящий підліток, застуканий зненацька, заслуговує ляпаса від батька.

Молодий і Ігор Васильович гаряче сперечалися. Це, втім, не заважало Молодому наливати в подані чарки. Ігор відчув приємне внутрішнє тепло, яке буває не від горілки, а від мартіні, але цю думку вирішив не озвучувати, бо відчував, що Молодий і Ігор Васильович із задоволенням переключилися б зі свого спору на всякі насмішки над таким порівнянням.

Філ, наче відчувши збентеження Ігоря, широко усміхнувся йому зі свого кута, включив телевізор і став дивитися якийсь дикий серіал на другому каналі. Ігор теж чомусь почав пялитися в екран, не надто вникаючи, що там відбувається, і не розуміючи, навіщо Філ це дивиться, доки не помітив серед акторів хлопчика. «Клас», – подумав Ігор, сподіваючись, що помилився, і розуміючи при цьому, що іншого пояснення просто не може бути.

Не дуже яскрава лампочка під стелею і непрозорість вікон створювала відчуття, що вони досі знаходяться в підземному бункері. «Як Гітлер», – подумав Ігор, згадав людей, яких вони вбили, і ватяна туга знову накинулася на нього.

– Ти ж сам мене навів на думку, що ми, можливо, з прибульцями боремося, бо іншого пояснення не знайти і це ніяк не виправдати, при цьому ти стверджуєш, що знаєш, що насправді відбувається, і не кажеш, – почув Ігор відчайдушний голос Молодого і знову прислухався до спору.

– Я? – сказав Ігор Васильович. – Та я що, псих? Ніколи я такого не говорив. Я казав, що ми людей убиваємо, яких ніхто не помітить, от що я говорив.

– Я точно пам’ятаю, що це ти мені сказав, тільки не пам’ятаю коли і де, – заперечував Молодий. – Я ще пам’ятаю, що всі версії від тебе йдуть, з цим ти уж сперечатися не будеш, мабуть.

– Це не від мене версії, а від Есеса, – сказав Ігор Васильович. – Він знає правду, але вам її казати не бажає. Вона вам, типу, життя переверне.

Філ радісно засміявся, то чи телевізору, то чи словам Ігоря Васильовича.

– Ну тобі, Міша, вже х*р, що перевернеш, – вгадав його думку Ігор Васильович.

– Оце й я про те саме, – сказав Філ.

– Філ, – сказав йому Молодий, – ти ж наче не п’єш, а здаєшся тепер п’янішим за всіх.

– Так завжди, – відповів на це Ігор Васильович. – На сімейних п’янках навіть діти здаються п’яними.

– Люди, – раптом вискочив Ігор із раптово виниклою думкою, яку боявся забути, – а що це ви зі мною носитеся, як із писаною торбою? Я ще в актовій залі питав, а ви щось зам’яли. Зараз скажіть.

– Та хто з тобою носиться? – обурився Молодий і некрасиво скривив своє і без того некрасиве обличчя, ще більше потворне під впливом алкоголю – блідіше там, де прищів не було, і червоніше там, де прищі були.

Ігор не знайшов, що відповісти, але Ігор Васильович вступився за нього.

– Та ні, все правильно, носимося, – сказав він, – у нас просто велика ротація серед тих, хто допитує, якась хрінь з ними постійно, що вже приховувати. Люди бігають тільки так. Один реально втік, знайти не можемо.

– Є підозра, що в дауншифтинг пішов, – сказав Молодий, – через якихось випадкових знайомих.

– Мабуть, не всім дано людей допитувати і знати, що їх після сотні з лишком питань не буде в живих, – сказав Ігор Васильович. – Чого тут тільки не було. І пострілки намагалися влаштовувати. Один у дурку заляг, можливо, назавжди. Мабуть, розмова впливає на сприйняття. Одне діло, коли тобі кажуть, що це вороги народу там, не знаю, хто ще, а зовсім інше, коли взагалі не знаєш, за що.

– Та годі тобі, знайшли теж проблему, – заперечив Молодий. – Взяли б якогось катів із міліції, які на тортурах попалися. Кожну третю виховательку дитсадка візьми, вони додому приходять і спокійно засинають.

– Так брали ж уже, – сказав з кута Філ.

– Ага, – підтакнув йому Ігор Васильович, – і чим це закінчилося?

Найцікавіше, що Ігор Васильович не став говорити, чим це закінчилося, а продовжив:

– Чомусь завжди знаходиться хто-небудь, на ком допитувач ламається. Ламав людина ребра невинним заради паличок у звітах, а тут – херак, не витримав, що бомжа вбили, від якого сам воротив ніс.

– А самі-то ви як? – спитав Ігор і подивився на Філа і на Ігоря Васильовича.

Вони переглянулися. Ігор відчув, що між ними промайнув такий погляд, якого йому ніколи не зрозуміти.

– Я ж уже неодноразово пояснював, – сказав Ігор Васильович, – людей масово гине й без нашої допомоги. Але щоб їх ще більше не загинуло, потрібно прибирати тих, хто становить загрозу. Якщо держава сказала, що вони становлять загрозу, значить там знають щось, чого ми не знаємо.

– Це якийсь нацизм, – сказав Молодий. – Я тут повністю замішаний, своєї участі не заперечую, не кажу, що я весь білий, але щось фашистське у твоїх поглядах. Так, знаєш, як командири концтаборів говорили на судах.

– Нацизм – це коли пачками людей знищуєш, – заперечив Ігор Васильович, – за етнічним чи якимось іншим принципом. А ми, як бачиш, так далеко не заходимо.

– Ні, я маю на увазі, що ви так спокійно виконуєте накази обидва, – сказав Молодий.

– Ну так хтось же має їх виконувати, – сказав Ігор Васильович. – Причому, як ти сказав, «спокійно». Іноді через це «спокійно» доводиться їх виконувати. Але це питання віри. Ось ти, наприклад, в бога не віриш, і я не вірю, я вірю в державу і що вона необхідна. Ти во щось теж віриш. Будь-яка віра так чи інакше вбиває. Кожна ідеологія вимагає жертв, без цього ніяк. Той же капіталізм забирає багато життів, але ти грошей за це не дорікаєш.

– Анархізм нічого не вимагає, – сказав Молодий, – він взагалі заперечує будь-яку владу людини над людиною.

– Це він словами заперечує, – сказав Ігор Васильович. – У мурах це, може, й спрацювало б, або у бджіл, але ми-то мавпи, просто високоорганізовані, ми в будь-якому випадку будемо будувати ієрархію, хочемо ми того чи ні. Уже в самій ідеології анархізму приховане насильство над людською природою, бо він змушує людину бути не тим, ким вона є. Або бути тим, ким вона не є. Або як я раніше казав?

– Та ти вже й так, і так сказав, – відгукнувся Філ на адресоване Молодому запитання.

– Схоже, тобі вже вистачить, – зауважив Молодий Ігорю Васильовичу.

– Тобі ще кілька разів доведеться сказати, що мені вистачить, коли насправді вистачить, – сказав Ігор Васильович зі знанням справи, але хрипким від сп’яніння голосом. – І щоб ти раніше в аут не пішов. Тут так-то і пити нічого.

– Ти ж сам зрозумієш, коли йому вистачить, – сказав Філ Молодому, – ти цей момент не пропустиш.

– Це коли він на мені різні захвати почне показувати? – трохи обурився Молодий. – Сподіваюся, до цього ми вже роз’їдемося.

– Це від мене залежить, роз’їдетеся ви чи ні, – усміхнувся Філ. – Ви так-то вже хороші.

Тим не менше, вони просиділи ще доволі довго. Поступово теплота і спокій у тілі Ігоря змінилися на словесне пожвавлення, бо всі почали розповідати про книги та серіали, а Ігорю неодмінно потрібно було вставити свою думку в загальний хор. При тому що Ігор кожну секунду контролював себе, настав момент, коли залишалося для нього тільки це теперішнє, на якому треба було балансувати, як циркач на дроті.

Потім настав передбачений Філом момент, коли на будь-яку фразу Молодого Ігор Васильович пропонував навчити його різним болючим захватам, щоб у того в житті все було добре і за нього не треба було хвилюватися. Ігорю вже алкоголем відшибло всі емоції, крім веселощів, тому йому здавалося смішним болісне верещання Молодого, його навіть потішила думка, що Ігор Васильович може випадково зламати колезі шию. З кожним болючим криком Молодого Ігор сміявся, уявляючи розгублену морду Ігоря Васильовича, що стоїть над бездиханним тілом.

Потім була не менш смішна сценка, коли Філ намагався відібрати у Ігоря Васильовича ключі від машини, але той не давався, стверджуючи, що ще в силі розвезти всіх сам, і намагався захопити Філа, але той ухилявся. Ігор теж відчував, що здатний доїхати додому самостійно, але ніяк не міг знайти ключі від машини, бо вони залишилися в повсякденному одязі (про це він здогадався, коли протрезвів).

Потім у пам’яті Ігоря настав остаточний провал, бо вони пили за від’їзд із робочого місця, сиділи на доріжку і кілька разів пили «по останній». Наступне, що пам’ятав Ігор вранці, – це як вони – Ігор, Молодий і Ігор Васильович – стояли біля гаража і дивилися, як Філ виїжджає назовні на великій машині Ігоря Васильовича, поки сильний вітер із дрібним гострим снігом дув прямо в обличчя.

Наступив черговий провал у пам’яті. Очнувся Ігор через телефонний дзвінок, який спочатку довго грав веселу мелодію прямо в його сні, де тривала п’янка, працював телевізор, горіла жовта лампа під стелею, тільки вони були там у повному складі, включно з Рінатом, Сергієм Сергійовичем і вбитим Дмитром, ще була там велика чорна собака, що ходила між людьми і давала Ігорю важку лапу. Ігор підняв трубку, вислухав лайку дружини, і лише в процесі лайки, окинувши очима навколо, зрозумів, що він не вдома, а все ще знаходиться в машині Ігоря Васильовича, пристебнутий до переднього пасажирського сидіння, поки Філ тримається за кермо обома руками і поглядає на Ігоря не без докору.

– Та ми тут з хлопцями напилися, – чесно сказав Ігор дружині, махаючи рукою Філу, сигналізуючи, що зараз поясниться з дружиною, і дійде черга до пояснень Філу. – День просто був важкий, ось і все.

– І багато таких важких днів намічається? – спитала дружина. – Ти знаєш, котра година?

– Чесно кажучи, ні, – сказав Ігор.

– Ти з цієї п’янки міг подзвонити? – спитала дружина.

– Чесно кажучи, ні, – Ігор вирішив особливо не фантазувати і максимально триматися цієї фрази, бо вона сама лізла назовні у відповідь на будь-який знак питання в мові дружини.

– Совість у тебе, дебіле, є? – спитала дружина.

Ігор відповів їй у тому ж дусі, що й раніше, і дружина в сердцях кинула трубку.

Ігор охоче повернувся до Філа, щоб вислухати тепер і його претензії. Він був у такому стані, коли похмілля ще не наставало, важка фаза сп’яніння вже відступила, а все навколо було сповнене надзвичайної чіткості та енергії; після цієї бадьорої фази приходили «вертольоти» й зовсім непереборна сонливість.

– Прокинувся? – поцікавився Філ із сарказмом, який Ігор не зовсім зрозумів.

– І що? Ми вже приїхали? Ти мене висадити не можеш? – спитав Ігор.

– Ти адресу назвав, а тепер не бажаєш вилізти, – пояснив Філ. – Казав, що це не твій дім.

– А яку адресу я назвав? – спитав Ігор.

Філ назвав адресу.

– Не дивно, що я не хочу вилізти, – сказав Ігор. – Ми приїхали за старою адресою. Раніше ми тут жили, а пару років тому переїхали. Не знаю, навіщо я таке нагородив, але тепер якось потрібно додому потрапити, ти хоча б не викинеш мене, сподіваюся?

Філ смерив Ігоря таким важким поглядом, що, якби в Ігоря були ваги, він зміг би виміряти його тяжкість.

– Ну ви сьогодні й фокусники, – зітхнув Філ, заводячи машину й рушаючи. – Я вже думав, що ми тут з тобою до ранку просидимо, навіть якось змирився з цим.

– Чому фокусники? – запитав Ігор винувато.

– Назви адресу, – рикнув Філ, але без злості, швидше втомлено.

Ігор назвав адресу, на що Філ шепотом виразився нецензурно.

– Ну, хочеш, я таксі зловлю? – сказав Ігор. – Я ж все розумію.

– Ще не вистачало, – сказав Філ і зосередився на дорозі та на чомусь у голові; він, очевидно, уявив, яким козлом він був би, якби висадив Ігоря, і йому це зовсім не сподобалося.

– То що було? – спитав Ігор, коли обличчя Філа трохи пом’якшало.

Філ тільки цикнув, зітхнув і похитав головою:

– Це була одіссея. Троє дурнів, один дурніший за іншого. Ти й Молодий кілька разів на ходу відкривали двері, щоб поблювати, і, здається, так і не поблювали, але якимось горцям здалося, що Молодий таки дістався їхнього колеса, і вони почали нас гальмувати. Васильич вийшов, став розповідати їм, що він робив із їхніми мамами й татами, вони відчепилися, але він до самого свого дому розповідав, що робив із їхніми мамами й татами, і, здається, вони домовилися на завтра.

– А я ще щось робив? – спитав Ігор.

– Куди вже більше? – здивувався Філ. – На ходу намагався блювати – це раз. Не туди приїхали – це два. Зараз, вважай, їдемо, коли ще приїдемо – невідомо. Ти точно адресу назвав?

– Так точно- точно, – заспокоїв Ігор.

– Дивись у мене, – сказав Філ.

– Оце дивні люди, – почав Філ після паузи, – я маю на увазі цих хлопців, що сперечалися з Васильичем, і сам Васильич, і ми всі, мабуть. Ображаємося на те, на що не варто звертати уваги, і не ображаємося, коли доходить до реальних справ, коли потрібно було б ображатися. Ось Васильич сказав їм про мам і тат, їжу ж зрозуміло, що він із ними нічого не робив, це пустий треп, через який у пляшку лізти безглуздо. Але скільки людей за необережне слово отримали в морду – не перелічити. Візьмемо мого дядька: він на дні народження друга щось ляпнув, що потім і згадати не могли, так його друг ножем у легеневу артерію влучив з першого разу. Один – у могилі, інший – на п’ятнашку загримів. А як провели грошову реформу, ніхто й не думав перо в людей сунути, хоча вони багато життів поламали цією штукою. Ніхто Грачева не намагався підрізати, хоча він цього й заслужив. Тих же уболівальників візьмемо: одні кричать, що чужий клуб – лайно, їхні суперники – що лайно їхнього клубу. Потужні всі ці заміси. Я от, по суті, – підор. Але якщо хтось так у кабаку назве, я йому всі руки й ноги переломаю, хоча він, може, нічого про мене не знає, просто так сказав, а якщо б і знав, то все одно цілим не вийшов би. Загадка.

Ігор під час беземоційної промови Філа дивився на панель приладів, бо оглядати околиці не міг: рух викликав мутне відчуття там, де він припускав шлунок. Показник палива показував, що бензину залишилося майже нічого, але Філ, здавалося, не звертав на це уваги. Ігор забився думкою, що доведеться зупинитися десь посеред цієї зими, але про бензин промовчав і виразив стурбованість зовсім іншими словами.

– А Молодому ти коли-небудь голову не відірвеш на цьому ґрунті? – спитав Ігор.

Філ тільки хмикнув, але, наче зрозумівши справжню стурбованість Ігоря, звернув і прилаштувався до світної автозаправки.

Поки Філ активно бігав туди-сюди – до віконця каси, до колонки, знову до каси, Ігор відкрив пасажирське вікно, знайшов у бардачку почату пачку сигарет Ігоря Васильовича і, незважаючи на застережливий напис на пачці, закурив. Кілька суперечливих відчуттів розлилися тілом Ігоря з першого ж затягування. Шлунок відгукнувся особливо глибокою нудотою, наче його одразу наповнив дим, навіть не дим, а гелій, і газ потягнув шлунок угору, як повітряну кульку, і лише стравохід не давав йому вирватися назовні. З іншого боку, мозок, задоволений дозою нікотину, послав м’язам хвилю розслаблення і спокою, а сам трохи пульсував від похмільного болю в лобній частині. Вийшло так, що Філ залишив у машині одну людину, трохи п’яного, трохи іронічного, а повернувся до мізантропа зі снобістським обличчям закоренілого водія на нічній мігрені.

– Тільки оббивку Васильичу не спали, – застеріг Філ, коли Ігор кинув недопалок у бік віддаленої автозаправки і взявся за другу сигарету. Ігор чомусь сподівався, що друга сигарета поверне йому форму, хоча за досвідом знав, що цього не станеться.

— Візьми краще ось це, — сказав Філ, дістав з кишені високу зелену банку пива й пояснив: — Встиг купити, поки там возився.

— Круто, — сказав Ігор, бо саме цього йому бракувало до сигарети, схопив банку, тут же хижо відкрив її і залив собі половину обличчя й штани піною.

Тільки тепер він помітив, що вдягнений у свій звичайний одяг, хоча вони пили у комбінезонах, а момент переодягання Ігор не пам’ятав.

Цей факт його не збентежив, бо вже одне лише дотик холодної піни до губ і зернистий запах наповнили його тихою ейфорією, схожою на просвітлення буддистського монаха.

Філ став пояснювати щодо Молодого: що той не винен, що дурень, що він радий, що Молодий не пішов у армію зі своїм сколіозом, плоскостопістю і татом, але не радий, що Молодий так і не знайшов себе, а шастає у них, замість того щоб продовжувати навчання в інституті, знайти собі нормальну роботу і влаштувати нормальне життя. Філ говорив, що без Молодого можна зовсім поїхати дахом серед усіх цих серйозних людей, які думають, що роблять щось важливе.

— Тобто, звісно, ми робимо важливу справу, — сказав Філ, ніби виправдовуючись, — але ж це не означає, що її потрібно робити, псуючи один одному настрій. І так усе це не дуже весело, щоб ще й похмурості додавати.

— А як ти взагалі сам до цього ставишся? — спитав Ігор, відчуваючи, як пиво змішується у нього в шлунку з горілкою, і все це повільно підіймається ліфтом обміну речовин прямо в голову, щоб він не запам’ятав відповіді. Філ почав щось відповідати, але Ігор потім згадав лише, що Філ говорив, мовляв, кожна окрема людина не ворог іншій, за рідкісним винятком, але раз він солдат, то повинен щось робити з людьми, яких призначили ворогами, потім усе було як у тумані, Ігор теж щось відповідав і навіть, здається, трохи знущався над таким солдафонством Філа.

Потім настав момент просвітлення. Ігор стояв на холоді в незастебнутому пальто й, пошатуючись, відлив у кущі під вікнами свого дому, тоді як Філ пропонував проводити Ігоря до квартири, на що кілька молодих людей, що стояли біля під’їзду, відповідали сміхом.

Ігор у свою чергу пропонував Філу нікуди не їхати, а переночувати у нього, на що молоді люди знову реагували приступами сміху. Філ не поїхав, поки Ігор нарешті не завалився у свій під’їзд.

Ігор довго дзвонив у двері, бо не знайшов ключів у кишені. Йому відкрила дружина в халаті поверх нічної сорочки і в тапках. Нічого не кажучи, вона вимкнула світло в передпокої, тож Ігорю довелося ввімкнути його знову, і вона зникла в темряві квартири.

Розділ 5

Ігор не очікував, що так втягнеться в роботу, що зліпить звіт лише за один день, та ще й хворіючи похміллям. Виявилося, що опис самого допиту не вартий зусиль, якщо не потрібно описувати обстановку, у якій він відбувався. Ігор трохи дивувався відстороненості, з якою він писав про реакції молодої людини, яку допитував. Алкоголь так добре попрацював із його головою, що все, що сталося, здавалося сценою з фільму, яку потрібно було дослівно пересказати.

Вже ближче до вечора Ігор вільно бродив по котельні, намагаючись розрізнити запах спаленого трупа, тоді як інші старанно корпіли над своїми паперами і майже не виходили покурити.

Не знаючи, чим себе зайняти, Ігор, мучений совістю перед Філом, який чомусь за замовчуванням був відповідальним за порядок у всіх приміщеннях, помив підлогу в конференц-залі. Спершу хотів лише стерти тютюновий попіл під кріслом, у якому курив учора, а потім захопився й прибрав весь зал. Проте коли в коридорі почалося шевелення, Ігор сховався у своєму кабінеті, боячись, щоб прибирання не поставили йому у обов’язки.

Не встиг Ігор повернутися до себе й зробити вигляд, що працює, як Сергій Сергійович протрубив загальний збір. Його голос справді нагадував і трубу, і тривожний звук слонячого хобота одночасно.

Всі з покірним виглядом поплелися на позачергове засідання, не ховаючи невдоволення на обличчях, і, сверлячи Сергія Сергійовича скептичними поглядами, чекали, що він розповість. Ігор теж зобразив і невдоволення, і скепсис, щоб не виділятися з колективу. Ніхто, крім Філа, не помітив свіжевимиту підлогу, тож Ігор теж зробив вигляд, що йому все одно.

Пихтячий від хвилювання та люті Сергій Сергійович не став заходити здалеку, а відразу зло повідомив аудиторії, що щойно дзвонив Олег і повідомив, що якась «щур» із вищого відділу примазалася до їхньої слави й тихцем торгувала квартирами вбитих громадян, переписуючи нерухомість на себе та родичів.

Молодий відреагував схвальним вигуком на таку кмітливість вищого працівника, за що майже був «з’їдений» Есесом аудіовізуально (поглядом і лайкою), тож притримав язик, але на обличчі все одно читалася насолода від чужої хитрості. Наразі вищий зрадник перебував у одній із балтійських республік і обіцяв злити всю інформацію про ФСБ – криваву спадкоємицю КГБ – куди тільки можна, якщо його, його сім’ю чи активи хтось зачепить.

Сергій Сергійович нарікав, що йдеться не про такі вже великі гроші, але існувала небезпека, що зрадник почне шантажувати відомство, коли гроші скінчаться, а це вже було не дуже добре.

Ігор Васильович одразу став обурюватися, що це взагалі не проблема відділу, а проблема тих, хто не вміє слідкувати за власними кадрами, тож нехай вони самі там угорі розбираються. У відповідь Сергій Сергійович сказав, що частину інформації злодій встиг злити до місцевої прокуратури, і на завтра призначено перевірку котельні.

Після цих слів Ігор відчув тривогу. Йому стало трохи образливо, що в якому б вигляді він не поставав перед державою – то як Павлик Морозов, то як вірний клерк – все одно його цікавить держава лише як якийсь вічно підсудний елемент. Гіркота від того, що він даремно так старанно і швидко виконав свою паперову роботу, розлилася тілом Ігоря, немов жовч.

— І що, на цей випадок у нас протоколу немає? — спитав Філ з ядом у голосі, бо, очевидно, папірці та звітність йому вже порядком набридли, і він бажав якоїсь передбачливості та планування від людей, які керують ним через бюрократичні ниточки; він хотів, щоб була й зворотна паперова взаємодія з інструкціями та страховкою.

Сергій Сергійович сказав, що викручуватися доведеться самим, втікач виставив відділ бандою чорних ріелторів (Ігор Васильович схвально засміявся і захлопав у долоні), і, в принципі, якщо зібрати достатню базу доказів, то на суді вони всі так і постануть.

Коли всі досить напружилися й розігрілися, але ще не почали словесно висловлювати своє ставлення до начальства, Сергій Сергійович сказав, що у Олега є ідея, як перекваліфікувати цю справу в проект федерального масштабу, у справу про тероризм або розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а потім забути про неї назавжди або до наступного втечі. Потрібно лише десь подіти нинішнього втікача і пережити перевірку без втрат серед особового складу.

— Місцевого можна переконати, що тут законсервована котельня, — сказав Сергій Сергійович, — а якщо прокуратура почне копати, і пройде по наших іменах, то все. Колишні співробітники спецслужб, зібрані по всій Росії, і син генерала охороняють котельню. Так і бачу морду цієї шлюхи в капітанському званні, яка оголошує прес-релізи для четвертого каналу. Це буде бомба.

Ігор Васильович запропонував заднім числом найняти якихось “синяків”, щоб вони зображали місцеву охорону; можна їх напоїти, щоб вони не могли зв’язати двох слів і відповісти на жодне питання, а начальником залишити Ріната Йосиповича, він якось відбрешеся сам раз.

— Головне, Філом не світитися, він для всіх як червона ганчірка, — сказав Ігор Васильович.
— Швидше, блакитна, — зауважив Молодий, не відчуваючи жодної загрози над своєю лохматою головою.

— Ти такий розумний, то скажи, куди ми всі твої залізяки діватимемо? — спитав Сергій Сергійович матюками. — Половину з них взагалі не можна чіпати. А коштують вони більше, ніж усі дачі твого тата.

— Можна сказати, що територія під супермаркет охороняється, — сказав швидкий на хитрі ідеї Рінат Йосипович.
— Питання про залізяки та відремонтований туалет це не знімає, — відразу парирував Сергій Сергійович. — Навіщо ремонт туалету, якщо він усе одно під знесення?
— Може, музей? — обережно запропонував Ігор. На нього подивилися, як на ідіота, але замість того, щоб обговорювати, за що видати покинуту котельню, чомусь зацепилися за питання Молодого: чому спочатку не можна було найняти якихось ярих ісламістів, терористів, яким було б до вподоби “різати рюзьких свиней”, а потім, у такому випадку, завалити їх під час контртерористичної операції або переселити в інше місто.

Сергій Сергійович раптово з охотою почав розповідати Молодому, а заодно й Ігорю, як усе налагоджувалося у відділі. Мабуть, думки про втіклого співробітника були для нього настільки нестерпні, що він вирішив хоч якось відволіктися. Почав із того, що всі й так знали: це зовсім не перший склад відділу, до нього були інші, але всі їх довелося розформувати з тих чи інших причин.

Сергій Сергійович сказав, що перший склад взагалі набрали з, як він висловився, “декласованого елементу” ще за радянських часів. Звісно, людям нічого не пояснювали («Можна подумати, зараз пояснюють», — сказав Молодий), усе проходило як пограбування з убивствами, але тоді неможливо було просто так винести квартиру за квартирою і не потрапити на очі міліції, хоча, з іншого боку, було навіть простіше, бо люди іноді навіть двері додому на ніч не зачиняли. Злочинців зрештою накрили одного разу в ресторані, і все.

Потім Сергій Сергійович розповів про команду з Північного Кавказу, у яку набрали людей, яким і на Кавказі нічого не світило б, навіть якби вони туди втекли.

— Так нема, — нарікав Сергій Сергійович, — ось людина. Її свої шукають, щоб покарати, федерали, тобто ми, шукаємо, щоб теж покарати, сиди тихо. Ні, блін. Один взяв тачку в кредит, став шастати по нічних клубах, видавати себе за торговця нерухомістю, ми його вмовляли, по-людськи намагалися, через розум до нього достукатися, бо кадр цінний. Крутилися, крутилися. Врешті його якась руська баба підрізала, коли він її вивіз у ліс і хотів зґвалтувати. Інший почав стукати на нас у ФСБ, намагаючись щось собі заробити. Він думав, що ми якась радикальна ісламістська група. Третій таксував у вільний час і не розминувся зі стовпом. Короче, невезуха.

І ось, значить, ви. Не без деяких ексцесів, але, наче, працюєте. Образливо, якщо закриють.

Ігор зовсім не був проти, щоб їх закрили. Сергій Сергійович, немов вгадавши думку Ігоря, обмінявся з ним пильним поглядом і спитав:

— Про що думаєш, Ігорю Петровичу?
— Музей, — знову сказав Ігор.
— Та що ти знову зі своїм музеєм, — вскипів Сергій Сергійович, — чого музея? Музей котлів? Або цього, як його, соцреалізму?

Згадавши соцреалізм, Сергій Сергійович чомусь поглянув на бюст Леніна і, здається, ледь стримався, щоб не перехреститися.

— Та ні, — вякнув Ігор, якому сама ідея здавалася вже дурною, — наприклад, сучасний музей, ну, сучасних художників.
— Музей сучасного мистецтва, — підказав Молодий.
— І що? — спитав Сергій Сергійович важким голосом.
— Можна залишити тут Молодого, — пояснив Ігор. — Ось, генеральський синок, вирішив стати галеристом. Залізяки його можна видати за арт-об’єкти. Мережа по всьому будинку пояснюється сама собою. Зараз у все сучасне прийнято сітку клеїти. Можна найняти алкашів і оформити їх заднім числом, як сторожів. Можна навіть пресу запросити й дати інтерв’ю, Молодий зможе, мені здається, відпрацювати.
— Так-то зможу, — сказав повеселевший Молодий, — пару разів Уорхола згадаю, їм вистачить.

Сергій Сергійович дивився на Ігоря пильно, здається, без ентузіазму, Ігор зовсім розгубився під його поглядом.

— А потім, якщо що, можна сказати, що мерія дозволу не дала і міністерство культури не схвалило, або жителі повстали і захотіли дитсадок на цьому місці, — зовсім уже мляво закінчив Ігор.

— Ага, дитячий сад у промзоні, — сказав Сергій Сергійович, все так само уважно дивлячись на Ігоря.
— Ну, це для прикладу, — пояснив Ігор і помітив, що Рінат Йосипович дивиться на нього, і в його очах блимає щось на кшталт заздрості та поваги.
— Охреніти, — сказав Сергій Сергійович після довгої паузи, під час якої у конференц-залі стояла тиша (коли Есес заговорив, усі зашевелилися, ніби за командою «вільно»).

— Як ти себе вигнати-то дав? — з співчуттям спитав Ігоря Сергій Сергійович. — Звісно, добре, що ти у нас опинився в цю хвилину, але взагалі як?
— Дaв, і все, — сказав Ігор, якому не хотілося нічого пояснювати.

Ідея Ігоря настільки сподобалася Сергію Сергійовичу, що він наказав нікому не розходитися, а сам вийшов, мабуть, щоб подзвонити Олегу. Як тільки кроки Есеса стихли, Ігор Васильович нахилився до Ігоря і запитав жартівливо:

— Ігорю, а ти точно Ігор ПЕТРОВИЧ?
— Та ну тебе, — лише й зміг відповісти Ігор під задоволені смішки інших; не усміхався тільки Рінат Йосипович, на його обличчі було щось на кшталт печаті професійної заздрості. «Вор у вора шапку вкрав», — мимоволі подумав Ігор і кивнув Рінату Йосиповичу ввічливо, той відвернувся. «Ну і чорт із тобою», — подумав Ігор.

Ігор чомусь зрозумів, що Рінат Йосипович боїться за своє місце, що, можливо, його буття як бухгалтера і завгоспа більш хитке, ніж здається на перший погляд. Ігор уявив себе на посаді Ріната Йосиповича, і йому чомусь стало трохи нудно, потім згадав, що Філ спав із дружиною Ріната, і йому стало нудно вдвічі. Ігор подумав, що треба б зловити Ріната і якось нормально пояснити, що ніхто не збирається його підсідати на цій посаді або посадах, скільки б Рінат їх не займав.

Поки Ігор мучився совістю перед Рінатом, у лівій частині зали Ігор Васильович, Філ і Молодий вели своє шепотіння, як якісь школярі. Ігор покосився на них, сприймаючи це шепотіння на свій рахунок, але виявилося, що він тут ні при чому.

— Та що ж це таке, — говорив пошепки Молодий, — десять років тому він був для мене небезпечний як сексуальний хижак. Зараз він небезпечний, бо може мені голову скрутити, ця його небезпека колись закінчиться? Філ, ти коли вже на пенсію підеш?

Філ лише м’явся у відповіді; за нього Молодому відповідав Ігор Васильович, перекинувши лікоть через спинку сидіння, як таксист, який бере гроші:

— Це вже не смішно, твої всі підколи, — було дивно, що він так говорить, бо до цього дня не особливо зупиняв Молодого, коли той жартував над Філом; мабуть, останні новини вибили його з колії.

— Його б ще не так підколювали у тюрмі, — спробував захиститися Молодий, здивований такою зміною настрою Ігоря Васильовича.
— Ти б не випендрювався, — сказав Ігор Васильович. — У нього все було б нормально і там, він би якось не злився, а ось якби тебе посадили за твої жарти, ти б так легко не відбувся. Сам же розумієш.

— Та годі вам, — продовжив мучитися Філ, було видно, що йому незручно.

Молодий почав тиснути на почуття Ігоря Васильовича, нагадуючи, що у нього, Молодого, є молодший брат, і йому, Молодому, щоразу погано, коли він бачить Філа. Ігор помітив для себе, що сьогодні всі на взводі. Залишалося лише чекати, коли вибухне Рінат Йосипович.

Прислухаючись до сварки Молодого та Ігоря Васильовича, Ігор помітив, що Рінат то й справа поглядає на нього, як пес, який хоче побитися з іншим собакою, але ще не зовсім упевнений у своїх силах. «Треба, правда, з ним швидше розібратися, поки він мені міну в машину не підклав», — подумав Ігор.

— Я твого молодшого брата не бачив, — сказав Ігор Васильович, — але якщо ви схожі, то можеш за нього не хвилюватися.

Сергій Сергійович повернувся так само стрімко, як і вийшов. Своєю появою він перервав Молодого та Ігоря Васильовича, чия напівжартівлива перепалка не переросла в бійку лише через різну фізичну форму суперників. Як тільки двері перед Сергієм Сергійовичем розкрилися, Філ із полегшенням розсівся по сидінню. Молодий і Ігор Васильович зробили вигляд, що уважно стежать і турбуються про ситуацію на роботі.

Сергій Сергійович зачекав, поки перестане хитатися бюст Леніна на вузькому постаменті, і знову виклав суть того, що відбувається, але тепер уже з урахуванням змін, які внесли вони самі та Олег або якесь вище керівництво.

Філ та Ігор Васильович вирушали у відрядження на кілька днів, Молодий на ці кілька днів ставав новоявленим господарем недобудованого музею сучасного мистецтва, якому належало дати кілька інтерв’ю слідчим, якщо такі будуть, і журналістам, які зателефонують і обов’язково прийдуть. Решта, включно з Сергієм Сергійовичем, мали йти додому і відпочивати до дзвінка з подальшими інструкціями.

— Нову роботу шукати не треба, Сергій Сергійович? — запитав зі свого місця в першому ряду Рінат Йосипович, жартома, але в голосі відчувалося певне напруження.
— Думаю, якщо все піде як треба, то не доведеться, — відповів Сергій Сергійович не надто впевнено. — Ще є питання?

Молодий, як у школі, підняв руку. Незважаючи на легку вальяжність жесту, було видно, що Молодий хвилюється.

— Так, Сашо, що? — піддаючи йому, учительським втомленим, глухуватим голосом спитав Сергій Сергійович.
— А можна якось без інтерв’ю? Без шуму.

— А в чому справа?

Молодий ковтнув і пояснив. Виявилося, що від нього «залітела» якась місцева районна зараза, і не факт, що від нього, але він поки видає себе за сисадміна, яковим і є, тому в пріоритетних «женихах» цієї зарази не фігурує. Вона думає, що він комп’ютерник, якого досі виховує мати-одиначка, тому обробляє якогось місцевого торговця овочами і власника кількох кіосків, але якщо з’ясується, що тато у нього генерал ФСБ, а сам він збирається відкрити музей, навряд чи вона так просто з нього злізе — може й до телебачення дійти, спершу трясучи животом, а потім немовлям.

— Та що ж усе в один день? — пожалівся на долю Сергій Сергійович. — Ні в кого більше проблем немає? Іншого часу ти вибрати не міг?
— Ви у неї запитайте, чому вона не могла вибрати інший час, — огризнувся Молодий.
— А більше нічого ти від неї, окрім можливих аліментів, не зловив? — практично поцікавився Есес.

Під загальний сміх Молодий зізнався, що так, зловив не лише можливі аліменти. Ігор Васильович почав лаятися, що треба було попереджати, що він нібито пив із кружки Молодого; Філ перебив його лайку, аргументуючи тим, що це все ж не сифіліс, так просто через кружку не передається; Ігор Васильович пішов у відповідь із аргументами, що хтозна, що зараз і куди передається.

— Ну, вітаю, — Сергій Сергійович вставив свій голос у загальний хор, — ти тепер точно можеш володіти галереєю. Богема, безладні зв’язки, трава, алкоголь. Це, до речі, ідея: якщо вони знайдуть трохи трави чи таблеток, буде досить правдоподібно; треба тільки уточнити кількість, щоб Сашу реально не закрили.

— Потрібно ще щось на кшталт бару, — подав ідею Рінат Йосипович, — щоб не просто як наркопритон виглядало все це. Кілька неповних пляшок дорогого алкоголю, щоб створити видимість. Заодно трохи їх підпоїти.

Усі із задоволенням кинулися на цю ідею, Рінат Йосипович був рожевий і польщений схваленням лише до того моменту, поки Есес не запропонував профінансувати покупку з резервних фондів. Рінат Йосипович намагався не подавати виду, але Ігорю було помітно, як він засумнів.

— Якщо буде алкоголь, то я залишаюся, — почав глумитися над ситуацією Ігор Васильович. — Запишіть мене сторожем, зробіть документи. Якби я знав, де дістати траву, я б Саньку влаштував подарунок, щоб він інших людей не лякав тюрмою.

Сергій Сергійович зацікавився останньою фразою Ігоря Васильовича, йому коротко пояснили, що до чого, на що він лише розвів руками:

— Ну, Сашу можна зрозуміти, я так розумію, у нього останнім часом були труднощі.
— Це не привід, — різко відповів Ігор Васильович. — Не привід псувати настрій іншим. Він все-таки не баба, у нього немає місячних і пауз у місячних теж не передбачається. У нас тут у всіх труднощі.
— Господи, а в тебе-то які? — спитав Молодий із відразою.
— У мене ти — одна суцільна проблема, — відповів Ігор Васильович, — думав би, куди свій х… зсунути, і не було б причин для такої драми. Ти б його, не знаю, фольгою краще обернув і в мікрохвильовку засунув, або продовжував би в тому ж дусі. Що тебе не влаштовувало в мастурбації? Вимив партнерку милом — і вперед. Ти що, не бачив, кого брав?
— Ні, не бачив, — зізнався Молодий, стримано хвилюючись і бризкаючи слиною. — Вона така в вузьких окулярах, з фотоапаратом на шиї, з вічною цією кривою дзеркалкою. Очі тупила. Хто ж знав, що вона переспала з половиною району?
— Та перестань психувати, — зупинив його Ігор Васильович. — Я б тобі все-таки порадив одружитися, зроби їй пропозицію. Ти все одно вдома майже не буваєш. А то й зовсім переїжджай до Філа. Ми вам двокімнатну прибудову зробимо.

Молодий фыркнув, зробив рух, ніби хоче встати й вийти, гучно грюкнувши дверима, як, мабуть, робив удома, але щось утримало його на місці.

— Васильич, не трави хлопця, — сказав Сергій Сергійович із трибуни, — ніби сам у такі історії не потрапляв.
— Потрапляв, звісно, — без сорому зізнався Ігор Васильович, — але мені так само старші товариші «катали по вухах».
— Які, на хрін, старші товариші? — протягнув Сергій Сергійович із недовірою. — Ми з тобою, по-моєму, такі старі, що нас ще сватали. А в придане за наречену мамонта давали.
— Тобі, може, й дали мамонта, — сказав Ігор Васильович, — а моя-то потім сама в мамонтиху перетворилася.

Ігор Васильович і Есес дружньо погризлися на тему сімейних стосунків. Було видно, як усіх відпустило від недавнього стресу та форс-мажору. Лише коліна, що впиралися у спинку переднього крісла, не давали Ігорю Васильовичу розслаблено сповзти на підлогу зі свого місця; Сергій Сергійович за трибуною нагадував ситого голуба, що сидить на балконному бортику, лишень не курликнув і не дрімав.

Ігор піддався цьому настрою: через тепло і знайдений вихід його потягнуло до сну. Все ще щось бурмотіли, потім ніби гаряче сперечалися, а Ігор мовчав і сприймав усе це крізь призму сонної тупості, як безглузде гупання мавп у зоопарку — то вигук, ніби при вигляді леопарда, то заспокійливе, а то й зовсім безглузде.

Врешті Ігор Васильович штовхнув Ігоря за плече і сказав, щоб той перестав хропіти, відправлявся додому і чекав вказівок по телефону.

Схоже, крики, що здавалися Ігорю в дрімоті попереджувальними криками приматів, належали Молодому, бо, повільно виходячи з конференц-зали, потягуючись і позіхаючи на ходу, Ігор виявив, що той сам переносить папери та оргтехніку з усіх кабінетів у підвал. Коли Ігор неохоче запропонував допомогу, Молодий лише злобно позиркнув на нього з-за стопки папок у руках і топнув сходами вниз.

— А решта де? — крикнув Ігор у сходовий проліт, але відповіді почув лише роздратований крик. Ігоря потішив цей рев, тому він крикнув ще раз, ніби перепитуючи, де, де, але крик не повторився, а донеслося лише якесь бурчання.

Новина про кілька вихідних приголомшила дружину настільки, що Ігор навіть образився на неї: здавалося, вона не раділа, а злилася і не приховувала цього.

— Що це у тебе за робота така? Ти точно працюєш, чи вас уже розігнали? — спитала вона.

Тут несподівано напруга дня, що накопичувалася десь у глибинах Ігоря, дала про себе знати. Ігор одразу висловив дружині, мовляв, невідомо, чи вона сама працює, і чи завжди у неї наради, і чи так вона зайнята, що їй не можна дзвонити. Дружина почала говорити, що він сам проти її дзвінків на роботу. Слово за слово, і виявилося, що вже пізня ніч, Ігор лежить на дивані в гостинній, у крові ще кипить адреналін сімейної сварки, а сам він злісно перемикає канали, але замість того, щоб дивитися на екран, пильнує на картину над телевізором, подаровану дружині ще в юності якимось її «зафрендзоненим» шанувальником, студентом художньої графіки місцевого педінституту.

Ця картина постійно ставала каменем спотикання в їхніх сімейних суперечках; Ігор намагався забути її на старій квартирі. Відчуваючи огиду до себе, Ігор встав з дивана, зняв картину зі стіни і виставив на балкон, сподіваючись, що дружина не помітить зникнення, а ще більше сподіваючись, що помітить.

На картині фіолетові млини чергувалися із зеленими соняшниками. Ігоря дратувало це вузьке, горизонтально витягнуте полотно. У доброму настрої його кольори навіть тішили, однак під час скандалів він згадував, що дружок-художник водив Ольгу на сеанси Тарковського і, мабуть, розраховував, що прямо з художнього графіки потрапить у ВГІК. Але, за чутками, ніде він не потрапив, а просто пив, дивуючи співпияк своєю ерудицією у сфері живопису, графіки та кінематографу. І все одно, натрапляючи на сучасний російський фільм, Ігор завжди з ревністю вдивлявся у титри і через це не любив вітчизняний кінематограф, і продовжував побоюватися, що художник у чомусь кращий за нього.

Сварячись із дружиною, Ігор щоразу мріяв переламати картину об коліно. Він чітко уявляв, як трісне тонка рамка і як на зломах стирчать щепки. Ще Ігор уявляв, як викине понівечену картину у вікно чи з балкона, і вона повільно полетить у сніг або в опале листя, або в крону тополі — залежно від пори року, коли відбувалася сварка. «Отже, у сніг», — подумав Ігор. У цей момент нерви, трохи похитнуті на роботі, ніби підштовхнули його рішучість. Ігор швидко піднявся з дивана (відкинувши вбік ковдру, ніби це був плащ і починалася дуель), вискочив на балкон і з силою вдарив рамкою об коліно. Дерево трохи пружинило, але не піддалося.

Ігор ударив рамкою об підняте коліно ще кілька разів — з тим самим сумним результатом, тобто зовсім безрезультатно. Повернувшись у тепло, Ігор почав так і сяк ламати рамку об оббиту коліну та гомілку.

— Ти з глузду з’їхав? — почув Ігор.

Це дружина підійшла безшумно, мабуть, відгукнувшись на його напружене хрипіння та бурчання.

«Так навіть краще, нехай бачить», — подумав Ігор і подвоїв зусилля.

Дружина кинулася відбирати, але тут рама нарешті тріснула і повільно, як гумова, піддалася. Ігор, віддихавшись, встав з виглядом переможця і впер руки в боки. Дружина кинулася до картини на підлозі, ніби це не мазня незрозумілого студента, а померлий домашній улюбленець.

— Ти придурок, — сказала дружина, піднявши на Ігоря чуже від злості обличчя.

Ігор теж відповів їй чужим жорстоким поглядом, вирвав у неї з рук полотно, чомусь довго крутив ручку балконних дверей, щоб їх відкрити, а потім злобно скомкав полотно, точніше, намагався скомкати, але в нього майже нічого не вийшло — за відчуттями це було точно так само, як спробувати скомкати старий радянський картон для посилок. Навіть запах зворотного боку полотна був як у старого картону для посилок.

«Ну, фарби ти не пожалів», — подумав Ігор про художника.

— Не смій! — сказала дружина вже з порога балкону.

— Йди, простудишся, — сказав їй Ігор із усією можливою образливою жорстокістю, сам же їжачився на холодному зимовому вітрі і чомусь не наважувався кинути полотно вниз.

Він чомусь чекав, що дружина все-таки полізе за картиною до нього на балкон. Дружина, у свою чергу, не поспішала. Можливо, здоров’я було їй дорожче пам’яті про колишнього друга, або їй здавалося, що якщо вона зробить крок до чоловіка, це лише підстегне Ігоря, і він у останній момент швирне полотно в сніговий замет під вікнами. Це було дуже дурно.

Ігорю було холодно — стояти так нескінченно на морозі в трусах і майці він не міг; моржування, да й взагалі здоровий спосіб життя не були його стихією. З іншого боку, повертатися назад у дім з понуро опущеною головою і полотном у руках йому заважала якась гордість, що ще залишалася в ньому.

Дружина зрозуміла, що Ігор викине полотно, за кілька секунд до того, як він це зробив — навіть ще до того, як Ігор вирішив це зробити. Усвідомлення такої кмітливості дружини прийшло до Ігоря, коли він із задоволенням спостерігав шлях полотна до грішної землі (або до безгрішного снігу). Шлях виявився не таким, яким його чекав побачити Ігор. Полотно просто шмякнуло вниз банально, як шмат меблів, як сміттєвий пакет, який викидали п’яні сусіди знизу.

Ігор очікував якоїсь бурхливої реакції від дружини, і ця реакція винагородила б його за те уявлення, яке він зараз влаштував перед нею, і довела б йому, що це було саме уявлення, а не його істерика. Але глянути в обличчя дружини Ігорю не вдалося, бо та захлопнула балконні двері й зачинила засувку, залишивши Ігоря кукувати на балконі, поки не помилує.

Як погуляний кіт, прильнувши до віконного скла, Ігор став дивитися всередину квартири, особливо гостро відчуваючи, як холодно на вулиці. Йому чомусь згадався епізод з бондіани, де одна з подруг Бонда шла по заметах у сорокаградусний мороз у короткій сукні. Безпосередній досвід підказував, наскільки фальшива ця кіношна сцена від початку до кінця.

Ігор спробував подивитися на термометр, прикріплений до віконної рами, щоб уточнити обставини, в яких опинився, але термометр дивився всередину квартири, а збоку, ще й у напівтемряві, було важко розрізнити поділки шкали та рівень підфарбованого спирту.

Судячи з того, що бачив Ігор крізь скло балконних дверей (бо вікна були занавішені), дружина стала повільно збиратися на вулицю — повернути втрачений предмет інтер’єру. Про це говорили і світло, увімкнене у передпокої, і шевеління її тіні на стіні кімнати; за нервовими рухами Ігор здогадався, що поки він не встряватиме і не стукатиме, щоб потрапити всередину — собі дорожче.

