Олексій Сальников. Відділ. Журнальний варіант

Олексій Сальников
Відділ
Роман (Початок)

Опубліковано в журналі Волга, № 7, 2015

Олексій Сальников народився 1978 року в Тарту. Друкувався в альманасі «Вавилон», журналах «Воздух», «Урал», «Уральская новь» та ін., у двох випусках антології «Сучасна уральська поезія». Автор трьох поетичних збірок (останній – «Щоденник сніговика»: New York, Ailuros Publishing, 2013) і книги прози. Лауреат поетичної премії «ЛитератуРРентген» (2005) у головній номінації. Живе в Єкатеринбурзі.

---

Розділ перший

Дружина вп’яте за півтори години подзвонила Ігорю й запитала, коли він буде вдома. Відтоді, як його вигнали з органів, вона стала дивовижно владною й дошкульною. Усі п’ять разів, коли вона дзвонила, вона натякала, що затримається на роботі, тому він повинен забрати сина з дитячого садка.

– Слухай, – урешті не витримав Ігор, – тобі що там, нічим більше зайнятися, крім як телефонувати?

Його роздратування було легко зрозуміти: він кружляв районом на машині, наче якийсь випадковий бомбила, у пошуках адреси, де мало відбутися співбесіда. Але gps, «Яндекс-карта», Google Maps і перехожі, як один, вказували йому на самотню будівлю, з-за кривого бетонного паркану якої стирчала лише червона цегляна труба, трохи пошкоджена часом. Низьке жовтневе небо, на тлі якого здіймалася труба, гнало кудись одну суцільну, широкоформатну хмару від краю до краю, і цей небесний рух приводив Ігоря в іще більше відчайдушне роздратування. Будівля з трубою, до якої вела глиниста ґрунтівка, перегороджена облупленим дерев’яним шлагбаумом, аж ніяк не могла бути конторою ФСБ, куди кілька днів тому настирливо кликав Ігоря офіцер із якимось смутно знайомим прізвищем.

Але дружина подзвонила вже вшосте, Ігор подумав: «Наче забув телефон у машині», – і справді залишив його там, вийшов і поліз під шлагбаум. За парканом було ще похмуріше, ніж здавалося ззовні; річ, мабуть, у тому, що до цього Ігор дивився крізь шлагбаум ізсередини теплого сухого автомобіля і не відчував того вітру запустіння з краплями рідкісного дощу, який безперервно рухався територією. З внутрішнього боку кути паркану, зарослі якимись кущами, виглядали, мов підмишки, що забули про бритву. Ґрунтівка знаком питання огинала будівлю з трубою, натякаючи, що вхід розташований з протилежного боку; з того ж боку, де стояв Ігор, були лише великі вікна з безліччю квадратних шибок, настільки запилених, що тим, хто був усередині (якщо там узагалі хтось був), не потрібні були штори. Праворуч від вікон висіла водостічна труба з відірваним низом і почорнінням на місцях стиків. Біля неї стояв кремезний похмурий чоловік у потерзному синьому комбінезоні й курив цигарку. Ігор помахав йому рукою, сподіваючись, що той затримається і пояснить хоч щось у цьому топографічному безглузді, яке мучило Ігоря, але чоловік, помітивши його поворухування, кинув недопалок, пішов геть, відчинив збоку двері будівлі й зник. «От сука», – майже без злості подумав Ігор.

Усередині будівлі з трубою, окрім двох парових котлів і запаху туалету, змішаного з запахом хлорки, було порожньо. Ігор походжав туди-сюди, розглядаючи вицвілі плакати з правилами техніки безпеки, порожній пожежний щит із силуетами багра, сокири й трикутного відра, знайшов двоє дверей у підсобки з написами «Зварювальники» та «Слюсарі» і безуспішно посмикав ручки. Луна, що віддавалася від кахельної підлоги, скидалася тут на цокіт підборів; Ігор згадав про дружину, і легка хвиля злорадства трохи приглушила його прикрість. Нарешті він знайшов двері, що вели на сходовий проліт, а той, своєю чергою, кудись угору.

Угорі був напівтемний коридор без жодного вікна, освітлений парою сорокаватних лампочок. По обидва боки тягнулися двері. Ігор без стуку сунувся в перші.

Коли він перейшов із коридору в кабінет, кахель змінився лінолеумом, старі дошки заскрипіли під ногами, і повний, кремезний чоловік, що сидів спиною до входу, обличчям до ноутбука, щось там набирав на беззвучній клавіатурі, блиснув абсолютною лисиною й озвучив байдужим голосом запитання:

– Чого треба? – запитала лисина тьмяним тоном.

«Шоколаду», – хотілося відповісти Ігорю, але він зам’явся, міркуючи, як сформулювати питання, щоб не виглядати зовсім дурнем. І тоді чоловік за ноутбуком, відчувши паузу, глянув через плече.

– А-а, – сказав він навіть із якимось розчаруванням. – Ну, сідай, сідай.