Вперше в житті сцена з голим інженером із Ільфа і Петрова не здалася Ігорю смішною, розповідь Остапа про подібну ситуацію теж не викликала усмішки, хоча саме ці історії чомусь спливли в його пам’яті одна за одною. Як тільки шевеління тіні припинилося, Ігор перебрався від вікна до балконного огородження, щоб, коли з’явиться дружина, зробити їй якісь колючі зауваження.

Поки Ігор не знав, що саме скаже, але внутрішнє відчуття підказувало, що слова з’являться, щойно дружина опиниться у полі його зору. Ігор хотів стати якомога невимушеніше, можливо, навіть облокотитися на бетонну огорожу, але перше ж дотик до бетону і металу охолодив його запал, тож він став чекати дружину, дещо незалежно схрестивши руки на грудях і гріючи пальці у підпахвах.

Налетівший порив вітру вирвав із грудей Ігоря щось на кшталт короткого котячого крику відчаю.

Поява дружини внизу Ігорю принесла полегшення, але, пробираючись по заметах до полотна, що встрягло в сніг, вона навіть не підняла голови. Це трохи обурило Ігоря (дивно, що його ще щось турбувало, крім пронизливого холоду).

Коли дружина піднялася назад у квартиру і ніби милостиво відчинила двері, Ігор мовчки ввійшов усередину, зачинився у ванній і пішов під душ, який здався йому теплим, поки він не зрозумів, що не ввімкнув гарячу воду, а стоїть під струменями лише холодної.

Ігор спробував додати кип’ятку, але вода здавалася надто пекучою. Поступово Ігор зігрівся і вирішив підбадьоритися ще й зсередини — пішов на кухню за гарячим чаєм або кавою і чимось алкогольним.

На кухні сиділа дружина. Оцінивши, що з Ігорем все гаразд, дружина пройшла повз нього до спальні й зачинилася там. «І хай тобі», — подумав Ігор. Після процедури загартування та наступного обігріву він відчував себе надзвичайно бадьоро, а після половини склянки горілки зрозумів, що й без кави чи чаю йому добре.

Так само добре йому було й увесь наступний день, хоча вранці дружина пішла, навіть не попрощавшись, а ввечері трималася на відстані, ніби Ігор міг помститися, раптово схопити її, витягти на балкон і залишити на морозі. Однак вона, здається, усе-таки відчувала якусь провину, бо коли Ігор голосно сміявся, дивлячись місцеві новини, вона зайшла до нього в гостинну й теж почала, не без запитання у погляді, дивитися на екран телевізора. Ігор нічого не став пояснювати, а взагалі зробив вигляд, що не помітив її появи, і дружина ніби розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише наелектризоване відчуття чергової образи.

А Ігор сміявся з того, яких змін зазнав Молодий, щоб дати переконливе інтерв’ю. Це була безглузда акторська гра, безглузда хоча б тому, що Молодому як сину генерала навряд чи щось загрожувало у кримінальному плані, але він чомусь занурився в роль власника галереї, навіть якось надто, і, всяко випендрюючись перед блеяким журналістом, зображав якогось москвича, здатного купити десяток таких інтерв’юерів. Журналіст чомусь вірив і соромився, хоча перебільшення Молодого було видно здалеку.

Молодий, полінувавшись змінити свій звичний робочий гардероб, вийшов на камеру у потертих комбінезоні, облізлому светрі та синій робочій куртці, накинутій на плечі, але всюди демонстрував наручний годинник, від якого журналіст чомусь не міг відвести погляд.

Захоплений такою впевненою подачею Молодого, Ігор пропустив початок інтерв’ю повз вуха, а коли слух Ігоря знову увімкнувся, Молодого вже несло.

— Це такий тренд, — говорив Молодий, дивлячись на сорокарічного журналіста знизу вгору, але таким поглядом, ніби журналіст був на дві голови нижче за нього. — Вам знайоме слово «тренд»? Звісно, не викликає сумнівів, що вся ця країна — таке собі дикое поле, де художники плетуться в хвості світового сучасного мистецтва, відстаючи на кілька поколінь. Але саме через цю дику природу наші місцеві малювальники можуть бути зрозумілі місцевим і оцінені західними критиками. Перші лише-но доростають, щоб зрозуміти те, що давно вже зрозумів, оцінив і забув поціновувач західного мистецтва, другим це цікаво, як туристам етнічні сувеніри зі своєю дикістю, самобутністю і грубою формою.

Уявіть тільки, як мав бути цікавий Енді Ворхол, народжений і творив у таких дірках, як Челябінськ, Перм, Єкатеринбург, що у нього мало статися в голові, як повинні нашаровуватися одна на одну піонерське дитинство, комсомольська юність.
Ви мене розумієте?

А пам’ятаєте часи перебудови, коли здавалося, що все, що приходить із Заходу — чиста правда? Я вже не пам’ятаю, мене тоді ще не було, але я знаю про всі ці натовпи людей, що голосували за перебудову і гласність. У людей була ілюзія, що якщо себе поводити як у кіно, то й життя буде як у кіно. Це смішно, звісно, зараз. Але й тепер цього нікуди не зникло. Такий культ карго.

Вже плануються кілька виставок наших місцевих молодих людей, які захоплюються фотографією, такі, знаєте, хлопці, що думають, що якщо у них камера як у людей, і вони одягаються як люди або як художники, і ведуть себе відповідно, то вони, мовляв, і є художники. Соціалістичний реалізм теж дуже цікавий, уже планується спільна виставка Зімонова Сергія Сергійовича та якогось північнокорейського художника, ім’я якого, хоча воно і коротке, я не можу згадати. Ці художники одного віку, але наш місцевий встиг пройти кілька партійних чисток, здати партквиток, вступити в «Єдину Росію», а той якось спокійно протримався і при Кім Чен Ірі, і при Кім Чен Ине; дуже цікаво уявити їхні паралельні погляди на реальність, тож якщо все не зірветься, має вийти дуже цікава виставка.

— Тобто ви хочете внести певне оживлення в культурне життя нашого міста? — втрутився журналіст, поки Молодий відпочивав перед черговим пасажем.

Молодий образливо розсміявся, коли журналіст сказав слово «культурне», потім довго підкурював, видихнув дим журналісту в окуляри і продовжив:

— Ну, якщо ви маєте на увазі культуру як біологічне поняття — то ні, не збираюся, у вас тут і так все цвіте і пахне.

«Оце сука», — майже з захопленням подумав Ігор, чомусь сподіваючись, що журналіст не витримає і почне бити Молодого прямо в кадрі, але той лише всебічно, майже грайливо хихикаючи, ухилявся від диму, який почав випускати в його бік.

— Яких слів ви від мене чекаєте? — спитав Молодий. — Мистецтво — це завжди провокація, ну, може, не завжди, але майже завжди; сучасне — провокація у 99% випадків. Звісно, у місті стане трохи шумніше. Але я б на вашому місці особливо не сподівався. Для культурного шоку потрібна досить розумна аудиторія, яка не купується лише на танці у церкві, а таку аудиторію в цій країні не набрати й восьми осіб; я особисто знаю п’ятьох, та й то рахую себе разом із ними.

Журналіст, схоже, не зовсім чув, що говорить Молодий; у нього, мабуть, були заготовлені питання, і слова Молодого трохи збивали з наміченого сценарію знімальну групу, а сам журналіст все ще не відводив очей від годинника Молодого, поки той ніс свою ахінею, подаючи себе як розгульного купця або смертника, якому вже нічого втрачати.

— Це глибоке оману, що ми відстаємо від сучасних західних художників на одне-два покоління. З урахуванням того, що мистецтво в цій країні спершу було суто церковним, потім під гнітом кріпацтва та жорстокої цензури, спершу царської, потім радянської, кількість років і поколінь несвободи просто не піддається нормальному обчисленню. Лет п’ятсот, за грубими підрахунками. Уявляєте різницю в п’ятсот років? Це навіть не різниця між Японією та Нідерландами на початку їхніх відносин.

— Вам не здається, що ви все-таки перегинаєте палицю, — не витримав журналіст і в пориві патріотизму порушив якийсь сценарій у своїй голові. — Все ж країна, що перемогла фашизм, запустила людину в космос…

Молодий огидно розсміявся у мікрофон, журналіст навіть потягнув мікрофон до себе, шокований таким сміхом, схожим на регіт гієни. Молодий утримав мікрофон біля себе і досміявся вдосталь.

— Ви плутаєте технічний розвиток із культурним, — сказав Молодий. — У китайців був порцеляна, компас і порох, так і у нас зараз є космос, позиції в якому ми стрімко втрачаємо. Якщо триматися лише за космос і за перемогу у війні, яка була здійснена зовсім не Росією, а країною з трохи іншим ім’ям, до якої ми маємо вже опосередковане відношення, нічого доброго не вийде. Не треба питати, що ми вже дали світу, треба питати, що ми даємо світу зараз, крім нафти, газу і диких туристів. А наразі ми світу нічого не даємо. Можливо, техніка ще якось радує око у якихось аспектах, про які мені невідомо. Але в культурі, на мою думку, панує абсолютна чорна діра. Є кілька художників, картини яких купують на Заході, але виглядають вони як просто успішніші продавці сувенірів серед інших торговців сувенірами на африканському ринку масок і наконечників. Навіть російське кіно, яке всі критикують, виглядає виграшніше на фоні нашого живопису та графіки, але й воно, м’яко кажучи, не дуже сенсаційне.

— Якщо все так погано, то навіщо все це? — знову не витримав журналіст.

— Це ж очевидно, — Молодий відповів журналісту поглядом, схожим на погляд мікробіолога в мікроскоп. — Потрібно готувати не тільки відповідних художників, а й відповідного глядача. Причому виховувати їх потрібно одночасно. З цією метою планується безліч перформансів як у самому музеї, так і на території міста. Планується організація стипендій для молодих художників для навчання за кордоном. Плануються кілька премій у галузі графіки, живопису та скульптури, достатньо великих, щоб зацікавити не тільки обласну молодь, як це робиться зараз, а з залученням журі та художників зі всього світу.

Молодий ще довго розповідав про місцеву всеросійську відсталість і вражав сліпучими перспективами як журналіста, так і мешканців міста та області, але якщо це й була промова, схожа на обіцянки Нових Васюків, то всі обіцянки зводилися до того, що жителі побачать картини і скульптури, журналісти отримають інформаційні приводи, а гроші, скоріш за все, підуть на премії іноземним художникам, бо кому, як не їм, вигравати в конкурсах, рівень яких буде надто високий для місцевих.

Саме за ці аванси Молодому через кілька днів і дісталося, коли дзвінок Есеса знову зібрав весь відділ у конференц-залі. Зібрання видалося веселим, Ігор оцінив це цілком об’єктивно, хоча самому йому радісно не було, бо мир із дружиною так і не настав, квартира була занадто мала, щоб зовсім не перетинатися з другою половиною, дитині було погано через те, що батьки ігнорували один одного. Ігор не знав, як із усього цього вибратися, у нього вже промайнула думка полагодити картину й повісити назад, але це була б повна капітуляція, якесь повне повзання на колінах і вимолювання пробачення.

— Ти нащо про гроші заговорив? — лаявся Сергій Сергійович на Молодого, що втиснувся в крісло. — Нормально ж почав. Я стояв перед екраном і аплодував. Ти ж усе спочатку за інструкцією робив. Галерея, щоб у неї ніхто не пішов, такий був план. Щоб вона всім відразу відразу викликала відразу огиду своїм посилом. Молодець, впорався. Про китайців, які нас перевершили в соцреалізмі, взагалі вогонь. Не здивуюся, якщо кількох старперів після твоїх слів відвезли до найближчої «сердечки».

— А коли це було, я щось не пригадую, — відволікся від думок Ігор.

— Та він майже з цього почав, — сказав Сергій Сергійович. — Короче, блиск, полум’я. Але тобі ж російською, бля, мовою сказали, про гроші не заїкайся. Навіть не кажи «гроші». Казали ж тобі.

— Так я ж говорив, що з місцевих їх навряд чи хто отримає, — намагався якось виправдатися Молодий.

— Саша, ти дурень! — загрохотів Сергій Сергійович. — Якщо люди почули «гроші», вони вже не чують «не отримають». Ти в курсі, що в нашому місті лише союзів художників штук шість? Якщо тебе міліція після всього цього не дістане, якщо все не вскриється, то ці художники тебе з гівном з’їдять. У них щороку рубка за якусь переходящу безкоштовну жерстянку, «Галатея» вона називається, зараз точно не скажу, так от, за цю жерстянку й за приз у двадцять тисяч рублів вони готові один одного з’їсти, а ти у них перед носом кількома мільйонами вертішся. Опинишся на дні міського ставка з ногами у бетонному постаменті — будеш знати. І це ще не все, Саша. Ти відмазався від своєї пасії, якщо у неї розуму не вистачило місцеві новини дивитися, а ще є молоді художниці з потужними татами, які тобі не тільки телефон порвуть, якщо їх дитя захоче підзаробити своїм талантом. Або тато вирішить, що відкатами він недостатньо заробляє, або захоче мотивувати дочку, щоб вона відчула себе самостійною. І ти ще забув про старих кар’єристів, які в молодості й таких як ти пережовували, а зараз і поготів пережують і не подавляться, щоб ще одну стрічку в свій список премій записати, крім якоїсь сталінської чи бог знає якої ще. Нам мало міліції, що, лі? Хочеш, щоб сюди кожен день ходили натовпи паломників і просили подачки? Хочеш, щоб тебе біля під’їзду пенсіонери піджидали зі своїми полотнами й брякали орденами під носом? Тобі ще «ВКонтакте» свій не обрушили? Не засипали пропозиціями дружитися?

— Мене немає у «ВКонтакте», — похмуро відбрехав Молодий, і тут би йому замовчати, але додав: — У мене лише «Фейсбук» і «Твіттер».

Півхвилини Сергій Сергійович не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— Ох-ре-неть, — нарешті сказав він, — і як ти?

— У якому сенсі? — обережно поцікавився трохи надутим під градом звинувачень Молодий.

— Ну що ти там пишеш у «Твіттері»? «Поїхали на справу, побажайте удачі». «Сиджу у фургончику, чекаю, поки мої старші товариші завалять громадянського». «Лол. Їх немає вже годину, щось довго сьогодні». І тобі у відповідь такі смайлики. Так, що ли?

По обличчю Молодого було видно, що все зовсім не так, як припустив Сергій Сергійович, але він не знаходив слів, щоб пояснитися. Ігоря підманув спитати, звідки сам немолодий Сергій Сергійович обізнаний про стилістичні особливості мережевого спілкування; щоб не зробити цього, він піднявся й зробив вигляд, що йде, наприклад, у туалет, тобто мало що він міг робити на нараді, найімовірніше саме в туалет можна було направитися, не питаючи дозволу.

— Ну ні хрена у нас порядки, — Сергій Сергійович, видно, з нудьги від того, що доводиться зливати своє невдоволення на одному лише Молодому, із задоволенням переключився на Ігоря. — У нас уже з летучок бійці просто так йдуть, без пояснення причин.

— А че, руку треба піднімати? — не без нудьги запитав Ігор.

— Взагалі, Сергіч, ти дарма лютиш тут, — вступився за Ігоря Ігор Васильович. — Ти Молодому міг і в себе в кабінеті рознос устроїти, якого хрена ми тут всі сидимо й паримося, як не знаю хто. Може, ще й нас тут обговориш?

— Власне, для вас двох усе й затівалося, — пояснив Сергій Сергійович. — Вас обох не було, а цирк той ще був.

Щоб не слухати пересказ того, що він і так бачив, Ігор спустився до туалету, постояв перед умивальником, сумно дивлячись на своє тупувате обличчя в дзеркалі, збирався зателефонувати дружині і передумав, коли вже витягнув телефон. Повертаючись, почув, що гучний голос Сергія Сергійовича продовжує лунати. «Закритися у себе, що ли», — подумав Ігор, сподіваючись, що ніхто його шукати не буде. Переборовши себе, «що я, в самому справді, як черепаха», Ігор повернувся в зал, але не сів на попереднє місце, а зайняв крісло в задньому ряду, подалі від інших. Сергій Сергійович показав очима, що помітив його повернення, і продовжив:

— А взагалі, можна було бачити в обличчі Олександра добре зіграного ідеологічного ворога. Такого анархіста, яких по всьому світу дубинками і газом ганяють. Мене самого від деяких його промов то в жар, то в холод кидало.

Ігор Васильович не без розв’язності, викликаної цікавістю, попросив уточнити.

— А що тут уточнювати? — розвів руками Сергій Сергійович. — Може, Саша сам нам щось процитує зі своєї промови?

— Це була імпровізація, — сказав Молодий у підлогу. — Мені вже батько телефонував, питав, що за цирк я влаштував. Казав, що вдруге його від тюрми відмазувати не збирається.

Ігор Васильович захоплено розсміявся:

— А це десь у записі можна подивитися? Неужто ніхто не виклав на ютьюб?

— Та хто викладе? — спитав Сергій Сергійович. — Наш місцевий канал лише пенсіонери дивляться, та й то тільки тому, що новини йдуть перед прогнозом погоди. На сайті каналу я намагався відео спіймати, але вони, не будь дурними, навіть розміщувати його у себе не стали. Але промова там, звісно, мінімум на двійку тягне. «Батьківщина — поняття абстрактне». «Захід завжди несе нам просвітництво, незмінно сприйняте як загроза державності та етносу». Боннер у труні вертівся б, що не встиг такого чоловіка собі завести. Якби, Саша, ти ще щось встиг сказати на славу російського націоналізму, нам би передачки носили, а так якось утримався на краю, можна сказати.

— Я хотів для колориту, — зізнався Молодий, — але це якось не поєднувалося з образом.

— Так у тебе ще й образ був? Так ти ще й із умислом? — захоплено сказав Сергій Сергійович. — Це до семи років. Образ у нього не складався. Хлопець ти все-таки, слава богу. Я, коротше, блог цього журналіста прочитав, він веде ліберальний блог. Тебе там фашиком називають лише так, і він тебе з якоїсь причини вважає розпещеним москвичем, скинхедом, хер знає чому. Мабуть, ти виявився ще більшим лібералом, ніж він, і це така внутрівидова конкуренція.

— Та я бачив, — сказав Молодий. — Я теж там у нього подивувався, хотів щось заперечити, але мене забанили на вході.

— Це через годинники, — вставив Ігор свої п’ять копійок. — Його годинники заводили.

— Точно, — згадав Сергій Сергійович. — Як він на них пялився. А? А?

— Та ви вже набридли, — обурився Ігор Васильович, — пояснюйте якось детальніше. Що за годинники? Дорогі, що ли?

— Ну ясно, що дорогі, можна було здогадатися, — трохи роздратовано зауважив Сергій Сергійович. — Олег підсунув, щоб Саня посвітив ними в нього під носом. Ми ще спорткар під шлагбаум тягнули трактором. Червоний. Тож у журналіста класова ненависть розгорялася на повну.

— Ага, — вступив Ігор, — тільки курити треба було не «Бонд» і запалювати його не запальничкою «Федір».

— З цим якраз усе нормально, — відразу заспокоїв Сергій Сергійович.

— Так, — втрутився Молодий, — Олег сказав, що я все ж не бандюган якийсь, я як би бунтівний молодий чоловік. Хотіли дати трубку, але це вже занадто потужний ухил у хіпстоту. Трубка, окуляри в товстій оправі, шарфик, айфон — і все в кредит. Це з образом не складалося.

Ігор погодливо кивнув, роблячи вигляд, що розуміє, але розуміння при цьому у нього не виникло ні на йоту: сімейна сварка повністю захопила його увагу, або він уже не зовсім юний, або недостатньо розумний, щоб розбиратися в таких речах, як стиль вигаданого персонажа.

— Оце ти запам’ятав, — Сергій Сергійович знову повернувся до старої теми, — про хіпстоту ти запам’ятав, а як він тобі прямо сказав, щоб ти грошей не згадував ні в якому вигляді — це з пам’яті випало. Він же тобі сказав: гроші, гранти, премії, конкурси, призи — не чіпати, інакше тут не тільки художники округи заведуться, а й літератори різних місцевих мастей, кінематографісти.

Молодий скептично усміхнувся.

— А ти думав, якщо у нас тут надпису «Голлівуд» немає на схилі якоїсь гори, то й кінематографістів немає? У нас тут союз документалістів є і союз молодих кінематографістів, який захоче взяти участь у демонстрації своєї альтернативної обдарованості. І союз графіків і союз живописців, причому це чотири союзи, якщо хочеш знати. Союз графіків Росії і союз російських графіків, по тій же схемі живописці організовані. І якщо ця кодла попреться сюди, а вона попреться, то мало не покажеться. У мене однокласник — директор металургійного комбінату чи хер знає хто він там у мене, не суттєво, важливо, що вони вирішили спонсорувати місцеву літературну премію. А у них там на комбінаті не як у нас — заходь хто хоче, ні — у них кєпєпє у кожній будівлі, ледь не на кожному поверсі, навіть заздрісно. Я людина старих часів — і чим більше кєпєпє, тим спокійніше себе почуваю. Так от, як тільки якийсь місцевий хрен із письменників дізнався, хто спонсорує премію, він до них і поліз, щоб вибити собі якусь номінацію. Перший раз пройшло — буває, прикинувся дурником, родичем, троюрідним братом, який давно тітку свою не бачив — пропустили.

Однокласник мій охорону «вздрючив», типу, що за херня, чому ви без узгодження зі мною всіх пропускаєте, ви так і кілера пропустите, не дай боже. Ті, типу, більше не повториться. Але ще пару раз повторилося: один раз цей хрен охорону за допомогою письменницьких корочок переборов, другий раз за допомогою посвідчення почесного жителя міста і загроз, що дійде до мера, бо він мера особисто знає. Коли виявилось, що мера він не знає, але так — почесний житель, у прийомах йому було відмовлено. Тож ця падла спершу витягла робочий телефон однокласника, потім домашній, а потім і мобільний. Врешті цей письменник отримав спеціальний приз журі. Оце тобі майбутнє, Сашенька. Як потім виявилося, цей письменник і почесного жителя собі таким же способом «вибив», мерові просто всю кров випив, поки той не погодився дати йому та його дружині почесних жителів. (Вони обидва, бля, літератори, і син у них теж літератор, і собака їх, мабуть, теж літератор).

Але і це ще не все, що він про письменника дізнався. Виявляється, за рік до премії японське посольство конкурс оголосило, мовляв, японські мотиви в творчості городян. І зрозуміло, що цього громадянина привабив приз японського посольства, не знаю, що там вони дарували. Але він їм влаштував «російську відповідь Перл-Гарбору». І це я одиничний приклад розповідаю, таких божевільних людей у нас сотні в місті.

— Та я вже зрозумів, — сказав Молодий. — Я вже мав довгу розмову телефоном з однією тітенькою, не знаю, наскільки вона адекватна.

— Що за розмова? — спитав Сергій Сергійович.

— Ну, вона представилась головою Союзу дітей ветеранів Великої Вітчизняної війни і півгодини катала по вухах, як їй довелося страждати, тільки я не зрозумів, з якої причини, ну, ніби батько був на війні, а вона народилася вже після війни, десь у п’ятдесятому році, але, коротше, вона все одно страждала. І через це домагалася, щоб перша виставка була присвячена дітям ветеранів Великої Вітчизняної війни, а ще просила творчий вечір окремо для себе як голови цього союзу. Хотіла читати свої вірші.

Сергій Сергійович деякий час переварював цю інформацію, а потім раптово звернув свій гнів на Ігоря.

— Оце ж ти не міг щось інше придумати.

— А що тут придумувати, — спокійно сказав злий Ігор, у якого схема того, як буде діяти замануха з музеєм, давно вже, від моменту виникнення, оформилася в голові. — Будуть приходити, будемо говорити, щоб через рік поверталися, коли все буде готово.

— А якщо й через рік прийдуть? — спитав Сергій Сергійович.

— Скажемо, щоб приходили ще через рік, що все дуже складно, що не можемо погодити по земельних документах з мерією та адміністрацією. Ця штука завжди відлякує творчих людей. Вони, мабуть, тому художники, а не будівельники, що їм не подобається вникати в такі питання.

— Та? Ти в нас розумний? — Сергій Сергійович намагався зобразити своє товсте обличчя образливо, але м’язи під шарами жиру не дуже впоралися, тому сарказм проявився лише через голос, підвищений на пару октав. — А що скажеш, якщо дізнаєшся, що і землю дали, як селянам, і гроші виділили, як… не знаю кому? У нас Саша тепер як би власник землі, на якій відділ знаходиться. І молодий куратор проєкту.

Навіть з заднього ряду, навіть при тому, що Рінат Йосипович сидів спиною до Ігоря, стало видно, як він побліднів.

Спочатку він думав, що ви мене тут поганому вчите і під статтю підводите,
а тут побачив, що я «в гору пішов».

Чутно було, що слова «в гору» й задоволення від них він цитує з мови батька.

– На хрін такі гори, – висловив свою думку Ігор Васильович, своєю чергою
ніби цитуючи Висоцького, – на таких краще не бувати.

– От і я про те саме, – сказав Сергій Сергійович. – Отже, підбиваємо підсумки.
На якийсь час від міліції, прокуратури, слідчого комітету і від того, що ще,
може, вигадає наше рідне уряд, ми відгризлися.
Міша з Васильовичем з’їздили вдало. Ігор із Рінатом відпочили.

– Та вже ж, – не витримав Ігор.

– Ну вже пробач, – розвівши руками, сказав йому на це Сергій Сергійович. –
Хто як зміг, той так і відпочив. А взагалі готуйся до моральних труднощів,
тут нам під Новий рік підкинули роботу – захитаєшся.

Усі, включно з Сергієм Сергійовичем, поповзли в курилку, обговорюючи щось на ходу;
що вони обговорювали, Ігор не чув, бо відволікся на свої похмурі думки.
Тільки Рінат Йосипович відстав від народу й попрямував у свою нірку.

Ігор виявив, що стоїть у коридорі сам. Сунувшись було до себе в кабінет,
він за якийсь час виявив, що викурив півпачки біля відчиненого вікна.
«Загартувався», – з дуже гіркою іронією подумав Ігор, згадавши епізод із балконом,
і йому стало ще гірше.

«Це, мабуть, через темряву, бо вона більшу частину дня», – подумав Ігор
про свою сварку з дружиною й згадав, що летючка почалася вранці – коли він
відлучався до туалету, сонце, що сходило, било у великі вікна котельні,
а тепер уже спустилися сутінки, від яких витоптаний сніг довкола котельні
набув заспокійливого синюватого кольору, як під світлом кварцової лампи.

По цьому снігу, ніби незалежний ні від чого, ішов сіруватий кіт із піднятим хвостом.
Він довго пробирався від шлагбаума до кущів біля паркану.

– Кс-кс, – сказав йому Ігор.

Кіт удав, що не почув, але про всяк випадок пришвидшив крок.

Щоб не з’їхати з глузду від роздратування на голоси й сміх, що долинали з курилки,
Ігор вирішив піти й зіпсувати настрій Рінату Йосиповичу.
Він сподівався знайти розуміння в цього загадкового бухгалтера хоча б через
спорідненість їхніх професій і через те, що той настрій, у якому перебував Ігор
кілька останніх днів, переслідує Ріната Йосиповича постійно.

Де ще, як не в нього, можна було знайти якусь підтримку, а не лише усмішки
й утішні ляпаси важкою рукою між лопаток?

Рінат Йосипович у звичній своїй манері довго не озивався на стукіт,
і від цього створювалося враження, що Ігор прийшов із обшуком,
а Рінат палить компрометуючі документи, закопує печатки й ховає прапор
місцевої комуністичної ячейки на своєму тілі, обгортаючи ним тулуб,
а зверху тремтячими пальцями застібає сорочку.

Так і не дочекавшись якоїсь реакції на свої дедалі впевненіші пошкрябування,
Ігор наважився відчинити двері.

Ріната Ігор застав сидячим за столом. Відчуваючи себе школярем, який записується
в бібліотеку, він сказав запитально піднятим діоптріям Ріната Йосиповича:

– Можна тут із вами посидіти?

Рінат Йосипович без слів пішов за стелажі й приніс звідти стілець.
Потім мовчки вмикнув світло в кабінеті (до цього горіла лише настільна лампа),
поставив закипати електрочайник і підсунув під ніс Ігорю, який сів,
чисту малахітову попільничку.

«Оце сервіс», – подумав Ігор, і йому коштувало великих зусиль не всміхнутися.

Мимоволі чуючи вибухи сміху з курилки, Рінат та Ігор стали пити каву
й запекло – ніби наввипередки – курити.
Першим не витримав Рінат Йосипович.

– Давай на «ти», – сказав він.
– Давай, – анітрохи не дивуючись, сказав Ігор.
– У сім’ї щось? – спитав Рінат.

Ігор кивнув.

– Та й взагалі якось тоскно, – сказав Ігор стелажам збоку від Ріната.
– Вітамінів попий, – порадив Рінат, – зараз зима. Інколи люди без вітамінів
до ручки доходять.

Ігор не здивувався б, якби Рінат одразу почав впарювати йому якісь чудо-вітаміни
й косметику для дружини, але це виявилася не реклама, а просто порада.
Не знаючи, чому дивуватися – пораді чи тому, що Рінат не виявився ще й
мережевим торговцем, – Ігор із деяким подивом подивився в обличчя бухгалтера
й натрапив на два чіткі свої відображення в його окулярах.

– Я серйозно кажу, – сказав Рінат. – Ти ж астенічний тип.
Я тут уже кілька років працюю, завжди чомусь астенічних людей набирають,
а ви потім із котушок з’їжджаєте за кілька місяців.
Ти наскільки добре зараз свій стан оцінюєш?

– Не фонтан, – зізнався Ігор. – І з котушок я якби з’їжджаю, але не через роботу,
а ми з дружиною чубимося. Якби не робота, навіть не знаю, куди й податися.

– Фігня, – категорично відрізав Рінат і відкинувся у своєму офісному кріслі.
Бачачи трохи здригле обличчя Ігоря, він повторив: – Ні, справді, фігня.
Помиритеся ще десять разів.

– Та я розумію, що помиримося, не вперше вже, але просто бісить ця тяганина,
ігри в дочки-матері якісь.

– Ти простіше дивись на це діло, ти жінок усе одно не зрозумієш, – сказав Рінат. –
Моя он із Мішею переспала, і що мені тепер, стрихнін у суп підсипати?

Ігор спробував удавати здивування зради дружини Ріната.
– Та кинь, – махнув рукою Рінат, – увесь відділ знає, а ти не знаєш.

Ігор теж у відповідь махнув рукою, але так, ніби кається.

– Але ми ж не бразильський серіал, – серйозно сказав Рінат. – Вона мене з синьої ями витягла, ми двадцять років разом, навіть двадцять два, у нас три доньки. Мені здається, правда, що середня не від мене. І що тепер? Бігати з сокирою за нею? Вона влаштовує сцени, але ж на те вона й баба. Я їй сказав, що вона дурепа, що вона б іще з Олександром переспала, – от і вся сцена.

Ігор стримався, щоб не сказати, що він би так не зміг.

– Так-то, Рінат, я вибачитися зайшов, – сказав Ігор.
– За що? – спитав Рінат.
– Ну, по-перше, я гірше про тебе думав, як зараз виявилося.
– Ти теж хлопець хороший, – перебив його Рінат, – але я перед тобою і всіма вами теж повинен, мабуть, вибачитися.
– А ти-то за що?

«Це ми тебе тоді на пиятику не взяли», – ледь не додав Ігор.

– Ти от про мене погано подумав, – сказав Рінат, – а я ж узагалі про вас не думаю. На роботі ще, може, почую когось у коридорі, якась думка промайне. Або коли виїжджаєте на діло, хочеться, щоб усе нормально минуло. Але тільки я сідаю в машину додому – все. Ви зникаєте з моєї голови до наступного дня. Так, мабуть, не можна. Так? Людиною-канцелярією бути – це западло, напевно. Але я, коли кинув пити, таким став, нічого з собою зробити не можу.

– І ще одна річ, – невпевнено втрутився Ігор у сповідь Ріната, від якої йому чомусь стало ніяково.
– Так? – співчутливо спитав Рінат, хоча в його обличчі не з’явилося й краплі зацікавленості.
– Ну, я тоді на летючці порадив щодо музею, мені здалося, що тобі неприємно було, що це я запропонував, – видихнув Ігор.
– Нічого подібного, – усміхнувся Рінат. – Я одразу зрозумів, кому доведеться впрягатися, якщо твою ідею приймуть. Ідея, правда, хороша. Тут уже на себе треба ображатися, що вона в голову не прийшла. Але за те, що ти Молодого змусив жопу від крісла відірвати, – честь тобі й хвала. Я ж раніше у військкоматі працював, тому мені його пика призовного віку спокою не дає. Ми з ним як кіт із собакою з чисто біологічних причин.

За кілька днів Сергій Сергійович, нервово сміючись, повідомив, що термінова вигадка з музеєм пройшла намарно – прокурорську перевірку з якихось причин відклали чи не на липень наступного року.

Розділ 6

Ігор зайшов у кімнату для допитів, підняв очі від конверта з питаннями – і в нього ледь не підкосилися ноги, бо в першу мить йому здалося, що до крісла прикута його дружина. Це був дуже неприємний момент. За кілька секунд, поки тривало впізнавання, Ігор устиг продумати план втечі – з підвалу і далі з міста.

«Дивно, як схожа», – подумав Ігор, сидячи на табуреті й відчуваючи, як тремтять ноги.

Це й справді була жінка приблизно тих самих років, що й його дружина, а отже, і його ровесниця також. Ігор подумав, що якби тут була Ольга, вона б прикінчила цю пані власними руками, бо прикута була вдягнена зовсім так само, як іноді вдягалася його дружина: у брендовий італійський брючний костюм зеленуватого кольору, і навіть чоботи, здавалось (тут Ігор не був цілком певен), були такі самі. Принаймні того самого відтінку. Навіть окуляри й зачіска, як бачив Ігор, були абсолютно ті ж. «Цікаво, це в неї натуральний колір чи вона фарбується», – подумав Ігор і мало не спитав це вголос, бо його дружина фарбою не користувалася.

Окрім самого становища, в якому вона опинилася, жінку лякало, мабуть, і пильне розглядання з боку Ігоря. Коли він зрозумів, що через цей погляд схожий на маніяка, йому від сорому, що переходив у стид, і від жаху перед тим, що буде далі, захотілося вийти з кімнати й більше ніколи туди не повертатися.

– Не бійтеся, – сказав він їй із другої спроби, бо голос йому не слухався.

Спроба заспокоїти жінку явно не вдалася, Ігореві здалося, що по її тілу пройшов спазм, і спазм цей передався кріслу, в якому вона сиділа. Ігор подумав, що йому ще гірше, ніж цій жінці, бо вона перебуває в невіданні, хоч і жахливому, а він чудово знає, що буде далі, і знає, що вона схожа на його дружину, а вона цього не знає. «Так, мабуть, деякі офіцери в концтаборах себе виправдовували», – подумав він, і відраза до самого себе наче вилилася з якогось органа всередині його тіла.

Ігор побачив себе її очима й зрозумів, що справді схожий на маніяка у своїй синій робі, з поблискуючими вузькими окулярами, голеною до блиску фізіономією й короткою стрижкою. Єдиною причиною, чому жінка ще не впала в істерику, було те, що кімната для допитів виглядала занадто офіційно – з цим усім відомим за фільмами дзеркалом. До того ж на руках у Ігоря не було в кривавих гумових рукавичках, а сама кімната не була залита кров’ю попередніх жертв.

– Не бійтеся, – повторив Ігор, сплівши руки разом і намагаючись утихомирити в них тремтіння, аби жінка не подумала, ніби його трясе від збудження. – Це просто…

«Що просто? Що просто? Ні хріна собі просто», – крутилося в нього в голові.

– Просто заявка надійшла. Ваш колишній чоловік виявився пов’язаний із терористами. І нам треба поставити вам кілька питань – і все, – промовив Ігор, зовсім не думаючи, що може й не бути ніякого колишнього чоловіка.

– Я заміжня не була, – сказала жінка, і в її голосі з’явилася нотка впевненості. – Ви з глузду з’їхали.
– Я не так висловився, – знайшовся Ігор, – я мав на увазі вашого колишнього… м-м-м.

Він потягнув, аби вона сама договорила його думку.
– Віктора? То був цивільний шлюб, – сказала жінка, Ігор охоче закивав.
– Я до нього жодного стосунку не маю, – сказала жінка тремтячим від пережитого стресу голосом. – Відстебніть мене, я все поясню.
– Ні, ви спочатку на питання відповісте, а тоді вас відстебнуть, ви тільки заспокойтесь заради бога. Така процедура.
– Та як можна заспокоїтися, коли людина зробила мені дитину, втекла невідомо куди, а за кілька років він терористом виявляється, – сказала жінка з обуренням. – І нас із дитиною хапають, запихають у машину й везуть невідомо куди, ви з глузду з’їхали. Ви розумієте, що це явна помилка. Ви розумієте, що я одразу ж у прокуратуру піду.

Вона замовкла, переживаючи образу й обурення, а Ігор завмер від жаху, зрозумілого в цій кімнаті лише йому.

Добу тому він у цей самий час сидів поруч із сином: той вибирав ігри, виставлені на різдвяному розпродажі в «Steam». Ігор перевіряв, чи є в іграх російська мова, аби син розумів, у що він там грає, вони відразу оплачували ці ігри з кредитки – на шалений захват сина. Трохи раніше вони ходили з дружиною по крамницях і вирішували, що купити синові з речей та іграшок під ялинку. І тут Ігор дізнається, що буквально в сусідній кімнаті сидить дитина, яка, до біса, взагалі не доживе до Нового року – причому за його діяльного потурання. А в цій кімнаті сидить ні в чому не винна жінка, яка теж не доживе до Нового року.

– Вибачте, я вийду на секунду, – сказав Ігор.
– Ви вибачте, але хіба не можна мене все-таки відв’язати? Зрештою, я що, таку вже загрозу національній безпеці становлю?
– Вибачте, але ні, – сказав їй Ігор від дверей.
– І довго мені так сидіти? – спитала вона, коли Ігор уже зачиняв двері за собою, сповнений рішучості припинити цей жах.

У коридорі його вже чекав Ігор Васильович, перегороджуючи дорогу до кімнатки за дзеркалом.
– Ходімо-но, – сказав Ігор Васильович Ігорю, беручи його за комір і тягнучи за собою до кімнати відпочинку.

Там Ігор Васильович кинув Ігоря на диван, а сам став над ним, схрестивши руки на грудях.
– Ви з глузду з’їхали, – сказав Ігор, відкашлюючись від вологого пилу.
– Не з’їхали, – сказав Ігор Васильович, – Есес просто не уповноважений говорити, у чому річ.
– Та яка ж це потреба – людей убивати? Невже їх не можна потім відпустити на всі чотири сторони? Цих-то навіщо вбивати? Ну добре, ті два випадки, у яких я брав участь, там ще можна було пояснити якоюсь терористичною загрозою, але тут-то що? Васильовичу, ну сам подумай, яка від них загроза?

Ігор спробував підвестися, але Ігор Васильович зупинив його жестом.
– Сядь.
Ігор вирішив проявити поступливість і залишитися на дивані.

– Досить істерити, – сказав Ігор Васильович, – ти не розумієш. Тут справа не в тому, щоб за безпекою держави стежити.
– А в чому, бляха, справа тоді? Чим ми тут займаємося, чим цю херню можна виправдати? Цей цирк.
– Тут справа не в тому, щоб берегти, типу, від ворогів зсередини й ззовні. Тут ідеться про рештки державних інститутів, що ще існують. Тут уже про рештки самої держави йде мова.

Ігор засміявся.
– Якої держави? Радянського Союзу, чи що? Та ви з глузду з’їхали. Васильовичу, ти розумієш, що це божевілля, що ви з Есесом і Філом – психи чистої води. Ти розумієш, що ми жінку й дитину вб’ємо? Невже не можна було хоча б дитину в це не вплутувати, залишити його там, де ви жінку цю нещасну забрали? У дитбудинок його здати потім, я не знаю…

В обличчі Ігоря Васильовича нічого не змінилося, коли він сказав:
– Ігорю, немає вже ніякої дитини.

Ця новина настільки приголомшила Ігоря, що йому здалося, що він заспокоївся.
– І як на це Філ подивився? – спитав Ігор, помовчавши, і глянув Ігорю Васильовичу в очі, бо йому стало цікаво, що відбувається з обличчям цієї людини, коли та каже зовсім нелюдські речі.
– Філа я вигнав від гріха подалі, бо він теж уже на взводі, він таких історій не любить. А мені тут двох істеричок тільки бракувало, – обличчя Ігоря Васильовича залишалося спокійним і діловим.

– Ну ось у тебе одна істеричка, – сказав на це Ігор. – А якщо я не піду? Я не збираюся в цій дикості брати участь.
– Ну, значить, я стоятиму тут, поки ти не погодишся, і ми звідси не підемо, доки ти не будеш готовий, – знову ж спокійно й упевнено відповів Ігор Васильович. – Тільки врахуй. Якщо ми тут кілька годин просидимо, від баби в сенсі допиту користі вже не буде: ще трохи – і в неї там панічна атака почнеться, потім вона якийсь час битиметься, переживе напад задухи, а тоді її можна буде спокійно в дурку відправляти на якийсь час. І значить, дитина даремно померла. От і все.

– Ну от піду я туди до неї, – сказав Ігор, – я ж навіть конверт відкрити не зможу при вигляді її, вона ж на мою дружину схожа. А тепер, коли я знаю, що труп її дитини в сусідній кімнаті лежить, мене взагалі рознесе, якщо вона питання якесь про нього поставить, у мене в самого паніка почнеться. Бо ненормально так із людьми поводитися.

Ігор Васильович переступив із ноги на ногу, і в його обличчі, здається, майнуло щось на кшталт кривої усмішки.
– От це вже ділова розмова, – сказав він.

Ігореві раптом спало на думку, що весь відділ – це, може, один великий психологічний експеримент, а він сам – піддослідний у цьому експерименті, що він допитує фальшивих підозрюваних, а його самого весь час знімають на камеру. Може, ціла група якихось гіків стежить за його життям від роботи до дому й записує його реакції на все більш і більш божевільні випробування. По суті, він же не бачив жодної переконливої смерті, крім самого першого вбивства, яке могло виявитися інсценуванням від початку до кінця. Решта вбивств відбувалися десь за кулісами його зору.

Така організація, як відділ, не могла існувати в принципі. Ігор ніколи про неї не чув навіть у міських легендах. А яких тільки історій Ігор не наслухався за все своє життя від колег, знайомих і ветеранів чеченських та афганських воєн.

Вочевидь, на обличчі Ігоря якось відбилося це раптове відкриття, бо Ігор Васильович поспішив утрутитися прямою мовою безпосередньо в Ігорів мисленнєвий процес.
– О-о, – сказав Ігор Васильович, – дивлюся, й у тебе теж дах протікає.
– Це як? – стрепенувся ображений Ігор.
– Настає такий момент, – відповів Ігор Васильович, – коли хтось вирішує, що все це спектакль, що його розігрують. Що весь відділ – суцільна вистава для нього одного. Хтось думає, що зараз прихована камера з’явиться, хтось розумніший думає, що це психологічний експеримент. О, ось ти, до речі, так і думаєш, що це психологічний експеримент у дусі, як його там, бляха, Міл… якогось там хера, коротше.

Ігор похнюпився.
– Це легко спростувати, – сказав Ігор Васильович. – Можеш сходити в сусідню кімнату й помацати пульс у трупа, а потім, після допиту, я тебе запрошу – і ти ще в баби пульс перевіриш і оцінюватимеш колір її обличчя. Можемо навіть залишити її в підвалі на кілька днів, щоб ти переконався, що почалося розкладання. Хочеш?

Ігорю Васильовичу не потрібна була відповідь, але Ігор усе одно на всяк випадок похитав головою. Він боявся, що якщо Ігор Васильович вирішить, що Ігор йому не вірить, то протягне його до кабінету за дзеркалом і покаже труп дитини, змусить щупати пульс, а Ігор не хотів знати, дівчинка це чи хлопчик і як дитина виглядає, щоб думати про нього тільки як про абстрактну мертву дитину, на кшталт тих, про яких у новинах кажуть «кількість жертв склала».

– Ти скільки з дружиною прожив? – спитав Ігор Васильович.

Ігор почав підраховувати, і наче це мало бути просто, але в нього щось не виходило, думка весь час зісковзувала на інше – на те, що так чи інакше доведеться повертатися в допитну. Якби зараз Ігор Васильович почав погрожувати йому вбивством чи сказав щось на кшталт: «дякуємо, ти на нас попрацював, а тепер я тебе вб’ю, не хочеш покурити перед смертю», – Ігор і те сприйняв би легше.

– Не знаю, – сказав Ігор, – років п’ятнадцять, мабуть.
– От бачиш, – сказав Ігор Васильович. – Інший би на твоєму місці, постав йому після п’ятнадцяти років шлюбу копію дружини, – власними руками спробував би її задушити, ще до допиту б справа не дійшла. А якби в сусідній кімнаті ще копію тещі тримали, чи краще саму тещу – це було б узагалі видовище не для слабких нервами.
– Охрінєть як смішно, – підняв на нього обличчя Ігор.

Вони дивилися один на одного: Ігор – із бажанням, щоб Ігор Васильович якось самознищився, а Ігор Васильович – на Ігоря з якимось коливним роздумом, як Іван Павлов на собаку. Цей роздум виразився в тому, що Ігор Васильович перемістив руки з грудей у кишені комбінезонних штанів і став ледь похитуватися вперед і назад.

– Ось що, – нарешті сказав Ігор Васильович. – Я знав, що хтось із вас двох сьогодні щось подібне почне витворяти, тому виколупав із горла Рената одну таблетку. Трясти тебе перестане, але й спати ти потім, може, пару діб не будеш. Це, так би мовити, спецзасіб, його на кожне завдання повинні всім видавати, але Ренат їх зажлобив по своєму звичаю і, може, ще й наліво зливає, ну, ти його знаєш. Він міркує розсудливо, що у вас від нього може виробитися звичка, але суть не в тому. Якщо ти вже соплі витер, то можна і без нього обійтися. А можна й медикаментозно мандраж зняти, але тоді тобі не можна буде вести машину й взагалі краще на вулицю не суватися, бо це ж засіб для бойових дій, у мирному місті…
– Мирному… – саркастично скривився Ігор, маючи на увазі, що в «умовах мирного міста» взагалі-то не крадуть жінок із дітьми і не скручують їм голови в підвалах, які називають Голлівудами.

Ігор Васильович зрозумів цей сарказм по-своєму.
– Ясненько, – сказав він і поліз у кишеню. – Без таблеточок, значить, не обійтися.
– І що це змінить? – спитав Ігор спідлоба. – Мені оця ситуевина в іншому світлі здаватися буде?
– Ні, ти просто заспокоїшся, – пояснив Ігор Васильович. – Ну як «просто», таким спокійним ти в житті ніколи не був, як будеш хвилин за десять.

Ігор Васильович дістав із кишені скляну капсулу, навіщоcь потряс її, перевіряючи, чи дзенькає всередині таблетка, – так курці майже щоразу трусять пачку сигарет, перевіряючи, чи лишилося щось, навіть якщо пачка майже повна (Ігор і сам так робив). Потім він зубами зірвав кришку капсули й виплюнув її вбік, так що вона з гумовим звуком підстрибнула під журнальний столик. У капсулі лишилася вата – її Ігор Васильович дістав двома пальцями й чомусь сунув у кишеню на животі. У підставлену під капсулу долоню скотилася дуже маленька таблетка. Ігор Васильович подивився на неї, на Ігоря, після чого знову сховав капсулу в кишеню на животі й почав обережно ламати таблетку навпіл великими пальцями. Кілька білих крихт упали на бетонну підлогу.

– Потримай поки що, – Ігор Васильович сунув у руку Ігоря крихітний уламочок, а рештки таблетки кинув на підлогу й розтер підошвою черевика, наче гасячи недопалок. – Я поки за водою сходжу.
– Та яка тут вода? – Ігор сумнівався, що взагалі відчує таблетку в роті – вона ж розтане, перш ніж провалиться в стравохід.
– Тоді ковтай, – наказав Ігор Васильович.