Він показав на стілець збоку від столу. Загіпнотизований його розчаруванням, Ігор покірно сів. Чоловік знову почав ворушити пальцями по клавіатурі, ніби забувши про нього хвилин на десять. За цей час Ігор устиг утомитися, косуючи поглядом на обстановку кабінету, що більше скидалася на вотчину радянського директора школи – зі скляними шафами з журналами, потьмянілими вимпелами на стінах, запилюженими спортивними кубками на підвіконні, червоним телефоном із диском на столі. Стілець під господарем кабінету поскрипував, поки він товстими пальцями шарив по клавіатурі; на безіменному пальці правої руки не було обручки. Спортивний костюм чоловіка не пасував до його задиханого посвистуючого дихання. Виникало питання: якщо лисий так дихає, коли просто сидить, то що ж із ним відбувається, коли він рухається.

– Прийшов, значить, – раптово мовив чоловік, так що Ігор аж підскочив від несподіванки на своєму затерплому від сидіння заду.

Товстун із кількох спроб висмикнув перекошену шухляду столу, витяг звідти канцелярську папку з написом «Справа», розв’язав тесьомки, звірився зі вмістом і, якось по-особливому трусячись щоками, запитав:

– Ігор Петрович? Так?

– Так, – кивнув Ігор.

Товстун жбурнув папку назад у шухляду й після кількох спроб заштовхав її назад. Його очі звернулися в бік Ігоря, і від цього погляду тому стало недобре: здавалося, що очі товстуна належать комусь іншому, мовби ледачій швейцарській вівчарці пересадили очі пітбуля.

– Давай одразу на «ти», Ігорю Петровичу, – сказав товстун. – Мене звати Сергій Сергійович, я тут головний, я тобі й дзвонив.

Він не зробив жодного руху, навіть натяку на те, що збирався простягти руку для рукостискання. Ігор подумав, що якщо протягне руку першим – це буде якось принизливо з огляду на те, що з ним зробили на попередній роботі, і з огляду на те, що відбувалося в його сім’ї. Він вирішив, що принижень йому досить, і через це у знайомстві Ігоря та Сергія Сергійовича утворилася незручна пауза з п’ятисекундними «гляделками».

– Ти знаєш, чим ми тут займаємося? Справки у колишніх колег не цікавився? – у останньому питанні товстуна проглядало дещо глузливе, зрозуміле обом, Ігор мимоволі хмикнув, а Сергій Сергійович сприйняв цей хмик інакше, ніж думав Ігор. У хмикуванні Ігоря мала вгадуватися гіркота, мовляв, які, чорт забирай, колишні колеги. Сергій Сергійович же розгледів якусь насмішку над діяльністю його і колег.

– Ні, ну зрозуміло, – зітхнув Сергій Сергійович, – але при цьому ти ж прийшов сюди. Чи зовсім усе погано? Навіть начальником охорони нікуди не беруть? Навіть бухгалтером у якесь СМУ не хочуть?

– Не хочуть, – чесно відповів Ігор.

– Ось, – задоволено зауважив Сергій Сергійович, – тепер ти зрозумів, куди веде неправедний шлях корупції.

Ігор оцінювально придивився до обличчя товстуна, намагаючись здогадатися, глузує він чи ні, але лише затримав погляд на дрібних малинових прожилках на щоках Сергія Сергійовича. З самого дитинства такі прожилки в обличчях літніх людей лякали Ігоря найбільше.

– Те, що ти мовчазний, – це добре, – сказав Сергій Сергійович, теж, вочевидь, придивляючись до Ігоря та зробивши для себе певні висновки. – Бо якщо раніше у тебе були приводи мовчати, то тепер їх лише додасться, якщо погодишся працювати за фахом.

«Був би я таким мовчазним раніше, я б тут не сидів», – з легкою тугою подумав Ігор.

– Так чим потрібно буде займатися? – запитав Ігор.

Сергій Сергійович скрипнув стільцем, закрив ноутбук і подивився на Ігоря так, що в того спітніли долоні.

– Усім, чим я скажу, потрібно буде займатися, Ігоре Петровичу. Це другий шанс, ти ж розумієш, якщо держава його тобі дала, треба цінувати. Якщо ти сюди прийшов, значить, цей шанс тобі потрібен, так? – Сергій Сергійович не став чекати відповіді і продовжив: – Мені потрібні такі люди, які, якщо я скажу поїхати до Таїланду і прикидатися бригадою тайських повій, питатимуть лише: «коли виїжджаємо?», а як їх захистити від СНІДу і чи взагалі захищати – моя справа. Я хочу знати, що вони не побіжать у найближчу газету з інформацією про те, що ФСБ прикриває сіамські борделі і постачає їм своїх співробітників.

Ігор зрозумів, що це шпилька в його адресу, і кров трохи прилила до обличчя.

– А косметика? – запитав Ігор з-під лоба.

– Що косметика? – не зрозумів Сергій Сергійович.

– Косметику в Таїланд свою брати, чи ви на місці видасте?

– Гумор – це добре, – з таким самим виразом обличчя схвалив жарт Ігоря Сергій Сергійович. – Гумор, особливо такий беззлобний, позитивно впливає на колектив, але май на увазі: крім тебе, у мене вже є кілька таких клоунів, не втомишся жартувати?

«Не втомлюсь», – подумав Ігор, але промовчав. Він не розумів, що знову привело його сюди, під крило цих людей, чиї корочки та зірочки на погонах вирішують долі інших без корочок, без зірочок або з кількістю зірочок нижчого рангу. Це був необґрунтований магнетизм причетності до захисту країни. Багато людей, зачарованих цим магнетизмом, будували генеральські дачі, покривали бізнес або, як Ігор, беззаперечно слухали жарт про тайських повій, хоча якби його сказав будь-який інший роботодавець, без цього флера причетності, Ігор уже спробував би розтрощити стільницю його товстою мордою.

Мовчання Ігоря Сергій Сергійович трактував по-своєму і сказав:

– Отже, Ігоре Петровичу, історія така. Я тебе обманювати не буду. Формально ми, звісно, належимо до ФСБ, тобто ти зможеш як раніше світити корочками по п’янці, на дорозі там, якщо проблеми виникнуть, теж. Але ти тут до першого косяка. Тут і без тебе дурнів вистачає. Якщо на справжнього фээсбешника натрапиш, він по всіх статтях обіграє – у тебе восьмерка, а в нього туз. Так що якщо почнеш без потреби лізти, – звідси вилетиш. І ще таке. Проект секретний, спільний з Міноборони, секретний на всіх етапах, тому гроші «пилять» ще на стадії виділення і пиляли кілька разів, поки дійшли до нас. Бачиш, яка конторка в нас через це вийшла, краще вдома в туалет ходити – черевики ціліші будуть. Олівці, ручки, картриджі для принтера доведеться купувати самому, принаймні поки що. Кадри в нас такі, що навіть ти ахнеш. Імена не буду називати, але один чувак призначив побачення одинадцятирічному пацану в інтернеті, скандал був, виперли з органів, але за попередні заслуги вирішили пристроїти хоч сюди до пенсії. Його дружина вигнала з дому, тож він тут і живе, йому доводиться терпіти всі «зручності», але це, мабуть, все одно краще, ніж їсти з дірявої ложки. Тут навіть дочку одного генерала намагалися пристроїти, коли вона сім’ю на пішохідному переході швидко переїхала, але потім вирішили «по-старинці», типу відтермінування вироку до того часу, коли її дитині виповниться чотирнадцять, а вона ще навіть не вагітна.

– Прикинув, – сказав Ігор.

– Я тебе в деталі, звісно, не можу посвячувати, – продовжив Сергій Сергійович, – але робота взагалі не пильна. Це навіть, я б сказав, ілюзія роботи. Чесно кажучи, я сам не зовсім вірю в те, чим тут займаюся. Іноді сиджу вдома і трохи офігенію, і тебе це відчує, Молодий тільки не відчуває, у нього вся свідоме життя вже при нинішньому ладі минула, а ти ж ще до перебудови народився?

– У справі все є, – зауважив Ігор.

– Так, – то визнання Ігоря, то власні думки Сергія Сергійовича. – Короче, бардак, але ти й раніше з цим стикався, і сподіваюся, що запал пом’якшив, варежку вже не будеш роззявляти.

Через це добродушне «роззявляти варежку» кров знову прилила до обличчя Ігоря.

– Тут просто не можна грати в викривача, реально, – пояснив Сергій Сергійович. – Почнеш відеозвернення до народу на YouTube викладати або сканувати документи для «Вікілікс» про те, який тут ідіотизм, – відразу кажу: по-перше, нічого не доведеш. У кращому випадку, у гіршому – старі гріхи можуть пригадати, і твоя дружина передачки в тринадцяту колонію возитиме, розумієш.

Ігор зовсім не був упевнений, що його дружина буде возити передачки в тринадцяту колонію, він не був упевнений, чи буде взагалі їх надсилати чи хоча б відповідати на листи, і, мабуть, ці думки відбилися на його міміці, бо Сергій Сергійович спитав:

– Ну що, є питання, може, якісь деталі незрозумілі, не соромся, краще одразу дізнатися, щоб потім не було спокуси грати героя. Краще уяви, що тобі запропонували охоронцем в Освенцимі працювати, щоб романтичних ілюзій не залишалося, якщо вони ще в тебе є з минулого разу.

– Курити тут можна? – запитав Ігор.

– Взагалі, я проти цього, – зізнався Сергій Сергійович. – Я, бачиш, більше поїсти люблю у неробочий час.

– Та й у робочий теж, – вгадав думку Ігоря Сергій Сергійович, – Але так, можна, тільки відчини віконце, а попіл у той кубок стряхуй, потім помиєш.

Виникла пауза, бо Ігор викурив усі сигарети, шукаючи контору Сергія Сергійовича, але не знав, як про це сказати, очікуючи, що Сергій Сергійович сам поділиться сигаретою. Ігор не знав, як ввічливо сказати про це, Сергій Сергійович чекав, коли Ігор почне задумливе куріння під віконцем. Ігор почав шукати сигарети в кишенях.

– А, так ти так завуальовано пострілити намагався. Вибач, – Сергій Сергійович, хрумкнувши кістками стільця, зняв трубку, затиснув її плечем і щокою, схопив тіло телефону однією рукою, щоб не ковзав по столу, а вказівним пальцем другої руки кілька разів повернув диск. Тільки тепер Ігор помітив круглі настінні годинники над входом, вони показували тридцять вісім хвилин п’ятої. Без двадцяти п’ять гудки в трубці змінилися хрипом, а Сергій Сергійович сам обурено зашипів і захрипів у відповідь.

– Ти спиш там? Принеси сигаретку, дорогий.

Трубка коротко прошипіла.

– А на що ти влаштовувався? – не без їдкості запитав Сергій Сергійович. – Давай, несеш, потім поругаємося, заодно познайомишся.