Ігор закинув шматок таблетки до рота й проковтнув, Ігор Васильович підтяг до себе журнальний столик і сів на нього, як на табурет. На манжеті його куртки Ігор помітив короткий, тонкий світлий волос, що блиснув у світлі лампи. Видно, таблетка ще не подіяла, бо всередині в Ігоря щось смикнулося.

– Ніколи нічого не міняється, – сказав Ігор Васильович просто в обличчя Ігорю.
– Ти мене що, гіпнотизувати зібрався? – спитав Ігор, намагаючись вловити момент, коли почне діяти чудо-препарат.
– Ні, – сказав Ігор Васильович, – хочу просто прояснити деякі моменти непорозуміння.
– Охрінєть, – сказав Ігор. – Це не «непорозуміння» називається, це називається повним несприйняттям. Мене коробить, що ми людей убиваємо, гаразд людей, але ми жінок і дітей убиваємо, це не непорозуміння.
– А що тебе бентежить? – спитав Ігор Васильович. – Ти ж кожного дня своїм бездіяльством убиваєш купу людей, у тому числі й дітей. Ти коли чуєш новину, що якійсь дитині потрібна операція, ти ж не кидаєшся продавати квартиру, щоб оплатити їй багатомільйонне лікування. Ти ж не везеш сюди партію африканських дітей, аби врятувати їх від голоду й спраги. Ти навіть жодну сім’ю біженців не прихистив. Коли бачиш бомжа на вулиці – відвертаєшся й радієш, що це не ти. Коли десь на Кавказі трощать квартиру і в новинах кажуть, що знищено ще скількись там терористів, ти просто віриш, що знищені саме терористи. А коли відстань між тобою й реальною загрозою скорочується, і вона стає ближчою, ніж новина з Інтернету, ти раптом починаєш говорити про мораль і душевні муки.
– І в чому, цікаво, полягає загроза нацбезпеці від жінки й дитини?
– А тобі Сергій Сергійович, твій безпосередній начальник, заборонив про це знати – для твого ж власного блага, – сказав Ігор Васильович. – Я ще з радянських часів іноді на відділ працював. Я сам прихильник того, щоб люди з самого початку знали, у що вони вплутуються. Есес завжди проти. І щоразу в когось із оперативників настає момент, коли він без правди вже ніби не дієздатний. І щоразу Сергій Сергійович відкриває карти – а потім від команди не лишається й сліду, бо хтось улаштовує стрілянину, хтось душить свою сім’ю подушкою й рубає сокирою, а сам викидається у вікно, хтось просто тікає в яке-небудь село, так що хрін його знайдеш. Радій своєму незнанню й мукам совісті, бо це дуже добре – мучитися докорами й нічого не знати. Але, загалом, так, треба повідомляти людям одразу, і якщо з тобою не вийде, і знову вся команда накриється мідним тазом, а ми з Есесом лишимося живі, то, думаю, варто відкриватися людям одразу – щоб вони або зразу думали, що ми божевільні, й ішли, або вже лишалися, але знали, навіщо.

– У тебе дитячий волос на рукаві, – сказав Ігор і показав пальцем на манжет Ігоря Васильовича.
– І що? – Ігор Васильович байдуже здув волос, наче це був волос після звичайної стрижки. – Я розридатися маю? Назбирати в колбочку від пігулки сліз невинної дитини й носити на шиї як вічне нагадування незрозуміло чого?

Ігор Васильович нахилився до Ігоря і сказав:
– Якщо хочеш знати, був би твій син на місці цієї дитини – я б йому так само голову набік скрутив, а потім труп відсунув ногою від дверей, щоб не заважав.

Ігор прислухався до себе, оцінюючи таку заяву, але нічого не відчув – ні люті, ні страху. Як і обіцяв Ігор Васильович, Ігор був спокійним, як ніколи в житті. Навіть у ранньому дитинстві все його існування зводилося до страху здатися поганим у батьківських очах, до дискомфорту від поведінки якихось жвавіших однокласників – не те щоб вони його зачіпали, ні, але йому було ніяково від того, що він не може заступитися за когось іншого.

Дивуючись такій внутрішній гармонії, недосяжній настільки, що самого Ігоря наче витіснило з тіла цією безтурботністю, він побачив себе ніби збоку. Ігор встромив у ногу Ігоря Васильовича олівець, що невідомо звідки взявся в кишені, і вибив з-під нього журнальний столик. Наступним рухом він потягнувся до книжкової полиці, щоб схопити том Великої радянської енциклопедії й, мабуть, забити ним Ігоря Васильовича на смерть, але той не розгубився – хоч і зреагував не надто швидко, проте, не встаючи з підлоги, своєю величезною ногою підсік бунтівника на злеті, однією рукою схопив за горло, а другою приставив до нижньої повіки вимазаний у власній крові олівець.

Ігор Васильович важко дихав, по його очах було видно, наскільки його переповнює адреналін. Ігор визнав за краще не рухатися, аби не позбутися ока. Він дивився на Ігоря Васильовича, як на звіра в зоопарку, і навіть трохи шкодував, що встромив олівець йому саме в стегно, а не в око чи пах, розуміючи, що якби потягнувся до обличчя чи ширінки, то той заламав би його значно швидше.

– Ну що тепер? – спитав Ігор, зиркаючи на олівець. – Другий раунд?

Ігор Васильович повільно відпустив його і, крекчучи та сичачи від болю, сів на диван. Ігор підвівся на лікоть – вставати й кудись іти не хотілося. Він прощупав місця ударів об підлогу, особливо голову, але все було ціле, навіть не розбите.

– Сильний ти, брате, – сказав Ігор Васильович із докором, прищурившись. Він відміряв великим пальцем довжину на олівці й приклав її до пораненої ноги. – От звідки у вас, ботаніків, така жорстокість? Роками, чи що, накопичується? Прямо якась затаєна ненависть, чесне слово, гірше, ніж у маніяків. Я думав, ті таблетки Ренат сам нишком ковтає, а тепер думаю – ні, якби він їх пив, то дружину вигнав би на мороз або просто так відлупцював, щоб по струнці ходила.

Повернувшись від роздумів до Ігоря, він додав:
– Ну що, тепер можеш допитувати? Коліна не тремтять?

Ігор, чомусь опустивши очі до носків черевиків, прислухався до себе.
– Так, – чесно сказав він, піднявши погляд, – думаю, вистачить моральних сил і на жінку, і на вас усіх разом узятих. Раджу сховати Есеса, бо в мене виникло бажання прийти до нього з паяльником і дізнатися, ким він був до сімнадцятого року.

– Навіть не розумію, чому я не здогадався, що в тобі Берія прокинеться, – сказав Ігор Васильович.

Ігор підвівся й почав обтрушувати з куртки та штанів пил. Ігор Васильович, скривившись, теж піднявся й допоміг йому – відтрусив зі спини, потім розгорнув за плечі обличчям до себе й поправив зачіску. У його обличчі промайнуло сумнівне відчуття, коли вони перетнулися поглядами.

– Ну й вигляд у тебе, – чесно мовив Ігор Васильович. – Якби я зараз був пристебнутий до крісла, а ти зайшов – я б від страху народив. У тебе часом Чикатило не в родичах?

– Це ти в мене питаєш? – поцікавився Ігор і пішов у кімнату для допитів.

– Довго вас не було, – сказала йому жінка. – У вас усе гаразд?

Ігор мовчки пройшов на своє місце й розкрив конверт. Навіть препарат не позбавив його від ніяковості при погляді на полонянку, тому він вирішив удавати, що просто читає запитання, а хтось абстрактний на них відповідає. Саме ця тактика, з якихось причин, подіяла на жінку заспокійливо.

На відміну від попереднього в’язня «Голлівуда» її не розсмішило жодне питання, вона навіть не поцікавилася, де її дитина. Мабуть, у Ігоря був настільки діловий чиновницький вигляд, що виключав можливість будь-якого насильства з боку організації, яку він представляв.

Єдине, що її зацікавило, – чому Ігор не записує відповіді. Він і сам не знав, чому йому не дають диктофона до підвалу, але сказав, що допит фіксується через камеру за дзеркалом. Цей варіант її повністю влаштував.

Позбавлений свого звичного хвилювання, що межувало з панікою, він продовжував бачити себе збоку – причому вже й з боку жінки. Він бачив, як його руки складені на столі, ніби хотів схрестити їх на грудях, а замість цього сперся ліктями й уткнувся носом у аркуш. Бачив, як лампа робить його обличчя блідішим і відкидає тіні від носа й надбрівних дуг так, що його голова нагадує череп.

Тому Ігорю «збоку» стало навіть цікаво, скільки цей Ігор отримує, якщо носить не строгий костюм, як люблять хлопці зі спецслужб, а звичайний будівельний комбінезон.

Закінчивши допит, Ігор не втримався й востаннє глянув на жінку. Його спокій повністю передався їй – вона з цікавістю розглядала обстановку, аркуші й конверт на столі, дзеркало, за яким, як знала, хтось є.

– Це все, – відволік її Ігор. – Зараз вас звільнять. Дякую за співпрацю.
– Будь ласка, – відповіла вона вже йому в спину, бо Ігор ішов, залишивши на столі свої папери.

За порогом його чекав Ігор Васильович. Ігор зиркнув на його поранену ногу й побачив свіжий білий бинт, що виднівся з дірки від олівця, обрамленої плямою ще не зовсім висохлої крові. Він чомусь спробував різко штовхнути його плечем, але той, очевидно, був готовий, і Ігор відчув, ніби врізався не в людину, а в кут будинку.

Та й Ігор Васильович не залишився байдужим – схопив його за комір і штовхнув далі коридором.
– Не смій у ту кімнату заходити, – сказав він, маючи на увазі, скоріш за все, не кімнату відпочинку, а ту, що за дзеркалом. – Подивишся зараз – а потім відпустить, і будеш ночами знемагати.

– За собою судиш? – спитав інший, спокійний Ігор, але не став зазирати в кімнатку за дзеркалом, а пішов угору.

Біля виходу з «Голлівуду» Ігоря чекав Філ із цигаркою та тривожними очима.
– Привіт душогубам від душогубів, – привітав його Ігор, а на здивування, яким змінилася тривога в очах Філа, додав: – Мені Васильич пігулку дав.

Здивування в очах Філа нікуди не поділося, а змінилося ще більшим здивуванням.
– Половину пігулки, – уточнив Ігор.

Тільки тоді на обличчі Філа з’явилося розуміння.
– Він хоч живий там? – спитав Філ.

Ігор подумав, оцінюючи стан Ігоря Васильовича.
– Загалом так, але пару тижнів буде кульгати. Скажи, щоб Молодий ваш жертовне вогнище розпалював, – сказав Ігор. – Час настав.

– Тобі додому не можна, – з усією серйозністю сказав Філ, – тебе прет.

– А я зараз піду й у Ріната Йосиповича антидот попрошу, – вигадав Ігор. – І надбавку до зарплати. Ні, спочатку надбавку до зарплати, а потім антидот. Я зараз у такому стані, що він мені їх дасть, навіть якщо в нього їх немає.

Філ засміявся, ніби з примусу, тримаючись ближче до Ігоря, і провів його аж до кабінету.
– Може, ще й під замок мене закриєш? – поцікавився Ігор.
– Тобі б не завадило, – відповів Філ упевнено. – Ти б мені потім сам подякував.
– Та я, власне, в нормі, – сказав Ігор.

Залишившись сам, Ігор покурив біля вікна, хоча й не відчував жодної потреби в курінні. Коли тління цигарки дійшло до фільтра, Ігор почув, що почалася продувка котла – запустили електродвигуни, і на самому початку пуску цей звук нагадував гудіння викликаного ліфта, а вже потім заріс шумом повітря, яке гнали вентилятори. «Стіни як у хрущовці», – подумав Ігор і вирішив зателефонувати дружині.

Спершу телефон дружини відповідав довгими гудками й обривами після двадцяти секунд набору, а потім узагалі став абонентом поза зоною. «Цікаво», – подумав Ігор і глянув на годинник – ще не було шостої. Попри своє благодушне байдужжя, він відчув, що ліва сторона тулуба, обернена до прочиненого вікна, й шия зліва, й ліве вухо – дуже холодні, а справа було дуже жарко. Ігор подумав, що завтра голові буде важко вертітися на застудженій шиї, зачинив вікно й зателефонував на робочий телефон дружини, але й там ніхто не відповів. Тоді Ігор знову відчинив вікно, закурив, хоча знову жодної потреби в цьому не було, і подзвонив у довідкову, щоб дізнатися якийсь інший номер підприємства, де працювала Ольга. Так він кілька разів відчиняв і зачиняв вікно, нагадуючи сам собі кондиціонер, і нарешті додзвонився до секретарки.

Дівчина на тому кінці дроту спершу казала, що в дружини нарада й її не можна турбувати, що вона не може зайти й попросити Ольгу Віталіївну до телефону, але коли Ігор сказав, що він чоловік, що нічого не передаватиме своїй дружині, якщо секретарка її «здасть», дівчина пошепки зізналася, що жодної наради немає, а дружина відпросилася піти раніше через сімейні обставини.

Невідомо, що сталося б з Ігорем, якби він дізнався про такий учинок дружини на тверезу голову: може, він почав би шукати їй виправдання й подумав би, що вона пішла обирати йому новорічний подарунок. Нинішньому ж Ігорю, нібито тверезішому, ніж він будь-коли був, усе стало ясно, і він спитав у секретарки, з ким крутить його дружина на роботі. Найдурніше було те, що дружина крутила з сисадміном, і незрозуміло, що вона в ньому знайшла – у будь-якому разі не брутальність і не мужність, бо сисадміну навіть колишній, не прийнявший пігулки Ігор із легкістю міг переламати хребет у п’яти місцях. Ігор вирішив, що дружині просто бракувало другої дитини, й вона так компенсувала це.

Дізнавшись номер мобільного телефона сисадміна й сказавши ввічливе «дякую» секретарці, від якої через трубку вже буквально йшли хвилі живої електрики – так вона прагнула поділитися з кимось новинами про зміни в сімейному житті їхньої головної бухгалтерки, – Ігор подзвонив коханцю дружини. На той момент Ігор уже перемістився до комп’ютера, намагаючись, мабуть, перебувати в одній парадигмі з людиною – обчислювальною машиною. Поки йшли гудки, Ігор підсвідомо вистукував по клавіші «Пробіл» розслабленим вказівним пальцем похоронний марш Шопена.

Сисадмін не став відмовлятися, коли Ігор попросив Ольгу до телефону, і безвольно передав слухавку дружині Ігоря, мабуть, радіючи, що це телефонний дзвінок, а не дзвінок у двері.
– Ну й на хрена? – спитав дружину Ігор. – На хрена ти це зробила? Просто цікаво. Це тимчасове захоплення чи назавжди?

Поки дружина ділилася з Ігорем гарячою відповіддю, яку, судячи з усього, вона готувала давно, він дивився у вкриту морозними візерунками шибку, підперши щоку долонею. Умиротворений Ігор розумів, що дружина, звісно, має рацію: що так – він черствий, що таким був від моменту їхнього знайомства, і народження дитини його анітрохи не змінило, що йому завжди була важлива якась абстрактна справедливість, і потяг до цієї справедливості межує з дурістю. Він оцінив, що дружина не кинула його, поки в нього не було роботи, бо тоді він повернувся б у батьківський дім і виглядав би ще жалюгідніше, ніж сисадмін. Думаючи, що вона зовсім розмазує Ігоря по стінці, дружина сказала, що квартира залишається Ігорю, а вони вже купили собі житло, що сина вони забирають, бо він усе одно не від Ігоря, який навіть у цьому плані повний нуль.

– Ну, раз ти вже все висловила, увімкни свій телефон, – запропонував Ігор, – а то раптом я захочу тобі подзвонити, коли ти будеш сама, а ти поза зоною.

Дружина, як здалося Ігорю, у люті кинула слухавку.

Так само розглядаючи візерунок на склі, Ігор спробував уявити, що з ним буде, коли дія препарату закінчиться, – і не зміг.
«Обідно, що я так не п’ю, щоб у запій піти, а це було б якраз доречно зараз», – подумав Ігор. При цьому він чомусь не сумнівався, що дружина повернеться, і розумів, що він її прийме назад, бо міняти одну ганчірку на ще більшу ганчірку – це вже зовсім якось неприродно. Ігор уже бачив, наскільки буде жалюгідним, якщо прийме її знову, однак препарат якось згладжував його відразу до себе.

– Треба буде випросити в Ріната ще пігулок на випадок її повернення, – вигадав Ігор уголос.

У двері обережно постукали, і на порозі, ніби відгукнувшись на думки Ігоря, з’явився обережний Рінат Йосипович, причому він не зайшов у кабінет, а оцінював стан Ігоря з благоразумно безпечної відстані.

– Все нормально? – поцікавився Рінат Йосифович.
– Нормально, – відповів Ігор голосом, який йому самому здався мрійливим і нудним; зараз йому зовсім не хотілося ділитися сімейними розборками в бухгалтерському колі.
– Олег телефонував Сергію Сергійовичу, – пояснив Рінат Йосифович, – сказав, що ти до коханця своєї дружини добрався по телефону.
– Я коли-небудь і до Олега доберуся, – сказав Ігор. – Він моїй сім’ї погрожував. Хоча, схоже, у мене тепер сім’ї немає.
– Та ну, навіть так? – обережно здивувався Рінат Йосифович.
– Навіть дуже так, – сказав Ігор. – Вона сказала, що син не від мене.
– Та годі, вона вигадує. Назло тобі, – переконано сказав Рінат Йосифович.

Прикинувши, Ігор погодився з Рінатом Йосифовичем: зрештою, син був дуже на нього схожий, тож імовірність того, що дружина бреше, аби лише дошкулити Ігорю, була досить високою. Але його більше хвилювало навіть не батьківство, а та незрозуміла злоба, з якою дружина висловлювала претензії на його адресу. Якби хтось сторонній слухав її, міг би подумати, що вона тікає від домашнього тирана, який бив її щовечора.

Ігор поділився своєю гіпотетичною печаллю (яку він не відчував, але начебто мав би відчувати) з Рінатом Йосифовичем, котрий досі не наважувався переступити поріг. Говорити про це було безглуздо, принаймні тому, що й сам Ігор знав: у хвилини сварки виголошуються різні речі, про які потім навіть ніяково згадувати. Але злість дружини скидалася на зрив, при тому що саме Ігор не заводив інтрижки на стороні.

– Ну, мала ж вона хоч щось придумати, щоб пояснити свою дурість. Може, вона й сама не вірить у те, що каже, – спробував пояснити Рінат Йосифович.
– А якщо не вірить, то чому йде? – нудним навіть для себе голосом спитав Ігор.
– Ти головне зараз Ігоря Васильовича не слухай, – порадив Рінат Йосифович. – Він тобі скаже, що за бабу треба боротися, а ти в такому стані наробиш дурниць. Вона, може, сама хоче, щоб ти за неї поборовся, характер проявив. У мене сестра така була – зіштовхувала мужиків між собою аби заради спортивного інтересу. Якщо хочеш у цьому взяти участь – будь ласка, тільки спершу до тями прийди. А то так «поборешся», що потім сам шкодуватимеш. Відійди від таблетки, мій тобі порад.
– А довго мене ще «перти» буде? – спитав Ігор.
– Він же тобі не цілу дав? Покрутить ще сьогодні-завтра, а потім відключишся.
– Так наче з післязавтра на післяпіслязавтра – Новий рік, – згадав Ігор.
– Дивно, що тебе це ще хвилює, але так, саме так. Свято ти проспиш, скоріш за все, – погодився Рінат Йосифович. – За це скажи спасибі начальству.

Навіть у такому стані Ігореві не хотілося повертатися в порожній дім, та й узагалі додому поки не хотілося.

– Як думаєш, я Філа не дуже стісню, якщо залишуся тут на весь час, поки таблетка діє? – спитав Ігор. Йому здалося, що на обличчі Ріната Йосифовича майнуло щось схоже на полегшення – мабуть, саме про це він і прийшов говорити.
– Йому тільки веселіше буде, – сказав Рінат Йосифович. – Та й без тебе йому було б не нудно, бо тут і Ігор Васильович збирається залишитися, і Саша теж, вони Новий рік на роботі зустрічають. Заодно Ігор Васильович прослідкує, щоб ти алкоголю не прийняв, поки не проспишся. Хоча мене тут не буде, тож можеш і хряпнути.

Він помовчав і додав півголосом, поклавши руку на груди:
– Ти мені, до речі, вже зробив новорічний подарунок – подряпав того бугая. Усі, звісно, роблять співчутливі обличчя, але, по-моєму, навіть Сергій Сергійович задоволений, що хтось зміг завдати йому хоч якоїсь шкоди.
– Це було не зовсім чесно, – сказав Ігор. – Якби мені не треба було йти на допит, де я міг би своєю пом’ятою фізіономією налякати жінку, я б зараз лежав у бинтах у четвертій міській. А може, мене б уже розтинали в морзі: «Дивовижний випадок – перелом усіх кісток, кістка таза зламана в кількох місцях».

Він як би цитував уявного патологоанатома. Рінат Йосифович хмикнув – не те щоб схвально, а швидше на знак того, що зрозумів: Ігор жартує. Потім обережно поцікавився:
– Ти точно нікуди не зникнеш? А то тут усі на вухах – не знають, чи то тіла палити, чи то тебе караулити.
– Передай відбій тривоги, – сказав Ігор. – Я зараз тільки дружині подзвоню, скажу, що мене не буде, хай у нас зустрічають, у нас же все-таки ялинка прикрашена, щоб сину не було такої тряски.

Рінат делікатно зник, лишивши двері напіввідчиненими. Ігор поліз у телефон і зрозумів, що не таблетка допомогла йому більш-менш терпимо перенести відхід дружини та дитини. Він зрозумів, що після сьогоднішнього разу й сам не проти, аби вони пішли, бо він не заслуговує, щоб у нього хтось був, якщо творить таке на роботі. Не доведеться брехати, як справи на службі і чим вони там займаються – хай дружина і син і далі думають, що вони там лагодять туалет і дуріють. Ігорю самому, здається, стало легше від новини, що сім’я йде до чоловіка у футболці з кольоровими кіньми.

У голосі дружини відчувалося легке роздратування, коли вона відповіла на дзвінок.
– Ну, що ще? – спитала вона. – З сином зможеш бачитися, коли захочеш, тільки сам приїжджай.

Було видно, що вона вже прорахувала всі можливі способи, якими Ігор може влізти в їхнє з новим другом нібито сімейне життя. Ігор згадав, як вони колись сиділи всією родиною в кафе, тоді синові було років три, а за столиком позаду Ігоря сиділа пара – бабуся і онук. І бабуся розпитувала про нового тата й розповідала, як важко без нього рідному татові, і всі її розпитування зводилися до того, що онуку треба Переїхати до тата, а в мами хай буде все нове. Вона з’ясовувала, чи не б’є внука вітчим, і здавалося, їй хочеться, щоб вітчим бив хлопчика. А пацан дипломатично мугикав у морозиво, так що було незрозуміло, коли він відповідає «так» чи «ні» на всі ці дурні запитання.

Ігор із дружиною тоді разом спостерігали за їхнім дивовижним діалогом, хоча найбільше їх тішила роль бабусі — схожа на роль якогось сірого кардинала. Особливо часто вони потім згадували, як бабуся оживила внука розповіддю про те, що ходила в його школу з пропозицією організувати якийсь гурток, і що їй, на жаль, відповіли відмовою. Поки бабуся не сказала, що їй відмовили, внук так напружився, що навіть перестав їсти — здається, перед його очима поставали картини одна страшніша за іншу: як бабуся забігає до нього на кожній перерві й дивиться, щоб ніхто його не ображав, як стежить за ним у їдальні, щоб він усе з’їв, як він ходить на бабусин гурток… А вигляд у хлопчика був такий, ніби самі врата пекла ось-ось розкриються перед ним. Урешті дитина не змогла стримати полегшеного зітхання, але бабуся вирішила, що це був зітх від жалю. Старенька ще й зізналася, що ходила до класної керівниці й пропонувала очолити батьківський комітет, але й тут їй відмовили.

Дружина тепер і не приховувала, що чекає від Ігоря приблизно такої ж поведінки, як у тієї бабусі.

– Та ну тебе, – сказав Ігор із усім можливим миролюбством, даним йому хімією. – Я хотів сказати, що ви можете у нас Новий рік зустрічати, щоб Мішку раніше часу не шокувати, я все одно на роботі ці дні просиджу, так що, посварилися б ми чи ні, новорічні свята разом відзначити не судилося.

Дружина запідозрила якусь Ігореву хитрість, її тривожила можливість його раптової появи в розпал свята з наступною чисткою пики системного адміністратора. Хотіла дружина того чи ні, але в Ігореву перемогу вона чомусь не сумнівалася.

– Я справді не з’явлюся, – заспокоїв її Ігор. – Якщо вже на те пішло, якби я захотів, я б і зараз з’ясував його адресу й прийшов без попереднього дзвінка, може, навіть і не один.

– А як ти взагалі дізнався? – запитала дружина.

Вона завжди тверезо оцінювала силу жіночої дружби, особливо в тому колективі, де працювала сама, й одразу ж почала копати у правильному напрямку – в кожному з нібито байдужих слів так і проступало: «яка ж сука мене здала, цікаво знати». Секретарку вона б перемолола на порох, і будь-яку зі своїх підлеглих також. Та й подругам, імена яких знав Ігор, могло перепасти ні за що.

– Не знаю, якось само накотило, – сказав Ігор. – Тут пауза нервова на роботі видалася, а коли все втихло, я встав покурити, на мене щось і найшло. Я вирішив перевірити. Ти ж раніше часто твого комп’ютерника згадувала, який він придурок. До речі. Увімкни гучний зв’язок, я хочу це повторити, щоб він чув.

– Обійдешся, – сказала дружина.

– Так от, а тут щось не чути про нього. Ти й про гендира говориш, і про подружок, і про новенького, кого на місце сина головного взяли, а про нього – ані слова. Тут і не дуже розумна людина щось би почала думати. От, власне. Я до вас подзвонив, сказав, що шукаю такого-то, мені його телефончик підкинули. Я подзвонив навмання, взагалі, якби твій теперішній приятель умів блефувати, то міг би від’їхати прикидом дурника й сказати, що з ним нікого немає і все таке, але тут уже що виросло – те виросло. Вибрала б коханця розумнішого – досі б мені голову морочила, якби хотіла. Тільки одного не розумію: ви ж менше місяця зустрічаєтесь, як ви так швидко зійтися встигли?

– Ну, це вже не твоя справа, – постановила дружина.

– Гаразд, – сказав Ігор, – не моя – то не моя, що тут скажеш. Якщо захочеш повернутися – чекатиму якийсь час. Тільки дивись, не запізнися. А то повернешся, а я вже й замки поміняв, і орієнтацію.

– Та ну тебе, – сказала дружина й кинула слухавку.

Ігор подумав, що його теперішнє життя без сім’ї буде й справді нагадувати такий собі гей-гурток із ухилом у вбивства. «Наче ти вже свою орієнтацію не змінив», – вигадав Ігор жарт, який могла б сказати дружина перед тим, як закінчити розмову. «Не думаю, що тобі це допоможе, від тебе навіть геї тікатимуть», – тут же вигадав він ще один.

Оскільки Ігор перебував загалом у благодушному настрої, то далі його гумор якось не задався й не перейшов в остаточне самоприниження. Хід його думок перервало чиєсь бліде обличчя з блискучими очима й чорною бородою, яке з’явилося в щілині не до кінця зачинених дверей. Щось усередині Ігоря здригнулося, але десь дуже глибоко. Людина по той бік порога, побачивши, що її помітили, із запізненням потюкала в дверний косяк кісточками пальців, вимазаних то зеленкою, то фарбою.

– Щось потрібно? – запитав Ігор суворим офіційним голосом, бо зрозумів, що це художники, схоже, почали протоптувати дорогу в ще не відкриту галерею.

Чоловік охоче ввалився до кабінету, волочачи за собою неймовірних розмірів полотно — чи не метр на два, — і довго не міг розгорнути його до Ігоря лицем, а коли розгорнув, то Ігор розгледів зображені на ньому жовті трикутники, вершинами поставлені на товсті ніжки у вигляді букви «ікс», а в проміжках між трикутниками розташовувалися зелені сонця. Утомлений, але задоволений художник сопів, насолоджуючись Ігоревим подивом.

– І-і? – протягнув Ігор, натякаючи на те, що художній ефект чомусь досі не дійшов ані до його серця, ані до його розуму.

Художник глянув на полотно, сказав «пардон» і перевернув.

«Це просто якесь свято», – подумав Ігор, бо картина виявилася збільшеною копією тієї, яку він скинув із балкона. «Це, мабуть, доля сьогодні з Ольжиними мужиками перетинатися», – вирішив Ігор, але його потішив стан, у якому перебував пошарпаний художник.

– Я хочу зробити у вас виставку своїх картин, – своїми словами художник трохи колихнув повітря в кабінеті, й до Ігоря донісся запах перегару.

– Та невже? – іронічно спитав Ігор. – А ви в курсі, що галерея відкривається лише за рік?

Ігорю сподобалося, що художник його не впізнав, хоча поміняйся вони місцями, Ігор би теж не впізнав художника: обидва вони погладшали, обличчя Ігоря стало блідішим, а обличчя й руки художника за ті п’ятнадцять років, що вони не бачилися, набули якогось малинового відтінку.

Художник знав, що галерея відкривається за рік. Про своє знання він повідав, обдавши Ігоря новими хвилями спиртового духу, але живописець, чиє ім’я Ігор навіть і не намагався пригадати, пам’ятав лише прізвище, сподівався, що виставку можна буде розпочати ще до офіційного відкриття й хотів застовпити за собою таке право.

– А у вас усі роботи в цьому ж ключі витримані? – запитав Ігор, дивлячись на червоні руки художника й думаючи, що той, мабуть, багато стоїть на холоді, торгуючи своїми млинами та соняшниками, або пішки ніс крізь мороз картину від місця, де живе, або й те й інше разом.

Ігор подумав, що якби вони сьогодні вбили не дитину й жінку, а художника, то це був би не безлюдний вчинок, а навпаки – акт милосердя. Щоправда, пораскинувши мізками, Ігор дійшов висновку, що якби й його сьогодні хтось прибрав, то це теж пішло б усім тільки на користь.

Від питання Ігоря про жанр решти картин художник зам’явся — швидше за все, це була дуже болюча для нього тема. Його заяложена пухівка з графітовим блиском міського бруду в районі манжет і кишень була вимазана зеленою та жовтою фарбою, такі ж плями були на джинсах і зимових чоботях, стоптаність яких Ігор бачив і без уважного розгляду. Очевидно, художник був не лише одноманітний у жанрі, а й не відрізнявся різноманіттям колориту, і дуже цього соромився.

Живописець почав пояснювати, що з образами його картин пов’язана дуже емоційна віха його життя, про що Ігор знав і без його слів, і не лише з його слів.

– Але ж від художника й не вимагається різноманіття, – чомусь почав виправдовуватися відвідувач. – Це шлях, який треба пройти від початку й до кінця. Хто, як не ви, маєте це розуміти.

Хімія, що гуляла по крові Ігоря, дозволяла бачити гостя мало не наскрізь. І чим більше розгорявся словесний пафос прохача, тим ясніше було Ігорю, що художник зовсім не прагне довгого й болісного життя з посмертним визнанням колегами його заслуг, а хоче навпаки – блискавичного визнання, а ще більше хоче, щоб Ігор купив його картину. Художнику не хотілося тягтися з полотном у руках назад, він, здавалося, погодився б залишити його в котельні просто так, але якби йому ще за це й заплатили, було б зовсім чудово.

Легка симпатія до художника через те, що дружина все ж пішла не до нього, а до молодого й частково здорового в усіх відношеннях чоловіка, змусила Ігоря по-діловому скласти пальці куполом, притиснути цей купол до губ і сказати наступне.

– От що, давайте зробимо так… – художник побачив діловитий вираз Ігоревого обличчя й підбадьорився.

– Давайте зробимо так, – повторив Ігор, намагаючись згадати, скільки готівки знаходиться у нього зараз у кишені пальта, – давайте я запишу ваші координати, і ми вам обов’язково зателефонуємо, коли тут почнеться все веселощі. А поки я хочу купити картину для себе особисто. Ви не заперечуєте? Тисяч за десять.

По обличчю художника було видно, що він розраховував або тільки на п’ять тисяч, або відразу на пів мільйона. Такий собі «або пан, або пропав».

– Якщо мені вдасться продати її кудись, я вам віддам ще відсотків десять–п’ятнадцять з продажу, – чомусь додав Ігор. – Ви згодні?

Художник заметушився. Це було тим більш дивно, що він не рухався з місця, але справляв враження людини, яка заметушилася, як кіт, пійманий над ковбасою; у нього якось по-особливому забігали очі, а пальці, що стискали верхній край картини, стали нагадувати пальці не художника, а піаніста, який готується заграти щось жваве з Моцарта. Без слів стало зрозуміло, що художник згоден.

– От і добре, – схвально відгукнувся Ігор. Він бадьоро піднявся й тут згадав, що пальто знаходиться в їхній роздягальні з шафками, і якщо художник піде туди разом із ним і побачить ці шафки, то нізащо потім не повірить, що котельня – це майбутня галерея, а вони всі – багаті галеристи. Ігор завмер у деякому утрудненні, але тут завібрував телефон, і він з полегшенням підняв слухавку, заздалегідь уявляючи, що якщо це дружина, то ситуація, у якій він опинився, згадуватиметься потім як украй кумедна. На тому кінці дроту виявився Олег.

– Який ще, до біса, Олег? – запитав Ігор, хоча серед його знайомих було не так уже й багато Олегів – на даний момент був лише один, та й того Ігор ніколи не бачив.

– Той самий Олег, – сказали на тому кінці дроту. – У вас там усе в порядку? У вас стороння людина в кабінеті?

Ігор поворушив головою в пошуках відеокамери, через яку Олег за ним спостерігав, дивуючись не так самому нагляду, як собі за те, що, здогадуючись про прослуховування, чомусь не подумав, що за ним могли ще й стежити.

– Не старайтеся, не знайдете, – сказав Олег, вгадавши наміри Ігоря.

– Ну, хоч знати, куди рукою помахати, – пояснив Ігор.

– Тільки не потрібно сарказму, – сказав Олег. – Це для вашої ж власної безпеки зроблено. Тут траплялися різні неприємні інциденти, от я й хочу дізнатися, чи не один це з таких.

– Заждіть-заждіть, – перебив його Ігор, – а вдома в мене нічого для моєї власної безпеки не стоїть, випадково?

– Давайте будемо вважати, що ні, – миролюбно запропонував Олег. – Взагалі, ви маєте бути мені хоч трохи вдячні. Я ж міг заблокувати ваш дзвінок другові вашої дружини, щоб ваш емоційний стан залишався більш-менш позитивним, щоб ви нічого не знали. Але я цього не зробив.

– Ну, спасибі, – Ігор зробив жест рукою, зображаючи низький уклін.

– Будь ласка. Так усе в порядку? – запитав Олег.

– Так. Усе нормально, – сказав Ігор. – Це по справах галереї прийшли. Я картину купую.

– Заждіть-заждіть, – сказав Олег, – ви її спеціально замовили, щоб перед дружиною вибачитися? Якщо мені не зраджує пам’ять, у вас точно така сама висіла на стіні, тільки менша.

– Ви б хоч приховували, що дивитеся вдома, – сказав Ігор. – Тут і так панує не зовсім здорова атмосфера, а ви ще її параноєю розбавляєте. Вас хто вчив із персоналом працювати? Явно ви курси підвищення кваліфікації років тридцять не відвідували.

Олег ніяк не відреагував на таке нахабство Ігоря, проте деякий час дихав у слухавку, як доброзичливий ретрівер, обмірковуючи щось.

– Це на новину з Олександром художники поперли? – нарешті здогадався Олег.

– Вочевидь, так, – сказав Ігор.

– Постривайте, постривайте, – здивувався Олег, – але як же вийшло, що художник притащив картину, копію тієї самої?

– Сами міркуйте, – запропонував Ігор, – у мене сьогодні й так голова обертом.

– Ну гаразд, – сказав Олег, словесно відкланявся й перервав розмову.

Ігореві мимоволі довелося повернутися до розмови з художником – той м’явся й ніяково поглядав на мокрі сліди розталого снігу, який дотягнув до другого поверху в протекторах своїх завалящих черевиків.

«Що ж мені з тобою робити?» – з досадою подумав Ігор про художника.

– Ви зачекайте п’ять хвилин, – сказав Ігор, – я за грішми поки що схожу. Сідайте, а картину…

Художник сам вирішив, куди краще всього притулити картину, і не встиг Ігор закінчити думку, як автор почав прилаштовувати полотно в найближчий порожній кут кабінету. Це було жалюгідне й настільки душероздираюче видовище, що Ігор волів поспіхом вийти.

У приміщенні котельні стояв для Ігоря недвозначний запах горілої плоті, якого він жахнувся навіть у своєму обдолбаному стані.

У проході між вікнами й котлами стояв Молодий і дивився кудись на верх котла, не виявляючи жодних ознак дискомфорту. Білі лампи освітлювали Молодого згори. В оточенні труб і вентилів Молодий скидався на юного інженера зі стімпанк-фантастики, судячи з його рук, упертих у боки, він, можливо, і уявляв, що він такий інженер і є.

– Чим займаєшся? – бадьоренько запитав Ігор, підійшовши.

Молодий відчув, що така бадьорість виникла неспроста, й, пильно розглядаючи Ігоря, відповів, що стежить за рівнем води в котлі.

– А запах тебе не турбує? – спитав Ігор.

– А що, він ще є? – спитав Молодий. – Спочатку був основательний, а зараз я б не сказав, що чимось пахне.

– Та ні, ще є трохи, – сказав Ігор, – але я взагалі з іншого приводу до тебе прийшов.

Молодий зобразив уважний вираз обличчя.

– Твої посіви сходи дали, – сказав Ігор.

Обличчя Молодого стало ще уважнішим – він силкувався зрозуміти, що має на увазі Ігор.

– До мене художник прийшов, – сказав Ігор обережно, щоб не розплескати сарказм наступних слів. – Пробрався, розумієш, через усю нашу систему охорони, прямо до мене в кабінет. Я змушений у нього картину купити, щоб він очі закрив на те, що тут відбувається. Сильний тут запах стоїть чи вже ослаб, які ми тут усі ходимо. Може, варто двері хоча б вхідні закривати, коли в нас таке тут коїться?

– Взагалі, звісно, варто, – сказав Молодий, прикинувши частку своєї вини в тому, що Ігореві доводиться купувати картину. Він опустив очі вниз ліворуч, підраховуючи можливі збитки. – А скільки він запросив за свої труди?

– Десятку, – сказав Ігор, засмутивши Молодого. – Та ти не грійся, просто на майбутнє, давайте якось закриватися від зовнішнього світу, а то доведеться ще свідків «валити» до того, що у нас уже є.

– Ну так, я розумію, – відповів Молодий без свого звичного зубоскальства.

Ігорю було незрозуміло, чому він так себе повів: чи його вразила поранена нога Ігоря Васильовича, чи його порадувала байдужість Ігоря до власного гаманця.

– Давай, коли я з ним уже розрахуюся, ти його до виходу проведеш? – запропонував Ігор, на що Молодий погодливо кивнув. – Заодно подивишся на цього… там така ходяча «щеплення» від бажання ставати вільним художником.

Молодий поблискував на Ігоря своїми жовтими зубами.

– Шкода, ми тут не Силіконову долину відкриваємо, – сказав Молодий. – Я б тобі показав «щеплення» від бажання стати вільним програмістом.

Ігор схвально засміявся, хоча й не зрозумів, у чому жарт.

– Про що смієтесь, молоді люди? – похлопав Ігоря по плечу Ігор Васильович, безшумно підкравшись до них у гул котла. – Гостя нашого обговорюєте?

Ігор поглянув на ногу Ігоря Васильовича, але не побачив бинта крізь діру в штанині. Ігор Васильович змінив комбінезон на новий, ще нестиранний, завдяки чистоті й новизні схожий на джинсовий, з ще білими строчками швів на оздобленні кишень і підтяжках.

– Та я вже штанці поміняв, – пояснив Ігор Васильович те, що Ігор і так уже зрозумів.

– То чому ви людей пускаєте? – сказав Ігор. – Він мене на десятку «розкрутив».

– Гнав би його в шию, всього лише, – відповів Ігор Васильович. – Як я його прогоню, якщо у нас тут галерея, а пахне, як виявляється, крематорієм.

– Та нічим не пахне, – заперечив Ігор Васильович, нюхаючи повітря носом. – Спочатку, звісно, пахло, дай бог кожному, тільки не крематорієм, а скоріше шашликами.

– От тільки без цих нездорових порівнянь, – запропонував Ігор, – а то я на свіжу голову в вегани підусь. Якщо ти його побачив, чому не завернув від порога?

– Та хрен його знає, – чесно знизав плечима Ігор Васильович. – Бачу, преться бородач, тягне картину, навіщо мені його зупиняти?

Підозрюю, що це не останній художник, який сюди приповзе. Це перша ластівка – у нього здоров’я вистачило по промзоні та морозу тягтися. А прикинь, що почнеться, коли весна прийде, бруд підсохне – вони сюди повалять, як зомбі, тож треба якось обкатати їхній прийом і «завертання».

– Раз ти такий майстер «завертань» – сам би й завертав, – сказав Ігор. – Ладно, він хоч до Голлівуду не добрався.

– Це так, було б одним художником менше, – погодився Ігор Васильович.

– Може, хоч якийсь КПП поставити? – запропонував Ігор. – Якусь вертушку, вахту, не знаю. Я Молодому вже пропонував ізсередини замикатися, але він щось із теми з’їжджає.

– Та що ти гониш, нічого я не з’їжджаю, – сказав Молодий.

– Він не з’їжджає, – сказав Ігор Васильович. – Це у нашого Філа, крім тих заморочок, про які тобі вже відомо, є ще боязнь замкнутих і відкритих просторів. І обидві ці боязні в нього поєднуються. Потім сам у нього спитай, як у нього там після контузії все в голові влаштовано. У ліфті він може застрягти безболісно, але повинен знати, що у приміщенні або кватирка відкрита, або двері, у чистому полі він теж себе нормально почуває, якщо там трава висока або є куди заховатися, але якщо поруч із цим полем кілька будівель – може початися панічна атака. Так само й із замкнутими просторами: там купа факторів, коли він може запанікувати, а коли ні.

– Добре, що ти мені це зараз кажеш, – сказав Ігор. – Коли мені пофіг, в принципі, але що мені завтра з цим робити?

– Тебе і завтра не відпустить, не переживай, – заспокоїв Ігор Васильович. – А коли очухаєшся, сам будеш розбиратися. До речі, тобі грошима не допомогти, меценат такий собі?

– Я вже пропонував, – вякнув Молодий. – Він щось гордо відмовляється.

– Ні, я не відмовляюся, – заперечив Ігор. – Я від тебе допомоги не хочу, бо ти тут усе ж більше інтелектуальні задачі вирішуєш, не твоя вина, що людина до нас пробралася, та й тобі на Новий рік матері треба що-небудь подарувати, дівчині.

Молодий скептично хмикнув, даючи зрозуміти, що матері подарунок він не придумав, а дівчини поки що немає.

– Все одно, – сказав Ігор Молодому. – Тобі гроші потрібні, а от Васильовича я б із задоволенням напряг на пару тисяч.

– Ну, пішли тоді, – кивнув Ігор Васильович у бік роздягалки, – розполовинимо Васнєцова.

До художника вони підійшли вже втрьох. Живописець заробів під поглядом Молодого, вважаючи його найголовнішим у майбутній галереї. Ігор Васильович усіляко підгравляв, щоб укоренити у відвідувачеві цю впевненість: став називати Молодого Олександром Сергійовичем, пропонував відзначити угоду або хоча б принести водички. Молодий то червонів, то ще більше червонів від слів Ігоря Васильовича, і тільки коли той, прихромуючи, пішов проводжати художника до виходу – полегшено зітхнув і впав на стілець, витираючи неіснуючий піт із чола.

– Що за людина? – запитав Молодий у серцях. – Виглядає дорослим мужиком, а в клоунаду вдариться, навіть ніяково за нього.

– Може, він так стрес знімає, – припустив Ігор. – День сьогодні видався нелегким, особливо для нього.

– Може, нап’ємося? – сказав Молодий у пустоту, яка утворилася після того, як кроки Ігоря Васильовича та художника зовсім стихли на сходах, а після останніх слів пройшло хвилин чотири.

– Я не знаю, як препарат на мене подіє, якщо я вип’ю, – сумно відповів Ігор, викликавши спазм розчарування на обличчі Молодого. – Рінат Йосипович попереджав, що можуть бути якісь наслідки, але не сказав які. Я хочу порадитися з Ігорем Васильовичем на цей рахунок.

– Васильич, якщо його змусити випити, він усе одно скаже, що нічого не буде. Він зараз у такому настрої, що в будь-якому випадку скаже, що нічого не буде, щоб потім подивитися, що станеться, а пізніше згадувати це як пригоду.

– Думаєш? – спитав Ігор. – А при тобі хтось пив під цими таблетками?

– Пили тут під таблетками, – сказав Молодий, – тільки ось я не знаю, під цими чи під іншими, мені, знаєш, рецепти не показують.

Ігор покладисто покивив головою.

Вони обидва насторожили вуха, коли почули наближення важких кроків Ігоря Васильовича.

Молодий внутрішньо підготувався, вже відчуваючи, що його пошлють за пляшкою.

– Добре, що у Голлівуді не часто такі справи, а то б ми тут спились, – промовив Ігор, на що Молодий погодливо і нервово промичав.

Ігор Васильович завмер у дверях, а потім ривком розчинив їх, зображуючи появу фокусника з дзеркального шафи.

– Та-дам! – проспівав Ігор Васильович. – Пропоную відзначити наближення новорічних свят і останню сумну для деяких справу цього року.

Ігор промовчав, хоча це «для деяких» стосувалося його. Сам Ігор вважав, що всі їхні справи в тій чи іншій мірі сумні, а остання – зовсім мрак. Але поки ця думка оформлялася в його голові, пахнучий морозом Ігор Васильович уже стрімким кроком «Петра Першого» перейшов кабінет і поставив на підвіконня пляшку з чаєвим вмістом і зірочками на золотистій етикетці.

– Це ти з минулого року берег? – спитав Молодий, так повернувши шию до підвіконня, що голос трохи змінився.

– Так, – сказав Ігор Васильович. – Давайте всіх покличемо. А тебе, Саня, по доброї традиції, відправимо в магазин.

Всіх зібрати не вдалося. Рінат Йосипович, як і обіцяв, встиг утекти, перш ніж почалися «випивки», навіть халявна алкогольна частина, до якої він у минулий раз прагнув, не подолала страху перед побічними ефектами Ігорової таблетки.

Коли всі вже напилися, Ігор згадав про обіцяні побічні ефекти, які все не наставали – його «розвезло» так само, як усіх, а він очікував якогось просвітлення або, в гіршому випадку, епілептичного приступу. Ігор Васильович безтурботно сказав:

– Та які побічні ефекти, ти ж у В’єтнамі не воював. Ну, «вистрілить» різко. Таке буває, коли препарат зі спиртним змішуєш. Тож будь усе час на очах, навіть коли курити підеш, а то вилізеш на мороз і там залишишся або з лестниці покотишся, ще б не вистачало.

Закінчивши промову, Ігор Васильович оглянув п’яну компанію: поскрипуючий стільцем Сергій Сергійович, що курить біля шторки Молодого, трохи напідпитку Філ, спершись на стелаж, потім подивився на двері, точніше, на дверну ручку, і, мабуть, пара ковтків алкоголю змусила його поставити питання, яке він до цього не наважувався.