Трубка знову захрипіла, цього разу наче питанням. Сергій Сергійович після цього запитання оціниваюче поглянув на Ігоря.

– Не, ну хто його знає, – сказав Сергій Сергійович, – можливо, Філу й сподобається, а тобі навряд, хоча якщо ще пару місяців у такому темпі працювати, ми тут всі один на одного придивлятимемося. Короче, йди сюди, достатньо кокетувати.

Сергій Сергійович хлопнув трубку назад на важіль і, як здалося Ігорю, полегшено зітхнув.

– Ось так, – сказав він, ніби пояснюючи Ігорю щось.

Через хвилину в двері обережно постукали.

– Єли-пали, – гучно висловився Сергій Сергійович замість запрошення зайти, і на порозі з’явився той самий здоровенний чоловік у синьому комбінезоні, який ігнорував махання Ігоря біля шлагбаума.

– А, цей, що ли, – сказав здоровяк з певним розчаруванням, поки Ігор розглядав його забруднені брезентові черевики. – Це ж той самий, щур який? – запитав здоровяк, наче Ігор і не був у кабінеті, вважаючи, що його статура дає право ставити такі питання в такому тоні й на очах у Ігоря.

– Так, так, – відповів Сергій Сергійович, підлаштовуючись під тон здоровяка, так що у Ігоря склалося враження, що він взагалі зник із кабінету. – Він самий. Пляма на чистому лику державної служби. Він твій тезка, до речі, тільки Петрович.

– А-а, ну добре, – одобрив здоровяк і пояснив своє схвалення: – Хоч особливо запам’ятовувати не треба, а то цей, то Ренат, то Ринат…

– Ринат, – сказав Сергій Сергійович.

– Ну гаразд, – відповів здоровяк, – пойдемо, що ли, покуримо, Ігор, е-е-е…

Ігор зрозумів, що пора піднятися і потиснути руку.

– Ігор Петрович, – сказав він здоровяку, намагаючись показати, що його рукопотиск не такий слабкий, як може здатися на перший погляд.

– Ігор Васильович, – представився здоровяк і тут же кинув через плече Ігоря: – Дивись-но, наче одружений, а рука права сильніша, ніж у Молодого.

Ігор пропустив жарт здоровяка повз вуха, а Сергій Сергійович залишив його без відповіді. Ігор помітив, що у Ігоря Васильовича, як і у Сергія Сергійовича, теж не було обручки.

– Ладно, Ігоре Петровичу, йдемо, правда, покуримо в іншому місці. – Ігор кивнув, вони вийшли, а здоровяк сказав ще не зачиняючи двері: – А то знову почне, у мене через вас астма, діабет, тиск.

Вони вийшли на сходову площадку й піднялися на поверх вище, можливо, там теж був коридор, але двері в нього були заколоті двома товстими дошками хрест-навхрест. Вище сходи вже не вели, а сходова площадка виглядала свіжіше через свою занедбаність – ніби тільки що побілена, побілена навіть заколочена двері, і відразу ж кинута малярами, у кутку стояли їхні кисті, вкриті вапном, а на підвіконні напіввідкритого вікна стояло відро з білими патьоками. Ігор Васильович показав на це відро і сказав:

– Попільничка, – потім простягнув Ігорю сигарету, закурив сам і дав прикурити Ігорю.

– До нас, значить, збираєшся, – сказав здоровяк після першого затяжки, Ігор кивнув і запитав:

– А що тут взагалі?

Ігор Васильович усміхнувся.

– А тобі головний мрак накидав? – Ігор кивнув. – Обіцяв командировку в Таїланд? – Ігор знову кивнув.

– Тут усе по-різному рахують, – сказав Ігор Васильович, пускаючи дим на маківку Ігоря. – Молодий каже, що ми, типу, інопланетян допитуємо. Каже, що хтось угорі вирішив ще за Медведєва відслужитися, типу, якщо той переключиться з інновацій на позаземний розум, відразу нас показати, ось у нас уже це є, документи й усе інше, список операцій, протоколи допитів, так що не парся особливо, що все це правда. Насправді ця історія ще за Союзу почалася. Але я не можу тобі розказати, бо з Есесом домовлятися словом не можна. Ренат думає, що ми якихось чорних ріелторів прикриваємо для когось зверху.

Ігор не знав, що відповісти на такий просторий спіч і невизначено похмикнув, роблячи вигляд, що розуміє, про що говорить Ігор Васильович.

– А я ось сподіваюся, що не всім угорі дах поїхав, якщо тримають нас тут, значить є якийсь сенс, система прослідковується. Звітність вимагають угорі навіть більше, ніж зазвичай, тут, блин, паперової роботи, навіть ти, бухгалтере, офігєєш. І сенсу не було б усе так ховати, якби все було просто, якби це була якась кримінальна схема під прикриттям ФСБ, ти ж не один такий нещасний, що нікуди втиснутися не можеш, тут половина людей погодилася б на будь-яку кримінальну байду відразу, якби її прямо запропонували, а друга половина зламалася б і погодилася після деяких роздумів. Ну що тобі кажу, якщо погодишся, може, сам до чогось додумаєшся, навіть цікаво, що тобі в голову прийде.

– А зарплата як?

– Ну, мені вистачає, – ухильно відповів Ігор Васильович.

Ігор подумки усміхнувся, його завжди дивував цей сором людей при розмові про зарплати. Всі, кого він знав, легко розповідали про юнацькі гомосексуальні досвіди, про те, що у них не стає на дружину, про найінтимніші деталі сімейного життя, але одразу сором’язливо замикалися, коли йшлося про гроші, які вони чесно отримували за свою чесну працю – це було якесь складне табу на фінансову наготу. Ігор і сам соромився говорити, скільки заробляє. Він хотів озвучити цю думку, але чомусь не наважився, пильно дивлячись на величезні черевики Ігоря Васильовича; Ігор Васильович теж різко залишився ні з чим сказати, тому решту перекуру вони провели мовчки.

Вони спустилися до Сергія Сергійовича, здоровяк чомусь заохочувально похлопав Ігоря по плечу, але сам у кабінет заходити не став, а зник за одними з дверей коридору. Ігор уже зрозумів, що Сергій Сергійович чомусь не любить стуків у двері і увійшов одразу, як і в перший раз. Сергій Сергійович знову ковирявся пальцями по ноутбуку і запитав лисиною:

– Що, наслухався про чорних ріелторів? Рішив?

– А що, інших питань не буде? Всяких там, ким я бачу себе у вашій компанії через рік чи через п’ять?

Сергій Сергійович поворушив головою, ніби намагаючись повернути її до Ігоря, щоб кинути якийсь погляд, але розвернутися так, щоб зустрітися з Ігорем очима, у нього не вийшло, і він лише сказав:

– Йди до Ріната у п’ятий кабінет, він тобі покаже, як і що.

П’ятий кабінет виявилося знайти легко, бо це був єдиний кабінет із цифрою. Ігор вирішив, що аура начальницької панібратської поведінки повинна поширюватися на всю контору, і сунувся в кабінет без стуку, одразу отримавши питання, чи його не вчили стукатися, звідкись справа від входу, із-за стелажа з папками. Вражений питанням, він не одразу здивувався, що п’ятий кабінет вкритий не лінолеумом, а паркетом, що двері – на відміну від інших – зроблені під євроремонт. Крім скляних стелажів і паркету, у кабінеті був сучасний комп’ютерний стіл і верткий стілець з підлокітниками, вікна – пластикові, непомітний кондиціонер нагнітав тепле сухе повітря.

– Я від Сергія Сергійовича, – сказав Ігор стелажу.

З-за стелажа вискочила схожа на самого Ігоря канцелярська щурка, навіть приблизно одного з Ігорем віку, хіба що Ігор був у костюмі-трійці, а щурка в такому ж, як у Ігоря Васильовича, синьому комбінезоні, тільки чистому і краще підігнаному по розміру, у чистій синій робочій курточці, а під комбінезоном і курточкою щурки виднілася біла сорочка і синій, в тон комбінезону, краватка. Замість брезентових черевиків – якісь берці з білими шнурками, і якби не золотий тримач для краватки, Рінат нагадував би радянського інженера-проектувальника в третьому поколінні.

– Рінат Йосипович, – представився новий знайомий, – Рінат, – повторив, особливо наголошуючи на «і», а Ігор невольно представився у відповідь і намагався уявити, за яких обставин батьки батька Ріната Йосиповича, намагаючись сподобатися ЗАГСу та вождю народів, нарекли сина Йосипом. В цілому Рінат сподобався Ігорю з першого погляду своєю аристократичною блідістю, ботанічною поставою, лютими татарськими очима на слов’янському обличчі та тим, як прямокутно випирав сигаретний блок у кишені комбінезону.

– Сергій Сергійович сказав, ви введете мене в курс справи, – сказав Ігор, і Рінат Йосипович діловито кивнув, не переходячи на «ти», що стало Ігорю ще більш симпатично, махнув рукою з обручкою, запрошуючи йти за собою, і скользнув за стелаж.

За стелажем стояв величезний сейф людського зросту, у замку якого Рінат Йосипович шумно поковирявся витягнутим звідкись ключем. З недр сейфа дістали ще один ключ із прив’язаною паперовою биркою з цифрою «8» і двома печатками – одна кругла, інша прямокутна; під подушечкою для печаток червоним, ніби лаком для нігтів, було начертано ще якийсь номер. Ігор уже простягнув руки, щоб взяти ключ, але Рінат Йосипович протестуюче покряхтів:

– Під підпис, під підпис, – і вони повернулися до столу Ріната, так що для Ігоря маніпуляція з заманюванням до сейфа залишилася незрозумілою.

Рінат Йосипович витягнув ще один верткий стілець, посадив Ігоря збоку від столу, дістав із-під столешниці папірець і кулькову ручку, а на запитальний погляд Ігоря сказав, ніби розумово відсталому:

– Заява про прийом на роботу, все як положено. На ім’я Сергія Сергійовича Веретніна.

– А в пункті «місце роботи» що писати? – спитав Ігор.

– Пишіть «відділ», – відповів Рінат Йосипович, натхненно витягаючи з-під столу і стелажа канцелярські книги та складаючи їх біля папірця, який заповнював Ігор.

– А яка посада? – запитав Ігор.

– Пишіть «оперативник».

Коли Ігор склав заяву і сказав «готово», Рінат Йосипович взяв папірець за кут двома пальцями, швидко глянув на нього і сказав:

– Дата, підпис, – і сунув його Ігорю назад.

Ігор повернув заяву з датою і підписом, Рінат Йосипович знову взяв її двома пальцями, знову швидко поглянув, незадоволено морщачися від почерку Ігоря, як учитель у початковій школі, і знову сунув назад.