– А чого ти до цього часу цей шнурок не зняв? – спитав Ігор Васильович, хитавшись. – Це таке пошанування до співробітника, який до тебе працював, чи що?

– У сенсі? – не зрозумів Ігор. – Я цей шнурок вже перестав бачити, настільки він приївся.

– На ньому, взагалі-то, Серега повісився, – пояснив Ігор Васильович. – Таке ж діло, як сьогодні, пройшло пару днів – і «привіт», Серега. Знаєш, як у пісні: «Йдеш – щасливо, приходиш – привіт».

На слові «привіт» з підсиленим звуком «р» Ігор Васильович помахав дверною ручкою.

– Якби мені одразу сказали, звідки це, я б одразу зняв, – визнав Ігор. – Я так-то підозрілий чоловік.

– Я його знайшов, – сказав Молодий. – Я теж підозрілий, тому мороз по шкірі щоразу пробирає, коли я до тебе в кабінет заходжу.

– Тебе хоч після свят не потягне в бік суїциду? – звернувся до Ігоря Ігор Васильович.

– Мені, здається, ні, – прислухався Ігор до себе, однак новина про повішеного його не особливо хвилювала. – У мене таке відчуття, що я досяг дзену, що я назавжди заспокоївся.

– Ну, дай-то Бог, – зауважив Сергій Сергійович, і від того, що він підняв голову з напівпорожньої чарки на Ігоря, стілець під ним скрипнув особливо сильно, буквально як підпилена сосна, що готувалася впасти.

– Ти мені вирішила зовсім сина не давати, що ли? – продовжив Ігор, намагаючись встати, щоб почати ходити по кабінету, бо не міг сидячи переживати цю розмову, але стримав себе, лише трохи зрушив стілець, так що ніжки проскребли по лінолеуму.

– Кажу тобі, ти заспокоїшся чи ні? – терпляче продовжувала дружина. – По-перше, син усе одно не твій, можеш навіть провести генетичну експертизу. По-друге, якщо хочеш його поки бачити – ніхто тобі не забороняє. Тільки давай якось сам його забирай і привози, бажано заздалегідь попереджай, коли хочеш поспілкуватися, щоб зайвої метушні не було. По-третє, ти його по годині на день бачив, що раптом у тобі батьківські почуття так раптово розігралися?

Кожне з трьох речень дружини все більше й більше засилало розум Ігоря яскравим гнівом. Лють посилювалася ще й тим, що Ігор відчував абсолютну безсилість перед дружиною, він знав, що суд у будь-якому випадку віддасть дитину їй, і ймовірність того, що сина залишать з Ольгою, зростала, якщо вона не брехала щодо батьківства.

– Ну ладно, – сказав Ігор, важко дихаючи, – якщо не я батько, то хто? Просто скажи, бо всі на роботі твердять, що син на мене схожий, а я не пригадую нікого з твоїх чи моїх друзів, хто б на мене був схожий настільки, щоб і його син був як дві краплі води.

Ігор жахнувся своїх слів, бо дружина могла вхопитися за них, у неї з’явився привід розірвати його на шматки за те, що він, у свою чергу, теж розповів комусь на роботі про сімейні неприємності. Тут правда була на її боці, бо вона все-таки жінка, а він як чоловік повинен терпіти все стоїчно, або хоча б не так драматично, як зараз. Але дружина пішла іншим шляхом.

– Ось так я тобі і відкрилася, щоб потім у людини були неприємності, – розумно зауважила дружина. – Я взагалі-то пам’ятаю, де ти працюєш. Тільки дивуюся, це тобі честь робить, до речі, що у нас досі якісь неприємності не почалися.

Найцікавіше, що навіть ця проста похвала відгукнулася теплом у серці Ігоря. Було б у нього хвіст – він би ним повивав. Дружина відразу відчула змінений настрій Ігоря і почала використовувати всі сили свого обаяня для заповнення прогалини.

– Слухай, давай розійдемося по-людськи, – запропонувала вона. – Скільки бачила розлучень, у всіх якісь суперечки, ділять майно навпіл, дітей ділять майже по кілограмах. Давай зробимо нормально. Ми ж усе-таки добре прожили, давай нічого не псувати у відносинах, давай розійдемося так, щоб усі заздрили. Як заздрили, коли ми жили разом. А? Я ж навіть квартиру тобі залишила, зазвичай через дітей не сваряться, а через житло. Ну, я полюбила іншого, не тому що ти гірший, просто він мені більше підходить, і ти, може, знайдеш ту, хто тобі більше підійде, без будь-яких художників у минулому, без річних звітів, без нарад і божевільного начальства.

У голосі її була майже благання, тільки Ігор не знав, чи це справжня майже благання, чи добре зіграна.

– Ну добре, – втомлено сказав Ігор, сварка його зовсім підірвала, він упер руку з телефоном у коліно і весь згорбився. – Давай спробуємо мирно розійтися, тільки я не знаю як. І ти менше медичних книжок читай – це явно не твоє.

– Але взагалі, – не стрималася дружина, – у нас тут як за підручником, знаєш, стадії горя.

– Оля, зав’язуй, а? – попросив Ігор. – Як ви там поживаєте-то?

– Ми прекрасно поживаємо, – сказала дружина.

– Та я не про вас двох питаю, а про Мішку, взагалі-то, якщо ти не зрозуміла, – сказав Ігор, стримуючи гнів на її безтурботну інтонацію.

– Так я про нього й говорю, – сказала дружина. – Ти думаєш, я про нас стала б розповідати?

– Та хто тебе знає, – із щирим скепсисом зауважив Ігор. – У світлі останніх подій, сама розумієш, від тебе всього можна чекати. Можна мені з ним хоча б по телефону поговорити?

Ігор знав, що дружина не відмовить, але він дуже рідко, якщо не сказати ніколи, не розмовляв із сином по телефону, завжди якось виходило спілкуватися наживо. Ігор сподівався, що сина не буде поруч, бо не знав, що йому говорити.

Голосом, удвічі далеким через те, що це був телефонний розмова і трубка вдобавок була відсунута, дружина покликала сина у загадкову порожнечу (цю порожнечу Ігор не міг оформити у своїй уяві, бо ще жодного разу не приходив у місце, де тепер жили дружина з сином; тому уявляв щось невизначене, на кшталт бетонного лабіринту з обоями невідомого кольору).

– Не хочу! – донісся життєрадісний голос сина.

Усвідомивши це, Ігор відчув абсолютно протилежні почуття: з одного боку, йому було трохи образливо, що син не хотів з ним говорити, з іншого – він сам не знав, що йому сказати, при цьому до горла Ігоря підкатило щось на кшталт слізного кома від звуку дитячого голосу, а ще він був радий, що сину так добре, що батько йому особливо не потрібен.

– Міша! – прикрикнула дружина. – Ти з глузду з’їхав, що ли? Швидко йди сюди!

Ігор почув гучне горлове булькання, щось середнє між звуком блювання і «о-о», яким син позначав крайню ступінь невдоволення, і одночасно легкий, але тяжкий топіток, з яким той підходив, після чого в трубці послухалося характерне шурхання, супроводжуюче перехід телефону з рук в руки.

– Алє, – вимовив син наказово, – тато, це ти?

Ігорю здалося, що син дихає одночасно ротом і носом, таке виходило з трубки сопіння.

– Ти простудився, що ли? – спитав Ігор.

Син сказав, що не простудився, а просто дуже швидко прийшов. Не в змозі придумати, про що ще поговорити, Ігор поцікавився, чи є у сина тепер комп’ютер, той відповів ствердно і розповів, у що зараз грає, але не дуже оживлено. Ігорю здалося, що син говорить, ніби соромлячись самого себе за те, що не залишився з ним, з батьком. Ігор не став мучити дитину бесідою і відпустив зі нудною настановою щодо хорошої поведінки.

Трубку знову взяла дружина, але тільки для того, щоб попрощатися. Ігор із полегшенням скинув виклик. Від розмови він втомився так, ніби не говорив, а копав землю або переносив піаніно на п’ятий поверх.

Спроба повернутися до своїх безпосередніх обов’язків, тобто до заповнення звіту, не вдалася. Замість того, щоб хоча б дивитися у монітор, поклавши руки на клавіатуру, Ігор дивився на порожню дверну ручку. Що стосувалося рук, то в лівій він тримав попільничку, а в правій сигарети, прикурювані одна за одною. Так він тримав сигарети чотири, поки Молодий не постукав у кабінет і не покликав «до головного».

З непроникним обличчям Сергій Сергійович спостерігав, як Ігор пробрався по кабінету й без запрошення плюхнувся на стілець.

– Чогось не бачу вогню в очах, – сказав Сергій Сергійович, – і копит, що риють землю, теж не спостерігаю.

– Зате подивіться на ці розгалужені роги, – мляво промовив Ігор. – Вони все спокутують – і очі, і копита.

– Це ти кинь, – зупинив його Сергій Сергійович. – Досить зациклюватися на одному й тому ж. Так недовго й до дверної ручки дійти. Хочеш, скажу, що з тобою відбувається?

«А то я сам не знаю», – подумав Ігор. Він хотів кивнути, але, враховуючи, що кінця звіту ще й близько не було видно, вирішив якось згладити свої помилки на роботі й відповів по-військовому: «Так точно». Найцікавіше, що це спрацювало. Сергій Сергійович одразу випрямився на своєму стільці, і військова постава засяяла в ньому, ніби виявлена рентгенівським променем ядерного вибуху – крізь спортивний костюм і жирові складки. Навіть обличчя Сергія Сергійовича, здавалося, скинуло пару кілограмів і стало чимось схоже на обличчя Ланового.

– Бачу, ти ще не зовсім втратив бадьорість духу, – сказав Сергій Сергійович. – Похвально. Спробую тебе ще трохи підбадьорити.

Ігор намагався придумати ще якусь військову відповідь на слова Сергія Сергійовича, але словниковий запас вичерпався, нічого, крім потрійного «ура», у голову не приходило, а це було б не зовсім до місця. Намагався втриматися в рамках створеного ним образу провинного офіцера, Ігор винувато опустив очі.

– По-перше, – почав Сергій Сергійович, – це у тебе синдром відміни. До цього препарату швидко звикають, дуже швидко. Просто ломки немає, а пригнічення накочується. Ще б воно не накочувало: пару днів ходив упевнений у собі, без сумнівів, спокійний, як танк, а потім – раз – і знову всі проблеми навалюються, які нікуди не поділися. А куди їм, питається, подітися, якщо під таблетками в місто не випускають. Терпи ще днів зо сім, буде легше. Радий, що не пішов і морду нікому не набив, крім Васильича, але, я так зрозумів, він тебе перший тероризувати почав, так що йому й дісталося.

– Під таблетками легше було з дружиною сперечатися, – усміхнувся Ігор. – Так вона сперечанням вертить куди хоче, а там було щось неймовірне.

– Це ілюзія, – впевнено відрізав Сергій Сергійович. – Я тобі запевняю, їй теж нелегко. Уяви, що ви били один одного по головах сковорідками, а ти просто, ну не знаю, морфієм уколовся, і продовжили колотити один одного сковорідками. А зараз у тебе голова тріщить, і здається, що справа в морфії, що він нібито порятунок, а насправді треба перестати підставляти голови під сковорідки. Так, ти міг своїм впевненим голосом і взагалі собою тодішнім знову переманити її до себе, але це для твого сина перебір, коли його туди-сюди таскають. Одне, знаєш, коли його раз утащили – ось твій новий тато, а інше – коли утащили, ось твій новий тато, потім, опа, знову старий, потім вона подивилася б на тебе, твоя дружина, а ти ще зліший під час відходняка – і знову до цього б свинтила. І синові знову звикати. Він, до речі, як? Не дуже переживає?

– Та хрін його знає, – сказав Ігор. – Йому, здається, навіть розмовляти зі мною було ніколи, так йому там цікаво.

– Тоді тобі залишається тільки заспокоїтися своїми силами, – сказав Сергій Сергійович. – Дружина у тебе ж не повна дурепа. Вона, здається, до нормального хлопця пішла. Я, до речі, перевірив на всякий випадок.

– Ну дякую, – відповів Ігор.

– І взагалі, – мовби не почув його Сергій Сергійович. – Ну що це була за життя? Може, до того, як ти до нас прийшов, щось шевелилося, щось тліло, а місцями й горіло, але з твоєю нинішньою роботою нічого хорошого їх все одно не чекало. Не дивись на Ріната Йосиповича, що він сімейний чоловік, зате він особняком щодо колективу з тієї простої причини, що в наших справах зовсім не бере участі.

Ігор теж відчував себе особняком у колективі. Йому теж здавалося, що він не бере участі у справах відділу, виходило, що йому пощастило бути чужим і на роботі, і вдома.

– А ти якось влився в колектив, на Сашу, бачиш, благотворно вплинув, хоча цього не помічаєш.

– Яким чином, цікаво знати? – мляво запитав Ігор, не дуже вірячи, що на Молодого хоч щось може «позитивно вплинути», окрім, зрозуміло, якоїсь операції на мозку на кшталт фронтальної лоботомії.

– Ось таким ось способом, – сказав Сергій Сергійович. – Сам дивуюся, але він став спокійніший з твоєю появою. До цього в нас було кілька хлопців, таких, знаєш, бравих вояк, які бачили відділ як сходинку до відновлення на попередній посаді. І що з ними стало?

Сергій Сергійович поставив явно риторичне питання, і було зрозуміло, що нічого хорошого з бравими вояками не стало, але Ігор запитав: «І що з ними стало?»

Сергій Сергійович похрустів стільцем. «Треба було скинутися і купити йому крісло на Новий рік», – подумав Ігор, бо його нервував цей дерев’яний хруст, Ігор почав рахувати дні до двадцять третього лютого.

– Шнурок на дверях ти сам бачив, – сказав Сергій Сергійович. – Скосило хлопця тільки в дорогу. Причому на дружину він не кричав, сім’янин такий серйозний. Ніби стальні нерви. Після першої справи не намагався, на відміну від деяких, машину заблювати. І тут – на тобі. До нього був ще. Теж, хоч при ньому шиї ламай, здавалось, він і сам готовий допитувати і шиї ламати, на дві ставки, так би мовити. Ан ні. З такою ж спокійною мордою, з якою допитував, намагається перестріляти весь персонал. Мало приємного, я тобі скажу. Тоді ще з Фі… з Мішею та Ігорем Васильовичем третій працював, ось. Тепер у нас двоє головорізів у відділі залишилось. Філ, мабуть, теж скоро з’їде з котушок. Це, мабуть, не дуже хороший знак, коли людина на роботі живе. А ще, коротше, один, до того стрілок, працював-працював, а потім херакс – і пропав. Виявилось, утік у село до далеких родичів. Ледве знайшли. Чіпати не стали. Якщо розібратися, що його чіпати? Що він там розповість? Там такий контингент, що він на фоні сільських губиться. Один розповідає, що з Фіделем Кастро за руку здоровкався, інший – що він колишній футболіст радянської збірної, третій – що у нього домовик живе. Так що, якщо збираєшся втекти, їдь у село. Тільки без драматичних самогубств, мук совісті та спроб усе вирішити одним махом. Тобі, можливо, здасться, що я жартую, але в нас і без того реально небезпечна для життя робота. Ми тут на волосині висимо так тонко, що всі б обосралися, якби дізналися, наскільки ця волосина тонка.

Ігор недовірливо підняв очі на Сергія Сергійовича, той, мов додаючи ваги своїм словам, внушительно кивнув.

– Я до чого все це говорю, – продовжив Есес, – я до того, що ти, ніби, рохля така. Але якщо тобі буде важко, ти попсихуєш, порефлексуєш вдома і на роботі, настрій всім зіпсуєш своєю кислотою та скаргами, але при цьому ти роботу робиш. Ти, хоча це сумнівний комплімент, навіть на допитуваних дієш заспокійливо одним своїм виглядом.

– Це, правда, сумнівний комплімент, – пробурмотів Ігор, на що Сергій Сергійович усміхнувся.

– Оооо, – Сергій Сергійович збирався з думками, тягнучи своє «оооо». – А, ось. Про Сашу. Про нашого Олександра Сергійовича. Про все наше. У нього тут нарешті з’явився друг. Це смішно звучить, що мене це турбує. Але, знаєш, хлопець молодий, все життя попереду, а оточують його, по суті, психи. А тут ти. Він же як раніше до людей ставився? Мені все одно, у нього тато – велика шишка. Або ми до нього так ставилися, зараз уже не розібрати. Ми, зрештою, не психоаналітики, щоб усьому цьому копатися. Виразів якось у ньому менше стало. Ще так співпало, що ти привів свого сина й віддав його на піклування. Йому, знаєш, мати з молодшим братом не довіряє залишатися, все їй здається, що він його або на наркотики підсадить, або поганим словам навчить. А тут ще всі офіцери, а ти все ж більше з фінансової сфери. Іноді самих військових починає від самих себе плющити, а людину, такого цивільного, як Саша, взагалі плющило. Він себе, мабуть, уявляв хіпі в логові хижої війсьщини. Ти ж – перехідна стадія від нормальної людини до держслужбовця у погонах.

Ігор знав, що він числиться якимось вояком, але його завжди цікавило питання, який у нього все-таки чин. В посвідченні було написано «оперативний працівник», проте звання не вказано, і його, як людину, яка колись обрала певну кар’єру, не могло не цікавити кількість віртуальних засекречених погонажів, як у нього, так і у тих, хто з ним працював.

– В погонах-то в погонах, але заважає те, що невідомо, хто в якому званні, – визнав Ігор.

– О, – вигукнув Сергій Сергійович, – значить, я даремно на тебе хрест поставив. Ти, значить, не на сто відсотків бухгалтер. Один процент мілітаристської отрути у тебе в крові гуляє?

– Розумію, – збентежився Ігор, – що це все секретно, раз не кажуть, але просто хотілося б знати, хто тут головний, хто менш головний.

– Ну, зрозуміло, – перебив його Сергій Сергійович. – Зараз я розпишу всіх по масті. Ти здивуєшся, але Міша і Ігор Васильович тут у найвищих званнях. Але вони прибульці з іншого відомства, і тому, через різні стримування та противаги, головний тут я. Після мене йдеш ти. Ти молодший за званням від Міші та Ігоря Васильовича, але якщо мене пришьють, або я, там, вареником подавлюся, то моє місце займеш ти, і ніхто інший, а Міша та Ігор Васильович також будуть тебе слухати, як зараз слухають мене.

«Тобто ніяк», – подумав про себе Ігор.

– Тобто ніяк, – здогадався про його думки Сергій Сергійович. – У наймолодшому званні тут знаходиться Рінат Йосипович, його з попереднього місця вигнали за надмірну старанність, з пониженням. Але він, як бачиш, не скаржиться. Його, на мою думку, цілком влаштовує: він втратив у званні, але придбав у зарплаті. І тебе, і мене, і всіх тут він може купити і продати, купити і продати. Теж як би таке рівновагу дотримано. Так що ти перед ним ніс особливо не задирай.

Як кілька днів тому Ігор ходив під враженням від обезлюднілої квартири – після новорічних свят, які він погано запам’ятав через постійне сп’яніння, це було особливо важко, – так і розмова з Сергієм Сергійовичем залишила відчуття легкої контузії. Його уявлення про роботу відділу було значно простіше: Ігор думав, що він знаходиться не в ролі заступника головного, а десь на рівні з Молодим, через те, що відпрацював у відділі трохи більше двох місяців.

Ігор взагалі вважав, що його випробувальний термін ще не завершено і колись його попросять піти з відділу через професійну непридатність і загальну млявість всього організму. В світлі такої впевненості в собі Ігорю залишалося сподіватися, що Сергій Сергійович буде експлуатувати свою поношену тілесну оболонку до дев’яноста років, а то й довше.

Як на роботі Ігор ще зображав, що розмова з Сергієм Сергійовичем подіяла на нього благотворно і навіть домучив звіт про те, як допитував нещасну жінку і як вона реагувала на кожне запитання, так вдома знання про те, яка на нього може обрушитися раптова відповідальність, не давало йому спокою, заслоняючи навіть сімейні неприємності.

Дійшло до того, що дружина, звикла до його періодичних дзвінків, не витримала радіомовчання і зателефонувала сама, з’ясовуючи, чи все з Ігорем гаразд.

Ігор, зрозуміло, не був у порядку. Не будучи в силі пити з тією ж силою, з якою бухав на свята, Ігор почав прибирати в квартирі ледь не по два рази за вечір у робочі дні, і раз шість пилососив і мив підлоги на вихідних. У запалі він перестирив усі свої речі, потім речі дружини, потім речі сина. На телевізор у вітальні Ігор витратив кілька годин – він протирав його, потім помічав на екрані якісь нові розводи і повторював процедуру, поки нарешті не взяв себе в руки. Приблизно те ж саме він робив із кухонною, чомусь саме кухонною, раковиною. Коли раковина була чиста, як у день її встановлення, а, можливо, навіть чистіша, ніж на заводі-виробнику, Ігор принюхався до зливу і жахнувся запаху. Він підсвітив запальничкою в злив і здригнувся, пішов у магазин чистячих засобів і купив одразу кілька, щоб уж точно, і не заспокоївся, поки зливна труба не була очищена зсередини і зовні.

Руки Ігоря трохи почервоніли за ці дні від води, лугу і мила.

– Ти обморозився чи обпікся? – спитав Ігор Васильович.

В цілому, в порядку Ігор не був, але поширювати це не хотів, він чомусь сказав дружині, що просто п’є вечорами, а вдень йому дзвонити ніколи.

Коли квартира була вимита зверху донизу, і навіть «пілот» у спальні був повністю протертий вологими серветками до нездорової білизни, і навіть шнур «пілота» вимитий і укладений якимось дивовижним способом, підглянутим в Інтернеті, – у квартирі з’явилася миша.

Вона з’явилася вночі і почала грюкати напівпустими банками «Доместоса», «Білизни», «Крота», «Лотоса» та ще чимось, наче протестуючи проти відсутності їжі. Ігор прокинувся, розбуджений шурхотом, але, найімовірніше, занадто голосно смикнувся при пробудженні, через що обережна миша затихла. Не встиг Ігор знову заснути, як миша знову завозилася. Ігор вирішив, що переборщив із побутовою хімією і надихався чогось не того, що якась із добавок до чистячих засобів почала діяти психоделічно, але варто було йому зрушити з місця, як шум знову затих.

Перевіряючи, чи не зійшов він з розуму, Ігор пішов у ванну, сперся задом на раковину і став чекати, чи повториться шум ще раз.

Миша довго не показувалася, напевно, її лякав увімкнений світло, Ігор навіть задрімав стоячи, і йому приснився короткий сон про те, що відображення в дзеркалі, до якого він стояв спиною, дивиться на нього з лякаюче серйозним виглядом. Ігор здригнувся, відкрив очі і помітив, що прямо біля його ніг, мордочкою до нього, сидить миша, тримає щось у лапках і їсть.

– Та не може бути, – подумав Ігор, бо їсти миші в його квартирі було зовсім нічого. Ігор обережно нахилився перевірити, що ж миша тримає, але та, помітивши рух, одразу ковзнула під плінтус із безшумністю і швидкістю ілюзії на краю зору.

Ігор чув, що миші є рознощиками небезпечних інфекцій, і тут його манія чистоти мала б, наче, розгорітися з потроєною силою і вилитися в капітальний ремонт або хоча б повсюдне встановлення мишоловок, проте сталося зовсім навпаки – поява миші заспокоїла Ігоря. Йому чомусь стало значно легше від усвідомлення того, що він удома не зовсім один. Ігор навіть почав залишати у ванній сухар на ніч і умиротворено прокидався й знову засинав під характерний хрускіт, з яким миша точила цей сухар – дивно, що звірятко розміром хіба що з фалангу великого пальця здатне гризти щось так голосно, майже як собака.

«Якщо ще й миша пропаде – мені кінець», – іноді думав Ігор. Він помітив, що відділ допитував переважно тих людей, у кого не було сім’ї, яка кинулася б їх шукати. Ігор сам тепер майже став такою людиною. Він навіть іноді уявляв себе збоку.

Уявляв, як хлопці з відділу дзвонять у його квартиру, як він їм відчиняє, вони заходять, уважно оглядаючися по сторонах і запам’ятовуючи деталі, відмічаючи про себе, що тут живе акуратна і неп’яна людина, як садять його, Ігоря, на стілець і надягають на голову відро, допитують і вбивають. Підсвідомо Ігор так піддався цій ідеї, що не спав у трусах, а надягав тренувальний костюм на ніч і, щоб не було спекотно спати – відкривав кватирку поширше. Брівся він тепер навіть перед сном.

Вкоротив і без того коротку стрижку, щоб, якщо за ним прийдуть, не виглядати жалюгідним і скуйовдженим.

Усі ці чудові зміни та пригоди Ігоря вклалися в пару тижнів. Буквально так: у середу відбулася розмова з Сергієм Сергійовичем, коли Ігор уже починав наводити блиск у своєму помешканні; наступного тижня, правда, у четвер, з’явилася миша, а в наступну середу він уже спав виголений, причепурений і одягнений. Настав лютий, до часу весняних загострень залишалося ще доволі багато часу, але психіку Ігоря це не зупиняло, бо вона, схоже, як вибуховий потяг, котилася під схил, всупереч запевненням Сергія Сергійовича, що Ігор стійкіший за попередніх людей, які займали його посаду.

З Філом теж відбувалося щось неладне. З середини січня він почав підшукувати орендоване житло, а саме: принявся скуповувати купи місцевих газет з оголошеннями, дзвонити за цими оголошеннями і їздити у робочий час дивитися квартири. Ігор боявся, що одного разу Філ затримається, і доведеться їхати на виклик із Ігорем Васильовичем та Молодим. Ці метушня і суєта Філа додавали нервозності й без того тривожному Ігорю.

Попри все його бажання оселитися в нормальній квартирі, із житлом Філу чомусь не щастило. То надто висока плата, то якісь моторошні господарі (Філ пояснював, що вони дуже схожі на тих, кого вони колись допитували, і це його бентежило). Ігор дивувався, що з такою широкою цільовою аудиторією, яку охоплювали допити, Філ узагалі може без здригання пересуватися вулицями і не бачити навколо себе мерців.

Ще були квартири, які Філа не влаштовували за якістю житла, хоча дивно, що він міг ще якось вередувати, враховуючи, що кілька років прожив у слюсарці колишньої котельні.

Одного разу Філ прийшов за адресою, зазначеною в газеті, і несказанно здивувався, коли з квартири винесли труну зі старенькою і поволокли по вузькому сходовому прольоту, а за нею вийшла заплакана панянка і спробувала тут же укласти з Філом договір на проживання.

Пропонували чудову квартирку в напівпідвалі, але здоровий глузд Філа підказав зрозуміти, що буде з цією квартиркою через пару місяців, коли почнеться дзвінка весняна крапля і зажурчать струмки.

Надію Філу несподівано дав Молодий. Він сказав, що новий чоловік матері здає житло і якраз мешканець виїхав. Тут чомусь втрутився рідний батько Молодого, зробив один попереджувальний дзвінок, і Філу відмовили, пославшись на те, що квартира вже здана. Молодий ховався від Філа, не наважуючись пояснити рішення батьків, але той і так усе зрозумів і лише махнув рукою. Він піймав Молодого в коридорі, по дорозі до курилки, і сказав, що розуміє відразу неприязнь до себе і розуміє, за що він опинився у відділі, що не тримає образи ні на Молодого, ні на його рідних.

Той кивнув, але це було якесь збентежене кивання, зовсім не схоже на Молодого, який зазвичай говорив усе, що думав, і не надто боявся наслідків.

– Ти, сподіваюся, їм скандал не влаштував? – спитав Філ у курилці.

У відповідь Молодий скривив таке збентежене личко, що стало зрозуміло: від скандалу він не утримався.

– Ти, давай, не гони на родичів, – сказав йому Філ. – Їх можна зрозуміти. Ти мене бачиш щодня і вже звикся, а люди за дітей бояться. Це нормально.

– Та не нормально це, – вигукнув Молодий. – Мені вітчим все вуха прожужжав напідпитку, які нормальні баби бувають, як він в інституті обрюхатів двадцятирічну студентку, а вона навіть на аліменти не подала. Його батько, як мій мене, із всякого лайна в житті витягував, дав йому два вищі освіти, пристроїв на теплі місця і досі щось мутить, допомагає з кар’єрою, чорт знає якою. І цей чоловік вважає, що він кращий за тебе. Це ненормально, бля.

– Дякую, звісно, за добрі слова, – сказав Філ, – але він справді кращий за мене. Я, Саша, реально відморозок, якого ще пошукати. І справа навіть не в хлопцях, повір мені. Якби твій тато все їм розповів про мене та Васильовича, вони б, на хер, із міста в жаху виїхали. І тебе б запакували в валізу, як Електроніка, і забрали силою.

«Господи, куди я потрапив», – сумно думав у цей момент Ігор, і ця туга відобразилася в його зітханні та виразі обличчя, на що Ігор Васильович обнадійливо похлопав Ігоря по плечу і грайливо підморгнув.

З такими настроями Ігор навряд чи дотягнув би до весни у здоровому глузді, а навесні йому стало б зовсім погано, але якось, стираючи на вихідних постільну білизну, Ігор згадав, що забув про простирадло та підковдру сина. На Ігоря накотило таке відчайдушне відчуття, ніби запасної білизни у сина не було, а він мав приїхати з хвилини на хвилину, так що спати йому було б нічим.

Ігор злив воду з пральної машини, скинув своє білизну у ванну, пішов у дитячу і став виймати ковдру з підковдри, яскравої, як божевілля Ігоря, і розмальованої настільки веселими та барвистими звірами, що спокійно дивитися на них було неможливо. У виразах морд читався маніакальний синдром. Ігор смутно уявляв собі, що це таке, але не сумнівався, що це саме він.

Наволочка і простирадло були з того ж набору, тому весь цей колорит і оптимізм так тяжко вдарили по голові Ігоря, що він кинув підковдру та наволочку під ноги, а потім зірвав з ліжка простирадло.

Під простирадлом, розкинувши рукава, лежала зовсім плоска водолазка сина світло-блакитного кольору з синіми манжетами. Такий безлад збив Ігоря з пантелику.

Він чомусь взяв водолазку, не знаючи, що з нею робити – кидати в прання чи це вважається кольоровою річчю, потім згадав, що самі простирадло, наволочка, підковдра теж кольорові, тож можна прати їх разом із водолазкою.

Через хвилину Ігор виявив, що стоїть, притискаючи скомкану водолазку до обличчя, і намагається відчути запах сина, але не відчуває нічого, крім запаху залежаної тканини, і при цьому єдине його бажання – стрибнути з вікна.

Не випускаючи водолазку з руки, ніби тільки вона й тримала його в цьому світі, Ігор пішов у кімнату і набрав номер Філа.

– Ти ще квартиру не знайшов? – спитав Ігор замість привітання.

– Та хрен його знає, – із екзистенційною тугою в голосі сказав Філ.

– Якщо хочеш, можеш у мене поки поселитися, – обережно запропонував Ігор.

– А ти від мене розумом не з’їдеш? – Ігорю здалося, що Філ хотів додати в кінці слова «окончательно». – Ми, считай, на роботі бачимося. А тут ще й дома будемо одне одному очі мозолити.

– Я ж не пропоную тобі назавжди до себе переїхати, – сказав Ігор, – знайдеш квартиру – виїдеш, а можливо, поживеш у нормальній квартирі і знову захочеш у слюсарку перебратися.

– У тебе що з голосом? – поцікавився Філ. – Простудився, що ли?

– Та ні. Просто тут прибираюся, страждаю, коротше, дурницями займаюся, – відповів Ігор.

Філ задумливо заскрипів диваном у себе в кімнатці, Ігор почув, як він чеше щетину на нижній щелепі і чомусь перевірив свою щелепу, наскільки добре вона виголена порівняно зі щелепою Філа. В контексті їхнього сором’язливого розмови це був жест не просто дивний, а ультрафіолетовий.

– Але ти точно не проти? – нарешті спитав Філ. – Якщо будеш проти – одразу кажи. Щоб не було якихось образ, щоб потім на роботі це не вилізло якоюсь дурницею. Щоб не скандалити, як сімейна пара.

Ігор сором’язливо захихікав, уявляючи такий скандал і як на нього відреагували б Ігор Васильович і Молодий.

– Ні, я серйозно, – трохи обурився Філ, – у мене просто були конфлікти в юності з сусідом по гуртожитку, потім ми з одним хлопцем квартиру знімали, теж якось не дуже вийшло. Коротше, як не зніму квартиру, завжди якась неприємність. Як не змінюю місце проживання, завжди косяк. Навіть із дружиною ми тільки-но купили власну квартиру, а тут ще цей скандал.

Філ сором’язливо засміявся, наче цей сміх міг додати якийсь сенс до того, що він розповів, і знову почесав підборіддя.

– Ні, ну звісно живи, тільки з мого будинку не треба призначати побачення хлопцям, – сказав Ігор на всяк випадок, як жартуючи, але водночас напівсерйозно, бо невідомо, що насправді творилося в голові Філа. – І водити їх до мене не треба, само собою. Ні хлопців, ні дівчат, мені буде неприємно, якщо в сусідній кімнаті буде скрипіти ліжко. Шкурний такий інтерес.

– Та ну тебе, – сказав Філ.

– Тим більше, ти ж все одно квартиру шукаєш. Ти її колись знайдеш. Просто з дому буде спокійніше шукати, ніж з нашої шарашки. З околиці їздити мало приємного.

Філ знову задумався. Було чутно, як тихо працює телевізор у його каморці і як Філ прихльобує чай або вкрадений у Ріната Йосифовича каву.

– Дякую, звісно, – щиро сказав через деякий час Філ, і Ігор чомусь у цей момент занепокоївся, що Філ відмовиться. – А коли приїхати можна?

– Та хоч зараз, – відповів Ігор якомога більш невимушено, ховаючи за невимушеністю бажання, щоб Філ негайно почав пакувати речі, і ледве стримуючись, щоб не закричати від відчаю.

– Так-то я завжди готовий, як піонер, – зізнався Філ. – Роки роботи, все таке.

– Ну так зараз і приїжджай, – поспішно сказав Ігор, від чого Філ мимоволі насторожився.

– У тебе взагалі все нормально? – обережно поцікавився Філ після паузи. – Ти точно один удома? Тебе ніхто там не змушував мені дзвонити? Жодного сюрпризу?

Ігор випустив водолазку сина з руки на підлогу, сів на дитяче ліжко і зітхнув.

– Міша, годі вже джерело параноїї. Хіба важко зрозуміти, що від мене всі пішли. Я готовий, щоб ти переїхав до мене, але це вже перебір. Це щось нездорове, якщо ми відділ у гуртожиток перетворимо. У котельні ми одне одного б з’їли на другий день. А тут все-таки будинок. Яке-сь культурне існування.

– Тут, бачиш, ще яка проблема, – зізнався Філ. – Хтось має охороняти будівлю, щоб її по гайках не розтягли. Я ж типу за вічного сторожа. Куди я так відразу діваюся? Треба хоч порадитися з Сергієм.

– Міша, ну ти… я прямо не знаю, як хто, – вибухнув Ігор. – Ти ж розумієш, що твоя посада сторожа – цілком номінальна. Наче ти сам не знаєш, що там на кожному кутку камери і мікрофони. Якщо хтось сунеться – вже через десять хвилин кавалерія приїде з Олегом на чолі. Закривай усе на ключ і дуй сюди, поки ми обидва остаточно не здуріли. Ти – від страху квартир, я – від своєї дурості. Сам знаєш, що нас зараз Олег слухає, і якщо б він був проти, давно б уже втрутився. Мені, до речі, і сама ця думка спокою не дає, що на мене цілодобово хтось дивиться. Мені треба, щоб хтось відволік мене від цих думок.

– Ладно, переконав, – покладисто проворчав Філ.

– Значить, їдеш? Ящики під твой одяг звільняти?

Той як би махнув рукою.

– Звільняй.

Але коли Філ поклав трубку, Ігор не став поспішати з вигрузкою речей із комодних ящиків у спальні, не став збирати білизну й одяг у прання, а поклав телефон поруч і почав чекати дзвінка Олега.

Ігор чомусь був упевнений, що Олег подзвонить. Чекати довго не довелося. Можливо, якийсь жучок був націлений прямо на ліжко сина, і очікування Ігоря було помітно по тому, як він поглядав на мобільник біля стегна і як дергалися нога та обличчя.

– Даремно ви так, Ігоре Петровичу, – почав Олег з ввічливого докору. – Що це, право слово, за агресія в голосі?

– Та? – теж тихо почав Ігор, він уже звик до Олега і вважав, що це дає йому право трохи хамити. – Хотів би я ваш голос послухати, якби знав, що у вас у туалеті кілька відеокамер і мікрофон.

– І знову ви даремно злитеся, – зітхнув Олег. – У туалеті лише мікрофон, як і в спальні. В основному все націлено на контроль за вхідними дверима та вікнами, а не за вами. Біля під’їзду кілька жучків. На сходовій клітці та в ліфті, тож якщо ви не любитель справляти природні потреби в ліфті, як молоді сусіди над вами, то можете робити це в зручних умовах без страху потрапити в наш відеоархів.

Ігор сором’язливо прочистив горло. Йому було незручно, бо Олег, можливо, спостерігав за ним під час розмови, і тому треба було весь час грати когось, ким Ігор не був.

– А як ви вважаєте, це не дуже дурно було – запросити сюди Михайла? – спитав Ігор. – Швидше за все, зі сторони це було жалюгідне видовище, і запитання теж жалюгідне.

У нього вже не було сил заперечувати проти того, що за його будинком цілодобово спостерігають, хоча б з міркувань безпеки. Якби півроку тому йому сказали, що у його будинку жучок, це стало б для Ігоря підставою поміняти житло, і він би тим більше не став питати оцінку своїх дій у людини, яка за ним спостерігала.

– Ні, ви правильно вчинили, – з розташованою інтонацією схвалив Олег. – Те, що Михайло начебто сторожив відділ, – це, звісно, самооправдання. Але те, що він там опинився, було плюсом для нього самого. Нижче падати йому вже нікуди, чесно кажучи, він міг або жити в котельні до кінця своїх днів, або намагатися вибратися звідти, де опинився. З вами та ж ситуація.

– Тобто? – не зрозумів і трохи образився Ігор, його зачепило порівняння з геєм.

– Ну, ви більш респектабельна версія тієї самої ситуації, – пояснив Олег. – Нижче за заступника відділу ви вже не впадете, бо тримаєтеся добре, незважаючи на те, що на вас одночасно навалилося. У вас більш хороша, так би мовити, стартова позиція.

У Ігоря закралося підозра, чи не навмисно це все на нього одночасно навалили, чи не був це якийсь стрес-тест. Однак якщо вбивство жінки і дитини частково було на совісті начальства, то відхід дружини з сином вони підлаштувати не могли, а реакцію на їхній відхід – тим більше. «Та вже», – подумав Ігор і з відразою згадав про всю свою м’якотілу рефлексію, яка будь-якої миті могла накотити з новою силою. Згадки про його стійкість до стресу почали його дещо дратувати – він знав, що вже дійшов до ручки, а натяки на його психологічну непроникність і можливість відійти в здоровому глузді від будь-якого жаху передбачали, що може наступити новий жах, сильніший за ті, що він уже бачив. Хто у них у подальших планах? Дитина? Раковий хворий? Інвалід? Панда?

– Не знаю, як щодо стартової позиції і того, що ви зараз говорили, – зітхнув Ігор, – але ви ж знаєте, скажіть, хто у нас у планах далі?

– Скажімо так, нічого страшнішого, ніж те, з чим ви вже зіткнулися, – не буде, – ухильно відповів Олег.

– А точніше не можна? – попросив Ігор.

– Точніше не можна.

– І останнє питання, – сказав Ігор, знайшовши ввічливий спосіб натякнути, що пора закінчувати розмову, від якої він вже почав втомлюватися, бо Олег усе одно ухилявся від прямих відповідей. – Раз я заступник Сергія Сергійовича, не можна мені пояснити або хоча б натякнути, для чого все це робиться?

Олег чесно розсміявся.

– Натякнути не можна. Я особисто не проти розповісти все як є, але вирішувати Сергію Сергійовичу. Якщо ви станете головою відділу, то я вам обов’язково відкрию цей секрет. А взагалі, наберіться терпіння: Сергій Сергійович щоразу дає обіцянку залишати співробітників у невіданні, і його завжди щось штовхає до того, щоб розповісти правду людям. Він уже давно не зривався, тож думаю, близький до того, щоб «розколотися». Він же, здається, сам вам це казав?

– Так, так, – поспішно сказав Ігор. – І ще, тоді зовсім останнє питання. А де всі ті люди, що працювали до нас? Я так зрозумів, що ця історія тягнеться з радянських часів?

– Ну, як де? – сказав Олег. – Дехто на пенсію вийшов. Дехто загинув. Не шукайте, будь ласка, теорію змови там, де її немає. Ви що, думали, ми прибираємо свідків нашої діяльності? Просто так співпало, що цьому набору співробітників два роки, але той же Ігор Васильович – з ветеранів, і, як бачите, живий-здоровий. А він, між іншим, ще на закладці Голлівуд був присутній.

Олег замовк, не кидаючи трубку, мабуть, із ввічливості.

– Я хоча б трохи задовольнив вашу цікавість? – спитав він, бо Ігор замовк, дещо захопившись перетравлюванням почутого.

– Так, так, – ожив Ігор, – до побачення?

– До побачення, – сказав Олег і поклав трубку, як здалося Ігорю, повільно і з гідністю.

«Треба запитати у когось, що він собою представляє, цей Олег», – подумав Ігор, бо перебувати під наглядом неприємно, а перебувати під наглядом і керівництвом людини, яка видається темною фігурою, – удвічі тягостно.

Телефон ще зберігав тепло руки, а Ігор уже набирав номер Філа.

– Ти далеко ще? – спитав Ігор.

– Хвилин через тридцять буду, – сказав Філ. – У вас ліфт не зламався?

– Здається, ні, – намагаючись пригадати, коли останній раз ламався ліфт, сказав Ігор.

– Ми просто, здається, у новобудові жили, а ліфт ламався майже щотижня, – пояснив Філ. – Це, взагалі, дратувало.

Поки минали хвилини до приходу Філа, Ігор поспішно готував для нього місце: прибрав у прання білизну з дитячої, поміняв постіль на ліжку у спальні, куди, за задумом Ігоря, мав заселитися Філ. Ігорю самому не подобалася ця нездорова метушня, бо нагадувала підготовку до побачення, але вона якось втягувала його сама по собі. Не встиг Ігор перевести подих і заспокоїтися, як у двері подзвонили. Все так само метушачись, Ігор кинувся відчиняти, ніби Філ міг передумати, якби його впустили на кілька секунд пізніше.

– Вибач, я вже без квітів, – з серйозним обличчям сказав Філ, у руках у нього була лише одна спортивна сумка – Ігорю чомусь здалося «сума».

Від цієї жартівливої думки Ігору стало якось спокійно, ніби він не вдома, а на роботі, і що дивно, сама робота зводила його з розуму, а атмосфера постійних жартів у домашньому контексті чомусь мала терапевтичний ефект.

– Там ти не хлопчика намагаєшся протягнути? – спитав Ігор.

Філ навіщо-то поглянув на сумку і сказав:

– Ага. Надувного, – і вдихнув носом. – Ти фанат чистоти. Ми їжу, сподіваюся, без хлорки будемо готувати?

Філ став розв’язувати шнурки і продовжив:

– Я все думав, звідки запах хлорки та чистячих засобів, туалет-то вже полагодили. А це, виявляється, від тебе. Тебе невроз накрив через останні події?

– Щось типу того, – кивнув Ігор.

Було зрозуміло, що Філ розкутий і жартує від власного сорому. Ігор сам був сором’язливий, тому допоміг Філу зняти пальто і повісив його на вішалку. Філ зробив вигляд, що не помітив цього.

– І де я житиму? – поцікавився Філ, оглядаючись і принюхуючись.

– О, я тобі нашу колишню спальню приготував, – сказав Ігор. – Пішли. Ось тут, коротше, ліворуч від ванної.

– А сам де будеш? На диванчику в вітальні? – у голосі Філа було чути, що він вже готувався поступатися і пропонувати Ігорю те, що, на його думку, було зручніше.

– Міша, не дурі, – сказав Ігор, – я можу і у сина спати, і в вітальні. Мене поки і диван влаштовує, а ти, я думаю, вже на дивані виспався.

– Це так, – погодився Філ, – але ти, якщо що… Хоча, думаю, до цього часу вже з’їду.

– Поки я налаштований настільки позитивно, що живи, скільки знадобиться, – сказав Ігор. – У мене зараз усе настільки весело, що я навіть мишу підгодовував, щоб зовсім одному не бути.

Філ розуміюче кивнув.

– Я ще можу павука завести, – запропонував Філ з півусмішкою. – Будемо, як у середньовічній темниці, дресирувати домашніх улюбленців.

– Ну ладно, – зітхнув Ігор, – розташовуйся, я поки щось розігрію.

– Я, до речі, принесю пляшку, – сказав Філ. – Я майже не п’ю, але в честь такої справи можу трохи.

Ігор подумав про алкоголь без звичного відрази.

– У мене й самого є, – зізнався Ігор, – залишилося після новорічних свят. Ми, можна сказати, на роботі квасили, а домашні запаси залишилися недоторканими.

Поки Ігор підігрівав суп, Філ встиг розкласти речі, вмитися, розмістити бритву, піну для гоління та зубну щітку на поличці у ванній і відкрити кватирку у спальні. «А ще міг би встигнути убити людину п’ять і сховати їхні тіла», – чомусь подумав Ігор.

Без синього комбінезону, у цивільному одязі, а саме в джинсах і червоному светрі, Філ настільки різко відрізнявся від себе на роботі, що Ігор, якби зустрів його на вулиці, не впізнав би. Філ навіть рухався по-іншому, більш впевнено, а в відділі він тільки сидів постійно, хоч і на видноті, але завжди в куточку. Ігор не стримався і висловив своє зауваження.

– Я про тебе те саме можу сказати, – сказав Філ, широко посміхаючись, і поставив на стіл пляшку коньяку. – Ну що, перейдемо до неофіційної частини?

Всього-то третину пляшки вони осилили, коли вирішили перейти на горілку, що стояла непочата у холодильнику. «Під твій борщ добре піде», – висловився Філ. За пару годин вони «приборкали» половину об’єму в 0,7 літра, після чого вирішили зупинитися, бо наступного дня був понеділок. За цей час вони встигли багато про що поговорити.

Філ розповів, як його вигнала дружина, і розповідав так завзято, що Ігор, намагаючись спершу здаватися співчутливим, поступово почав пригнічено сміятися, а під кінець розповіді вже реготав голосно.

– Чого ти регочеш? – удавано обурювався Філ. – Ти б знав, як я тоді трагічно все це переживав, руки на себе хотів накласти. У мене морда була така, як у тебе зараз на роботі постійно. Як у кота, якого весь час лякають.

Він зобразив Ігореву тугу на обличчі так схоже, що Ігор і справді звалився на стіл.

– Але ти ж сам винен, – став захищатися Ігор. – Тебе ж ніхто не просив переписуватися з пацаном. Знайшовся, та ще й давній еллін.

– Ну, тут вже вибач, – реготав Філ у відповідь. – Орієнтацію нікуди не дінеш. Він перший почав.

– Та годі тобі, – не повірив Ігор, – усі так говорять. Особливо приїжджі: «Вона мене спровокувала тим, що без хіджабу ходила».

Філ погрозив пальцем:

– Ні, серйозно, – сказав він, – я б і слова йому не писав, якби він перший не почав. Він же одразу з кількома мужиками переписку вів, я навіть дещо зберіг, якщо ти не віриш.

– І що? – сказав Ігор. – Зі мною якісь діти не переписуються. Мене і в соцмережах нема. Підсадна качка виявилася? Від цих сучасних борців зі всім на світі? Я від тебе такої наївності не очікував, Міша. Ти ж працівник органів.

– Я працівник всяких органів, – засміявся Філ, – але тут зовсім інше. Його, коротше, мати спалила, що він такими речами в Інтернеті балується, ну і полетіли голови. Моя голова в відділ закотилася, а кількох пенсіонерів просто пожурили, молодь на замітку поставили.

– Та я пам’ятаю, чув, – сказав Ігор.

– Так ще й глупо вийшло, – знову зареготав Філ, – виявилося, багато з ним у реальному житті перетиналися неодноразово, він на веб-камеру всякі шоу влаштовував ледь не з восьми років, коротше, багате життя вів парубок. І всі прямим текстом заявляли, що хочуть з ним зробити і, блін, у якій позі, але їх пронесло. А я такий, самому соромно, Божий одуванчик, романтичну переписку вів, ні натяку, нічого, серіали обговорював, як дурень, якісь книжки радив прочитати. Коротше, подвійний сором. А сам на його пляжне фото дрочив, як підліток із прищами.

Філ радісно розсміявся над самим собою, і це трохи згладило те відразливе враження, яке він спричинив своїм зізнанням.

– Що? Зайвого сказав? – зрозумів Філ.

– Настільки зайвого, що це ще треба якось переварити, – зізнався Ігор.

Філ махнув рукою:

– Все одно, гірше того, що ми зараз робимо, не придумаєш. Так що можна говорити все що завгодно. І якось треба все одно дистанцію підтримувати, щоб ти не купився на моє обаяння, бо всі звикають і забувають, хто я є.

– Господи! Тільки давай без цих от штуковин! – заперечив Ігор так, що навіть замахав руками, намагаючись жестами пояснити те, що не міг висловити словами. – Мені цього самоприниження і від самого себе вистачає. Прикинь, у мене дружина пішла до молодшого, але хоч би до качка або олігарха, хоча це смішно, ну, хоч би до якогось бізнесмена, не знаю. А він просто, ну, як наш Молодий. Тільки трохи старший і серйозніший.

– Ні, ти мене від теми не відводь, – заперечив Філ, – я тобі ще не все розповів. Ти знаєш, через що я з дому вилетів? Думаєш, дружина через доньку злякалася? Або їй було соромно бути зі мною в одній квартирі? Фіг там!

– А через що ще? – спитав Ігор. – Я б, напевно, через це й вигнав.

– Ось тому від тебе дружина й пішла, що ти жінок ніфіга не знаєш, – з якимось внутрішнім самовдоволенням проголосив Філ.

– Ну а через що? – відчайдушним п’яним голосом вимагав відповіді Ігор.

– Вона, коротше, мені не пробачила, – сказав Філ, стримуючи усмішку, – що я їй зраджував.

– Що-о? – знову засміявся Ігор.

– Та-а, – засміявся Філ, – їй байдуже, з ким я намагався зрадити, їй було важливо, що намагався, а те, що з пацаном, – пофіг. Прикинь. Я кажу: «Ну, це ж просто переписка була. Сама почитай». Коротше, і пішло сімейне життя куди подалі.

– А зараз у неї хто-небудь є? – спитав Ігор, щоб порушити тишу, бо Філ після виговору якось притих.

– Здається, ні, – пробормотав Філ, потім ожив і блиснув очима на Ігоря. – А тебе за що з роботи попросили? У нас багато версій. Сергій Сергійович каже, що це не наше діло, але всі вважають, що ти хабарник.

Ігор теж трохи ожив – йому було незручно обговорювати амурні пригоди Філа, хоча б тому, що до того, як дружина пішла, весь їхній секс зводився до напівавтоматичного траху в місіонерській позі при вимкненому світлі або в напівтемряві. Ігор подумував, що їхній розлад стався і на цій ґрунті, але відганяв неприємну думку.

– Взагалі, мене вигнали через службову невідповідність, – сказав Ігор, – спершу хотіли зробити хабарником, але щось не вийшло.

– А ти, типу, невинний? – з іронічною усмішкою спитав Філ.

– Ну, знаєш, – сказав Ігор, – не дарма кажуть: «Простота гірше крадіжки». Я такий, дурненький і є. Якщо порівнювати з тобою, то моє діло – це якби ти не переписку вів, а купив іграшковий автомобільчик, прийшов до пацана в гості, відкрила б його мати, а ти їй з порога: «Добрий день, я прийшов до вашого сина, ось йому подарунок, де його кімната?»

– Це ти доступно пояснив! – усміхнувся Філ. – А в подробицях?

– Та в подробицях не так цікаво, – сказав Ігор. – Я схему у колег «спалив», що митники комплектуючі для побутової техніки за кордон переправляють під прапором інновацій і того, що Росія встає з колін, потім, мовляв, закордонний філіал виробника ці ж запчастини закуповує у підставної фірми з-за кордону за завищеною ціною, різницю ділять на кількох етапах.

Потім, за ідеєю, наші холодильники і мікрохвильовки продавалися під німецьким брендом з заявленою німецькою якістю. Там ще «сливки знімали», бо все це заганяли у кредит з переплатою майже у сто відсотків. Ну, я й подумав, що це неправильно. Мене, головне, родичі відмовляли, коли я поділився своїми спостереженнями. Мій троюрідний брат розповів, що коли він у витрезвітелі працював і обдирали всяких п’яних робітяг, серед них якийсь особливо чесний працівник завівся, типу мене, і його швидко виперли звідти, і з міліції теж. І це, він казав, лише через кілька тисяч за зміну, а ти прикинь, які у цих хлопців гроші крутяться.

– Але ти ж кажеш, фірма була німецька, – сказав Філ, і на його обличчі з’явилося легке недовіра.

– Ти прямо як опозиціонер заговорив. Може, якби я в якусь європейську прокуратуру подався, все склалося б інакше, – сказав Ігор. – Може, я б зараз був відомим російським дисидентом, бо мене б назад точно не пустили. Але там теж усе непросто.

– І куди ти пішов? – спитав Філ.

– До начальства пішов, – з досадою відповів Ігор, – і так моя кар’єра обірвалася. Не дослужився я до генерала.

– І що, навіть грошей не пропонували? – не повірив Філ. – Навіть не намагалися відмазатися?

– Від кого, від мене? – сміх Ігоря був повний гіркоти. – Дякувати хоч, що так звільнили, а могли б щось придумати, щоб потім мучило до самої старості.

Філ дивився, як Ігор курить, викурює й гасить сигарету, а потім сказав:

– Можна подумати, тобі відділ не буде мучитися до самої старості.

– О, до речі, – кивнув Ігор, – теж перспективне місце. Дві дороги з відділу – або до суду, або на кладовище.

– Ні, ти все-таки бадьоріше дивись на речі, – заперечив Філ. – При мені одного хлопця на пенсію провели, але, що приховувати, він, здається, кілька разів допивався до «білочки», що й не дивно, тому його й вирішили відправити.

– Я дивуюся, як ви з Васильовичем не квасите щоночі, з вашими-то обов’язками.

Філ проникливо подивився Ігорю в очі і натякнув:

– Ігор, я до відділу з тероризмом боровся тими ж руками, тож великої різниці немає.

– Але тут-то не терористи, – зауважив Ігор і, побачивши вперті очі Філа, закурив ще раз.

– Різниці майже немає, – повторив Філ. – Ти присягаєш країні – і все. Ось у чому відмінність цивільних від солдат. Васильович же пояснював.
Сьогодні країна дає тобі наказ боротися з цим типом людей, завтра – з тим, і неважливо, хто це – терористи, корупціонери, опозиціонери чи порушники авторського права.
Ось, наприклад, мітинг. Якийсь студент не хоче лізти в автозак – його крутять і затягують, і не дивляться – чудово він вчиться, в окулярах чи без. А коли розганяють якусь демонстрацію – б’ють кого попало кийками, хіба що по голові бити заборонено. І демонстрація не завжди агресивна, але якщо є наказ розігнати – розігнали.
Так і ми, тільки ми, слава богу, не такими пачками людей «вбиваємо», як людей на різних маршах «крутять». А людям просто сказали – вони вороги, і вони вірять. Або тим же німцям сказали, що ми вороги – і почалася метушня.

– Це ще у Толстого було, – нагадав Ігор.

– Що було? – спитав Філ.

– Ну, якщо б французи самі не хотіли нападати – вони б і Наполеону нікому не повірили, а раз напали – значить, самі цього хотіли, отже, вина на весь народ лягає.

– Це, батечку, екстремізм, – розсміявся Філ. – Але коли ми по горах бігали за якимось хером, мене, знаєш, яка думка відвідувала? Якого хрена я тут роблю? Якого хрена цей мудак по горах лазить, організовує підпілля за якийсь емірат? Чому нам обом не сидіти вдома? Був би він, якби за ним не бігали? Був би я, якби таких, як він, не існувало? Або таких, як він, спеціально придумали, щоб таких, як я, тримати в тонусі? Одні примати морочать голову іншим приматам, щоб ті вибухнули в натовпі приматів, а потім примати, і я серед них, ловлять приматів, щоб ті не морочили голову іншим.
З боку все це, напевно, дуже смішно виглядає. Шкода, що динозаври не стали розумними, щоб межа проходила чітко за видовим принципом: якщо в лусці – ворог, а без луски – свій. Як у фентезі: люди, ельфи, гобліни. Сьогодні дружимо з ельфами, а воюємо з гоблінами. Але щоб точно знати, хто ворог, а хто свій, а не гадати: правда людина на нашому боці чи прикидається.

– Власне, межа проходить за видовим принципом, але людина іноді не може впоратися навіть із простими тваринами – таракани, мурахи чи якісь глисти. Лише локальні перемоги здобуває, а повністю позбутися не може. Що вже казати про розумних істот – вони нас розкатали б по бетону.

– Та годі, розумні, нас і безмозкі можуть завалити, – знайшовся Філ, – ти про той же грип забув. Якщо він мутує в смертельний варіант, хоча він і так смертельний, потужна штука вийде. А ось зомбі-апокаліпсис мене ніколи не лякав, навіть у дитинстві. Мабуть, бо виріс у селі і насмотрівся всякої дохлятини.

– Ну і де зв’язок? – спитав Ігор.

– Зв’язок у тому, що якщо з’явиться зомбі-вірус – а це вже саме по собі дикість – навіть якщо з’явиться, то в теплу пору року від трупа, навіть ходячого, за кілька діб нічого функціонального не залишиться – зомбі підуть на корм мухам із шаленою швидкістю. Буде так: чим більше трупів, тим більше мух, там ще звірятка підключаться, піде на запах падалі – і все. Треба буде боятися не зомбі, а зграї голодних собак і вовків. І ще я ніколи не розумів, як у фільмах зомбі, гнилий ходячий труп, може непомітно підкрастися. Люди, що пишуть сценарії, вони що, ніколи не проходили повз дохлу кішку влітку? А людина пахне так, що ні з чим не сплутаєш, запевняю тебе. Навіть гангренозна рана таке амбре видає, що нічим не заглушиш.

– А взимку? – поцікавився Ігор, хоча приблизно передчував відповідь.

– Взимку двохсоткілограмова свиняча туша за кілька годин перетворюється на шмат льоду, що вже казати про людину. Епічних битв «стіна на стіну» не буде.

– Це ж для краси і драматизму, – вступився за кінематограф Ігор.

– Та я розумію… – відповів Філ.

Ось такі приблизно розмови вели Ігор і Філ щоночі, тільки далі вже продовжували без алкоголю.

У відділі переїзд Філа до Ігоря, звичайно ж, сприйняли жартома, але наче схвально. Молодий насміхався над ними, знущався, підколював і робив недвозначні натяки, хоча сам посварився з батьками і збирався орендувати квартиру на пару з кимось із друзів. Ігор і Філ, у свою чергу, насміхалися над Молодим, картинно дивуючись, що у нього можуть бути друзі. Ігор Васильович, дізнавшись новину, розповів кілька байок з часів радянського робочого гуртожитку, де колись жив. Він таки не втримався і додав думку, що справа молода, а «статті за це зараз немає, тож живіть». Сергій Сергійович повністю підтримав такий вчинок: Ігоря похвалив за те, що запросив Філа до себе, а Філа – за те, що той погодився тимчасово переїхати в, як він висловився, «людське житло».

Ігорю він пояснив своє схвалення тим, що обидва – і Філ, і Ігор – вже були на межі, і хто з них перший «полізе в петлю» або вчинить якийсь черговий погром у відділі, було лише питанням кількох днів, якби все залишалося як раніше. Ринату Йосиповичу було байдуже все, що не стосувалося його родини або грошей.

У домашнє життя Ігоря Філ вніс кілька змін. По-перше, виявилося, що Філ запеклий спортсмен, принаймні робить пробіжки вранці, для чого встає на годину раніше. Вскочивши «ні світ, ні зоря», він намагався зібратися і одягтися якнайтихіше, але саме ця обережність змушувала Ігоря прокидатися у холодному поту, бо Філ рухався не як якась велика собака, на хропіння якої та стукіт по дому вже не звертаєш уваги, а як щось страшне, типу змії, що заповзла від сусіда по вентиляції, або чужого з однойменного фільму. Після такого пробудження Ігор вже не міг заснути, зате робив усі свої ранкові справи значно раніше і приходив на роботу бадьорішим, ніж зазвичай.

По-друге, Філ навчив Ігоря любити цибулю. Це було дивно, бо навіть мати раніше не змогла справитися з цим завданням. Ігор і Філ готували разом, і спочатку Ігор уперто відмовлявся додавати цибулю в смажену картоплю або піджарку для супу, але Філ, проявивши несподівану владність і відмахуючись від Ігоря, приготував дві сковорідки картоплі – з цибулею і без – і дав порівняти. Скоріше за все, справа була в тому, що Філ нарізав цибулю дуже дрібно, а Ігор та його дружина рубали цибулину на кілька частин і кидали на сковороду або в каструлю.

Також виявилося, що Філ вміє пекти надзвичайно смачні млинці та оладки, рецептами яких він так і не поділився, заявивши, що у нього мають бути й маленькі секрети.

По-третє, миша, яку Ігор приручав із такою ретельністю і якою милувався вночі, проявила до Філа набагато більшу симпатію і вже наступного вечора після знайомства охоче їла з його руки.

– Ти її ще спати з собою поклади, – запропонував Ігор, коли Філ показав, як миша забігає до нього на долоню, дає себе погладити і притискає маленькі вушка. Лише в руці Філа Ігор зміг роздивитися мишу як слід. Особливо його вразив контраст розуму в її очах із тим, скільки мозку могло бути насправді в її маленькій голівці.

Єдине, що трохи дратувало Ігоря в Філі, – це його неприйняття зачинених кватирок. У будь-якому приміщенні, куди б Філ не заходив, він завжди відчиняв вікно, через що по дому постійно гуляли протяги. Ігор боявся, що підхопить запалення легенів, але замість цього здоров’я підкинуло сюрприз Філу – він, здається, перестарався з приоткритим вікном у своїй кімнаті і застудив ліве плече, що було особливо неприємно, бо через день їм належало виїжджати на черговий допит.

Вони прожили разом півтора тижня, ще день Філ скаржився на біль у лівій руці, а Ігор відкрито зловтішався і говорив, що процедури загартовування пора припиняти хоча б тому, що їм уже не вісімнадцять років. Філ же відповідав, що ще невідомо, хто довше протягне – він зі своїм остеохондрозом чи Ігор зі своїм курінням і малорухливим способом життя. Виявилося, що Ігор протягнув більше.

---

Глава 8

Відвезти урну з попелом Філа, звичайно ж, погодився Ігор Васильович.
Есес взагалі був проти поїздки в сусіднє місто до жінки, якій Філ, а тим більше його прах, скоріше за все, був байдужий. Ігорю теж здавалося, що краще буде, якщо дружина вважатиме Філа зниклим безвісти.

Ігор ще думав, що було б розумніше поховати урну з попелом на території відділу і поставити скромний пам’ятник, але Ігор Васильович вирішив інакше.

– Якщо тут кожному памятники ставити, ми зараз по кладовищу ходили б, – сказав він із якимось особливо похмурим виразом обличчя.

Ігорю не сподобалася ця фраза, вона трохи суперечила тому, що він намалював у своїй уяві про відділ, та його планам все-таки дожити до пенсії.

– Ти сам розумієш, що говориш? – спитав Сергій Сергійович у Ігоря Васильовича. – Ти розумієш, що їй, можливо, не просто все одно, а НА СПРАВДІ все одно? Хочеш на акторську гру подивитися – в театр сходи, а наводку на відділ я давати не збираюся.

Ця розмова відбувалася в порожньому від Філа кабінеті, куди всіх співробітників відділу занесло на незаплановану планерку. Кабінет виявився таким же, як у Ігоря, тільки без бюста Чайковського, годинників, і Філ так і не спромігся замінити монітор комп’ютера на більший. Саме біля монітора стояла гільза з попелом, що викликала перепалку. Молодий чомусь не міг відірвати очей від цієї гільзи, Ігор же намагався зовсім на неї не дивитися, але вона час від часу притягувала його погляд.

– Так, може, ми все-таки людьми залишимося, незважаючи ні на що? – спитав Ігор Васильович. – Може, хоча б у цьому спробуємо вести себе по-людськи?

– А може, спробувати залишатися живими як можна довше? – парирував Сергій Сергійович. – Про це ти не думав?

– Може, тоді відділ розпустити, нехай живуть, – сказав Ігор Васильович. – Ну, звичайно, є велика ймовірність, що поїздка буде марною, але є й маленька, що не даремно поїду. Якщо ми через велику ймовірність людей вбиваємо, може, варто через маленьку поїхати?

– Та роби, що хочеш, все одно поїдеш, навіть якщо забороню, з попелом чи без.
– Я з тобою поїду, – сказав Ігор Ігорю Васильовичу й запитально подивився на Есеса.

Той ствердно кивнув.
– Я теж, – сказав Молодий.
– А ти не поїдеш, – сказав Есес з інтонацією, що не залишала місця для заперечень.

«Сусіднє місто» та «втрата часу» по суті були не більше ніж гучними словами, якими Сергій Сергійович намагався пробудити лінь у ретивих співробітниках. Дорога зайняла від сили півтори години, не найшвидшої їзди на джипі Ігоря Васильовича. Складніше було дочекатися господині квартири – вони поїхали у будній день, і та була на роботі.

Звісно, можна було відвідати її на робочому місці, Ігор це запропонував, а Ігор Васильович відповів зустрічною пропозицією: підійти до офісу дружини Філа з військовим оркестром і прапорами, а попіл везти на лафеті.

Ігор не зрозумів цієї саркастичної жарти, але не наважився попросити пояснення.
– Тут і так палево, – відмовчавшись із гнівом, пояснив Ігор Васильович, але й із цього пояснення Ігор нічого не зрозумів.

Взагалі, усю дорогу вони мовчали, бо ситуація не передбачала зайвої балаканини. Ігор погодився їхати лише щоб віддати останню шану покійному, хоча й здогадувався, як би до цієї поїздки заради ритуальної потреби поставився сам Філ. Ігор розумів, що Філ хотів би розвіятися на свіжому повітрі, не створюючи проблем оточуючим, тому перед внутрішнім поглядом Ігоря з’являлася провинна крива усмішка Філа, від якої підступав клубок до горла.

– О, дивись, йде його донька, мабуть, із продовженого дня, – помітив Ігор Васильович, – але ми до неї виходити не будемо, а то ще злякаємо дитину.

Ігор всівся вглянутися в той бік, куди показав підборіддям Ігор Васильович. Сніг посірів через недавні відлиги, і донька Філа була вся в сірому, навколишній дворик замилював її контури, чітко через забруднене брудом автомобільне скло було видно лише великий рожевий рюкзак із тими ж кіньми, що красувалися на футболці сисадміна, до якого пішла дружина Ігоря (Ігор бачив фотографії з корпоративу, які дружина виклала у «ВКонтакті». Він переглядав їх днями, і знімки вже не здавалися йому такими безневинними, як спочатку, коли бачив уперше).

Ігор поділився своїми спостереженнями з Ігорем Васильовичем, той раптово живо відгукнувся:
– Це із серіалу «Мій маленький поні». Там цих коней – до чорта. У мене онук і онука їх збирають у всіх можливих видах. Онука – ще зрозуміло чому, але навіщо онук це робить – без поняття. І ботаніки, великі, теж за цим справжні фанати, тож нічого дивного. Friendship із Magic. Я навіть імена деяких коней знаю, не повіриш. Пінкі Пай. Еппл Джек. І всі вони, блін, живуть у Еквестрії.

– І скільки твоїм онукам? – спитав Ігор.
– По одинадцять, – відповів Ігор Васильович, – вони двійнята.

– Уяви, я все життя зневажливо ставився до мультиплікації, за винятком тих років, що сам був дитиною, та й які тоді були мультфільми? Тоді навіть телевізор не в кожному будинку стояв, по-моєму. А тут онук показав мені кілька мультсеріалів. Там, знаєш, у деяких один в один наше життя з тобою. Той же «Американський тато» – про цэрэушника, що й досі застряг у ніксонівських часах. «Південний парк» – гарна сатира на той дурдом, який повсюдно твориться. І головне, жарти там такі, що навіть я, дорослий, багато чого бачивши, іноді мимоволі червонію. Я б постеснявся такі в компанії собутильників розповісти, а вони їх вільно несуть з екрана. У нас, як би не жартувала вся ця молодь, вони все одно не можуть перейти певну грань, все одно видно скутість, а ці – тільки в путь. Я патріот, але в області сатиричної мультиплікації ми однозначно як люди початку двадцятого століття порівняно з хіппі.

Найцікавіше в цьому кінофільм-монотонному монолозі було те, що Ігор Васильович говорив його зовсім спокійним, тихим голосом із інтонаціями скорботної людини.

– Давай хоч радіо увімкнемо, а то в тиші можна з глузду з’їхати, – запропонував Ігор.

Ігор Васильович без протестів покопирсався у радіостанціях, але зупинився на такій, що краще б у машині залишалося тихо – це була станція з повільною класичною музикою, що вкупі з попелом у салоні та чорною оббивкою самого салону створювало відчуття катафалка. Ігор не наважився запропонувати змінити хвилю й став похмуро дивитися по сторонах.

Похмура погода створювала відчуття, що вже темніє. Перші відпрацьовані та відучені мешканці з’являлися у дворі й розбігалися по під’їздах із пакетами покупок. Люди йшли з боку єдиного в’їзду у двір, Ігор бачив лише їхні спини, що віддалялися. Це створювало відчуття сумного конвеєра.

– Ми її так не пропустимо? – спитав Ігор.
– Не повинні, – впевнено заявив Ігор Васильович. – На вулиці світло, я знаю, де під’їзд, як тільки вона ввійде, я її одразу помічу.

Поступово потік людей спав, але жінки, яку вони чекали, все не було. З під’їздів потягнулися собачники. Невідомо, що було сумніше – бачити, як люди розповзаються по домах під сумну музику, чи спостерігати, як під ту ж класичну музику, прямо перед капотом машини, буквально в двох метрах від бампера, ризеншнауцер залишає купу, а його літня господиня в червоній хустці та товстому синьому пуховику, схожому на пуховик художника, що приходив у відділ, курить, уважно спостерігаючи процес дефекації. Лише тут Ігор помітив, скільки навколо машини розтануло коричневих купок. У їхньому розташуванні була своя особлива логіка й своєрідна гармонія.

– Хоч би прибрала за кобелем, – сварливо зауважив Ігор Васильович, коли ризеншнауцер закінчив свої справи.

Ніби почувши упрек Ігоря Васильовича, старенька глянула прямо в салон машини й упевнено, підтягуючи за собою чорну собаку, пішла до водійських дверей. Ігор Васильович у відповідь на її сурове постукування трохи опустив скло.

– Що ж ви за собачкою не прибираєте? – упрікнув він стареньку.
– А що ви тут стали? Ви когось чекаєте? – ніби не почула його старенька.
– Тебе чекаємо, красуне, хочемо викрасти по кавказькому звичаєві, – відповідав їй Ігор Васильович.
– Якщо хочете тут машину ставити, то стоянка платна, – знову не почула Ігоря Васильовича собачниця, у її голосі було стільки впевненості та претензій, наче вона сама була власницею стоянки.

Невідомо звідки поряд із старенькою з’явився високий чорнявий молодий чоловік років двадцяти, він теж чомусь постукав у вікно Ігорю Васильовичу, наче той мав опустити скло ще нижче.

– Слухай, брате, – звернувся хлопець, трохи нахилившись до щілини у вікні, – тут не треба безкоштовно стояти, тут для своїх стоянка, брате. Якщо проблем не хочеш, то або треба платити, або не треба тут стояти.

Ігор Васильович обернувся до Ігоря із захопленим виглядом:
– Ти бачив? – спитав він. – Який, проте, малолітній хуліган!

Молодий чоловік продовжував стояти, нахилившись до опущеного скла, наче до вікна каси, з таким серйозним обличчям, наче вже четверті добу не міг купити квиток за маршрутом Москва – Салехард.

– Читати вмієш? – спитав Ігор Васильович молодого чоловіка.

– А ти не хам, – сказала старенька.
– Та що ви, як можна, у присутності дами, – упрікнув її Ігор Васильович, дістав посвідчення і показав його.

Молодий чоловік одразу ж втратив інтерес до машини і зник так само раптово, як і з’явився; старенька, у свою чергу, уважно вдивлялася в посвідчення, примружуючись і шевелячи губами, потім заявила, що зараз не тридцять сьомий рік, щоб лякати посвідченням.

– Вам видніше, – заявив Ігор Васильович.

Перш ніж піти, собачниця обійшла машину кілька разів, намагаючись, мабуть, щоб її пес підняв лапу на колесо автомобіля, але Ігор не вдивлявся у дзеркала заднього виду, щоб дізнатися, вийшло у неї це чи ні.

– З наших колишніх, мабуть, – сказав Ігор Васильович їй услід, – або з друзів міліції колишніх.
– Але собачка у неї вихована, – помітив Ігор, спостерігаючи, як ризеншнауцер залишає чергову купу під кущами біля одного з під’їздів. – Були б дурна собака – тягала б бабусю по двору тільки так.
– Це так, – погодився Ігор Васильович, – пощастило бабусі з собакою.

Мимо них пройшло ще кілька собак, потім з’явилися діти й почали ліпити сніговика, намагаючись набрати чистого снігу й котячи снігову кулю поміж собачих купок.

Коли дітям вдалося сформувати низ сніговика і другий ком для торса, Ігор Васильович ожив:
– Пішли, пішли, – скомандував він, поспішно підхоплюючи рюкзак із заднього сидіння і виходячи з машини.

Ігор слухняно вилазив назовні, так захопився спостереженням за будівництвом сніговика, що перестав помічати людей, які з’являлися у дворі. Тепер же, після того як його встривожив Ігор Васильович, він помітив жінку, що йшла вздовж дитячого майданчика. Вона обернулася до них ще до того, як Ігор Васильович окликнув її: «Почекайте».

Звісно, вона нічого не знала, але Ігор усе одно здивувався, наскільки вдови все-таки не схожі на вдов. Ігор очікував побачити скорботу, яка мала б несвідомо її вразити – він хотів бачити її сумною, бо очікував, що у разі його власної загибелі від дружини буде хоч якась печаль. Ні, вона йшла цілком безтурботно й навіть обернулася без жодної тривоги, ніби чекала когось із знайомих, хто міг окликнути її так само.

Побачивши її, Ігор зрозумів, на що ображалася дружина Філа, коли дізналася, що він намагався зраджувати їй із хлопчиком.

Дружина Філа була дуже гарною. Наскільки непривабливим був сам Ігор порівняно з Філом, настільки й дружина Ігоря була непомітною порівняно з дружиною Філа. Шлюб Філа був своєрідним союзом двох невдалих, але дуже симпатичних кіноакторів або моделей. У непомітній в’язаній шапочці та костюмі, схожому на спортивний, жінка, що стояла під турніком, все одно виглядала так, ніби просилася на фотографію.

Наскільки темні та глибокі у неї очі, було видно навіть з тієї відстані, на якій стояв Ігор.

Ігор Васильович стрибав по снігу у своїх лакованих черевиках і сірому костюмі, як кіт серед калюж, здавалося, що коли він допрыгне до дружини Філа, то почне струшувати ноги, як коти, якщо наступлять на щось мокре. Ігор поспішив за ним, теж чомусь стрибками.

Заряджений енергією Ігоря Васильовича, він теж не став брати своє пальто.

Ближче дружина Філа виявилася ще симпатичнішою, ніж здалеку. Ігоря Васильовича вона, судячи з усього, знала, бо його наближення не викликало у неї здивування, а от на Ігоря дивилася запитально. Ігор зберігав скорботний вигляд протягом усього шляху по двору, але коли жінка подивилася на нього зверху вниз із напівпосмішкою, Ігор чомусь почервонів, як невинний.

Її погляд ковзнув до правої руки Ігоря, і йому чомусь одразу захотілося сховати цю руку, на якій він досі носив обручку. Коли вона помітила кільце, на її красивому обличчі промайнуло щось на кшталт здивування – вона, мабуть, звикла, що колеги Філа неодружені або розведені, тож Ігор виглядав незвичним екземпляром.

Якось само собою вийшло, що Ігор прийняв сумку з продуктами з її руки ще до того, як заговорив Ігор Васильович.
– Ірино, у мене для тебе не дуже хороші новини, – сказав Ігор Васильович. – Точніше, що це я? Погані новини, Іро.

Дружина Філа трохи поблідла.
– Давайте тоді пройдемо в будинок, – сказала вона таким голосом, що Ігор відчув, ніби переживає смерть Філа вперше.

Глузд ситуації полягав у тому, що коли жінка розвернулася і пішла до під’їзду, Ігор мимоволі поглянув на її спину і так само мимоволі оцінив її форми. Ігорю було ніяково перед покійним, але це було щось сильніше за скорботу і сильніше за його любов до дружини, з якою у нього не було сексу вже півтора місяця.

Дружина Філа почала копирсатися в сумочці, але не могла знайти ключі. Вона набрала номер квартири на домофоні, але донька не відповідала, мабуть, звикла, що мати сама заходить у під’їзд із ключами. Нарешті, якісь підлітки відкрили двері зсередини й вибігли на вулицю гуртом. Один із хлопців привітався з дружиною Філа («Доброго дня, тітко Ірино»), вона розсіяно відповіла. Інший підліток, проходячи повз Ігоря, зачепив ногою пакет із продуктами, ще один, обходячи його з іншого боку, зачепив плечем. Коли двері за Ігорем захлопнулися із металевим і одночасно магнітним лязгом, він почув вибух сміху з вулиці.

У під’їзді пахло точно так само, як у котельні, бо з підвалу тягнуло паром. Ігор, Ігор Васильович і дружина Філа зайшли в ліфт, який, незважаючи на новизну, скрипів від шевелення Ігоря Васильовича, коли той вирішив почесати підборіддя, і ще сильніше затрясся, коли піднімав їх троє на п’ятий поверх.

Тільки в ліфті Ірина знайшла у сумочці зв’язку ключів, серед яких Ігор побачив ключі від машини. Ігор уявив, як цілує дружину Філа в шию, потім зрозумів, що для цього доведеться встати на якусь лавку, і йому стало себе шкода.

Дружина Філа довго мучилася із замком, вочевидь, елементарно не могла потрапити ключем у замкову щілину. Ігор Васильович, не витримавши цього, м’яко забрав ключі з її рук, і вона навіть не чинила опору, і сам відчинив обидва замки, після чого відчинив двері і пропустив жінку вперед.

У довгому коридорі трохи пахло котячим туалетом, хоча самої кішки не було видно, а також чимось на кшталт розігрітого попкорну. Ігор згадав про сина і про те, як дружина кричала на них обох, коли син розсипав крихти попкорну по всій квартирі.

Дружина Філа увімкнула світло в передпокої та тихо запропонувала пройти в вітальню. Доньці, яка вийшла її зустрічати, вона так само тихо сказала йти до своєї кімнати. Ігор не знав, де вітальня, але Ігор Васильович уже тягнув роззутого Ігоря за собою повз жінку, яка якось мляво, ніби під гіпнозом, знімала куртку і розмотувала дуже довгий білий шарф.

У вітальні Ігор Васильович посадив Ігоря в крісло біля низького кавового столика. Навпроти стояло таке саме крісло, в ньому сидів плюшевий пісочного кольору лев і дивився на Ігоря уважними очима. На спинці крісла висіли фіолетові дитячі колготки. На столі лежала пара білих дитячих шкарпеток, сірі в області стопи. Не витримавши пильного погляду льва, Ігор вирішив пересісти на диван до Ігоря Васильовича.

Оскільки той усівся посередині дивана, Ігор метушився, не знаючи, де пристроїтися – зліва чи справа від Ігоря Васильовича. Ігор Васильович відволікся від рюкзака, який м’яв у руках, і похлопав ліворуч від себе. Ігор сів праворуч. З цього місця він одразу побачив своє жалюгідне відображення у телевізорі, покрите патиною антиблікового покриття, і пожалкував, що не зробив, як пропонував Ігор Васильович.

Раптом так само несподівано у вітальню забігла й так само швидко вибігла дівчинка років восьми в таких же сиреневих колготках, які висіли на кріслі. Вона схопила шкарпетки зі столика, Ігор чомусь оцінив її йдучі стегна, обтягнуті трикотажем, після чого кілька разів подумки вдарив себе кулаком по голові.

У вітальню заглянула дружина Філа і спитала, чи будуть вони каву чи чай.
– Ірино, ми ж не чай прийшли пити, – сказав Ігор Васильович, відвівши очі.
– Навіть п’яти хвилин не можете посидіти, що ль? – спитала Ірина. – Роз вже прийшли.
– Тоді давай каву, – сказав Ігор Васильович.
– А вам? – звернулася жінка до Ігоря.
– Мені теж, – промовив Ігор.

Дружина Філа повернулася з підносом, на якому стояли червоні чашки, цукорниця і плоска тарілка з кількома круглими печивами. За час своєї відсутності вона встигла переодягнутися в сірий спортивний костюм і пухнасті тапочки у вигляді собачок. Вона затрималася на порозі і, утримуючи піднос в одній руці, клацнула вимикачем. Чашки і ложечки на підносі небезпечно задзвенiли, і Ірина поспішно схопила піднос обома руками. Лише коли загорілося світло, Ігор зрозумів, що почало темніти.

Дружина Філа не надто дружньо брякнула піднос на стіл, тож кава, розлита по посуді, що здавалася Ігорю ляльковою, трохи вилилася назовні.
– Налий тоді вже велику кружку, – сварливо зауважив Ігор Васильович, киваючи на пригощання. – Ти ж знаєш мене, як я цю маленьку чашечку в руках триматиму? Один сміх.

Дружина Філа одним ковтком випила каву з чашки, призначеної, очевидно, Ігорю Васильовичу, і знову відійшла.

На кавовому столі було світло, як на операційному столі. Ігор поглянув угору і побачив вісім дуже яскравих ламп. Він чомусь подивився на Ігоря Васильовича, але той тільки відвів очі, посуровів і не рухався, поки жінка не принесла велику блакитну кружку, заповнену кавою майже до країв, і майже не сунула її гостю під ніс.

Лише тоді Ігор Васильович поворухнувся, неспішно поставив кружку перед собою і повільно всипав у каву п’ять ложок цукру. Дружина Філа сіла в крісло, куди Ігор Васильович незадовго до цього посадив Ігоря.

Ймовірно, через яскраве освітлення її обличчя здавалося зеленкуватим, як шпалери, які їх оточували. Жінка, мабуть, чекала, коли Ігор Васильович почне говорити, але той спочатку розмішав цукор, з глиняним порожнистим звуком брязкаючи ложечкою, потім став пити каву, потім поставив кружку – так і не піднімаючи очей.

– Що, він все-таки когось трахнув? – не витримала нарешті дружина. – І тепер я маю носити йому передачки, як бойова подруга? Так?

Ігор Васильович онімілий. Ігор не торкався кави і зрадів цьому, бо від такого запитання він непомітно б театрально поперхнувся.

– Ні, Ірино, ні, – покачав головою Ігор Васильович, – нікого він не трахнув.

«Окрім дружини Ріната», – подумав Ігор і ледь не сказав це вголос. Щоб справді нічого не пробовтнути, він поспішно схопився за кружку з кавою і намагався пити її якомога повільніше, хоча, як він помітив про себе, навіть колібрі впоралися б із такою дозою за п’ять хвилин.

– Помер Міша, – сказав Ігор Васильович, не дивлячись на дружину Філа.

Ігор помітив, що по черзі дивиться то на Ірину, то на Ігоря Васильовича, наче спостерігає тенісний матч.

Дружина Філа піднялася, чомусь склала колготки, що висіли на спинці крісла, наче збиралася прибрати їх у шафу, але замість цього просто кинула їх на підлокітник, потім чомусь почала стряхувати неіснуючий пил із плюшевого льва. Ігор Васильович, спостерігаючи за нею, видав глухий звук, ніби покашлювання, Ігор більше не наважувався дивитися на нього, боячись помітити сльози в очах напарника і, що називається, розчутися.

Бачити дружину Філа, що продовжувала відтрушувати льва, було теж нестерпно, але не дивитися на них обох він не міг, тому почав поглядати то на коліно Ігоря Васильовича, обтягнуте сірою тканиною, то на тапочки дружини Філа, які весело дивилися на Ігоря собачими очима.

– Тобто як помер? – спитала дружина Філа тремтячим, ніби від злості, голосом.

– Від інфаркту, – сказав Ігор Васильович.
– Ні, я про це не питала, – сказала дружина Філа тим самим тремтячим голосом. – Тобто він постійно з вами зв’язувався, їздив у всілякі ваші відрядження, то туди, то сюди, ми з ним навіть місяця не прожили без того, щоб його кудись не забрали, і тут ви приїжджаєте у костюмах і заявляєте…

Дружина Філа замовкла, задушено заплакала і почала бити Ігоря плюшевим левом по голові та шиї. Перший удар був настільки несподіваний, що майже порожня чашка для кави вдарилася об передні зуби Ігоря. Щоб жінка випадково не вибила чашку з його рук, Ігор, вибравши паузу між ударами, акуратно поставив її на піднос. Спершу побиття було безболісним, бо Ігоря били потилицею льва, але потім жінка перехопила льва в іншу руку, і Ігоря дісталося кілька ударів мордою іграшки, де були пластикові очі та литий пластиковий ніс, що, як здалося Ігорю, важив майже як сам лев цілком. Ігор стоїчно терпіти побиття, а Ігор Васильович нічого не робив, щоб його припинити, ніби у смерті Філа винен саме Ігор.

Урешті дружина Філа промахнулася і вдарила левом по підносу.
Розумно відставлена Ігорем чашка, хоч і здавалася крихкою, злетіла зі столика і, крутячись як юла, скотилася під крісло. Дружина Філа сіла і заплакала, уткнувшись обличчям у живіт льва, намагаючись приглушити ридання. Голова та шия Ігоря горіли, наче потерті жорсткою мочалкою. Він помітив, що у нього дрібно тремтять руки і коліна.

– Іро, не треба, – тихо попросив Ігор Васильович, не надто, видно, сподіваючись на успіх прохання.
– Навіщо ви взагалі приїхали? – зло вигукнула жінка, відриваючись від льва. – Мені чоловік живий потрібен!

Ігор Васильович скомкав рюкзак на колінах і тихо сказав:
– Коли заспокоїшся, може, тобі щось і знадобиться. Там його попіл. Свідоцтво про смерть, так що зможеш отримувати допомогу на дитину і його нагороди.

Після короткого очікування, поки жінка заспокоїться, Ігор Васильович підійшов до неї і трохи обняв за плечі.

Ігор обережно обмацував голову і дивився на майже недоторкану каву Ігоря Васильовича, тому не одразу помітив, що той подає знаки, що треба тихенько йти. Ігор охоче піднявся. Ще на початку побиття його левом Ігор зрозумів, що не варто було проходити далі порогу, а можливо, й взагалі не треба було заходити у під’їзд. Найімовірніше, треба було повідомити дружині Філа неприємну новину прямо під турником, передати їй рюкзак і відразу, не озираючись, йти до машини. Ще Ігор зрозумів, що льва потрібно було не відтрушувати, а викидати на вулиці або пропилососити – у носі стояв запах плюшевого пилу.

Ігор Васильович жестом показав на рюкзак. Ігор повісив його однією лямкою на руку напарника, як на вішалку, і відразу попрямував до передпокою: бачити горе дружини Філа було нелегко, бо Ігор відчував майже те саме, що й вона, з поправкою на те, що у нього та Філа не було спільних дітей і довгого сімейного життя, перерваного відрядженнями. Плакати й бити людей плюшевими іграшками Ігорю не належало, але майже від моменту смерті Філа до цієї секунди йому хотілося вилити свою безсилість на когось.

Він був не проти вдарити олівець у ногу Ігоря Васильовича ще раз, хоча б за те, що він, як і інші, здавалося Ігорю, дивився на нього з деяким осудом, ніби Ігор був лікарем і мав помітити симптоми інфаркту за кілька днів до його настання.

Зав’язавши шнурки, Ігор ще хвилин десять простояв, чекаючи, поки Ігор Васильович завершить свої сентименти, або як інакше назвати його десятихвилинне сидіння у вітальні поряд із дружиною Філа.

Ігор Васильович нарешті з’явився, видихаючи, ніби після бігу, відразу, не нахиляючись, взувся і витяг Ігоря з квартири. У під’їзді дихалося значно легше, незважаючи на запах пару, видно, це був вже рідний, звичний запах. Подивившись один на одного, вони обидва, ніби за сигналом стартового пістолета, кинулися викликати ліфт. Реакція Ігоря Васильовича була швидшою, але толку від цього все одно не було, ліфт довго скреготів між поверхами, наче й проїжджав мимо, але не зупинявся перед ними.

Напруження Ігоря посилювалося ще й тим, що він боявся почути гіркі ридання з-за дверей квартири, яку вони щойно покинули; він вагався між цим страхом і бажанням дочекатися ліфта.

– Може, пішки? – запропонував Ігор Васильович, і за його напруженим голосом та тим, як старший колега озирається на двері, Ігор зрозумів, що його турбують ті самі почуття.

На щастя, двері ліфта розкрилися. Всередині стояв старий холодильник «Юрюзань», на ньому – герань, а більше нікого не було.
– Переїжджає, що ль, хтось? – сказав Ігор Васильович, але не став чекати, поки господарі холодильника та герані заберуть свої речі, і відразу зайшов у ліфт; Ігор втиснувся слідом.

Поки вони спускалися вниз, Ігор помітив, що сама герань чиста, наче вимита ганчіркою, і глиняний горщик теж чистий, навіть біле блюдце під горщиком зберігало сліди численних прибирань, тоді як земля, в яку посаджена герань, була покрита пилом, наче квітку не поливали вже сто років.

Спустившись, вони побачили кількох сорокарічних чоловіків із відчайдушними очима. Побачивши холодильник цілим і неушкодженим, вони синхронно видихнули, у чому можна було вгадати полегшення. Ігор теж зітхнув з полегшенням, бо вже бачив синій прямокутник виходу з під’їзду і габаритне світло вантажівки в ньому.

– Давай покуримо, – запропонував Ігор Васильович ще до того, як вони покинули ліфт, помінявшись місцями з вантажниками. Ігор погодився – він сам хотів запропонувати те саме.

Вони вийшли на вулицю і, обдувані вихлопами вантажної «Газелі», поспішно закурили. «Газель» була точно така ж, як у відділі, навіть вантажники були ніби з відділу, тільки тут вони займалися, напевно, корисною справою – перевезенням речей, а не вбивствами. Димлячи сигаретою, Ігор так і не зрозумів, чи вони ввозять речі в будинок, чи вивозять.

Поки Ігор та Ігор Васильович курили, вантажники занесли у будинок ще один холодильник, цього разу великий і чорний; килим, скручений у трубочку, і етажерку зі скляними дверцятами, а винесли піаніно, телевізор і пральну машину.

Ігор не встиг обміркувати це питання і задати його вантажникам, бо згори почувся голос Ірини.
– Ігор, – сказала вона.

Ігор зрозумів, що це звернення зовсім не до нього, тому продовжив курити, відчуваючи певну безтурботність завдяки відстані, яка розділяла його і дружину Філа.

Ігор Васильович підняв голову і спитав:
– Так, Ірино, що?

– Мені ваші подачки не потрібні, – сказала дружина Філа. – Зрозуміло?
Подихайте!

На цьому «подихайте» Ігор відчув легке занепокоєння.
«Чим це ми повинні подихати?» – подумав Ігор, побачив приоткритий рот Ігоря Васильовича і ще більше занепокоївся, перш ніж кинений згори рюкзак прилетів Ігорю прямо на потилицю, вибив у нього з рота сигарету, а самого Ігоря кинув лицем у витоптаний сніг на тротуарі. Вантажники, які до цього обмінювалися робочими коментарями, перервали роботу і замовкли – принаймні, так здалося самому Ігорю.

– Ірино, ти дурна, що ли? – крикнув їй Ігор Васильович так, що Ігор почув цей крик навіть через легку контузію. – А якщо б ішла дитина? Ти розумієш, що там урна два кілограми, спеціально друзі для нього зробили, з написом, бля, з гравіюванням?

– Так, а де його друзі були раніше? – крикнула у відповідь дружина Філа.

– Завжди вони були з ним! – крикнув Ігор Васильович. – Уяви собі. Не вони його на вулицю вигнали, а ти, між іншим, ти і твоя дурнувата мама і його дурнувата мама.

– Козел! – крикнула дружина Філа.

– А ти стерва! – теж крикнув їй Ігор Васильович.

Тим часом, поки Ігор Васильович і Ірина лаялися, вантажники поклали свою ношу і стали піднімати Ігоря на ноги, але тільки після того, як він поворушився, перевіряючи, чи не пошкодила йому дружина Філа голову. Ігор Васильович так захопився лайкою та непристойними словами, що навіть не помітив, чи стоїть Ігор рівно на ногах, а того відтряхнули, підперли, дали сигарету, знову запалили і обережно відійшли, акуратно віднявши руки, ніби Ігор був коливною порцеляновою вазою на такій же фанерній підставці, на якій стояв бюст Леніна у конференц-залі відділу.

Ігор нахилився за рюкзаком, відкрив його, перевіряючи цілісність урни з прахом. «Хоча що з нею станеться», – здогадався він запізно. Дивлячись, як блищить сталева бічна частина урни в світлі початих вмикатися вуличних ліхтарів і габаритних вогнів вантажівки, Ігор подумав про себе у третій особі: «Біда обрушилася на нього з усією можливою важкістю» і коротко посміхнувся носом, у якому відчувався запах крові.

Застібнув рюкзак, Ігор постояв ще трохи, чекаючи, що сварка дружини Філа і Ігоря Васильовича якось сама вляжеться, але коли Ігор Васильович сказав, плюючись отрутою: «Йому на Кавказі було легше, ніж із тобою, він туди від тебе й тікав», а Ірина крикнула: «Ну, звичайно, йому завжди подобалося тертися серед чоловіків, нічого дивного», Ігор вирішив, що досить, і, не чекаючи, поки дружина Філа ще щось важке кине, потягнув Ігоря Васильовича за рукав, оминаючи вантажівку, у напрямку машини.

Продовжуючи сваритися з Іриною, Ігор Васильович підкорявся, і Ігор вів його, не дивлячись під ноги, повз собачі купки, повз розтоптані залишки сніговика, по снігу, що підтанув за день, але починав льодяніти від вечірнього холоду.

Ігорю довелося кілька разів штовхнути Ігоря Васильовича в бік, перш ніж той заспокоївся і сів у машину. У салоні Ігор Васильович увімкнув світло і подивився на Ігоря, ніби прокинувшись.

– Ну й вигляд у тебе, – сказав він. – Дай голову подивлюсь. Не нудить?

Ігор негативно похитав головою. Його нудило, але швидше через те, що він зранку нічого не їв, випив каву, а тепер йому здавалося, що він перепив міцного чаю.