– «Відділ» треба з маленької літери і в лапках. – Ігор почав виправляти велику літеру на маленьку і спробував пририсувати лапки, на що обличчя Ріната Йосиповича скривилося, він вирвав папірець прямо з-під ручки і дав Ігорю новий аркуш. – Краще перепишіть.

Після підпису на Сергія Сергійовича Ігор прийшов вже спітнілий; прохолода в кабінеті головного здавалася йому живильною. Сергій Сергійович зрозумів стан підлеглого по його обличчю, яке Ігор витер рукавом піджака.

– Наш татарин тебе вкатав.

Рінат Йосипович розглядав підпис і печатку Сергія Сергійовича так прискіпливо, наче Ігор міг підробити їх у коридорі або Сергій Сергійович поставив би неправильно.

– Ладно, – з непоясненим для Ігоря розчаруванням сказав Рінат Йосипович, прибираючи заяву в стіл, – тепер давайте фотографії для посвідчення. Ви ж зробили фотографії? Тепер підемо приймати кабінет, тільки розпишіться за ключ, печатки та штемпельну подушку.

Ігор думав, що пройшов усі сім кіл канцелярського пекла, коли заповнював заяву п’ять разів підряд, але порівняно з прийомом кабінету номер вісім заповнення заяви було своєрідною розминкою.

У кабінеті номер вісім було дуже мало предметів. Був хиткий жовтий лакований стіл, схожий на стіл Сергія Сергійовича, був комп’ютер із клавіатурою настільки брудною, що здавалося, ніби на ній різали м’ясо, та мишкою, заліпаною, як дверцята громадського туалету; принтер, системний блок і старенький монітор із екраном трохи більшим за поштову листівку виглядали не краще. На вікні кабінету Ігоря висіли світло-зелені шторки, таких Ігор не помічав у кабінеті Сергія Сергійовича, зате не було вимпелів і кубків; скляний шафа біля стіни була порожня. Були ще стільці, телефон, бюстик Чайковського, килимок біля дверей. Здавалося б, передача цих небагатьох предметів у тимчасову власність Ігоря не мала зайняти багато часу.

Спочатку все йшло справді дуже швидко, навіть не в стилі Ріната Йосиповича; Ігор встиг розписатися за штори, шафу, бюстик, килимок, але вже на комп’ютерній мишці, названій у одній із канцелярських книг Ріната Йосиповича «Маніпулятор типу “миша”, виробник “Lenovo”, інвентарний номер “715”», виникла невелика заминка. Виробником миші виявився не «Lenovo», а «Hewlett-Packard», а інвентарного номера на ній взагалі не було.

Рінат Йосипович наполегливо попросив Ігоря ніде не відходити, вирвав мишку з гнізда і пішов на хвилин п’ятнадцять, потім повернувся, здається, із тією ж мишкою, але вже більш задоволений.

– Таааак, – сказав він і, примруживши очі, почав листати одну зі своїх канцелярських книг. – Є ще два стільці.

– На одному піки загострені? – тихо пробурмотів Ігор і замовк під поглядом Ріната Йосиповича, який перестав бути «котячим» і став дуже уважним.

– Що? – запитав Рінат Йосипович. – Із стільцем щось не так?

– Ні-ні, я так, просто, – сказав Ігор.

У обох стільців виявилися не ті інвентарні номери, і Рінат Йосипович, схопивши обидва, знову зник, залишивши Ігоря, який безнадійно присів на кут столу. Повернувся Рінат Йосипович ізнову з двома стільцями, цього разу стільці були кращі і чистіші. Дальша перевірка канцелярії показала, що в кабінеті Ігоря бракує настінних годинників, які, принесені й підвішені на місце, а саме над дверима, здалися Ігорю дивно схожими на годинники з кабінету Сергія Сергійовича.

Кілька разів Рінат Йосипович зривався з місця, як птах із пустельних висот, зникав і приносив у кабінет Ігоря щось новеньке: відро з червоними буквами «М.Т» на боці, чавунне прес-пап’є, жовтий від часу графін і гранований стакан, швабру, сплетене з пластику сміттєве відро.

Коли Рінат Йосипович сунувся до вікна, Ігор злякався, що той почне переслідувати мертвих мух у рамі, але Рінат знайшов там гранітну попільничку, заспокоївся, дав Ігорю розписатися за її отримання і одразу закурив. Ігор жадібно вдихав дим, але Рінат залишив це без уваги, хоча помітив. Ігор ловив його задумливий погляд, спрямований на дверну ручку, де болтався обірваний шматок мотузки.

– Мені службових собак не покладалося? – запитав Ігор, намагаючись пожартувати, і кивнув на мотузку.

– Ні, не покладалося, – розсіяно відповів Рінат Йосипович і дуже серйозно подивився Ігорю в очі. – Будьте уважні. Вони здатні рознести приміщення по цеглинці. Дві пачки сигарет на день можуть «постріляти», я колись просто з академічного інтересу рахував. Зараз підемо отримувати спецодяг, два комплекти; бережіть його, він на рік, і черевики теж на рік.

– Ось, – говорив він уже через кілька хвилин, відкриваючи кімнатку з написом «Слюсарі», – ось ваш шафчик, бачите цифру «вісім», ось ключ від нього, розпишіться тут. Зброю ви весь час носити не зможете, тільки перед операцією і під роспис; і взагалі, стріляти вмієте?