– Включи щось веселіше, – попросив Ігор, вказуючи на радіо, – а то я зараз з’їду від цієї класики.

Вони довго виїжджали з міста – по замерзлих коліях, якоюсь околицею, що то нагадувала присадибні ділянки, то промзону, де вони працювали. Ігор і рад би був задрімати, бо відчував втому і від горя, що почало трохи відпускати, і просто втому, але коливання в дорозі не давало заснути. Лише коли машина виїхала на трасу, залишивши позаду залізничний переїзд, Ігор нарешті занурився у щось на кшталт сну, де він продовжував їхати на пасажирському сидінні і дивитися, як швидко мелькають придорожні дерева, а трохи далі стояли дерева зовсім нерухомо і місяць теж стояв неподвижно.

Потім він згадав, що погода була похмурою і залишилася такою, і ніякої місяця видно не може. Ігор прокинувся в повній тиші, порушуваній лише гудінням двигуна і шумом коліс, і спитав:
– Довго ще?

– Ні, – відповів Ігор Васильович, – спи, давай.

Але за якимось рухом Ігоря Васильовича і за його голосом Ігор зрозумів, що той не хоче, щоб Ігор спав, а хоче поговорити.

Ігор потер руками обличчя і похлопав себе по щоках, щоб прокинутися. Шия і голова все ще горіли. Він опустив скло і висунув голову назовні, де пахло талим снігом та асфальтом. Іноді пробивався запах очисних споруд, і Ігор зрозумів, що вони дійсно недалеко від міста. Це можна було зрозуміти ще й за тим, що зліва попереду небо було підсвічене знизу чимось на кшталт слабкого неонового зарева.

Ігор покурив, щоб остаточно розвіяти сонливість, і тільки тоді спитав:
– І що, з моєю дружиною ти так само сваритимешся, якщо зі мною щось станеться?

– Що з тобою станеться? – запитав у відповідь Ігор Васильович. – Зовсім голову тобі відбили, що ли?

– І завжди отак проходить? – знову спитав Ігор.

– Вона, так-то, добра жінка, – сказав Ігор Васильович, помовчавши, – просто у всіх горе проявляється по-різному. Я їй ще раз подзвоню, коли вона заспокоїться, все одно ж – зможе поховати Михайла біля батька і отримати документи. Життя ж іде далі, від життя нікуди не втечеш.

– А через що у вас із Есесом був такий переполох? – знову спитав Ігор.

– Та тут усе просто, – живо відповів Ігор Васильович. – Він поборник суворої таємниці, вважає, що співробітники у випадку смерті повинні зникати безвісти, а ще він вважає, що ті, хто іноді вбиває людей, заслуговують на безвістність. Частково він, може, і правий, можливо, для Мішки було б краще, щоб його вважали зниклим, дружині якось легше було б знати, що він десь є. Вона ж його все-таки любила і, мабуть, досі любить, раз більше нікого не завела.

– Може, вона ще раз боїться підірватися, – припустив Ігор.

– І такий варіант не виключений, звісно, – погодився Ігор Васильович. – Стільки трублять у новинах: там того спіймали, там цього. Приймемо закони на захист моралі. Приймемо закон на захист захисту моралі. У країни ж немає більших проблем, ніж мораль, голубі й педофіли.

– А тим більше голубі педофіли, – вставив свої п’ять копійок Ігор.

– Точно, – погодився Ігор Васильович. – Мені, чесно кажучи, нинішній уряд нагадує екіпаж корабля, який намагається потопаючий корабель склеїти пластирями.

Ігор замовк, бо розмови про політику не любив, вони ніколи ні до чого не приводили, точніше, зводилися до трьох висновків: що в Росії погано, що за кордоном іноді теж погано, якщо в тебе немає грошей, і що взагалі весь світ котиться в тартарари.

– Тут Сергій Сергійович на межі того, щоб знову розколотися і розповісти співробітникам, чим ми в відділі займаємося, – сам заговорив Ігор Васильович. – Так що, схоже, знову все погано.

Але Сергія Сергійовича вистачило ще на кілька днів похмурого мовчання і збору думок. Коли Ігор Васильович з Ігорем проходили повз кабінет Есеса, іноді за дверима головного чутно було дивний кашель, якого Ігор ще не чув від Сергія Сергійовича, щось на кшталт скрипіння з прочищанням горла. Можна було б вирішити, що начальник простудився, проте Ігор Васильович, почувши цей кашель, многозначно тикнув Ігоря пальцем у ребра, чим доводив його до білого каління. Ігорю починало здаватися, що Ігор Васильович відплачується за карандаш у ногу.

Із курилки вони ходили весь час у тому ж порядку: Ігор справа, Ігор Васильович зліва, і від цих кількох уколів під ребра, отриманих протягом дня, вечорами у Ігоря болів лівий бік, а він думав, що це теж симптоми наближення інфаркту, як у Філа, і трохи хвилювався.

Цілими вечорами Ігор просиджував у ванній, намагаючись повторити трюк Філа з мишею, яка забігала йому на долоню. Олег сказав, що у ванній немає камер відеоспостереження, і від цього Ігорю було спокійніше, його навіть не дратувало, що миша поводиться, як білки в лісопарку: обережно, кількома прийомами наближається до лежачої на підлозі долоні Ігоря, потім хапає крихти з руки і стрімко ховається під плінтусом.

Ігор навмисне залишив урну з прахом Філа у себе, поставивши в кут ванної, ближче до місця, де жила миша, йому здавалося, що це єдина істота, яка ставиться до покійного з любов’ю.

Як би там не було, Ігор Васильович вгадав.

– Загалом, так, – ледве чутно сказав Сергій Сергійович зі своєї трибуни, коли зібрав усіх у конференц-залі десь за півгодини до закінчення робочого часу. – Нас знову залишилось мало. Невдовзі може залишитися ще менше, тому нема сенсу приховувати, для чого робляться всі ці допити і для чого помирають люди і з нашого боку, і з боку цивільних.

Ігор порадів не тому, що йому зараз розкажуть усю правду або, у крайньому випадку, те, що спробують видати за правду, а тому, що його відділяло від вказівного пальця Ігоря Васильовича кілька рядів крісел.

– Одного разу Ігор Васильович допустив помилку і розповів усе співробітникам зарано, – продовжував тихим голосом Сергій Сергійович. – Наслідки були катастрофічні. Від відділу майже нікого не залишилося за кілька тижнів. З тих пір ми домовилися повідомляти про суть проекту, у якому ви берете участь, лише в крайніх випадках. Ось, власне, цей випадок. З аналітиків залишився лише Саша, з оперативних працівників тільки Ігор і…

Він чомусь подивився очима по залі і сказав, нащупавши прищуреними близорукими очима Ігоря Васильовича:
– Теж Ігор.

Сергій Сергійович замовк, збираючись з думками, Ігор подумав, що він занадто довго збирається, якщо врахувати, що така порожнеча у відділі утворюється не вперше.

– Щоразу, коли кажу це, сам собі не вірю, – сказав Сергій Сергійович, – але Саша передбачав, у що складається ця картина, всі ці викрадення, допити та вбивства, і виявився частково правий, хоча сам, напевно, більше жартував, ніж думав, що правий. Все це більше, звісно, схоже на безпідставну підозрілість, таку як у цих параноїдальних фантастичних стрілялках, але ми справді як би ловимо прибульців, тобто не зовсім прибульців – місцевих, але тих, у кого під шкірою звичайної людини може ховатися невідомо що.

Ігоря чомусь не вразила ця новина. Йому вже було настільки все одно, що якби навіть йому сказали, що вони постачають людське м’ясо до столу високопоставлених людоїдів, або борються з світовим змовою ілюмінатів, або беруть участь у реаліті-шоу з реальними вбивствами, це ніскільки б не похитнуло його картину світу, у якій, якою б складною вона не була, для нього залишили місце в дальньому ряду, де хоч і присутня реальна дія, все одно ниточки дергає хтось інший.

А от на Молодого така новина справила враження, він зашевелився, скрипнувши кріслом, даючи зрозуміти, що потребує подальших пояснень. Від Ріната Йосиповича був видимий лише потилицю, але його ставлення до того, що відбувається, швидше за все, було ближче до підходу Ігоря, ніж до Молодого.

– Довго пояснювати, з чого все почалося, – сказав Сергій Сергійович. – З якогось італійця чи німця, який ще до війни випустив кілька статей, пов’язуючи прогрес у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях із завезенням рабів з Африки. Там він притягнув Дарвіна, висловлюючи побоювання і доводячи, що не тільки людина може зародитися в Африці, але й той, хто йде за людиною, деяка нова істота, щось людино-подібне, тільки набагато розумніше й хитріше, порівняно з яким ми будемо як шимпанзе.

Зрозуміло, що ніхто значення цим статтям не надав, потім узагалі стало не до того, у сорокові роки. І тільки ближче до шістдесятих тема спливла у американців, там ще пара божевільних знайшлася, чи не божевільних, як знати, які вже зі своїми розрахунками протоптали стежку до уряду, мовляв, є ймовірність, що нові істоти справді існують, що не варто виключати можливість того, що вони вміють впізнавати один одного і координуватися, що навіть найменшу можливість цього не варто ігнорувати, бо це загрожує тим самим, чим закінчилося для неандертальців, мамонтів і печерних левів.

Ну, і ще, звісно, навішали всяких побоювань для більшого фінансування своїх досліджень: мовляв, раптом цим новим істотам комунізм не чужий, або раптом вони – негри, або раптом вони негри-комуністи. І пішло-поїхало. Наші старички з Політбюро теж підхопили цю ідею, тільки їх більше лякало зовсім інше, зрозуміло: що ці нові люди виявляться якимись космополітами.

І наших старперв, і заокеанських однаково жахали ці всі довговолосі молоді люди в штанях-кльош і все, що з ними пов’язане. Ну і як це? Щоб усе, за що боролися, виявилося відкинуте якоюсь загрозою, яка ніяк себе не проявляє до пори до часу? Такою загрозою, проти якої незрозуміло, як застосовувати армію і тактичну ядерну зброю? І у нас, і у них була ідея перекувати це нове людство у своїх, змусити людину працювати на мавп, грубо кажучи. Для початку виловити хоча б одного такого, щоб подивитися: на що він здатний.

– І багато таких наловили? – не витримав і поцікавився Молодий, на секунду, мабуть, випередивши Ігоря, який сам був не проти поставити це питання, тільки зволікав із формулюванням, щоб зберегти субординацію.

– Це найсмішніше, Саша, – сказав Ігор Васильович.

– Жодного, – відповів Сергій Сергійович. – Але не поспішай сміятися й глузувати.

– А як тут не сміятися й не глузувати, – здивувався Молодий, – якщо знову, виходить, купу народу просто так завалили. Як завжди.

Молодий уже набрався сарказму для якоїсь гумористичної критики, але Сергій Сергійович перервав його:

– Хоча б із поваги до вбитих. До тих, які померли дарма, так. Нас виправдовує – хоча, швидше, не виправдовує, а трохи зменшує нашу вину – тільки те, що порівняно з тим, що твориться для…

– Так, а навіщо вбивати-то? – голосно здивувався Молодий. – Що за дивна традиція? Невже не можна якось у школах це виявляти, в інститутах, при прийомі на роботу, обов’язковий тест якийсь.

– Наче зараз їх немає, ніби не для цього їх запровадили частково, ніби немає аналізів крові повсюдно при найменшому приводі, камер відеоспостереження на кожному кроці, – відповідав Сергій Сергійович, з певним навіть задоволенням дивлячись у очі Молодому, – медоглядів, профоглядів, інтелектуальних вікторин. Наче зараз Африку не шатають спеціально, щоб у будь-якого нового виду, яким би розумним він не виявився, було менше шансів вижити в околицях Лімпопо, ніби даремно там шаряться лікарі та найманці всіх мастей, ооновці, спостерігачі від різних організацій, ніби даремно долблять по Близькому Сходу за компанію – мало що, раптом? Навіть якщо цього нового чоловіка ще нема, його появу не можна пропустити. Пацифісти нудять, що людство не залишить каменя на камені, отже, якщо з’явиться хтось новий, йому буде байдуже до нашої економіки, демократії, у якій би формі вона не перебувала, релігії, наших дрібничок, які для нього будуть як рибальські гачки й намиста з кам’яного віку, наших відкриттів, які він зробить і без нашої допомоги. Новий чоловік просто закриє всесвітні гастролі нашого імбецильного театру, якщо ми не встигнемо його прибрати раніше. І питання: встигнемо ми його прибрати? Ми одного чоловіка поклали тільки тому, що він велике поле у «Сапері» за двадцять вісім секунд відкривав раз двадцять підряд, поклали просто з перестороги. Ми колишнього олімпіадника з математики, який виріс у родині алкоголіків, вбили тільки тому, що він нікуди не поступався, а в армії відслужив і пішов вантажником працювати. Ми не знаємо, чим вони від нас можуть відрізнятися, але є шанс, що вони дуже добре маскуються, аж до симуляції генетичного коду, до симуляції активності людського мозку. Тримати такого у руках і відпускати – надто великий ризик, хіба ти не розумієш?

– Може, він добрий буде, – огризнувся Молодий. – Типу ельф такий.

– Саша, з високою ймовірністю це буде прямоходячий примат, – переконливо заперечив Сергій Сергійович. – Він буде розумний, так. Можливо, десь гуманний по-своєму. Він буде винахідливий, спритний, гарний за своїми мірками краси. Але добрим до людей він точно не буде, поки не загнає людину назад у кам’яний вік, поки не поставить скрізь свої власні паркани й лабораторії, а от потім, можливо, і подобріє.

– Ну і як воно? – спитав Ігор Васильович уже на сходовій площадці, втомлений дивитися, як Ігор і Молодий мовчки висмоктують по третій сигареті. – Ідіотизм правди вражає?

– Та ні фіга не вражає, – відповів Молодий. – Це як, знаєш, на лекції з історії про репресії слухати. Мовляв, мільйони людей ні за що ганяли по країні, розстрілювали, а ти цього все одно не бачив, в це не потрапляв, тому слова про жертви не сильно доходять, більше все одно не ненавидиш якихось там катів, а сусіда зверху, який о другій ночі вмикає музику. Намагався осмислити і не можу. Що змінює осмислення? І так знав, що тут твориться, яка різниця під яким соусом?

– Довго пояснювати, з чого все почалося, – сказав Сергій Сергійович. – З якогось італійця чи німця, який ще до війни випустив кілька статей, пов’язуючи прогрес у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях із завезенням рабів з Африки. Там він притягнув Дарвіна, висловлюючи побоювання і доводячи, що не тільки людина може зародитися в Африці, але й той, хто йде за людиною, деяка нова істота, щось людино-подібне, тільки набагато розумніше й хитріше, порівняно з яким ми будемо як шимпанзе.

Зрозуміло, що ніхто значення цим статтям не надав, потім узагалі стало не до того, у сорокові роки. І тільки ближче до шістдесятих тема спливла у американців, там ще пара божевільних знайшлася, чи не божевільних, як знати, які вже зі своїми розрахунками протоптали стежку до уряду, мовляв, є ймовірність, що нові істоти справді існують, що не варто виключати можливість того, що вони вміють впізнавати один одного і координуватися, що навіть найменшу можливість цього не варто ігнорувати, бо це загрожує тим самим, чим закінчилося для неандертальців, мамонтів і печерних левів.

Ну, і ще, звісно, навішали всяких побоювань для більшого фінансування своїх досліджень: мовляв, раптом цим новим істотам комунізм не чужий, або раптом вони – негри, або раптом вони негри-комуністи. І пішло-поїхало. Наші старички з Політбюро теж підхопили цю ідею, тільки їх більше лякало зовсім інше, зрозуміло: що ці нові люди виявляться якимись космополітами.

І наших старперв, і заокеанських однаково жахали ці всі довговолосі молоді люди в штанях-кльош і все, що з ними пов’язане. Ну і як це? Щоб усе, за що боролися, виявилося відкинуте якоюсь загрозою, яка ніяк себе не проявляє до пори до часу? Такою загрозою, проти якої незрозуміло, як застосовувати армію і тактичну ядерну зброю? І у нас, і у них була ідея перекувати це нове людство у своїх, змусити людину працювати на мавп, грубо кажучи. Для початку виловити хоча б одного такого, щоб подивитися: на що він здатний.

– І багато таких наловили? – не витримав і поцікавився Молодий, на секунду, мабуть, випередивши Ігоря, який сам був не проти поставити це питання, тільки зволікав із формулюванням, щоб зберегти субординацію.

– Це найсмішніше, Саша, – сказав Ігор Васильович.

– Жодного, – відповів Сергій Сергійович. – Але не поспішай сміятися й глузувати.

– А як тут не сміятися й не глузувати, – здивувався Молодий, – якщо знову, виходить, купу народу просто так завалили. Як завжди.

Молодий уже набрався сарказму для якоїсь гумористичної критики, але Сергій Сергійович перервав його:

– Хоча б із поваги до вбитих. До тих, які померли дарма, так. Нас виправдовує – хоча, швидше, не виправдовує, а трохи зменшує нашу вину – тільки те, що порівняно з тим, що твориться для…

– Так, а навіщо вбивати-то? – голосно здивувався Молодий. – Що за дивна традиція? Невже не можна якось у школах це виявляти, в інститутах, при прийомі на роботу, обов’язковий тест якийсь.

– Наче зараз їх немає, ніби не для цього їх запровадили частково, ніби немає аналізів крові повсюдно при найменшому приводі, камер відеоспостереження на кожному кроці, – відповідав Сергій Сергійович, з певним навіть задоволенням дивлячись у очі Молодому, – медоглядів, профоглядів, інтелектуальних вікторин. Наче зараз Африку не шатають спеціально, щоб у будь-якого нового виду, яким би розумним він не виявився, було менше шансів вижити в околицях Лімпопо, ніби даремно там шаряться лікарі та найманці всіх мастей, ооновці, спостерігачі від різних організацій, ніби даремно долблять по Близькому Сходу за компанію – мало що, раптом? Навіть якщо цього нового чоловіка ще нема, його появу не можна пропустити. Пацифісти нудять, що людство не залишить каменя на камені, отже, якщо з’явиться хтось новий, йому буде байдуже до нашої економіки, демократії, у якій би формі вона не перебувала, релігії, наших дрібничок, які для нього будуть як рибальські гачки й намиста з кам’яного віку, наших відкриттів, які він зробить і без нашої допомоги. Новий чоловік просто закриє всесвітні гастролі нашого імбецильного театру, якщо ми не встигнемо його прибрати раніше. І питання: встигнемо ми його прибрати? Ми одного чоловіка поклали тільки тому, що він велике поле у «Сапері» за двадцять вісім секунд відкривав раз двадцять підряд, поклали просто з перестороги. Ми колишнього олімпіадника з математики, який виріс у родині алкоголіків, вбили тільки тому, що він нікуди не поступався, а в армії відслужив і пішов вантажником працювати. Ми не знаємо, чим вони від нас можуть відрізнятися, але є шанс, що вони дуже добре маскуються, аж до симуляції генетичного коду, до симуляції активності людського мозку. Тримати такого у руках і відпускати – надто великий ризик, хіба ти не розумієш?

– Може, він добрий буде, – огризнувся Молодий. – Типу ельф такий.

– Саша, з високою ймовірністю це буде прямоходячий примат, – переконливо заперечив Сергій Сергійович. – Він буде розумний, так. Можливо, десь гуманний по-своєму. Він буде винахідливий, спритний, гарний за своїми мірками краси. Але добрим до людей він точно не буде, поки не загнає людину назад у кам’яний вік, поки не поставить скрізь свої власні паркани й лабораторії, а от потім, можливо, і подобріє.

– Ну і як воно? – спитав Ігор Васильович уже на сходовій площадці, втомлений дивитися, як Ігор і Молодий мовчки висмоктують по третій сигареті. – Ідіотизм правди вражає?

– Та ні фіга не вражає, – відповів Молодий. – Це як, знаєш, на лекції з історії про репресії слухати. Мовляв, мільйони людей ні за що ганяли по країні, розстрілювали, а ти цього все одно не бачив, в це не потрапляв, тому слова про жертви не сильно доходять, більше все одно не ненавидиш якихось там катів, а сусіда зверху, який о другій ночі вмикає музику. Намагався осмислити і не можу. Що змінює осмислення? І так знав, що тут твориться, яка різниця під яким соусом?

– Правильно, ми тебе на квартирники з собою не брали, – сказав Ігор Васильович. – А Ігоря, дивлюся, зачепило, він, бачиш, уже хвилин сім у одну точку вдивляється.

Вони знову замовкли, Молодий намагався щось додати, почати нову розмову, покашлявся, видав щось середнє між «а» та «е», але лише махнув рукою.

Їх із задумливості вивів звук наближаючихся кроків, у яких можна було впізнати спокійну поступь Ріната Йосиповича. Курців здивувало, що він, замість того щоб шастати котельнею за своїми справами, став підніматися до них, у проліт третього поверху.

– Блін, – пошепки сказав Молодий, – якби він так зробив, поки Філ був живий, я б точно знав, хто винен у його інфаркті.

– Я все чую, – невиразно зауважив Рінат Йосипович.

Діставшись до них наверх, він чомусь похлопав Ігоря, що стояв ближче до нього, по плечу й сказав, поправивши окуляри:

– Тут якось надто багато всякої правди навалилося на голову, і Михайло помер, можливо, треба якось пом’янути?

– Так ми й самі думали, але треба всім, а Сергійович проти, – сказав Ігор Васильович з висоти свого росту та сходової площадки.

– Ні, Сергій Сергійович уже не проти, – сказав Рінат Йосипович.

– Блін, Ренат, ти вирішив розв’язати себе й привід знайшов? – чомусь захопився Ігор Васильович.

– Навіть якщо й так, – сказав Рінат Йосипович з гідністю, – то що це змінює?

Молодого проінструктували й відправили в магазин, він поартачився й сказав, що повинен якось піднятися в ранзі, бо зграя скоротилася; що, можливо, пора вже почати кидати жереб, крім того, Ігор Васильович може принести більше, хоча б тому, що тупо здоровіший.

– Не так уже нам багато й треба, – зауважив Ігор Васильович на цю спробу Молодого ухилитися.

Молодий пішов, а Рінат Йосипович піднявся на його місце й закурив, потім, скоріше за все з незнання, сів на звичайне місце Філа і пробурмотів під ніс, що в ногах правди немає. З відходом Молодого, який зазвичай урівноважував навмисну серйозність Ріната Йосиповича, утворилася тягуча пауза, така, що Ігорю захотілося піти й зачинитися у своєму кабінеті, а виходити лише тоді, коли з’явиться спиртне.

– Я хочу сказати, – порушив тишу Рінат Йосипович, – я, мабуть, дуже винен перед Михайлом зараз і перед вами. Але ви всі сумуєте, а я й сумую, і злорадствую, і нічого з собою не можу зробити. Все-таки з вашими жінками Міша не спав, а з моєю спав. Я розумом розумію, що він помер молодим, що треба жаліти, а серцем не можу зрозуміти, чому ви його прийняли таким і сумуєте зараз, а я ніби й до хлопців не пристаю, і з вашими жінками не сплю, а все одно чужий. Як так?

Рінат Йосипович трохи похитався на підвіконні, і Ігор раптом побачив, що він п’яний, причому не просто п’яний, а зовсім у стійку. Це було тим більш дивно, що з часу закінчення зборів у конференц-залі пройшло не більше півгодини.

– Та ти не чужий, – невпевнено сказав Ігор Васильович. – З чого ти взяв, що ти чужий? Ти ж сам не виходиш, а все у себе сидиш і будуєш із себе дівчину.

– А чому ви тоді замовкаєте, коли я мимо проходжу? – спитав Рінат Йосипович. – А? Чому кучкуєтеся завжди в сторонці? Чому курити не кличете?

– Та хто тебе не кличе-то? – здивувався Ігор Васильович. – Ти ж сам перестав ходити після того випадку на дачі. Подумай, дружина вуха надрала. Так твоя дружина всім там вуха надрала. Що тепер, бурчати на всіх? Твоя ж дружина, а не чиясь чужа.

– Якось після сьогоднішніх відвертостей мені слово «чужий» не подобається, – визнав Рінат Йосипович. – Давайте його уникати, хоча б до завтра.

– Давай, – усміхнувся Ігор Васильович, – твоя ж дружина. Це ми на тебе повинні ображатися, а не ти на нас. Те, що тобі пити не можна, теж не ми винні.

– А хто сказав, що не можна? – спитав Рінат Йосипович. – Я вже випив і чудово себе почуваю. Не став чекати, поки ви запросите, а сам встиг, бо вас все одно не дочекатися.

– Ренат, – приклавши руку до грудей, заявив Ігор Васильович, – ми ж проти? Але ми зазвичай скидаємося на випивку, а з тебе потім ці нещасні триста чи п’ятсот рублів ніяк не витягнеш. То в тебе, блін, справи. То дрібниць нема. То на бензин лишилось. То подарунок купити доньці на день народження. То ліки. Скажи, що це некрасиво.

– Це некрасиво, – погодився Рінат Йосипович, п’яно кивнувши. – Але всі випадки, що ти перерахував, так і були, я не винен, що не вдається розрахуватися, завжди виходить якась нісенітниця з готівкою. На мені якесь прокляття, пов’язане з грошима. Але сьогодні, коротше, особливий день. Сьогодні я розрахуюся сповна. Сьогодні у мене все має вийти. Я по старих боргах розрахуюся і скинуся на сьогоднішню пиятику. Ось дивись. Дивись і вчися.

Рінат Йосипович урочисто сунув руку в кишеню комбінезона, трохи підставши, але щойно кулак його помітно стиснувся на грошах у кишені, тіло Ріната Йосиповича, ніби під дією миттєвого релаксанту, осіло всередину віконного отвору, а цигарка випала з розслабленого рота й скотилася по штанині на підлогу.

– Офігеніти, – здивовано зауважив Ігор Васильович, похитавши Ріната за плече. – Що він у себе там випив? Хлороформ, що ли?

Ігор тихо засміявся, Ігор Васильович із жартівливою сердитістю виговорив йому:

– Між іншим, тут нічого смішного нема. Різко виникло питання, куди його тепер дівати? Тут його залишати однозначно не можна, бо виникне кровна образа. Як виявилося, у Рената ніжна душа. Ласкаві руки, дурна голова і вразливе серце у нашого завгоспа. До нього в кабінет – теж не варіант, знову образиться. А до кімнати Міші далеко.

– Далеко, але це, схоже, єдиний варіант, – сказав Ігор. – Давай, хто за ноги? Хто за руки?

– А-а, – махнув рукою Ігор Васильович, відмовляючись від послуг Ігоря.

Ігорю сподобалося, як всього одним звуком, однією голосною, Ігор Васильович одночасно виразив відмову й відразу до його, Ігоря, фізичної форми.

Одним легким рухом Ігор Васильович накинув Ріната на плече. Ігор подумав, що той так само легко може накинути й його на друге плече й навіть не запихкає. Потім він подумав, що Філ теж бігав, стрибав і скручував шиї, при цьому не пив, не курив – і ось як вийшло.

Потіснившись на сходах, Ігор пропустив Ігоря Васильовича вперед і пішов за ним, а той, зачіпаючи Рінатом стіни при поворотах, ділився своїми думками щодо алкоголіків.

У мене теж був такий армійський друг. Наче не бачимося, не бачимося, треба зустрітися. Телефонуємо один одному, домовляємось відзначити зустріч. І от він приїжджає, ми випиваємо по парі чарок – і все, він уже ні в зуб ногою та починає відключатися, аж прикро. Зате потім прокидається серед ночі, коли я вже сплю, і починає бухати, дзенькати пляшками, ходити в туалет, бігти в магазин за добавкою. Я прокинуся – він знову відрубаний. І так кілька днів. І так кілька разів. Ренат теж із таких. Залишається сподіватися, що він візьме себе в руки, коли прокинеться, а то нам мало не здасться. Він може всю котельню на цеглини розібрати. А потім знову буде збирати, причому почне з верхівки труби.

Ігор Васильович висловився не дуже зрозуміло, тож Ігор на якийсь час замислився, що той має на увазі: чи то, що Рінат Йосипович почне збирати котельню так, щоб у підсумку вона стала догори дриґом, чи то, що Рінат Йосипович почне складати верх труби, а потім підкладе під нього ще один ряд цеглин, наче цегляний принтер, доки котельня знову не буде відбудована. І ще Ігоря заворожувала рука Ріната, що бовталась у повітрі, і годинник на ній, який поблискував круглим склом.

– А взагалі-то, звісно, дивно, що нас і далі такі питання хвилюють. Зокрема, мене. Я раз по раз чую цю історію від Сергія Сергійовича, раз по раз спілкуюся з набраними співробітниками. І так само ми жартуємо. Завжди якийсь зав’язаний алкоголік у компанії є. Спеціально Олег, чи що, так людей підбирає? І ви теж кожного разу безтурботні, завжди думаєте, що саме ви доживете до пенсії. Ти хоч доживеш?

Ігор Васильович серйозно подивився на Ігоря.

– А я звідки знаю? – злісно відповів Ігор. – Наче збираюся. Вішатися теж думок нема.

– Ну і на тому дякую, – сказав Ігор Васильович чомусь із сарказмом.

У підсобці вже сидів Сергій Сергійович, і видовище, що відкрилося йому, він оцінив по-своєму.

– Ви що, відключили його? – спитав він зі змішаним жахом і докором.

– Та він сам себе відключив, – сказав Ігор Васильович. – Відсунься, я його на диван ось так… Він, коли приходив тебе на поминки кликати, ще тверезий був?

– Так. Наче так, – непевно зиркнув Сергій Сергійович на тіло, що сиділо на протилежному боці дивана.

Ігор Васильович, наче гриф, дивився на сопучого Ріната з висоти свого зросту.

– Тоді нічого не розумію, – сказав Ігор Васильович нарешті. – Ладно б він на халяву так надрався за короткий час або на спір.

– Може, він нишком пив усі ці дні, – припустив Сергій Сергійович, – усе-таки переживальне діло сталося.

– Це так, – погодився Ігор Васильович, і його щелепи затверділи, а очі наповнились певним співчуттям до Ріната Йосиповича, а може, й до Філа разом із ним.

Майже відразу з’явився Молодий, що дзенькав пляшками й шарудів пакетом, бадьорий від біганини, попри траур. Він теж звернув увагу на сплячого Ріната Йосиповича й спитав, від чого той утомився й коли встиг так зморитися. Йому пояснили. Молодий, знову дзенькаючи пляшками в шарудкому пакеті, підкрався до Ріната Йосиповича й принюхався до його дихання.

– Він, схоже, лавровим листом це все заїдав, – випрямившись, заявив Молодий про своє відкриття. – «Любов і голуби».

– У мене знайомий був, – одразу заявив Ігор Васильович, – він теж нишком пив і так часто налягав на лаврушку, що в нього умовний рефлекс виробився, як він сам казав: коли чув запах лаврового листа, йому здавалося, що він уже п’яний.

Ігор із легким роздратуванням відзначив про себе, що в Ігоря Васильовича занадто багато дивних знайомих, і чи не потрапить сам Ігор, та й усі вони до цього списку, якщо з ними щось трапиться.

– Господи, Васильовичу, – не витримав Ігор і висловив цю думку вголос: – Ти все з якимись дивними людьми знайомишся. Тебе послухати – так навколо всі якісь ненормальні. Таке враження складається, що ти з нами дружиш, бо ми теж психи.

– Та люди, взагалі, дивні, – охоче оскалившись, відповів Ігор Васильович. – З цим же ти не сперечатимешся? І про себе ж не скажеш, що ти нормальний? Коли Міша передав мені вашу розмову про кіно, мені навіть підозріло стало, чи ти не дивишся фільми під чимось.

– А що за розмова? – спитав Сергій Сергійович.

Ігор чомусь почервонів, хоча нічого соромного не було, йому просто було прикро, що Філ передав його слова ще комусь.

– Та там усякого було, – повернувся Ігор Васильович до Есеса, – там різні наїзди на американську фантастику кіношну. Але одне зауваження було – взагалі. Я наче багато дивився шедеврів із-за кордону, але чомусь це в очі не кидалося. Коротше, знаєш, такий жанр, типу, диктатура і повстанці борються з нею. Це ж відверта відсилка до того, що станеться, якщо комуністи прийдуть до влади або совєти захоплять Штати. Завжди в каналізації є жменька тих, хто чинить опір. І найцікавіше, що в цьому повстанському співтоваристві якраз і панує комунізм, із яким вони, начебто, борються. Їжа безкоштовна, медобслуговування безкоштовне, освіта теж безкоштовна й загальнодоступна.

– Давайте, коротше, пити, – запропонував Сергій Сергійович, помовчавши.

– Або ось фільм «Чужі», – спробував продовжити Ігор Васильович, але чи так випадково вийшло, чи Ріната справді зачепило те, про що розповідав Есес на зібранні, та він при слові «чужі», як і раніше, скривив незадоволену сонну гримасу, а до того ще й видав примхливий стогін.

– Ні вже, давайте краще пити, – повторив Сергій Сергійович, зиркнувши на Ріната.

Розсідаючись за столом, вони випили по парі чарок за упокій душі Філа й замовкли, не знаючи, про що говорити.

– Легко йде, – сказав Сергій Сергійович, – хороший, значить, був хлопець. Тільки одне погано, якщо так само легко піде, то тобі, Ігорю Васильовичу, мене додому доведеться тягти.

– Таксі викличемо, всього й справ, – безтурботно відповів Ігор Васильович.

– Я б не покладався, – заперечив Ігор, – я в перший день, коли сюди приїхав, ледве вас знайшов.

– Я пам’ятаю, як ти мені рукою махав, – засміявся Ігор Васильович, – з-за шлагбаума. Я ще тоді подумав, якого дідька тобі тут треба.

– А ти коли пішов, я подумав: «От же мудак», – сказав Ігор, хоча й не пам’ятав, подумав він так чи ні.

– Найцікавіше, – зауважив Сергій Сергійович, – що я ж усіх попередив, що має новий співробітник з’явитися, машину описав, яка вона, навіть ніби номер повідомив.

– Мені він просто якось здалеку не сподобався, – зізнався Ігор Васильович. – Думаю, що за рохля: боїться навіть на територію заходити, які тут уже допити. Він же, думаю, після першого ж у міліцію побіжить або в інше місто спробує переїхати від гріха та забути все, як страшний сон.

– Ну спасибі, – сказав Ігор. – Ми тут кого згадуємо, мене чи Мішу?

– Добре, що Рінат спить, – сказав Молодий, розливаючи по третій, – він би зараз такого про Мішу нагадав, що було б ніяково.

– «Ніяково» – не те слово, – сказав Ігор Васильович. – Він знаєш, що заявив, Сергію Сергійовичу? Що він про Мішину смерть шкодувати не може, бо ще не простив йому свою дружину.

– Ну, це нормально, – відповів Сергій Сергійович. – Це важко переварити, знаєш, отак одразу.

– Тобто дружину він простив, а Мішу – ні? Так, чи що? – спитав Ігор Васильович. – Міг би хоч на словах. Міг би затаїти. Не обов’язково це говорити. Тим більше, його дружина теж, знаєш, у цьому брала участь.

– Мені здається, – почав Молодий і знітився під трьома поглядами, спрямованими на нього, – що сьогоднішня лекція на нього ніяк не вплине. Він же й так знав, що тут і як. Він із таких, яким аби вдома все було добре. Ну а те, що зрадила? Мені здається, він свою дружину б не кинув, навіть якби вона вилізла з людської шкіри й виявилася чудовиськом із щупальцями.

Ігор не знав, що таке щупальця, але не наважився спитати. Інші, мабуть, теж не знали. Швидше за все, саме від цього незнання й ніяковості Ігор Васильович буркнув, раптом ставши на бік Ріната:

– Побачимо, який ти будеш у його роки.

– А може, ми даремно людей ловимо, може, треба інопланетних паразитів вираховувати, – вирішив пожартувати Ігор, хоча туга тиснула його відразу з кількох боків. – А то жили-жили, і тут у дружини різко хоп – і заскок. Це ніяк не пов’язано з тим, що в неї щось вселилося?

Ігор Васильович і Сергій Сергійович охоче зареготали.

– У мене теж, – сказав Ігор Васильович, – у дружину хтось вселився, коли їй сорок три стукнуло, а в доньку – коли підлітком стала. Ти, до речі, побачиш, на що твій син перетвориться років у тринадцять, – оторопієш. Тобі наш Молодий, якого бурі гормональні вже майже минули, ангелом здаватиметься. І головне, оскільки завжди на роботі, здається, що ця зміна сталася за один день.

Згадка про гормони зачепила Ігоря за живе, бо в пам’яті одразу спливла розмова з дружиною про пролактин. Молодого теж щось зачепило в словах Ігоря Васильовича, він покашляв і нагадав:

– У нас тут, взагалі-то, не книжковий клуб. І ми тут не чергову книжку доктора Спока обговорюємо. Ви пити будете? Чи тільки язиками ляпати?

– Ми й те, й інше робитимемо, – запевнив його Ігор Васильович, – так що терпи.

Розділ 9

За день до виїзду Філ зварив грибний суп, а Ігор не любив грибів, тому Філ їв цей суп сам. Під час зборів Ігор Васильович помітив зеленкуватий колір обличчя Філа, видимий навіть у гаражному світлі, і те, як дрібним потом вкрився його лоб. Філ зізнався, що його ще й нудить і в шлунку таке відчуття, ніби він проковтнув ніж. Ігор Васильович спитав, що такого поїв Філ, а той розповів про гриби. Увесь цей розмов відбувався вже перед самим виїздом на допит, і вирішувати треба було швидко.

– Давай-но ти тут залишишся, – запропонував Ігор Васильович, – поки тебе на пронос не пробило.

– Та ні, все нормально, – Філ заходився вдавати з себе героя й навіть усміхався, але усмішка в нього була якась не бадьора, а більше жалісна, від якої не веселіше ставало, а тільки якось моторошно.

Навіть на Ігоря Васильовича ця усмішка справила враження, бо він сказав, щоб Філ збирав манатки та йшов або додому, або в підсобку, або до себе в кабінет, а спершу хай вип’є активованого вугілля чи взагалі викличе швидку.

– Та це не гриби, – заперечив Філ, – що з ними буде, з консервованими? В консерви бліді поганки не кладуть. Це більше на кишковий грип схоже.

– Усяке, знаєш, буває, – сказав Ігор Васильович. – Я тут читав, що якийсь мужик батон зжер, а батон у пекарні хтось снодійним начиняв. Ледь відкачали. А з кишковим грипом ти й поготів не потрібен. Хрін тебе знає, почнеш прямо в квартирі свої біологічні сліди з обох кінців залишати. То давай, змотуй вудки, і без тебе впораємося.

Філ для годиться поупирався, але хворим на допит вирішив не виїжджати.

– Іди вже, блін, під дах, стахановець хріновий, – поплескав Ігор Васильович Філа по спині. – Давай-давай, не затримуй бойових товаришів.

Філ поплентався в котельню.

– Може, Ріната взяти для різноманіття? – подумав уголос Ігор Васильович.

Рінат Йосипович, що стояв тут же, під дахом гаража, трохи пожвавився, тільки незрозуміло було, радий він пропозиції Ігоря Васильовича чи ж ця пропозиція його лякає.

– Взагалі-то, за протоколом належить, щоб ішли троє, – промимрив Рінат Йосипович.

– За протоколом багато чого належить, – бадьоро відповів Ігор Васильович. – Іди краще прийми те, що Філ мав здати.

Поплентався й Рінат Йосипович. Ігор Васильович подивився на тих, що залишилися, з іронією. І Молодий, який уже сидів у машині – ногами на своїй бандурі, й Ігор виглядали чомусь непевно, коли дізналися, що Філ із ними не їде.

– Так, Молодий, не хвилюйся, для тебе нічого не змінилося, пістолетик віддай дядькові, – пояснив Ігор Васильович ситуацію. – Машину поведу я. А на тобі, Ігорку, складання подвійного звіту – за себе і за того хлопця.

– А що на мені-то? – злегка обурився Ігор. – Давай хоч навпіл поділимо.

– Там видно буде, – ухильно відповів Ігор Васильович і поліз на місце водія, помітно хитаючи «Газель» на свій бік, коли залазив.

Ігор видерся до Молодого в салон.

– Зразу газировочки купимо чи дорогою заскочимо? – обернув голову Ігор Васильович, заводячи мотор фургончика. – Таблетки від нудоти, може, кому видати? Паперові пакетики?

– Васильич, крути вже баранку, дивись на дорогу й знай своє місце, – огризнувся Молодий.

Ігор Васильович, як завжди, охоче розсміявся й повів машину до виїзду. Там довелося трохи почекати, коли прийде Рінат Йосипович, щоб підняти шлагбаум, але той усе не йшов, може, остерігаючись, що його візьмуть за компанію. Тоді Молодий, свистяче лаючись, вибрався з машини, підняв шлагбаум, подивився, руки в боки, як «Газель» виїхала з території, опустив шлагбаум і знову забрався всередину, задиханий від незрозумілого Ігорю гніву.

Ігор Васильович прудко погнав, виїжджаючи з міста. Машину вже не так сильно хитало з боку на бік на крижаних купинах промзони, сніг підтавав і розсипався під шинами, було чути, як випліскується з колії підмерзла зверху, але не встигла промерзнути до дна вода. Було так спекотно, що Ігор і Молодий прочинили віконця.

Коли Ігор Васильович вивів «Газель» на трасу й вони поїхали більш-менш рівним асфальтом, залишаючи місто збоку, Ігореві стало зовсім добре й навіть безтурботно. Повітря, яке після всіх зимових днів здавалося теплим, піддувало в праве плече й колихало волосся на потилиці. Варто було побоюватися, що його самого скоро скрутить остеохондроз, якщо він і назад поїде так само, з відкритими вікнами, однак Ігор думав, що авось не скрутить.

– У тебе зараз лице, як у «Паровозика з Ромашкового», – буркнув Молодий.

– Багато ти бачиш у такій темряві, – сказав Ігор.

Ігор знав, за чим вони їдуть, знав, чим усе це закінчиться, але йому чомусь здавалося, що все буде добре. Сергій Сергійович повідомив, що цього разу не буде ніяких жінок і дітей, і це надавало Ігореві сил.

– Куди це ми котимося? – крикнув Ігорю Васильовичу Молодий. – У бік кладовища, чи що? Ти нас закопати вирішив?

Ігор Васильович блиснув зубами й оком у їхній бік.

– У приватний сектор їдемо, – пояснив він охоче.

– А-а, – сказав Молодий. – У вітчима там хатинка є й город. Хоча дивлячись у який сектор.

– У Малинки, – сказав Ігор Васильович.

– Тоді не там, – відказав Молодий. – У мого в Шахтарях хатинка й город. А в Малинках – ні шиша.

Довгий час праворуч від дороги, серед дерев, виднілися вогні міста, яке вони об’їжджали, а ліворуч були тільки дерева й великі, ще засніжені поля. Потім дерев ліворуч стало зовсім мало, а полів усе більше. Згодом пішли, вивертаючись із-за обрію, самі лише поля з дуже рідкими перелісками, що чорніли вдалині. Потім мигнула самотньо стояча, ніби відірвана від усіх населених пунктів, бетонна автобусна зупинка, сіра ззовні від темряви й чорна всередині від тієї ж темряви. Ігор устиг побачити, що до козирка зупинки прикріплено розклад автобусів, зроблений із жерсті, і не позаздрив пасажирам, які приходять сюди взимку чи восени крізь засніжене, продувне поле або багнюку, витоптану у вигляді пішохідної стежки.

Після зупинки дорога йшла насипом, через це все, що було біля дороги, здавалося таким, що лежить у долині. Плавний, майже непомітний поворот повільно вивів із-за лісу далекий селище, що складався зі скупчених одно- та двоповерхових хатинок. Трохи віддалік стояв ще триповерховий дім міського типу. У цьому домі, у правому його верхньому куті, підсвічене потойбічним, найімовірніше коридорним, світлом, ледь сяяло жовтувато-червоне вікно.

Триповерховий дім стояв на одному кінці селища, а з іншого стирчав довгий хвіст пасажирського потяга. Всередині вікон потяга теж горів слабкий нічниковий світ. При виді цього світла серце Ігоря взяла незрозуміла йому самому солодка туга, яка, напевно, пробирає собак при виді повного місяця.

Над селищем стирчала труба котельні, але не така, як у них, цегляна, а, скоріш за все, металева, з червоним вогником угорі, схожим на тліючий кінчик цигарки, слабкий дим із труби ледь було видно. Ігореві більше подобалася тепла погода, але при цьому йому, як людині, що виросла в місті, подобалися й різні заводські дими, які в морозні дні особливо пишно перли з труб прямісінько в небо.

Без затримок минувши залізничний переїзд, машина різко взяла вправо, наче повертаючись у місто з боку, протилежного тому місцю, де був відділ. Знову з’явилися вибоїни міської дороги, розбитої вантажівками й іншим транспортом, що заїжджав у місто. Потім у Ігоря взагалі виникло відчуття, що вони їдуть ґрунтівкою, присипаною талим снігом, змішаним із багнюкою, – так можна було вирішити з того, що колеса чавкали у вибоїнах, ніби ті були глиняними.

– Уявляю, які ви обидва будете красені, якщо ми зараз застрягнемо, а я вас змушу штовхати машину, – сказав з-за плеча Ігор Васильович, але в його голосі звучало більше напруги, ніж жартівливої інтонації.

– Та хрін ти вгадав, – рішуче відповів Молодий. – Якщо ми застрягнемо, я сам за кермо сяду, а ви будете штовхати, бо від мене все одно користі не буде, я тут серед вас найхудорлявіший.

Тепер Ігорю здавалося, що вони їдуть неторованим лісом. Передні фари освітлювали тільки суцільну стіну ялин, і так тривало настільки довго, що Ігореві вже не здавалася смішною жарт Ігоря Васильовича про паперові пакети, сказаний ним на початку поїздки. Якщо Ігореві було просто не дуже весело, то Молодий лаявся вголос.

Притримуючи свою бандуру руками, ногами, чим тільки можна, Молодий просив Ігоря Васильовича обирати дорогу обережніше.

Потім у ялинках намітилося щось на кшталт просвіту й майнули якісь ліхтарі. Один раз їх зліва обігнав легковик, і це було дивно, бо здавалося, що він зовсім не стрибає на вибоїнах, а летить на повітряній подушці. Молодий гостро відреагував на рівну їзду машини, що зникла попереду, й спитав Ігоря Васильовича, чи правда той їде по дорозі, а не вибирає шлях цікавіший.

– Та це хтось із місцевих, – швидко виправдався Ігор Васильович. – Він, мабуть, тут усі ями знає й із заплющеними очима може їздити.

Ігор Васильович так сказав і тут же натиснув на гальма й, здається, навіть смикнув ручник, так що всі пасажири полетіли по салону, як мішки з картоплею, бандура з дивовижною легкістю ковзнула по підлозі й тюкнулася об щось попереду, а з-під сидіння Молодого з гуркотом викотилося відро, яке належало надягати на голову допитуваному.

– Фух, мало кого не збив, – пояснив Ігор Васильович, випереджаючи лайку на свою адресу.

– Кого ти мало не збив? – загукав на нього Молодий, обмацуючи бандуру так, ніби вона була непристебнутою дитиною й могла вдаритися об щось тіменем. – Як у кіно, блін. «Ой, я мало не збив оленя». А потім на нас полюють місцеві реднеки в таких самих комбінезонах, як у нас.

– Тільки в брудних комбінезонах, – додав Ігор, потираючи забиту голову й озираючись у пошуках того, об що вдарився.

– То собака, мабуть, була, – сказав Ігор Васильович, висунувся у вікно й посвистів.

– Їдь уже, га? – попросив Молодий, обтрушуючись і сідаючи з відром у руках навпроти Ігоря. – Головне, незрозуміло: наче ледь плелися, а як ти загальмував – мало крізь лобове не вилетіли.

Ігор Васильович обережно рушив із місця.

– Дарма, до речі, ти Філа з нами не взяв, – познущався Молодий услід. – Я зелений від твоєї їзди, Ігор теж зелений. Філа б тут, певно, зовсім вивертало.

Близькість приватного сектора вгадувалася за великою сміттєзвалищем, що з’явилося за вікном, ледь помітне серед лісу, але все одно було зрозуміло, що це звалище, оскільки під колесами не тільки чавкала грязюка, а й хрустіли уламки пляшок та ще якогось сміття. Поклади хламу якось по-особливому поблискували й чорніли між деревами, біля самої дороги стояла людина, щось підбирала із землі та складала у великий мішок біля своїх ніг. Молодий припав до скла, щоб краще її роздивитися.

– З глузду з’їхати, – захоплено мовив Молодий. – Зараз ніч, а він тут стоїть. Просто трилер. Влітку тут, певно, комарам від мух не проштовхнутися.

Одразу ж за сміттєзвалищем ліс закінчувався: з одного боку дороги з’явилася трансформаторна будка, чиє гудіння Ігор почув підсвідомо навіть крізь гуркіт машини, а з іншого – похилий телеграфний стовп із провислими, наче вуса одного із солістів «Піснярів», дротами.

Дорога трохи вигиналася, спускаючись, а внизу було не проштовхнутися від мішанини чорних будинків і високих парканів. Там і сям горіли рідкісні ліхтарі на високих стовпах. У світлі фар була видна швидко зникаюча хвостата задниця білої собаки, що тікала.

– Я ж казав, – чомусь промовив Ігор Васильович, коли фари вихопили собаку з темряви, а вона озирнулася, блиснувши зеленими цяточками очей.

– Ти хоча б знаєш, де тут шукати потрібний дім? – спитав Молодий, випередивши питання Ігоря.

– На карті дивився, – сказав Ігор Васильович, – але я не дуже уважно дивився, бо думав, нас Філ повезе.

– А ми будинок не переплутаємо? – з острахом промовив Молодий.

– Господи, ти-то чого хвилюєшся, не тобі ж іти, – не витримав Ігор Васильович.

Будиночки, що здалеку здавалися безформними, зблизька анітрохи не набули чіткості. Коли під колесами машини зашумів гравій, а населений пункт обступив їх з усіх боків, Ігорю стало здаватися, що він спить і його мозок вигадує деталі сну. Нахилені в бік дороги темні дошки парканів, цегляна стіна, рабиця – виринали з темряви й змінювалися близькими кущами, що шкребли по шибках, остовом вантажівки з іржавою кабіною, ті, своєю чергою, змінювалися скелетами теплиць і похиленими сарайчиками. Кілька разів Ігор бачив нібито одну й ту ж водозабірну колонку, що стояла під слабким кутом до льоду в її основі, і вирішив, що вони заблукали й не добираються до місця, а кружляють. У цьому антуражі колонка скидалася на скромний надгробок. Там і сям не надто старанно гавкали ліниві сільські собаки.

– Все. Виходимо, – сказав Ігор Васильович, зупинивши машину.

Ігор витяг із рук Молодого відро, взяв його під пахву й поліз назовні. Задніми колесами машина стояла просто в величезній калюжі, у якій плавали трикутники тонкого льоду. Ігор обережно спустився, перевіряючи глибину цієї калюжі, й пішов до Ігоря Васильовича, притоптуючи шматки льоду підошвами чобіт.

Молодий постукав їм у вікно.
– Що тобі? – тихо спитав Ігор Васильович, вгадавши паузу, коли собаки не гавкали.
– Ви мені хоч пістолет залиште, – заявив Молодий.
– Від кого ти відстрілюватися зібрався? Від бабаїв? – злим півшепотом запитав Ігор Васильович. Видно було, що шум собак його дратував. – Замкнись зсередини й чужим дядям не відчиняй.

Молодий прошипів у відповідь щось зле й безпомічне. Ігор усміхнувся, однак у глибині душі був радий, що саме він іде з Ігорем Васильовичем, який випромінював відчуття безпеки навіть у такому похмурому місці.

Шумно мішачи чобітьми суміш гравію й талого снігу, вони пройшли трохи далі вулицею й звернули праворуч. Ігор чомусь озирнувся на машину, яка, попри те що була забризкана багнюкою, біліла серед порожньої вулиці, мов місяць.

За поворотом стояв одноповерховий сільський клуб із колонами, перебудований на церкву. Те, що це тепер церква, а не клуб, можна було зрозуміти з маківки з православним хрестом, прибитої до козирка й почорнілої на тлі майже чорного неба. У вікнах церкви тьмяно горіло світло й хтось ходив. Ігор не здивувався б, якби це виявився якийсь місцевий Хома Брут, що відспівує місцеву панночку.

– Чого ти їжишся, – скосився на Ігоря Ігор Васильович, – думаєш, тут зараз страшно? Ти б тут удень побував. Удень твоїй інтелігентській натурі ще б страшніше стало від виду місцевих облич.

З цими словами Ігор Васильович ковзнув у непроглядну темряву під погаслим ліхтарем, Ігор ступив за ним і спіткнувся об щось тверде й металеве, боляче вдарившись у кісточку. Ігор Васильович, весело поблискуючи очима на його шипіння, вже відгинав дошку у високому паркані, вкритому згори колючим дротом. Потім швидко прослизнув у щілину й затягнув Ігоря за собою, так що той навіть не встиг спитати, чи немає там «Обережно, злий собака». Бо, судячи з гавкоту навколо, собаки були всюди.

Вони стояли на краю довгого городу, ніби піднятого горбом від того, що в місцевий глинистий ґрунт щороку насипали добрива й гній, але лише по центру, а по краях – нічого. Через сніг, що ще лежав на землі, цей горб здавався ще вищим. На іншому кінці ділянки, де по периметру стирчали кущі малини, стояли, зліва направо: дровітня, будинок із ґанком до городу та вертикальна будка туалету. Над ґанком горіла тьмяна лампочка під ковпаком, і ковпак злегка хитався від вітру.

Ігор Васильович рішуче рушив до будинку. Ігор, намагаючись не відставати, поспішив пристосуватися до його широкого кроку, що було непросто, бо сніг лип до ніг. Йому навіть стало цікаво, чи не знайдуть потім їхні сліди, коли почнеться розслідування вбивства.

Ближче до будинку сніг був щільно втоптаний, а до туалету вела стежка, наче прокреслена лінійкою. За висотою заметів уздовж неї було видно, як багато снігу випало цієї зими.

Ігор Васильович піднявся двома з трьох сходинок ґанку й оббив чоботи об третю. Потім, поглядаючи на Ігоря, натягнув рукавиці. Ігор уже ступив до нього, але той жестом показав, щоб він не йшов за ним. Ігор стояв прямо навпроти дверей, тоді як Ігор Васильович махнув рукою, щоб він відійшов убік. Той слухняно ступив праворуч, але Ігор Васильович знову махнув рукою – цього разу вже з легким роздратуванням. Ігор зробив ще крок, і тоді Васильович задоволено кивнув. Ігореві це нагадало шкільні фотосесії, коли фотограф рухав учнів то вліво, то вправо.

Ігор Васильович підійшов до дверей і на всяк випадок перевірив, чи замкнені вони. Двері виявилися незамкненими. Він обернув до Ігоря похмуре обличчя – здавалося, що він не знає, куди подіти напарника. Привідчинивши двері, Ігор Васильович обережно зазирнув усередину. Із темряви озвався старечий голос, якийсь урочистий. Ігореві здалося, що він сказав: «А я вас чекав, хлопці».

Усередині пролунав чіткий одиночний хлопок, від якого собаки навколо зовсім зірвалися з ланцюга. До їхнього гавкоту додалися голоси тих, хто досі мовчав. Ігор безпомилково впізнав у звуці постріл і заціпенів: він ще ніколи не потрапляв у перестрілки. Ігор Васильович миттєво метнувся в будинок і щез, наче біля порога був погріб, у який він провалився. Ігор залишився сам-на-сам із погодою, що хитала ліхтарем, рипіла дверима, оббитими дерматином, і свистіла в телеантені на даху.

На лиштвах двох вікон, обернених до Ігоря, були вирізані геометричні квіти, що розтріскалися від часу, фарба з них давно злізла. Коли в одному з вікон раптово загорілося світло, Ігор навіть здригнувся. Та у вікні з’явилася фігура Ігоря Васильовича, який жестами кликав його всередину.

Ігор зайшов у дім. У сінях було несподівано холодно, як у холодильнику. Він озирнувся, не знаючи, куди себе подіти. Двері в житлове приміщення видавала вузька смужка світла вздовж косяка й тьмяна цятка замкової щілини.

Зачіпаючи головою щось на кшталт віників, підвішених під стелею, Ігор рушив на світло. Якщо на вулиці було вітряно й мокро, а в сінях холодно й сухо, то в самому будинку було спекотно й трохи пахло вуглекислотою, ніби хтось підніс йому під ніс склянку радянської газованої води без сиропу. Ігор потоптався по підлозі, струшуючи сніг із чобіт на круглий килимок зі шматочків тканини, схожий на мішень.

– Давай хоч кватирку відкриємо, – запропонував Ігор одразу, ще не бачачи ні Ігоря Васильовича, ні допитуваного. – Задихнемося ж тут до біса.

– Пий, давай, – не слухаючи його, примовляв Ігор Васильович із сусідньої кімнати.

Ігор пішов на голос вузькою доріжкою, теж зв’язаною з кольорових клаптиків тканини, озираючись довкола, щоб запам’ятати все для звіту. Коли він глянув назад на двері, то побачив, що під вішалкою, де висіло кілька клітчастих пальт із хутряними комірами, стояв, акуратно притулений між валянками й гумовими чоботами, автомат Калашникова без магазину.

Половину кімнати займала біла піч, завішена згори чимось на кшталт ситцевої фіранки. Саме від печі йшло нездорове тепло, від якого ставало млосно. Біля вікна стояв стіл, зроблений із товстих дощок і пофарбований густим шаром коричневої масляної фарби, що поблискувала від світла голої лампочки. У кутку був улаштований сільський умивальник із якоїсь зеленої пластикової посудини – ніби з дитячої лійки чи відерця. Просто під умивальником стояло оцинковане відро, а на стіні поряд були прибиті на цвяшки: невелике овальне дзеркало з почорнілою амальгамою й поличка з бритвовими речами.

У сусідній кімнаті стояло старе ліжко. На ньому Ігор Васильович, тримаючи їхнього клієнта за горло й натиснувши коліном на живіт, вливав чоловікові у рот воду, піднісши носик емальованого білого чайника просто до губ. Клієнт відбивався, точніше, бився під Ігорем Васильовичем, але видно було, що вже видихався. На підлозі валялися кілька подушок різного розміру. Ігор чомусь підняв їх і поклав назад на ліжко – до безсило сіпаючихся ніг клієнта в бурих вовняних шкарпетках. Одягнений майбутній допитуваний був у чорне товсте трико та клітчастий светр, і в такому вигляді він нагадував застуканого зненацька альпініста. Додавала схожості ще й густа борода – як у тата з мультфільму про дядю Федора.

Телевізор у кутку був увімкнений на каналі «РЕН ТВ». Крізь одноманітне телебурмотіння до свідомості Ігоря долинули слова «Нібіру» і «рептилоїди». Побачивши його погляд на екран, Ігор Васильович із досадою кинув:
– Вимкни цю шарманку, у мене від неї дах їде.

Ігор став шукати очима пульт, але Ігор Васильович, задихаючись, прошипів:
– Із розетки висмикни, йолки-палки.

Коли стало тихо, Ігор Васильович помітно заспокоївся, трохи почекав, дивлячись на круглий будильник на тумбочці біля ліжка. Потім відпустив клієнта й сів, упершись ліктями в коліна й зрідка витираючи піт із чола. Ігор стояв, не знаючи, куди подіти себе зі своїм відром. Господар дому лишався лежати, сил тікати чи боротися в нього, схоже, вже не було.

Зовні клієнт являв собою щось середнє між Ігорем та Ігорем Васильовичем. Виглядав трохи старшим за Ігоря Васильовича, але, можливо, так лише здавалося через те, що йому добре нам’яли боки.

– Уф-ф, – видихнув Ігор Васильович, весело дивлячись то на клієнта, то на Ігоря. – Добре, що Філа вдома залишили. Він прихильник різких заходів. Зараз би вже валявся в сінях із діркою в пузі – от була б морока.

Ігор подумав, що й сам Ігор Васильович не дуже церемонився, коли входив. І те, що він сам зараз не лежить у калюжі крові, – суцільна випадковість. Ігор не уявляв, що б робив, якби з напарником щось сталося. Телефона, щоб викликати швидку, у них не було, та й викликати її було б, мабуть, безглуздо.

– Ще добре, – додав Ігор Васильович, – що він із вікна по тобі не шарахнув. Теж, знаєш, не з приємних варіантів. Звичайно, навряд чи він би влучив із першого разу, але якби влучив – було б неприємно з твоєю жінкою потім розмовляти.

– Ти де автомат узяв, ріднесенький? – звернувся він до господаря. Той гордо промовчав, чомусь зиркаючи на Ігоря ненависним поглядом.
– От же, блін, населення, – продовжив Ігор Васильович. – Так, ніби подивишся – мирні селюки. А я якось бухав зі слюсарями, зайшла мова про зброю – так майже в кожного припрятаний ствол. Двоє, головне, конвоїрами служили, ще й односельці, призвані разом, умудрилися пістолети з армії вкрасти. Я їх питаю: на біса? Вони ще в сімдесяті служили, коли й мови не було, що може щось статися – ні революцій, ні якоїсь іншої бяки. Вони кажуть: на всякий випадок. Отой сільський «всякий випадок» мене до глибини душі вразив. Може, в когось і танк у стозі схований.

Ігор майже не слухав. Він дивився на чоловіка, що лежав на ліжку, і думав, що це вже труп, а весь цей монолог Ігоря Васильовича лише для того, аби хоч трохи розмити відчуття неминучого вбивства. Ігор сам відчував лише ніяковість від того, що станеться після допиту. Він досадував на цього чоловіка за те, що з ним довелося морочитися, щоб угамувати. Думав, що той лише відстрочив свою смерть, заважаючи живим людям. Він дивився на господаря й, як не намагався, уже не міг сприймати його як живу істоту.

Ігор також зрозумів, що навіть якби перед ними зараз сиділа жінка чи дитина, він дивився б так само – але з жалем, звісно. Адже навіть Філ, із його великим досвідом убивств людей різного віку й статі, особливо важко переживав убивства жінок і дітей. Навіть Ігор Васильович не був настільки байдужим, як удавав. Але після кількох допитів співчуття вже було відсунуте Ігорем убік – наче йшлося про якусь безглузду війну, де будь-хто міг убити співробітників відділу. І кожен мешканець міста був їхнім ворогом, крім Олега, якого Ігор в очі не бачив.

Йдучи городніми заметами назад до паркану, Ігор думав, що раніше його жахав сам факт того, чим вони займаються, а тепер жахало те, ким він став.

— Ти щось знову якийсь задумливий, — помітив його настрій Ігор Васильович. — Я ж йому навіть маленький шанс дав на виживання. Задихнеться від диму — погано, не задихнеться — все, як ти любиш. Гуманізм на всі поля.

— Його взагалі можна було відпустити, — заперечив Ігор. — Видно ж, що людина невміняєма.

Річ у тім, що після допиту Ігор Васильович змусив господаря дому закурити, а потім вибив його одним ударом і кинув недопалок поруч із тілом на ліжко.

— Взагалі-то, таких придурків треба відразу вбивати, без жодного допиту, — виклав свою точку зору Ігор Васильович. — І так чутно: там стріляють, бо до них по яблука в сад залізли, сям стріляють, бо їм машину подряпали. Добре, що в нього дах поїхав під наш прихід, а не тоді, коли до нього сусід по сіль прийшов.

— Ти, як Філ, завжди себе правим відчуваєш, так? — з досадою сказав Ігор.

— Не пам’ятаю, щоб Філ у чомусь себе правим відчував, — сказав Ігор Васильович. — Але я — так, відчуваю себе правим. Це як лікарю потрібно відчувати себе правим, коли він ставить діагнози. Тут усе ж таки не жарти, ми людей убиваємо. Це, знаєш, серйозніше нікуди. Тут без внутрішньої впевненості ніяк. Кажуть, що лише підлітки ділять світ на чорне й біле, так от, у військових увесь світ чорно-білий, і нічого сміятися — це правда. Сьогодні ці друзі, завтра вони ж вороги, і тільки в якогось лейтенантика, що спивається від тупості навколишніх вояк, виникнуть сумніви, але лейтенантик хай іде лісом і далі п’є, військова машина працюватиме й без нього. Не це погано — погано, коли вся держава перетворюється на військову машину, тоді добра не жди.

Молодий чекав їх, підпираючи собою капот «Газелі» й нахабно покурюючи вбік.

— Прекрасно, — сказав він, викидаючи недопалок, — Філа нема, так він тобі мозок полоще.

Ігор сором’язливо посміхнувся.

— Що там за хлопок був? — спитав Молодий. — Пацієнт відстрілювався? З чого?

— З калаша, — коротко відповів Ігор Васильович.

— А чому не чергами? — спитав Молодий.

— А от, до речі, хрін його знає, — коротко замислився Ігор Васильович, уже взявшись за ручку дверей. — Може, патрони беріг, а останній на себе хотів залишити.

— Добре, що я з вами не пішов, — сказав на це Молодий.

— Можна подумати, — вигукнув Ігор Васильович, не відриваючись від дверної ручки, але й не відкриваючи двері, — що існує хоча б маленька ймовірність того, що ти колись із нами підеш.

Молодий мовчки проковтнув сарказм Ігоря Васильовича й поліз у машину, відштовхнувши Ігоря, і той засумнівався щодо власного позитивного впливу на Молодого.

Дорогою назад Молодий намагався почати якийсь веселий розмову, піджартовував з Ігоря й питав, чи не знудить його цього разу. Ігор відмовчувався, відповідаючи лише посмішками, яких усе одно не було видно в темряві. На нього знову найшло отупіння, і тільки коли почали проїжджати селище, Ігор трохи пожвавішав, придивляючись, пішов поїзд із селища чи ще ні, хоча було дурно сподіватися, що поїзд стоятиме так довго. Поїзда, і справді, не було.

— Ні, хлопці, ну справді, це вже ні в які ворота, — підмітив Молодий, — туди їхали в тиші, назад їдемо — знову відмовчуємось. Хоч якось розвійте тугу.

— Клоунів, чи що, знайшов? — відгукнувся зі свого місця Ігор Васильович. — Зараз висаджу, буде тобі весело.

Ігор же не хотів розмовляти просто тому, що, хоча вони й зробили жахливу річ, більше нічого вже робити не треба було, окрім як їхати назад. Після цього допиту новий відбудеться лише за якийсь час. Тому можна було тупо насолоджуватися відсутністю насильства у своєму житті й їхати, трохи прослизуючи спиною то вліво, то вправо по спинці сидіння, залежно від того, чи додавав Ігор Васильович швидкість, чи пригальмовував, і залежно від того, наскільки рівним було дорожнє покриття. Нічого поганого трапитися вже не могло. Дружина все одно вже пішла. Убивство було скоєне. Не треба було замикатися в квартирі одному й віддаватися похмурим роздумам, бо вдома був Філ, з яким можна було обговорити те, чим вони займалися у відділі, а не ходити, відбріхуючись від дружини й будуючи похмурі міни.

Стало холодніше, й довелося закрити всі віконця в машині та ввімкнути пічку.

— Я, до речі, від батьків таки з’їхав, — у відчайдушній спробі зав’язати балачку сказав Молодий. — Ми тепер із другом квартиру знімаємо, живемо, як ви з Філом, тільки без сексу й, взагалі, веселіше. Бо ви вже старі, і нудні, і на шматки розвалюєтесь, а ми палимо на повну.

— Ви, головне, готувати навчіться, — тут же порадив Ігор Васильович, якому тиша, видно, теж не давала спокою, — а то мій знайомий так пожив на повну котушку в юності, тепер виразку шлунка лікує.

Молодий заходився ділитися своїми наївними враженнями від самостійного життя, Ігор Васильович став згадувати, що робив він і його друзі, коли були молоді. Ігор слухав їх і думав, що Ігор Васильович, швидше за все, про багато що мовчить, що у віці Молодого він уже встиг повоювати й бог знає що ще пережив. Ігор у віці Молодого вже мав дружину, яка намагалася завагітніти, бо всі її подружки вже ходили з животами. Ігор згадав, як вона лютувала через одну вагітну знайому, що світила животом на заліках і отримувала оцінки не за знання, а саме за живіт. Він згадав, як перші два роки подружнього життя вони лаялися з особливою люттю, бо Ігор нічого не розумів у жінках, а дружина його нічого не розуміла в чоловіках, як батьки з обох боків лізли в їхнє сімейне життя зі своїми порадами й сварилися між собою, сперечаючись, хто винен, що в них досі немає онуків. Молодий розповідав про якесь безудержне веселощі за допомогою «Чат-рулету», а Ігор думав, що від того життя, яке було років п’ятнадцять тому в нього самого, Молодий посивів би передчасно.

Пригадуючи особливо гострі моменти сімейних відносин того періоду — наприклад, як дружина металася по різним літературним і художнім тусовкам, вважаючи себе з якихось причин творчою особистістю, або як вона протягом року майже щотижня йшла жити до матері, — Ігор дійшов висновку, що його нинішня емоційна глухота, яка допомагає терпіти теперішню роботу, походить саме з того часу.

Вихідки Ігоря Васильовича і Молодого зовсім не вражали в порівнянні з тими бурями, які пережив він сам. У балаканині інфантильного ледаря і досвідченого головоріза було щось заспокійливе, щось із іншого життя, куди Ігор навіть випадково не міг потрапити. Шум автомобільного двигуна, гудіння голосу Ігоря Васильовича, монотонне бурмотіння Молодого та темрява за вікном, де рухалися лише нечіткі плями, діяли на Ігоря заспокійливо. Він поставив ноги на бандуру Молодого, а той так захопився розмовою, що навіть не помітив цього. Ігорю здалося, що він задрімав і чув усе, що говорять водій і другий пасажир, але все ж таки він заснув і пропустив, як машина під’їхала до відділу і як Рінат Йосипович повідомляв невеселу новину.

Ігор прокинувся від того, що Молодий тряс його за плече і замість звичних «давай прокидайся і виходь» твердив, що помер Міша. Спершу Ігор зовсім не зрозумів, про що говорить Молодий, потім до нього дійшов зміст його слів. Ігор подумав, що йдеться про сина, і серце в нього екнуло. Коли він зрозумів, що говорять не про його сина, йому стало так легше, що він навіть не відчув належного смутку.

Протираючи очі й позіхаючи, Ігор дивився, як Ігор Васильович із опущеною, як у коня, головою слухає, що йому розповідає тремтячий на холоді й нервово Рінат Йосипович. Трупів за цю ніч явно забагато, це не вкладалося в голові, бо нічого не змінилося ні в погоді, ні в котельні. Ігор, вихований російською літературою XIX століття, звик, що природа реагує відповідним чином на стан героїв, але сьогодні природа (представлена на території відділу снігом, кущами й вітром), якою була, коли Ігор востаннє бачив Філа, що йшов у котельню, такою й залишилася, коли Ігор стояв на вітрі біля сільського будиночка, і зовсім не змінилася при їхньому поверненні.

— Що сталося? — спитав Ігор у Молодого з роздратуванням через те, що його розбудили і через відкриті двері з машини відразу вивітрило все тепло, через що Ігорю стало холодно, і він затремтів так само, як Рінат Йосипович.

— Тобі ж сказали, — відповів Молодий.

Ігор стрибнув у сніг і підійшов до Ігоря Васильовича, на якому не було обличчя, і до Ріната Йосиповича, який, можливо, виглядав би веселішим, якби замість Філа помер Ігор Васильович з його вічним звертанням «Рінат».

— Що за херня? — спитав Ігор. — Від чого він помер? Від грибів, що ли?

— Та які, на хрін, гриби, — окрикнув Ігор Васильович, ніби Ігор сказав якусь недоречну дурницю або ж був безпосередньо винен у смерті Філа.

— Схоже на інфаркт, — більш спокійно сказав Рінат Йосипович, — Сергій Сергійович уже викликав Олега, люди приїхали, розпорядилися, констатували смерть від інфаркту і забрали тіло.

— Ну так, знаю Олеженьку, — сказав Ігор Васильович із гіркотою, — але він просто так не спригне.

Ігор Васильович твердою ходою відійшов у приміщення котельні, щоб дістатися до телефону і висловити Олегу, що він про нього думає.

Щоб не стояти, як ідол, від таких новин, Ігор змусив Молодого затягти бандуру з «Газелі» в котельню.

Молодий злегка заперечував для виду, пропонуючи залишити все як є, тільки загнати машину в гараж, але, видно, сам не знав, що робити в таких випадках, і погодився, щоб теж чимось зайнятися.

Після того як бандура була занесена в кабінет Молодого, задихаючись, Ігор замкнувся у своїй коморці і кілька разів пересів із місця на місце: зі стільця на підвіконня, з підвіконня на край столу, з краю столу назад на стілець. Якби Олег не забрав труп Філа, можна було б прийти і подивитися, і повірити в цю смерть. Хоча Ігор сумнівався, що наважився б оглянути покійника, але, можливо, й наважився б, хто знає.

Тепер же, в атмосфері тієї параної, куди вони самі себе занурили, можна було вирішити, що все це — чергова гра Олега, а Есес і Рінат у ній статисти, чия роль — повідомити неправду. З таким же успіхом Філа могли перекинути в якийсь інший відділ або просто позбутися його за непотрібністю. Ігор уже твердо вирішив для себе, що не буде вірити нічому, що відбувається у відділі, якщо воно не відбувається прямо у нього на очах.

І тут Ігор подумав, що насправді знав, що біль у лівій руці може бути одним із симптомів інфаркту, бо його дід помер точно так само. Не вірилося, що Філ, майже того ж віку, що й сам Ігор, може померти від хвороби серця, як шістдесятидев’ятирічний зморщений старичок, худющий від лиж і пробіжок у парку.

Ігор відділяв свою родину від інших людей, хоч і знайомих, але все одно чужих. Ці чужі люди вмирали якось інакше, не так болісно для Ігоря. Поєднати симптоми Філа і діда Ігор не міг ще й тому, що дід його не загрався з маленькими хлопчиками, а був ветераном війни та праці, і в голові просто не вкладалося, що такі різні люди можуть померти від одного й того ж. Тим більше що дід був для Ігоря авторитетом, а Філ викликав іноді навіть певне відразливе почуття через розповіді про свої пригоди в Інтернеті.

Через кілька днів Ігор здивується розповіді Ріната Йосиповича про те, що той не відчуває смутку щодо смерті Філа. Проте в перші години після відомості про цю смерть він сам якось не дуже переживав через втрату, і коли пішов у курилку, щоб не бути одному — адже після повернення додому йому знову довелося залишитися на самоті, — а в курилці стояли Ігор Васильович і Молодий, причому в Молодого очі були явно на мокрому місці, самому Ігорю довелося всіляко корчити сумне обличчя.

У курилці Ігор дізнався, що батько Ігоря Васильовича теж помер подібним чином, теж від серцевого нападу. Ігор Васильович переживав, що не помітив за Філом, але Ігорю тепер здавалося, що це така гра в скорботу.

Він згадав, як у третьому класі, один із його однокласників звалився з дерева вниз головою, і весь клас змусили стояти наче в почесному караулі, і це було нестерпно страшно. Ігор намагався не дивитися на покійника, але краєм ока все одно бачив зеленувате плямко його обличчя. Врешті одну з однокласниць під час такого стояння знудило майже в труну, караул припинили, але повели клас спершу на похорони, потім на поминки. На похоронах Ігоря пригнічували бабусі-плачки й родичі покійного, які ніби змагалися у риданнях, і мати померлого однокласника, що намагалася залізти в засипану могилу. На поминках Ігор не встиг сісти серед інших дітей, а опинився чомусь за столом разом зі старушками, від однієї з яких тхнуло сечею, а від іншої — прогірклим маслом; старушки сунули Ігорю якусь їжу, кажучи, що чим більше Ігор з’їсть, тим солодше буде покійному на небі. Це було ще гірше, ніж стояти в караулі.

Потім був ще батько однокласниці, який повісився через нещасливе кохання до сусідки по сходовій площадці. У караул нікого не ставили, але на похорони та поминки потягли теж увесь клас. Знову були плакальниці, знову жінка намагалася залізти в могилу, її відтягували родичі, а вона підгинала ноги і намагалася проповзти по втоптаній глині до прямокутної глиняної ями.

Ігор відчував полегшення від того, що в відділі такого не буде. Він майже був вдячний Олегу за утилізацію трупа, а особливо за те, що не буде плакальниць, не буде поминок, а якщо й будуть, то лише суто в чоловічій компанії, серед Ігоря Васильовича, Сергія Сергійовича і Молодого. Ігор Васильович сказав, що не дасть нікому з тих, хто з ним працював, зникнути безвісти, як би цього не хотів Олег, що він уже давно приготував спеціальні урни для праху — замовив у знайомого токаря контейнери у вигляді гільз, і таких гільз у «Голлівуді» ще близько тридцяти. Тож залишалося лише віднести контейнер знайомому граверу по металу, щоб він зробив потрібний напис, потім отримати прах Філа, або те, що Олег принесе замість цього праху. Прах Ігор Васильович планував передати вдові: як би вона не ставилася до покійного за життя, вона мала право знати, що він помер.

З цього оповідання Ігор зрозумів лише одне: Ігор Васильович не дуже довіряє Олегу і сам не дуже вірить у раптову смерть Філа; Ігор Васильович ніби точно знав, що якщо б з’явився Олег і забрав Філа, а іншим наказав мовчати — ті точно не пробовтнулися б. Ігор теж у цьому був упевнений.

Через цю невизначеність Ігор не став спати вдома з увімкненим світлом або працюючим телевізором, як непомітно зробив би, якби побачив труп Філа власними очима, і не кинувся знову в ретельне прибирання всієї квартири. Щоб довести собі, що Філ не отруївся власним супом, Ігор з’їв цей суп і цілий день чекав, як на нього подіє з’їдене. Звісно, суп не подіяв ніяк.

Ігор допустив помилку, коли порушив правило не дивитися місцеві новини після допитів. Місцевий телеканал розповів про курця, який заснув у ліжку і задихнувся димом. Журналіст серйозним, навіть трішки стурбованим голосом говорив, що пожежна команда приїхала протягом восьми хвилин після того, як помітили загоряння, але, на жаль, чоловіка шістдесяти трьох років врятувати не вдалося. Оператор показав кімнату, покриту сажею, чорний від копоті телевізор, ліжко з прогорілим отвором у ковдрі, схожим на кратер згаслого вулкана, зняте з висоти. Про автомат Калашникова журналіст промовчав. Навіть через голос диктора було чутно, як гавкають собаки. Потім чомусь показали, як втомлені пожежники курять біля будинку під чорним нічним небом. Один із пожежників дав коротке інтерв’ю, навіть не інтерв’ю, а кілька реплік про те, до чого призводить халатність деяких громадян. Монтаж обривав слова пожежника на півсловах, Ігорю це здалося образливим. Нічна зйомка додавала будинку й околицям ще більше занедбаності та жаху.

Виявилося, що між будинком і дровником протягнуті мотузки для білизни, що провисли з часом, оператор, очевидно, у художньому пориві впустив їх у кадр, і вони, вкриті інеєм, гойдалися на вітрі, підсвічені ліхтарем камери. Ігор не розумів одного — як сусіди не почули постріл і при цьому побачили дим.

На відміну від звичайного, Ігор не співчував загиблому від їхніх рук чоловікові. Смерть чи передбачувана смерть Філа якось відсунула це співчуття, значить, горе все ж таки було, просто Ігор його не усвідомлював.

Розділ 10

Горе та образа через те, що інші напилися і веселяться, прийшли до Ігоря разом із власним сп’янінням. Ігорю стало дивно, що люди сміються й жартують на поминках. Хай він і сам бачив раніше, як на інших поминках люди починали веселитися, відходячи від трупа і наче готуючись жити далі, прощання з Філом, на думку Ігоря, мало проходити інакше. Він очікував якогось мовчазного пияцтва з похмурими зітханнями й насупленими військовими обличчями. Якщо Молодому ще можна було пробачити легковажність, то від Ігоря Васильовича і Сергія Сергійовича такого він ніяк не очікував.

Підогрітий всередині спиртом, Ігор сам уже не пам’ятав, що поставився до смерті Філа досить холодно.

І все ж залишалася частка здорового глузду, адже, незважаючи на бажання приструнити колег і навіть накричати на них, він знав, що нічим хорошим це не скінчиться. Він частково розумів, що лише зіпсує всім настрій, адже люди, з якими він працював, сумували всі ці дні і, нарешті, знайшли віддушину в алкоголі, жартівливих спогадах про покійного. Ці крики на них були б сприйняті як привід для невеликої бійки, а зв’язуватися з Ігорем Васильовичем було дурно — з таким же успіхом можна було просто скотитися кулястим по сходах або самому кілька разів вдаритися мордою об стіл.

Щоб якось заспокоїти зростаюче роздратування на оточуючих його людей у підсобці і полегшити нудоту від випитого, Ігор піднявся зі свого місця за столом і, трохи хитавшись, вийшов на вулицю. Його ніхто не зупинив, і це трохи посилило його п’яний гнів.

На вулиці було вже зовсім темно, тільки над входом у котельню горіла невелика лампочка під бляшаним ковпаком, як над ґанком будиночка, де вони були у останній свій виїзд. На снігу, трохи далі від плями світла ліхтаря, м’яко лежав світло з вікон підсобки, де йшла пиятика. Звідти, з вікон, було чутно сміх і нечітку балаканину, причому де чий голос — розібрати було неможливо. На свіжому повітрі нудота Ігоря трохи відступила, і йому одразу захотілося закурити, хоча він знав, що як тільки затягнеться, його знову почне нудити. Тим не менш він витягнув сигарету і закурив. Однієї сигарети йому здалося мало, і він викурив другу.

Тут голову його трохи закружляло, Ігор спершився на цегляну стіну і закрив очі, щоб заспокоїти підступаючий обертальний ефект, і шкодував, що біля котельні немає лавки, на яку можна було б сісти. Хоч до туалету було всього два кроки, та й взагалі весь засніжений двір був у його повному розпорядженні, Ігор у якомусь пориві відірвався від стіни і поповз по снігових заметах до гаража, де його безжально почало нудити на чергу котячих слідів у снігу. З Ігоря виходила лише горілка, бо він цілий день нічого не їв і нічим не закушував.

Після кількох нападів блювання Ігорю стало настільки легше, що він почав розрізняти за парканом далекі вогні міста та повільне нічне мерехтіння автомобільних ліхтарів на міському мосту. Повітря з запахом відтавання було невимовно солодким. Покопавшись у заметі, Ігор набрав важкого, як глина, снігу і протер ним обличчя. Вологе обличчя помітно обдував вітер, схожий на теплий домашній протяг з відкритої кватирки. Зарікшись більше не пити, Ігор попрямував у бік котельні і тільки тепер помітив, що замерз, і спробував згадати, скільки часу він тинявся на вулиці. Ще він помітив, що йому за шиворот з якогось боку потрапила вода, і став оглядати зверху, де у котельні можуть бути бурульки чи лід, проте нічого такого ні біля котельні, ні біля гаража не було.

Ігор повернувся в підсобку, не в змозі приховати озноб, але ніхто не звернув уваги на його прихід, наче він і не виходив зовсім. Проте цього разу Ігор не розсердився — зрештою, поминки не для нього, його відходи та появи не мали викликати такого ажіотажу, якби у дверях з’явився покійник. Щоб зігрітися, Ігор знову сів за стіл і відразу ж зробив ковток із вже налитої чарки. Йому відразу захотілося включитися у розмову, але, на лихо, всі чомусь замовкли, дивлячись, як Ігор затримує дихання та переживає проходження алкоголю по стравоходу.

— Ігорю, все нормально? — спитав Сергій Сергійович.

Ігор кивнув у відповідь і покрутив рукою, показуючи, щоб вони продовжували перервану бесіду.

— Багато всього, — звернувся Сергій Сергійович до Молодого, — аж до того, звідки береться це споживацьке безумство, схоже на самознищення. Але це лише ілюзія самознищення. Поки їм тут цікаво, вони будуть підтримувати це всесвітнє весело тільки то тут, то там. Нам лишається лише їх ловити і намагатися зрозуміти або налагодити контакт із ними.

Сергія Сергійовича помітно розвезло, і це не дивно — пив він чомусь більше за всіх. Це було дивне, непривичне для Ігоря армійське сп’яніння, про яке він в основному лише чув, але рідко бачив у живу. Він чув, що деякі офіцери перебували в такому стані майже роками, практично не втрачаючи обличчя і піднімаючись кар’єрними сходами, поки їх не «скосила» біла гарячка.

Обличчя Сергія Сергійовича, і без того червоне, стало ще червонішим у деяких місцях: ніс, щоки, верхні частини вух; на лобі виступив піт, а у промові відчувався командний напір, наче Сергій Сергійович стояв на плацу і своїм голосом проштовхував товщину оточуючого його повітря. Іноді це було настільки голосно, що Ігор ловив себе на тому, що мимоволі морщиться. Морщився і Молодий. Ігорю Васильовичу, судячи з усього, такі інтонації були звичні, і він навіть трохи розслабився, спершись ліктями на стіл.

— Я навіть думаю, — продовжував Сергій Сергійович, — звідки взялося все це навколишнє безумство? Це ми самі, чи все ж під впливом чогось заразилися? Візьмімо нашу країну, наприклад. Скільки років боролися з комуналками, намагалися відділитися від сусідів, втекти від гуртожитку, від спільної кухні, від черги в туалет і ванну. Здавалося, усе вирішилося, і тут тобі на тобі — з’явилися соціальні мережі, які, по суті, та ж сама нісенітниця. Люди стільки років боролися за закритість, за самотність, за якусь свою будку, куди ніхто не сміє втручатися. І тут же з усіма своїми «болячками» лізуть в Інтернет і готові обговорювати те, що раніше пошепки обговорювали б лише сусіди по комуналці чи у дворі. Це жах, що твориться. І добре б анонімно, як до лікаря сходити, я не знаю. Але ні. Лізуть під своїми іменами та прізвищами, зі своїми фотографіями. Це наше людське, цікаве, чи все ж вплив зовні? Двадцять років тому ці ж люди впали б у жах від думки, що їхній сімейний альбом подивляться хоча б сто осіб, а зараз — будь ласка.

— У мене зять такий, — поділився Ігор Васильович, — на всіх фотографіях чомусь у сімейних трусах, хрен його знає чому, але так виходить. Навіть до друзів їздив на зимові шашлики, всі в шапках, куртках, а він у чоботах і труханах. День міста — він знову в трусах у міському ставку, і все це «ВКонтакте». День десантника, інші купаються в одязі, а він знову тільки з береткою, гітарою і трусами. Я йому кажу: «Ти ще на стовпи біля свого дому прикріпи свої фотки», він лише рже. Про доньку я взагалі мовчу. Як вона фотографувалася в Туреччині та Єгипті, і її мусульмани камінням не закидали — не розумію. У мене, прогресивного радянського чоловіка, навіть виникло бажання, коли вона показувала фотографії та відео, як вони весело відпочивали.

Сергій Сергійович погоджено кивнув.

— Я, звичайно, зараз банальність скажу, — додав він, — але раніше народ, незважаючи на тоталітаризм, наче все одно опирався. Щоб стежити за окремою людиною, потрібно було витратити купу часу, а зараз заходиш на його стрічку — і все, можна ледь не по хвилинах відтворити його життя, координати його телефону відстежити — і можна ще більше дізнатися. Андропову в страшному сні не могло приснитися, що громадяни добровільно носитимуть на собі датчики для відстеження їх у просторі і самі будуть доносити на себе. У нього став би розрив шаблону від такої наукової фантастики. Він би сказав, що таких ідіотів не буває і бути не може.

Ігор заперечив:

— Але ж якщо ви самі пішли на цю роботу, ви ж знали, що вас постійно будуть відслідковувати. Ви ж погодилися, щоб вас слухали і вдома, і на роботі. Як у вас взагалі дах витримує: знати, що існує цілодобове стеження, та ще й стільки років? Я от ще року не пропрацював, а вже трохи давить на голову.

Сергій Сергійович деякий час дивився на Ігоря з нерозумінням, потім протягнув:

— А-а, ти про це. Так про це забуваєш. Та й не думаю, що хтось цілодобово прямо-таки дивиться. Ти не Смоктуновський, щоб на тебе дивитися. Тим більше робота така. Вон у магазині охоронці особливо не переймаються, що на них камери спрямовані. А деякі громадяни спеціально камери у себе вдома ставлять, і звідти ведеться цілодобова трансляція. Ти б так зміг? Щоб не окремі люди на тебе пялилися, а хто захоче? Як тобі таке? Я кажу, безумство якесь панує, суперечимо самим собі на кожному кроці. Кричать про свободу приватного життя, а самі розвішують камери. Кричать про свободу слова, а самі іноді стирають гілки з обговореннями, де висловлюється думка, відмінна від їхньої. Або візьмімо Мішині витівки. Ладно, Міша, нехай (хоча нехорошо так про покійного), але візьмімо нормальних людей.

Чомусь населення так обурюється фотографіями голих дітей, ніби це щось надзвичайне. За ідеєю, гола дитина не може викликати у пересічного нічого, крім умилення, якщо з нею не відбувається якась мерзотність, якщо, грубо кажучи, в кадрі немає дорослого члена. Але ні, люди так обурюються, ніби єдине, що стримує всіх, — це десять років суворого режиму, а інакше б трахали прямо в пісочницях. Так обурюються, ніби вони дотримуються ціломудрості, а хтось її порушив.

Або візьмімо телебачення, яке чим би не займалося, одразу пародіює саме себе, наче виправдовуючись цією пародією за те, чим воно займалося до цього. Про політику я й говорити не хочу. І знову, повертаючись до Інтернету, це просто пекло. Васильович кудись заліз, а якийсь його колишній охоронець, пороху не нюхавши, став учити любити Батьківщину, а якийсь сержант запасу погрожував, що коли запилять «СССР два – нуль», він таких, як Васильович, буде ставити до стіни, запише його у штрафбат і буде гнати на ворожі доти.

Ігор Васильович, опустивши очі та почервонівши, збентежено засміявся.

— Причому зрозуміло, — гарячкував Сергій Сергійович, — що ці люди, які слиною бризкають і скрізь шукають зрадників, якщо зміниться влада, будуть першими в черзі за аусвайсами і пов’язками поліцаїв…

— Ось ви мене за лібералізм постійно в гівно макали, — втрутився Молодий, щойно Сергій Сергійович замовк, щоб заспокоїти емоції чи перевести подих, — а самі щойно, можна сказати, самі з нього вещаєте, тільки пил стоїть.

— Весь твій лібералізм, саме твій, Сашо, і твого покоління, не знаю, як у інших, тримається лише на бідному житейському досвіді та вірі в те, що всі люди — брати, — сказав Сергій Сергійович з новим напором. — На вірі в те, що людей можна переконати правильним слоганом і демотиватором, красивим флешмобом і фразами на кухні, що «Путін — п*дор» щось там душить. А люди ні фіга не брати, Сашо, і ніколи ними не були, окрім рідкісних випадків гуманності. Дружба братніх народів трималася лише на багнетах і впевненості, що якщо почати міжнаціональний чи якийсь інший конфлікт, то люлей отримають усі без винятку. Можна робити вигляд, що люди рівні і мають однакові права на те, це і третє, але чим більше робиш вигляд, тим сильніше росте напруження в суспільстві, бо ніде люди не рівні і не мають рівних прав, а мають лише лазівки до цих прав. І бахнути може там, звідки й не чекали. Є лише миттєві вподобання натовпу і кулеметники на вишках, а законопослушний громадянин має триматися між двома цими вогнями, щоб до нього вночі не постукали.

— До речі, — перебив, сміючись, Молодий і дістав телефон, — до речі, про ніч. Мені вчора вночі відразу кілька листів прийшло на електронку. Художники якось пронюхали мій емейл і одразу кілька повідомлень кинули.

— Ну-ка, ну-ка, — зацікавився трохи нудьгуючий Ігор Васильович.

— Ось! — сказав Молодий. — А ні, це не те… Ось! «Шановний!»

— Вже смішно, — зауважив Ігор Васильович.

— «Шановний!» — відмахнувся від нього Молодий. — Художникам області досадно і тільки. Якщо…» Тут лист обривається, видно, не дуже тверезий чоловік написав і надіслав. За ним одразу слідує наступний. З великим пафосом, видно, пафос наростав разом зі градусом, як у нас зараз. «Принизити художника, образити грошима і тролити його». І знову його ненадовго вистачило.

— А що за «тролити»? — спитав Ігор Васильович.

— До речі, так, — підтримав його нерозуміння Сергій Сергійович.

— Ну, це, коротше, — Молодий, дивлячись у стелю, від чого ледь не впав зі стільця, крутив рукою з телефоном, підбираючи слова, — це наче синонім словам «провокувати» та «дратувати».

— Напридумують же нісенітниці, — переглянувся з киваючим Ігорем Васильовичем Сергій Сергійович.

— Да ну вас, — огризнувся Молодий.

— Поки що листи не дуже веселі, — визнав Ігор Васильович. — Я, знаєш, очікував якогось інтелігентського одкровення, щоб потішити мою грубу солдатську душу, що я не такий дебіл, як вони. Ну, знаєш, щоб одразу доходило, щоб пробирало цією сквалыжністю і внутрішньою гниллю, як від сиру.

— Ох ти ж, йолки-палки, — мабуть, здивувався метафоричності Ігоря Васильовича Сергій Сергійович.

Ігор теж здивувався тому, як Ігор Васильович оформив свої очікування від листів художників, тому пролив частину горілки, яку вже сам наливав, не чекаючи Молодого, що було не зовсім по алкогольному етикету, але Ігор був уже в такому стані, що йому було байдуже, що про нього подумають старші товариші.

— Таке у мене теж є, я до цього й підходжу, — з досадою на загальне нетерпляче очікування сказав Молодий. — Ось. Воно після кількох годин прийшло, там ще кілька є, я виберу найпотужніше, щоб вам не нудно було. Перші я прочитав просто, щоб ви оцінили внутрішню боротьбу і метання художника.

Всі завмерли, як у театрі, коли піднімається завіса. Горілка, яку Ігор тяпнув під час цієї паузи, не пішла на користь, а ніби зависла в стравоході, немов просячись назад, але він не наважувався покашляти і лише притиснув гарячий кулак до онімілих губ, борючись з новим приступом нудоти.

— «Добрий день, — почав Молодий. — Оскільки я не запам’ятав вашого імені і не знаю, як вас тепер називати, то й свого імені я теж називати не буду, щоб не ставити вас у незручне становище».

Ігор Васильович і Сергій Сергійович досить ухмильнулися, мабуть, отримуючи якесь естетичне задоволення від читання Молодого.

— «Мені дивно чути… — продовжив Молодий. — …про успіхи західного авангарду порівняно з авангардом радянського часу і нашим нинішнім авангардом, коли цілком точно визнані Заходом такі прізвища, як…»

Молодий почав перелічувати прізвища, і це зайняло у нього хвилин три, а в цей час кожне нове прізвище викликало у Ігоря Васильовича і Сергія Сергійовича все більш інтенсивні ухмилки; Ігор не розумів, чому вони ухмиляються і чому навіть ніби нетерпляче чекають, коли Молодий озвучить наступне прізвище.

— Жах, — визнав Ігор Васильович, коли Молодий зупинився перевести подих, — прямо якийсь чорний список чорносотенця.

— «А також широко визнані на Заході місцеві художники», — передихнувши, процитував Молодий.

— Так це ще не всі прізвища? — здивувався Ігор Васильович; Молодий, усміхаючись екрану телефону, зробив жест, щоб Ігор Васильович не шумів, і почав перелічувати прізвища, але цього разу вже з ініціалами.