Ігор не встиг відповісти, як йому підсунули книгу з техніки безпеки, в якій він, не вчитуючись, під гіпнозом розписався.

– Тепер умієте, – сказав Рінат Йосипович.

– Значить так, – інструктував Рінат, повернувшись до восьмого кабінету. – Ось ця печатка, – потряс круглою печаткою перед Ігорем. – Нею засвідчуйте протокол допиту, якщо допустять. А ось ця, – тряс прямокутною, – деталі операції. А це, – потряс картонкою, схожою на ігральну карту, – ваш логін і пароль до комп’ютера; змінювати не треба, візьміть і не загубіть. Печатки кладіть у ящик стола, він запирається, ось ключ.

– Якщо монітор здається малим, несіть свій, флешки з дому брати не треба, з дому можна брати все, а звідси нічого не можна винести. Розпишіться, що з цим згодні.

Коли Ігор залишився один, він кілька хвилин сидів обличчям до входу, спиною до вікна, але весь час підглядати через монітор і бачити мотузку на дверній ручці йому не подобалося, тож він поставив стіл так, щоб сидіти спиною до скляної шафи, вікно було зліва, двері – справа. Улаштувавшись, він сів перед комп’ютером, навіть не намагаючись увімкнути його, і деякий час просто приходив до тями після бурі, яку влаштував навколо Рінат Йосипович.

Він почувався так, наче його стрімко прогнали через усі пози канцелярської Камасутри; втома в м’язах змішувалася з відчуттям непоясненного задоволення.

Ігор ще не вийшов із цього стану, коли до нього без стуку знову заглянув Ігор Васильович.

– Ти додому збираєшся чи, як Філ, тут залишишся на ніч?

Вони разом подивилися на настінні годинники – пів на сьому.

– Не підкинеш мене? Я тут недалеко живу, – сказав Ігор Васильович. – Машина в ремонті, віддав якимось місцевим п’яницям, вони її вже тиждень колупають. Підожди мене під шлагбаумом, поки я переодягнуся.

Ігор не міг уявити здоровяка в чомусь іншому, крім обшарпаного комбінезону і черевиків; частково саме це обіцяння і цікавість, як він виглядає у звичайному одязі, переконали його залишитися в машині під шлагбаумом. Очікування Ігор скрашував сваркою з дружиною по телефону; кількість пропущених викликів він навіть не став перевіряти, щоб не засмучуватися заздалегідь.

Вийшло ніяково: на високих тонах дружина розповідала Ігорю, як їй дзвонили на роботу, як поспішала через пробки, щоб забрати сина з садочка, як вихователька робила вигляд, що нічого не сталося, але була готова «з’їсти» дружину Ігоря на місці. Її дуже засмутило, що Ігор знову пішов у внутрішні органи.

– Ти знову з цими мудаками зв’язався, – сказала вона. – Тобі мало одного разу? Тобі мало, що решта вже з дітьми, а я виглядаю старою дівою серед подруг, які напослідок щось відхопили. І взагалі, скоро додому збираєшся?

– Як тільки, так відразу, – сказав Ігор.

– О, прекрасно, – відповіла вона. – Де був, що робив, говорити не можна, а слухати мене не хочеш.

Вона так була роздратована кількома годинами Ігоревого мовчання, що проривалася у докорах через усе їхнє спільне життя туди й назад, наче граючи гамми. Коли Ігорю ставало сумно від її докорів, він відкладав телефон, слухав, як динамік безсило пищить, і дивився, як на лобовому склі збираються краплі дрібного дощу. Потім, здогадуючись, що дружина щось питає, він знову брав трубку, казав «так, так» і знову клав її на сидіння. Нарешті, побачивши, що з’явився Ігор Васильович, Ігор сказав:

– Вибач, вдома поговоримо, зараз справді неколи, – Ігор скинув дзвінок.

Кілька секунд він боявся, що за рік його бездіяльності дружина навчилася ігнорувати його «вибач, мені неколи», але телефон мовчав. Коли здоровяк йшов глиняною дорогою в його бік, Ігор набрав смс: «Я передзвоню, коли звільнюся» і заспокоївшись, сунув телефон у нагрудну кишеню.

Здоровяк помітив це і розуміюче посміхнувся, показавши рівні зуби, ніби висаджені з однаковим проміжком у міліметр.

– Поругався? – запитав здоровяк і ткнув Ігоря в бік. – Вона у тебе хохлушка, так?

– Ні, здається, батьки з Сибіру, – відповів Ігор.

– А моя хохлушка була, – сказав Ігор Васильович, підлаштовуючи сидіння і ремінь, нагадуючи революційного матроса з кулеметною стрічкою. – Вона руки розпускала, користувалася тим, що я не можу дати здачі – я б одразу вбив. Рятувало лише те, що не діставала до голови – все тулуб била. Ну що, поїхали.

У побуті Ігор Васильович носив сірий костюм, пиджак якого не застібав, білу сорочку без краватки і жовті матові черевики. Одяг не робив його охайнішим; коли він одягнув окуляри, Ігор мало не розсміявся, але бажання сміятися зникло, побачивши, скільки глини приніс у салон.

Спочатку розмова в дорозі якось не клеїлася.