Лише Іванових потрапило штук п’ять, серед них двоє Іванових А. І.

Коли прізвища закінчилися, зацікавлений Ігор Васильович спитав, чи точно Іванових А. І. було двоє, чи Молодий помилився при читанні; Молодий підтвердив, що двоє.

— Я не стільки здивований, що там стільки Іванових, скільки тим, що вони там взагалі є, — сказав Сергій Сергійович.

— Ні, ти не зрозумів, Сергієч, всю сіль цього списку, — заперечив Ігор Васильович. — Людина недарма згадала двох Іванових А. І. Це, по-моєму, типу відкритого листа. Полеміка з відгодованим мурлом печерного капіталізму в особі Саші. Там же у них, небось, ієрархія чистіша, ніж в армії, і якби той, хто це написав, згадав лише одного Іванова А. І., одразу було б зрозуміло, про якого Іванова він має на увазі, а другий би точно образився і перестав руку подавати. Уже двадцять років немає Радянського Союзу, а вільні художники досі за звичкою ходять по струнці. Це просто феєрія якась. Якби зараз ФСБ не було, вони б його придумали і продовжували б страждати під його гнітом.

Після цих слів Ігорю чомусь стало дуже шкода художників, і він похмуро сказав кільком стовпчикам тютюнового попелу, що лежали біля його ніг на підлозі, що, мабуть, піде. Всюдисуща радянська плитка, якою обробляли все підряд, здавалася дуже жовтою, дуже дрібною, від неї рябіло в очах. Ігоря якось одразу почули, умовляли залишитися, а інакше він засне десь по дорозі у таючому снігу, а коли приморозить, застигне насмерть або підхопить запалення легень.

— Візьми хоч машину, просто їдь обережно, — запропонував Сергій Сергійович, — або давай таксі викличемо.

— Яке таксі, — уперто сказав Ігор, — нас на карті немає. Я в перший день ледве знайшов.

— Це так, — погодився Сергій Сергійович, — але все-таки візьми машину, на вулицях усе одно нікого немає, покатаєшся потихеньку.

— Та ну вас, — сказав Ігор, піднімаючись, — ладно, якщо в стовп в’їду, а якщо когось уб’ю?

Коли він потім згадував, як ішов, то засумнівався, що висловився так категорично і членораздільно, просто пам’ять підкладає цей шматок розмови саме так. Найімовірніше, він встав і промовив щось мимохіть, а колеги його зрозуміли саме тому, що самі були в тому ж стані — всі були п’яні в дим, інакше стримали б його від такого необачного кроку, як ходіння у п’яному вигляді промзоною та вулицями нічного міста.

Наступне, що Ігор пам’ятав, — це як він ішов у несподіваний тверезячий холод, по підталому за день, але встиглому за ніч заледенілому дорозі і кілька разів падав у снігові замети на узбіччі, на вигляд м’які, а насправді дуже тверді, так що Ігорю залишалося лише охати, коли він у них бухався. Ігор пам’ятав, що пошкодував, що не послухав Ігоря Васильовича і не поїхав машиною. На тверезу голову Ігор зрозумів, що якби замети були м’які, він залишився б у першому з них до ранку.

Дивом його нарешті викинуло на міський тротуар, йти стало легше. Холодне повітря і біль у ребрах від численних забоїв надавали Ігорю ілюзію певної тверезості, за якою зазвичай слідує дев’ятий вал повного безпам’ятства, і в тому стані, в якому він був у той момент, Ігор це усвідомлював, тому намагався дістатися додому якнайшвидше.

Двічі йому потрапляв один і той же поліцейський автомобіль, що патрулював вулиці в пошуках криміналу, і вперше з автомобіля поцікавилися, чи все з Ігорем гаразд і чи він не п’яний, на що Ігор відповів, що все в порядку, хоча він справді був п’яний. Вдруге, коли Ігор курив на ходу, автомобіль наздогнав його, і звідти запитали, чи не знайдеться у Ігоря зайвої цигарки. Ігор знайшов і зайву цигарку, запальничку, патрульний подякував.

Ігор у свою чергу полюбувався майже сімейною сценкою з життя поліцейських, коли один із них почав переконувати другого, що пора кидати курити, що все вже провоняло димом, що всі вже кинули, що навіть від бездомних пахне не так противно, як від тютюнового диму, на що курящий поліцейський запропонував некурящому цілуватися тоді з бездомними, а Ігор усміхнувся на все це і продовжив свій шлях.

Проміле в крові лакувало реальність у його очах до такої міри, що місто почало здаватися казковим місцем, повним свіжого весняного вітру і майже вогнів Бродвею. Час від часу повз пролітали швидкі, немов підстрибуючі, машини з однаковим бумканням гучної музики всередині, а відблиски вуличних ліхтарів ковзали по їх гладких боках і чорних стеклах. Весела компанія молодих людей, що трапилася Ігорю назустріч, поцікавилася, чи не потрібна йому допомога; Ігор відмовився і сказав, що живе недалеко, на що отримав відповідь: «Ну і добре».

Коли Ігор, радіючи такій благодатності, що панувала всюди, вийшов на блискучі в темряві трамвайні рейки проспекту, як на замовлення підоспів невідомий трамвай, і звідти запитали, чи не підвезти Ігоря.

— Залежить, куди ви їдете, — сказав Ігор.

Виявилося, що трамваю з Ігорем по дорозі, тому він зайшов у абсолютно порожній салон, світлий від ламп настільки, що вулиці зовсім не було видно за чорними скляними вікнами, поки Ігор не сів біля вікна. Радіючи, що скоротив майже половину свого пішого шляху, він почав розглядати вивіски та дерева з несподіваної висоти громадського транспорту, до якого він зовсім відвик за роки, поки розганявся машиною.

«Закриють нас через місяць, — чомусь подумалося Ігорю, — чи на “клюшку”, чи на зону. Не можуть не закрити». Ця думка здалася йому настільки приємною, що він засміявся.

Епілог

Як не дивно, господарі сусідніх дачних ділянок залишилися ті ж самі, тільки стали помітно старші та страшніші; жоден із них нікуди не подівся, не захворів і не помер, тільки батьків Ігоря вже не було. З будинку облупилася колись зелена фарба, він стояв чорнобурий і сухий. Ігор думав, що будинок виявиться нижчим, ніж він припускав, бо всі предмети, які він пам’ятав великими, у підсумку здавалися меншими. Але ця дачна ділянка виявилася меншою, а будинок, ніби навпаки, навіть виріс за той час, поки Ігор не приїжджав.

— Я кропиву навколо будинку скошую, коли вона відростає, — сказав сусід з-за сітки, що розділяла ділянки. — Нічого? Претензій немає? А то насіння потім до мене залітає.

— Ні, ні, дякую, — розсіяно відповів Ігор, — може, вам якось заплатити?

Сусід жестами показав, що Ігор зможе розплатитися пізніше, а зараз не треба особливо про це говорити.

— Платити йому? Та переб’ється, синячіще, — гучно відповіла дружина сусіда звідкись із заскленої теплиці.

Щоб не створювати незручності у чужих сімейних стосунках і відносинах із сусідами, Ігор жестами показав, що обов’язково розплатиться, але пізніше.

Дружина мала привезти сина через два дні, тоді ж пообіцяв приїхати й Молодий (як він пояснив у поспіху: «Інакше або тещу задушу, або сам повішусь»). Ігор витер пил по всьому будинку, перестелив постіль і вимив покритий павутиною посуд і люстру у вітальні. На це пішло кілька годин, потім Ігор чомусь заліз на горище, та й залишився там, виявивши численні старі підшивки радянських журналів. Як усе це не відсиріло, не згнило, не було з’їдено мишами — залишалося загадкою. Були ще й книги, які батько принципово відмовлявся викидати. Серед книг знайшлася одна з тих, якими Ігор зачитувався в дитинстві, а саме «Проблема пошуку життя у Всесвіті». У дитинстві здавалося, що зустріти інопланетянина — це щось на кшталт повного щастя; тоді це уявлялося настільки велично, що уява маленького Ігоря навіть не могла охопити подію цілком: внутрішнім зором він бачив тарілку з вогнями, сірого чоловічка, що виходив з тарілки — і на цьому фантазія зупинялася.

Справді, Ігор і майбутнє, в яке тепер потрапив, уявляв зовсім не таким, яким воно виявилося, коли він перемістився в нього за допомогою дорослішання. З іншого боку, той Ігор дуже розчарувався б, якби дізнався, що майбутнє зовсім не таке, як описав Кир Булічев; навіть найменше відхилення від тієї моделі майбутнього дуже засмутило б Ігоря, як засмучувало воно його і зараз, коли стало реальністю.

— Ось, — сказав би Ігор самому собі минулому, — бачиш цей холодильник, який старший за тебе на три роки? Коли батьки помруть, я приїду через кілька років, увімкну його — і він запрацює, і я буду класти туди продукти. Не в якийсь дивний пристрій, а саме в цей холодильник, який вже стане жовтим від часу. І дружина привезе мені сина на машині, не на літаючій, а звичайній, а син буде кататися на звичайному велосипеді. Іграшок цікавих стане більше і солодощів, а так — ніяких квитків на Марс, ніяких квитків на Місяць. Ну, хоч іграшки та солодощі — і то дяка.

За годину до приїзду дружини з’явився трохи погладшавший у шлюбі Молодий.

— Це якийсь ад взагалі, — вилізаючи з машини, сказав він. — Руки аж тремтять.

— Що ж з тобою буде, коли вона народить? — спитав Ігор.

— Ой, а зараз я ніби яслами не завідував, — ядовито сказав Молодий. — Ладно, хоч завідуючого галереєю нормального підібрали. Його товариші по мистецтву тепер не злюбили, але у Спілку художників заманюють. Як твій оболтус? Де він, до речі? Хоч потискати, як… не знаю… як собаку, хоч на одну неунылу рись подивитися.

— Та ніби без трійок рік закінчив, — відповів Ігор із таким задоволенням, ніби сам навчався рік на «добре» та «відмінно». — Ще не привезли його, скоро приїде.

До цього син місяць прожив на дачі у бабусі і дичавів не лише до Ігоря, але навіть косив очима на матір, ніби не впізнавав її. Він був майже чорний від загару, тільки під очима залишилися світлі кола, особливо помітні, коли син піднімав брови, оглядаючи новий велосипед. Ігор теж відчув деяке відчуження від сина, бо в нього ніби трохи огрубіли риси обличчя, стало менше щік, волосся вигоріло до темно-русявого кольору, а голос набув чужої хрипоти, ніби син у його відсутність займався лише тим, що кричав на повний голос. З Молодим син ще стукнувся кулаками, та й то після вмовлянь, але коли Ігор спробував обійняти його, той ввічливо вислизнув у напрямку до велосипеда і відразу, перепросивши у матері, укотив на вулицю.

— Щось ви обидва якісь не такі, — підколов Ігор дружину — вона, на відміну від сина, була блідіша, ніж зазвичай.

— Та я просто вагітна, — приголомшила Ігоря дружина і продовжила, ніби нічого не сталося: — Тобі ще надуй йому басейн, а то будеш бачити його тільки вранці та ввечері, він тут швидко друзів знайде.

— Та навряд чи, — невпевнено сказав Ігор, — тут одні пенсіонери.

— Де пенсіонери, там і онуки.

— Ну да, так-то, — засміявся Ігор.

— Ще є шанс у дощову погоду його вдома застати, — сказала дружина і різко змінила тему: — Ну, як відрядження?

— Ніби ти не знаєш, — зітхнув Ігор. — Слава досі попереду мене йде. Зразу намагалися підмазати.

В очах дружини не промайнуло жодної веселості.

— У тебе нікого не з’явилося? — спитала вона. — Можу познайомити з кимось. Є на приметі пара вільних, у однієї навіть тараканів у голові особливо немає.

Ігор хотів щось збрехати, але потім сказав, що поки нікого на приметі немає, а потім несподівано для себе похмуро ляпнув:

— Хіба що кілька сайтів із порно, — і невесело хмикнув у відповідь на сміх дружини.

— Соромно у такому віці, — докірливо зауважила вона.

— Я весь навик розгубив за роки шлюбу, хоч якось треба надолужити, — сказав Ігор, — виявляється, з того часу, як я вийшов із підліткового віку, з’явилося багато всього нового.

— Ще б пак, — підтвердила дружина, як здалося Ігорю, зі знанням справи, — може, покажеш щось?

— Та ну тебе, — сумно скривився Ігор, — ще я вагітних не трахав.

— Ну-у, — протягнула вона, — це ти якраз робив доволі успішно у свій час.

При цьому дружина зробила руками рух, ніби подає Ігорю щось готове, і якось особливо повела бровами.

— Тьфу, блін, точно, — зрозумів Ігор. — Якось забулося вже, що ми віджигали. Ти коли усвистала, я одразу викреслив тебе, ніби й не було.

— Ні, Ігорю, — сказала дружина тоном, що не терпів заперечень і водночас був трохи помстливим, — я була. Ще й як була.

Вона позначила в повітрі певне полотно, яке, вочевидь, надовго залишиться в пам’яті Ігоря, хотіла ще щось додати, але помітила інтерес стоячого поруч Молодого.

— Ну, ти зрозумів, коротше, — сказала дружина.

— Зрозумів, зрозумів, — відповів Ігор, морщачись.

— Ти, коротше… — все ж почала вона, тремтячи від сміху.

— Господи, чому ти така озабочена? — із відразою спитав Ігор. — Тобі погано з твоїм новим женихом, що ль? Гірше, ніж зі мною?

— Ну, моя мама вважає, що гірше, — зізналася дружина. — Толик її зовсім не вразив. У неї ж знаєш, які критерії? Якщо вона сама не хоче з хлопцем переспати — то хлопець ніякий. Каже, що він занадто молодий, що мені має бути соромно. Але чому мені має бути соромно? Йому вже за тридцять. Його мама вважає, що я занадто стара для нього і нового онука зовсім не приймає. Вона думає, що я сіла її синочку на шию. Добре, що ми живемо достатньо далеко і від однієї божевільної, і від іншої. Жили б у комуналці — була б, звісно, драма. І навіть трохи Босха було б у всьому цьому.

— Я, до речі, художника твого бачив позаминулої зими, — згадав Ігор через нескладну асоціацію. — Не хочеш залишити свого нового заради старого?

— Та? — наче оживилася дружина. — Ну і як він?

— Ти у Саші спитай, він твого художника на роботу взяв.

— Нормальний він, — сказав Молодий. — Просто життя його потягало не тими дорогами, а зараз все нормально до пори до часу, поки Мінкульт не викине нас із нашої будівлі або поки громадяни від чергової виставки не розлютяться й не прибіжать із вилами та факелами.

— Він все ті ж млини малює, — сказав Ігор, — тільки формат збільшив майже до монументального. Знаєш, як у фільмі про коледж мистецтв, де ще й убивства траплялися, і художник один, Малкович, усе життя трикутники малював.

— Дурний, до речі, фільм, — зауважила дружина.

— Та ні, забавний фільм, — помітив Ігор.

— А взагалі як? — спитала дружина.

— Я ж тобі сказав — взагалі. Я у нього картину купив на свої гроші. Завезу тобі її якось, поставиш її десь до стіни. Будеш свого Толика травити. Її навіть із балкона не так просто викинути.

Останні слова він договорював, трохи задихаючись від того, що дружина обняла його й її волосся лізло йому в ніс. Сам він чомусь не наважувався обійняти її у відповідь. Молодий збентежено закряхтів, але не став робити вигляд, що у нього якісь справи, а стояв тут же й навіть не відвертався.

— Ти мене хоч трохи простив? — спитала дружина тонким голосом. — І за те, що пішла ось так. І за все ось це. Мама з першого дня мозок мені миє, що я маю повзти назад на колінах.

Ігор беззвучно засміявся, руки його й досі висіли вздовж тулуба.

— Прямо так і каже?

— Ну, ще каже, що я стерва.

— Тут я як би трохи з нею погоджуюся, — сказав Ігор у маківку дружини. — Але тоді, коли ти пішла й сина забрала, мені як би навіть… Мені навіть трохи легше стало. Мені й зараз легше. Спокійніше, що ви ніби сховалися.

Вони постояли так деякий час, наче перевіряючи, чи варто починати заново те, що залишили півтора роки тому. Потім Ігор звернув увагу, що дружина наділа на зустріч із ним світло-блакитну сукню, яку носила вже не перше літо, але не на людях, а в сімейних обставинах, тож і тут не порушила традицію. Дружина, у свою чергу, звернула увагу Ігоря на те, що крізь плитки у дворі проросла трава, але з цим краще нічого не робити, бо так навіть затишніше.

— У мене маман із двома якимись лисими козлами мутіла й вибудувала собі дачку, ти б бачив, — сказала дружина, наче намагаючись похвалити затишок дачі Ігоря. — Ніби за якимось кінообразцем. Знаєш, з панорамними вікнами, на горищі, типу студія зі скляним дахом. Все біле й скляне. Вже кілька разів собі голови розбили об ці прозорі перегородки. Басейн біля будинку. Причому справжній басейн, навіть із підсвіткою. Туди сусідська собака ходить пити. Мішка від цього басейну двічі постраждав. Один раз упав у порожній, думала, кісток не збере, але нічого, навіть не подряпався. Другий раз — ледь не втопився. Але виплив, ми навіть підбігти не встигли.

Вони ще довго прощалися, вийшовши до машини дружини, на саме сонце, і говорили про якісь дурниці, які відразу зникали з пам’яті Ігоря, щойно тема розмови змінювалася. Дружина хотіла не стільки говорити з Ігорем, скільки просто дочекатися, коли з’явиться син, щоб попрощатися з ним. У розмову встиг втрутитися і Молодий, розповівши, що на картинах художника зовсім не млини та сонця, а кавомолки та лимони, «така складна метафора життя, яка нас перемелює і підсовує щось яскраве й кисле водночас, а ми самі тверді й гіркі, як кавові зерна».

— Та це ніяка не метафора, — сказала на це дружина. — Йому просто одного разу в одній із кімнат гуртожитку перепало, а у пані не було нічого з їжі, окрім кави та лимонів, навіть цукру не було.

— Але вона його, очевидно, вразила, раз його досі так тягне, — сказав Молодий.

Ігор пішов шукати сина по садових вулицях, одного разу схопив за плече зовсім чужого хлопчика, який проїжджав повз на такому ж велосипеді, переплутавши його із сином, а коли син проїхав слідом за цим хлопчиком, чомусь не відразу його впізнав.

Коли сину сказали, що будуть надувати надувний басейн, він вирішив залишитися вдома. Вже заздалегідь і не раз попереджений, Ігор купив басейн побільше, але дружина, не дуже довіряючи пам’яті Ігоря, витягла з багажника й залишила їм ще один. Ігор і його син деякий час вирішували, який із них накачувати. Розкладені по двору, як прозорі та водночас кольорові килимки, басейни здавалися абсолютно однакового розміру, тільки від одного пахло свіжим, щойно розпакованим пластиком, а від другого — гумовою автомобільною запаскою. Врешті вирішили перевірити перший, новий, а якщо він виявиться дірявим — спробувати накачати другий.

Поки гудів автомобільний насос, а басейн нетерпляче приймав форму невеликої арени, покритої товстим поліетиленом, Ігор і Молодий вмостилися на ґанку і почали пити пиво з банок, а син сів посеред басейну й почав щупати стінки, перевіряючи, наскільки добре вони накачані. Молодого якось стрімко розвезло — чи від спеки, чи від втоми, накопиченої біля родичів, які вечорами крутилися вдома, роблячи вигляд, що допомагають йому та його вагітній дружині. Через це Молодий швидко втратив залишки ігрової активності, дістаточно лише пару разів дотягнувся до сина Ігоря, покрутив за руки й ноги, з труднощами підкинув, ще складніше спіймав і запитав, де можна прилягти і поспати. Його провели на очищене від мотлоху горище і поклали на розкладушку. Потім Ігор запропонував сину поїсти, але той відмовився, бо хотів пити. Ігор приніс колу з холодильника, син побачив червону банку, скорчився і сказав, що бабуся не дозволяє її пити, що її можна використовувати як миючий засіб і що в газованій воді шматок м’яса розчиняється за добу. Ігор поморщився у відповідь.

— Це від тих телеканалів, що бабуся дивиться, і від тих статей, що вона читає, мозок розчиняється за добу, — язвив Ігор, — але взагалі я можу принести сік або воду.

— Ні, давай газованку, — сказав син.

Увесь той час, поки Ігор прощався з дружиною й обирав із сином басейн, сусід за рабицею голосно казав «до побачення» своїй дружині, яка їхала в місто по справах і обіцяла йому всілякі неприємності, якщо він нап’ється за її відсутності. Як тільки її голос стих, сусід з’явився за парканом і лестливо, не приховуючи, чому саме лестить, сказав:

— Ігореха, це твій син, що ль? Такий виріс? Ти ж сам недавно такий був.

Замість того, щоб щось відповісти, Ігор помахав банкою пива і показав на ряд банок у тіні. Сусід дуже швидко опинився на ґанку поруч із Ігорем і з насолодою почав втамовувати спрагу.

— А вам взагалі можна пити? — обережно спитав Ігор. — Може, зі здоров’ям щось не так, а я вас травлю?

Сусід махнув рукою:

— Та яке здоров’я? Здоров’я все життя ніяке. А якщо слухати Нінку, то треба лише кропивою харчуватися і запивати джерельною водою. Ти ж давно мене знаєш. Ну й коли вона на мене не кричала? Ти такий же був, як твій пацан, а вона лякала всю округу, що я алкоголік. Ми з твоїм батьком іноді випивали, так твоя мати чоловіка поносила, як останнього алкоголіка. Так раніше прийнято було, щоб на чоловіків кричати, коли вони вип’ють. У поколінні мого батька ще гірші були баби. У них прийнято було, якщо чоловік вип’є, дошкуляти йому, поки не вляпається в бійку. Я нічим іншим не можу пояснити таку поведінку, коли мати сплячого батька будила й питала, ну що, типу, напився, скотина?! Мовби не було видно, що він випив. А якщо він відбивався, вона бігла в коридор із криками. Наше покоління вже м’якше. Ваше вже майже не чути. І ось моя. Вона ж у університеті викладає, вона ж філософ. Я все життя в школі пропрацював учителем алгебри та геометрії…

Ігор здивовано на нього поглянув.

— Так, так, — сказав сусід, — ось саме. А як дійдемо до коренів — слюсар і доярка! Тобто я нічого не маю проти слюсарів і доярок, я маю на увазі стереотип про слюсарів і доярок.

— Слухай, — раптом згадав сусід, — йому голову не зварить?

Разом із сусідом Ігор переставив сина та басейн у тінь.

— З іншого боку, — сказав сусід, дивлячись на сина Ігоря всередині басейну, — басейн уже надувся, вода швидко не нагріється, якщо тримати його в тіні.

Вони перетягли басейн і сина назад на сонце. Ігор планував наповнювати басейн за допомогою відер, але сусід пішов на свій участок і приніс дуже яскравий оранжевий шланг.

— Нове, — гордо сказав сусід, справді нагадуючи слюсаря, — дивись, навіть хомутик ще не знятий.

Протягнув шланг від крана на кухні до басейну, вони ввімкнули воду. Син не став чекати повного заповнення і відразу, діловито скинувши сандалі та футболку і кинувши їх прямо на плитку та траву у дворі, заліз у зростаючу калюжу на поліетиленовому дні. Надовго його не вистачило, бо вода була справді холодна.

— З криниці, — чомусь гордо сказав сусід.

Басейн заповнився лише на третину, а син уже сидів зовні по-турецьки й зміїним поглядом гіпнотизував рівень води. Напівпорожня банка газованки, як поплавок, покачувалася всередині басейну. Басейн визрівав, як фрукт, повільно стаючи непідйомним.

— Зручна штука, до речі, — зауважив сусід, — можеш сам туди залізти, якщо спекотно стане.

Син відповів на ці слова мовчазною широкою усмішкою, думаючи, що сусід жартує, і лише тоді Ігор помітив, що у сина вже немає молочних зубів.

— Що до нас раптом? — запитав сусід у Ігоря. — Неприємності?

«Взагалі катастрофа», — подумав Ігор, згадавши те, що, здавалося, і не забував. Сенсу пояснювати сусідові все, що сталося, не було зовсім. Ігор ствердно кивнув і закурив.

— І що, дуже великі неприємності? — насупився сусід, чомусь не бажаючи відступати від теми. — Гроші втратили чи що? Захворів? Або просто з роботи попросили?

Ігор довго дивився на сусіда, намагаючись зрозуміти: скільки у цьому питанні звичайної ввічливості, а скільки справжнього інтересу до сина покійного друга. Сусід не помічав, що Ігор на нього дивиться, він дивився, як заповнюється басейн, і пив пиво. При всій своїй наполегливості, схоже, він просто повторював ряд питань, що був вшитий у його підкірку роками життя; напевно, він навіть не слухав Ігоря, а на будь-яку його відповідь у сусіда, ймовірно, були заготовлені якісь заспокійливі фрази.

Близько було видно, що сусід не брехав про свій алкоголізм, коли казав, що проблема трохи перебільшена його дружиною. Було видно, що сусід не алкоголік, а просто трохи запустив себе, працюючи в саду, тобто банально не голився вже три дні і не особливо причісувався. Для вчителя математики він виглядав цілком буденно, якби це був якийсь учитель математики із легким божевіллям, з тих, хто не помічає дзвінка на перерву і продовжує битися з класом над якимось рівнянням.

— Ні, — сказав Ігор, — не такі вже й великі неприємності.
Підвищення пропонують.

На новому місці справді натякали на підвищення, однак після відділу практично будь-яка робота на будь-якій посаді була в принципі комфортною. Ігор не знав, чи варто перебігати дорогу якому-небудь активному кар’єристу заради невідомо чого.

— А-а, — кивнув сусід, ніби міг зрозуміти, що відбувається у відділі, — значить, робота не дуже подобається і відповідальності більше. І чим далі, тим більше часу служба займатиме. У мого сина так піднялося. Тепер його дітей виховує моя донька, бо у нього на них часу нема і у його колишньої теж. Правда, у нас із дружиною теж особливо часу на сина з донькою не було. Це, знаєш, класичний випадок, коли у дітей педагогів нема часу на власних дітей.

— Ну, майже, — погодився Ігор, щоб не пояснювати всього і щоб сусід відчепився з питанням про роботу, але сусід уже і не думав нічого питати, а поринув у свої якісь педагогічні роздуми.

Поки сусід перебував у прострації, огорнутий власним тютюновим димом, Ігор вимкнув воду, змотав шланг, милуючись його апельсиновим, ніби світячимся зсередини, кольором, і поклав його під ноги сусіду.

— Ви поки сидіть, — сказав він сусідові, — я щось приготує.

— Та ні, я піду.

— Та ви не заважаєте, — з переконливим наголосом на складі «ша» сказав Ігор, бо сусід справді не заважав — він хоч якось спілкувався з Ігорем, тоді як син мовчав. — Ні, правда.

До того ж сусід так сильно нагадував деяких із допитаних, що Ігор невільно хотів загладити провину перед ними всіма, виявляючи гостинність сусідові. Він розумів, що вже не має права відмовити сусідові, якщо той попросить якусь господарську послугу або спробує позичити грошей. А те, що Ігор поглиблював знайомство, тільки посилювало таку залежність, яка легко могла перерости у нав’язливе щоденне спілкування, у якусь пошлу фамільярність, у постійні прохання підвезти сусіда та його дружину додому — бо «по дорозі», до дачі — бо «більше нікому, виручай».

Але коли сусід запитав, чи ще багато пива і чи не сходити за мангалом, вугіллям і сосисками, Ігор сказав, що мангал і вугілля не завадять, пива вистачить, а сосиски є й у нього в холодильнику.

— Смажене шкідливо, — подав голос син, дивлячись чомусь на сусіда.

— Прямі сонячні промені теж шкідливі, — охоче відгукнувся сусід, — але ти ж, бачиш, сидиш.

Син насупився, ніби не погоджуючись, проте, поки сусід ходив до себе, непомітно перемістився в тінь біля будинку.

Сусід димів мангалом, а Ігор, дивлячись на поблискуючу у басейні воду, раптом згадав про катер, який хотів купити сину, але розсудливість перемогла, і замість катера він купив дещо інше.

Залазячи в будинок, він витягнув із коробок іграшкову косатку та акулу, вже заправлені батарейками. Іграшки були розміром із його долоню. Ігор обрав їх, бо корабликів на полицях було багато, а ось тварин — раз-два й обчелся. Особливо сподобалася Ігору іграшкова акула: вона була сіра і бархатиста, її сірий колір і бархатистість доповнювали один одного. Косатка теж була бархатиста, але це було не так помітно через чорні та білі плями. У магазині продавали ще дельфіна й тюленя, але Ігорю не сподобалося, що їхні очі просто позначені чорною фарбою, тоді як очі косатки та акули були як справжні, із райдужкою та зіницею. За задумом дизайнера, акула мала плавати під кутом, виставивши назовні морду з оголеними зубами. Вигляд у акули з цим оскалом був бандитський, нахабний і позитивний, як у якогось менеджера з продажу.

Ігор мовчки виніс іграшки на вулицю, запустив їх у басейн, і вони стали робити повільні кола біля банки від газованки. Дивлячись на акулу, підпитий Ігор подумав, що ця акула — єдина річ, яка повністю відповідала його очікуванням. Вона справді плавала під кутом, виставивши назовні плавник і пащу, навколо її морди розбігалися хвилі у вигляді стрілок, а ще акула весело дивилася на Ігоря з води то одним, то іншим своїм пластиковим оком.

Сусід уже викладав сосиски на решітку. Варто було лише з’явитися запаху м’ясних сосисок і плаваючим іграшкам, як усе відразу змінилося. До іграшок і сосисок у дворі сиділи німовірні, зовсім чужі люди, а після — вже якась галаслива, сміючася компанія.

Син пробував воду ногою, і, чомусь не в силах дивитися на цю обережність, Ігор схопив сина за гарячі коричневі боки і штовхнув у воду так, що той навіть не встиг закричати, поки опинився у басейні. Син підскочив, вкритий рухливими тигровими смугами, що відбивалися від дрібних хвиль сонячного світла, і почав плескати обома руками в бік Ігоря. Вода зашипіла на мангалі, через що сусід протестуюче вскрикнув.

Ігор, повністю промоклий спереду і зовсім сухий та розігрітий ззаду, дотягнувся до потилиці сина і занурив його голову у воду, потім деякий час стояв, чекаючи, поки син відкашляється. Ігор злякався, що син може розплакатися від цього. Однак хлопчик, відкашлявшись, сам пірнув під воду і почав плавати туди-сюди, відштовхуючись від стінок басейну.

Сусід почав розповідати про те, як у них на ділянці не приживалася малина, хоча малина, мов кропива, росте скрізь. Ігор згадав, що десь на горищі бачив складані стільці та столик. Тінь від будинку просунулася достатньо, щоб поставити їх поруч із мангалом, не рухаючи сам мангал.

— У твого батька ще була солом’яна лежанка, — згадав сусід, — зручна штука.

— А, так, так, — теж згадав Ігор, — тільки не знаю, де вона зараз.

— Я знаю, — сказав сусід, — точніше, знав, де вона опинилася. Її, здається, якийсь хмирь уніс через дві ділянки звідси. Бачиш ту цегляну коробку?

Ігор слухняно подивився вказаним напрямком, де за високою ялиною стояла двоповерхова споруда з сірих шлакоблоків без даху, з порожніми віконними отворами.

— Так, от там, — сказав сусід. — Але, може, просто схожа була. Він у ній заснув п’яний і задихнувся власною, пардон, блювотою. Цей будинок взагалі проклятий, до речі, його вже років двадцять не можуть добудувати.

Бувають же такі збіги. Уяви, яка ймовірність, що п’ятнадцять людей купуватимуть споруду і помиратимуть через кілька місяців після покупки? Спершу цей будинок вирізав більшість родини, яка зводила цю коробку. Потім довго нікому не могли продати, приїхав якийсь бандит, пихаючий здоров’ям, сказав, що, коли добудує, вся округа стоятиме на вухах. Бандита хтось прибрав.

Взявся його син, молодий парубок — теж скопитів.

— Шкода, що моя теща вже збудувала собі хатку, — звично пожартував Ігор і додав: — Може, начальнику її сплавити?

Ігор і сусід непомітно випили все пиво, після чого перейшли на чай. Ігор не був проти ще «догнатися», але присутність сина, який то і дело сідав поруч і грівся біля мангалу, збивала його, точніше, не давала впасти у бажані глибини легкої скотської безтурботності.

Поступово з’являлися комарі, запахло деревним димом топлених бань і смаженим шашликом, легкий вітерець іноді приносив запах борщу. У акули та косатки сіли батарейки, Ігор пішов у будинок за новими. Банка від газованки лежала на дні басейну.

— Ладно, я піду, — сказав сусід, коли Ігор з’явився на ґанку. — Моя дочка завезла мені серіали. Треба буде подивитися, а то вона ще все це й обговорити любить. Ти не дивишся?

— У мене тут телевізор ще з батьківських часів, — відповів Ігор, — здається, навіть чорно-білий. Треба буде нормальний привезти, куди і флешку, і переносний диск можна вставити.

Сусід зібрав мангал, витрусивши попіл на зарослі грядки, і повільно побрів до себе, сказавши на прощання, що треба буде якось повторити, але вже на його території і з дружиною.

— А то якось ніяково, — зізнався сусід, — вона ж тебе теж маленького знала, теж поговорили б про щось. Вона тобі дочку нашу спробує підсватати, звичайно. Але відіб’єшся якось.

Ігор ввічливо засміявся, хоча жах від того, що його спеціально будуть знайомити з кимось, пробіг по хребту, мов ртуть — від куприка до потилиці.

Ігор заварив ще чаю і покликав сина, щоб той випив щось гаряче, а то застудиться. Захід сонця був червоним, усе навколо стало червоним, як у кімнаті для проявки фотографій. Син вилізав із басейну пити чай і залишав на сухих плитках мокрі «мавпячі» сліди своїми акуратними людськими ніжками. Якщо вдень плитки після нього висихали майже миттєво, то тепер вони довго не висихали. Від Ігоря, з його охолоджуючим чаєм, до басейну утворилася мокра стежка.

— Ладно, давай вже додому збиратися, — нарешті сказав Ігор.

Усередині будинку було зовсім темно, Ігор увімкнув світло, потім телевізор, дістав із сумки, привезеної дружиною, речі сина і поклав їх у жовту шафу біля зупинених годинників з маятником. Ключа від годинника Ігор так і не знайшов, тож їм, мабуть, судилося замовкнути назавжди. Давши сину піжаму, Ігор увімкнув фумігатор, бо у відкриті вікна лізли комарі, але їх було помітно менше, ніж за часів, коли Ігор сам гостював тут дитиною. Впливало, найімовірніше, те, що зараз траву повсюдно стригли, а раніше вона росла уздовж парканів.

Син мовчки переодягнувся в сухий одяг і ліг на ліжко, безпомилково вибравши те, на якому колись спав сам Ігор. Син попросив увімкнути йому щось подивитися, а від вечері відмовився. Ігор дав йому планшет із «Черепашками-ніндзя». Коли ж він повернувся з вулиці, звідки забрав сандалі, футболку і косатку з акулою, син уже спав, підперши планшет колінами.

Ігор акуратно накрив сина простирадлом, а сам сів за ноутбук, поглядаючи на новини з телевізора. У ті моменти, коли мотор холодильника починав працювати, скромний голос телевізора губився за гуркотом «Юрюзані». Ігор зовсім забув, якою це була пекельна машина колись.

У паузах, коли холодильник не грохотів і не виє, сотрясая старі чашки в старому буфеті, було чутно, як по гравійних вулицях ходять люди, як далеко лає одна й та сама собака, з однією й тією ж незлою інтонацією в голосі й через рівні проміжки часу, наче заведена.

Поступово ставало холодніше, листя садових кущів зашуміло, і потягнуло зовсім уже крижаним повітрям. Ігор закрив вікна. Незважаючи на те, що в будинку стало зовсім не жарко, син вислизнув із-під простирадла, а точніше, поступовими сонними рухами спинав її до ніг і, незадоволено ворочаючись, зняв із себе верх піжами. Ігор відволікся від ноутбука, підійшов до сина і перевірив його лоб, побоюючись, що дитина простудилася від багатогодинного купання. Лоб був прохолодний. Від дотику син поморщився і перевернувся з спини на живіт. Ігор, боячись розбудити його, тихо відступив, вимкнув світло і увімкнув настільну лампу, хоча вона й не була потрібна, щоб дивитися в монітор, де на одному з численних інтернет-форумів точилася словесна «варка» між лібералами і патріотами, безглузда, але чудова своєю дотепною саркастичністю з обох боків.

Спір, завжди з переходом на особистості та якимись абсурдними погрозами, чомусь забавляв Ігоря до глибини душі. Він уявляв тисячі таких самих, як він, обтяжених життям людей, що сидять по своїх дачах і квартирах, із таким самим грохочучим холодильником і годинником із зупиненим маятником, не знаючи, куди ще втекти від цього холодильника, цієї дачі, цих годинників, крім як у тупу перепалку з багаторазово повторюваними аргументами. Він знав, хто вони, бо сам був такий, але не розумів, навіщо вони, та й він сам, витрачають свій час на планеті на друк букв на електронному папері, існуючому лише у вигляді перемикачів «Увімк/Вимк» на магнітному диску.

Чи то через те, що Ігор був занурений у думки і монітор, чи то через те, що в цей момент грохотав холодильник, але Ігор не помітив, як до нього підкрався Молодий. Він здригнувся, коли той плеснув його по плечу.

— Блін, місяці два чи три так не висипався, — шепотом сказав Молодий, копирсаючись у холодильнику. — Підемо покуримо. О, сосисочки.

Через непривичність Ігор довго шукав вимикач лампочки над ґанком, поки Молодий, змерзлий, але при цьому досить, ухав, мабуть, уві сні, стукав зубами, пив холодне пиво і їв остиглі сосиски.

Раптом освітлений жовтим похитливим світлом, він повернув до Ігоря бліде обличчя з примруженими очима і сказав:

— А я ж знаю, чому нас розігнали.

— Мені до ламп, чому нас розігнали, — сказав Ігор. — Їж, або йдемо в дім, не знаю, чого ти на вітрі вирішив.

— Так ще й курити, — пояснив Молодий, — чого два рази бігати. Я тут у темряві вже прошвырявся в пошуках туалету, баню знайшов спочатку. У якісь кущі влетів.

— Тобі правда нецікаво? — спитав Молодий через півтори десятки хвилин, вже покуривши і майже розвалившись на ступенях ґанку, спираючись ліктем, мов на підлокітник дивана. — Хоч би чому у Олега така постна рожа була, коли він речі збирав?

— У мене теж була постна рожа, хоча не сказати, що дуже не радий, що лавка закривається, — пожартував Ігор.

— У тебе рожа завжди постна, знаєш, — піддражнив його Молодий. — У тебе якісь, видно, непомітні іншим градації постності, якими, думаєш, передаєш на обличчі емоції, але іншим не дуже видно.

— Досить виділятися, — запропонував Ігор. — Говори вже, і все, якщо зібрався. А не зібрався — не говори, я тут умоляти не буду. Раніше були касти правителів, жерців, селян, і зараз те саме. Як жерці ходили з розумним виглядом, з книжками, робили вигляд, що щось знають, хоча ні хрена не знали, так і зараз ходять, щоб виправдати жертвоприношення. Твоя таємниця такий же пшик, як і те, що нам Есес повідомив. Усі ці придурки в дорогих костюмах і серйозними обличчями серйозні лише через те, що їхня справа — служити кам’яному ідолу, просто зараз він по-іншому називається, а користі від цього або випадкова, або зовсім немає. Архіви не розсекречують тридцять, п’ятдесят років, а якби і розсекретили, то там нічого цікавого, крім підлянок між жерцями інших кам’яних болванів, — і то це цікаво лише іншим жерцям. А інші таємниці? Ніхто не знає, що вони марно людей «викидають», а папірці перекладають туди-сюди. Ось така таємниця, і її кожен бачить.

— Мій тато по п’янці вибалтував, — перебив Молодий — Саша. — Ти казав, що це переформатування, з арештами зверху пов’язував, а ні хрена подібного. За непотрібністю нас розпустили.

— Та невже? — Ігор так розігнався в сарказмі, що вже не міг зупинитися. — Ну, слава Богу. Хоч щось людське, виявляється…

— А, тобто ти думаєш, що вони, хоп, і вирішили зав’язати з цим із гуманізму? Наївний юначе. Просто знайшли цей новий вид. Злякалися, що наздогнали, що називається.

— Кого тепер будуть «щемити»? Мусульман? Гомосексуалістів? Кошатників? — Ігор хотів продовжити перелік, але чомусь замовк під надто серйозним поглядом Олександра.

— Спершу кришили один одного цим відкриттям, а потім зрозуміли, що все одно вже пізно, — сказав Саша, дивлячись у темряву. — Це якась форма життя в Арктиці мутувала. Там у них вже промисловість своя. Фреон в атмосферу пускають, усе таке. І, здається, вони в Сахарі окопалися за якимсь хрєном, але жах такий, що народ не розуміючи, втік туди масово. Спершу американці поперли до них. Як водиться у просвітлених народів, з усмішками, бісером і покривалами з віспою, ну, коротше, більше цю делегацію переговорників ніхто не бачив.

— А наші що?

— Та що ти, наших не знаєш? Спочатку відбомбилися по цілях всі, кого могли, починаючи від ядерної, закінчуючи хімічною та бактеріологічною, і тільки потім зібралися на переговори. І ніхто не повернувся. Тепер усі чухають потилиці. Наші в Арктичних військах сміються, іноземці намагаються зліпити ракету до Марса, щоб, так би мовити, забрати найкращих і хоча б їх відправити. Весело, так би мовити.

— І в чому, вибач, веселість? — спитав Ігор.

— Просто кумедно, і все, — сказав Саша, — що з’явилася якась сила, перед якою марно ходити з хоругвами, якій неможливо відрізати голову на камеру, перед якою немає сенсу трясти будь-яким прапором будь-якої держави, якій все одно, віриш ти у щось чи ні, і це не стихія, не страх неминучої смерті, не щось абстрактне, не ідея, яку можна філософськи осмислити і звести до нуля силою цієї філософської думки. Є щось інше, воно живе своїм життям, а наше життя для нього — ніщо. Видно, що нова людина дуже добре знає стару, бо відгородилася від нас одразу, та ще й таким парканом, який ми не в силах подолати. Це красиво в певній мірі. Але це інше поки що так далеко, що якби й не було, як більшої частини світу для нас більшу частину життя, коли немає нічого, крім того, що можна окинути поглядом.

— А дитину як ти збираєшся ростити в такій красі? — не зміг не поцікавитися Ігор.

Саша навіть не підняв на нього погляд.

— Так вони ж не людиноподібні, — швидко й безтурботно відповів Саша. — Вони, небось, від якихось білих ведмедів походять, чи косаток, чи хто там ще живе в цих льодах? Це вселяє певний оптимізм, в їхню людяність якось більше віриш, ніж у людяність людей. У мого дитя більше шансів, що, коли він у армію піде, йому дембель проломить голову («Онук генерала піде в армію, ага», — мимоволі подумав Ігор), або якийсь псих у місті бабахне себе і інших, або що в його екскурсійний автобус, коли він у школу піде, лихач в’їде п’яний. Людей навколо поки що багато, і вони радують своєю винахідливістю.

— Ти про нашу білу кістку забув, про касту захисників держави, якось ти не береш до уваги помічників свого батька, — нагадав Ігор. — Ми в угарі звичайної підозрілості людей прибирали, це було просто підозра, нічого більшого. Уяви, що буде зараз. На що вони підуть, намагаючись зберегти цю таємницю, коли майже нічого не вирішують, а насправді, варто новим людям захотіти, вони просто сотруть кордони, приберуть держави, скасують економіку?.. Цей секрет, знаєш, не з тих, що нічого не значать, всі ті секрети, що були до цього, схожі на тимчасовий і невдалий секрет Філа. А тут справжня жерцівська таємниця.

Коли ми працювали в котельні, то здавалося, що ми щось значимо, що це відокремлює нас від простих смертних, дозволяє заходити в чужі будинки, позбавляти життя. Насправді ми були повними нулями. І вони, майже завжди до цього, а тепер вже точно, — повне ніщо. За те, щоб зберегти цей секрет, вони покладуть більше людей, ніж загинуло б, якби нові люди справді виявилися агресивними, пішли війною, і все в такому дусі. Я тебе запевняю, вони влаштують таку вакханалію, що мало не здасться. І, цілком можливо, почнуть вони з нас, як із таких собі свідків і виконавців свого сорому. Так що ходи й оглядайся.

— Про це я якось не подумав, — чесно сказав Саша.

— І не думай, — порадив Ігор. — Підозрюю, що боляче не буде, якщо дійде до справи. Шмякнуть — і все. Пішли вже спати.

— Я ще тут посиджу, — відповів Саша. — Нажруся в скло. Бо так, по ходу, мені тепер не заснути.

Ігор же завалився і заснув так, ніби в його житті не було ніякого відділу; крізь сон він усе ж чув, що почався дощ, чув, як з труби водостоку ллється вода, причому навіть уві сні труба водостоку залишалася саме трубою водостоку, не перетворюючись ні в прорвану трубу опалення, ні в якусь іншу домашню катастрофу. Ігор чув, що син будить його, але не міг встати, лише відмітив про себе, що вже розвиднілося. Крізь дрімоту Ігор дав сонні інструкції синові, щоб той дістав їжу з холодильника і розігрів у мікрохвильовці, чув увімкнений телевізор і голоси, якими постійно озвучували мультфільми, чув музику, що позначала в мультфільмах особливо драматичні чи смішні моменти, але й це не змусило його прокинутися.

Ігор продер очі у другій половині дня і довго дивився на годинник на стіні та на екран вимкненого телевізора. Дощ продовжував шуміти в траві та кущах. Сина не було в будинку, але Ігор не відчув жодного тривожного сигналу, не одягаючись, він відшукав сигарети і вийшов на ґанок.

Син сидів перед басейном на корточках, одягнений у нестерпно жовтий поліетиленовий непрозорий плащ і нестерпно сині гумові чоботи, які він, мабуть, сам знайшов у сумці зі своїми речами, коли не зміг дотягтися до Ігоря. Біля басейну лежав чистий від дощу червонуватий велосипед. В такому освітленні і з такої відстані Ігорю здавалося, що рама велосипеда зроблена з червоного дерева. Басейн був заповнений водою по самий край, у цій воді, висунувши пащу й плавник, кружляла акула. Біля ніг сина валялися дві використані батарейки. Пахло сирою картопляною бадиллям, хоча навколо не було жодної ростучої картоплі.

Син помітив Ігоря, але обернувся лише через деякий час, наче соромився. Тільки коли Ігор закурив — а зробив це не одразу, уважно розглядавши мокрі дахи будинків, покриті однією й тією ж червоною, блискучою черепицею, та акулу в басейні, покриту сірою, під колір неба, шкірою, — син піднявся з корточок і усміхнувся однією половиною рота. Під плащем у нього була піжама, заплямована кетчупом на грудях і зім’ята біля колін через те, що син полінувався заправити піжамні штани в голенища чобіт.

— Ви вчора вночі говорили? — спитав син.

— Так, — сказав Ігор.

— А це все правда?

— Ні, — сказав Ігор. — Просто Саша пише сценарій для фільму жахів, перевіряв — нормально чи ні.

Ігор промовив ці слова і сам захотів у них повірити, адже він не знав, який у Молодого був батько і що той міг нести у п’яному стані.

На цій втішній брехні, власне, мабуть, завжди все й трималося. Навіть коли на Землі були лише люди, лише цей обман і самообман могли склеїти разом віруючих у одних богів та інших, утримувати разом родини. Лише ілюзії дозволяли вірити, що ще не так погано, коли настають важкі й навіть відчайдушні часи.