– До речі, – почав Ігор Васильович, витягнув червоні корочки і дав Ігорю. – Не загуби, – сказав він.

Ігор лише кивнув і сховав їх у нагрудну кишеню.

Потім, очевидно від нудьги, здоровяк озирнувся і помітив дитяче крісло позаду:

– Скільки років? – запитав він.

– Шість, – коротко відповів Ігор.

– Один? – запитав Ігор Васильович, на що Ігор лише зітхнув, і вони знову замовкли на якийсь час, покачуючись на ямах промзони, куди їх обох закинула робота.

Ігор дивився на Ігоря Васильовича і майже хотів поговорити, але теми, які піднімав здоровяк раніше, вичерпувалися парою фраз. Що він міг відповісти на вручення корочок? Промовити урочисту промову? Відповісти на питання про дитину? Запитати, чи є у Ігоря Васильовича діти? Той відповів би щось про старшого сина-розбишака чи доньку, яка тягне гроші. Можна було б запитати про онуків, особливо в машині, але Ігор розумів, що це може бути дуже делікатна тема.

Буває, що дітей не заводять, або колишня дружина не дозволяє зустрічатися з ними та онуками, або, що ще гірше, вони є, і є їхні фотографії в гаманці, а ще гірше — у телефоні, або їхній відеозапис на телефоні, і все це треба переглянути, при цьому стежачи за дорогою.

– Тут завжди затори, – попередив Ігор Васильович, – давай в об’їзд, наліво.

Ігор послухався здоров’яка, але на шляху, куди вони поїхали, зламався трамвай; машини, які намагалися його об’їхати, перегородили трамвайні колії, так що справні трамваї на зустрічних коліях не могли проїхати і вишикувалися в чергу, як і трамваї за зламаним трамваєм, що остаточно перегородили дорогу. Серед бензинового і газового диму, серед психованих сигналів автомобілів, у гущі безпорадного транспорту клопотався занепокоєний, мокнучий регулювальник.

– Все б віддав, щоб ось так, на спокійній роботі, – кивнув на регулювальника Ігор Васильович.

– Так, здається, у нас все спокійно, а бувають сильні завали? – запитав Ігор.

– Незабаром обіцяється бурхливий день і бурхлива ніч, – сказав Ігор Васильович. – Попередь дружину, що тебе не буде.

– Ага, «попередь», може, зараз зателефонувати і сказати, – усміхнувся Ігор.

– А, ну так, – теж усміхнувся Ігор Васильович, – я вже трохи забув, як це буває. А-а-а, знову тебе не буде, діти вже лише по фотографії впізнаватимуть.

– Ні, ну не до такої міри, – заперечив Ігор, – у нас не доходить до цього, але певна напруга, звісно…

– Певна напруга, – навіщось повторив за ним Ігор Васильович. – Тут таке іноді твориться, я приходжу додому і радію, що нікого немає, ніхто не питає, як справи, бо насправді справи завжди кепські.

– Так жорстко все? – трохи занепокоївся Ігор.

– Ні, все, звичайно, залежить від того, де ти раніше працював, я знаю, де ти працював, тому думаю, що тобі це здасться жорсткуватим. З іншого боку, багатьом паперова робота здається нестерпною, навіть більше, ніж робота в полі, а у тебе тут усе має бути нормально.

– А чому ти взагалі не звільнився? – запитав Ігор. – Мені здається, за віком можна вже.

– Я ідейний, – сказав Ігор Васильович, але посміхнувся так, що не зрозуміло було – жартує він чи ні.

Ігор похмуро задумався; похмурість посилювалася ще й тим, що вони заглибилися в затор, а якийсь хтось на машині ззаду дратувався виглядом багажника або номерного знака автомобіля Ігоря і час від часу сигналив. Щоб відволіктися, Ігор увімкнув радіо.

– Та ти не грійся, – вгадав його рухи Ігор Васильович, – якби ти не підходив, тобі б не подзвонили. Тебе ретельно перевіряли, за тобою навіть стежили. Знаєш що, я тебе знаю більше, ніж ти сам себе знаєш, я тебе обрав, точніше, ми з Сергієм Сергійовичем. Ти достатньо врівноважений, може, сам не знаєш, наскільки спокійний, як удав. Звісно, ти допитливий, але це не великий недолік. Частково це навіть гідність. Якщо тобі цікаво, що відбувається, значить, ти шукатимеш відповіді, можливо, навіть знайдеш, і, може, поділишся ними з нами.

Ігор навіть не помітив, як закурив, мабуть, дістав сигарету, коли почув, що за ним стежили.

– Я так розумію, що інформації зверху мало, – сказав Ігор Васильович. – Це помітно, коли зверху мало знають, тоді ще більше туману насувають. Фух, хочеш бензином дихати – закрий вікно, я краще пасивним курцем буду.

Ігор послухався і закрив вікно.

– Ти статистику вивчав? – запитав Ігор Васильович.

– Мені ніхто статистику ще не давав, – сказав Ігор.

– Ти не так зрозумів, – поморщився здоров’як, – маю на увазі статистику як науку.

– А, у цьому сенсі. Ну, в інституті здається викладали, тільки це було більше десяти років тому. Та й то це було щось непрофільне, типу філософії чи англійської.

– Ну ясно, – сумно зітхнув Ігор Васильович. – Але ти ж ще після перебудови навчався, а до того дурдом, не як зараз цих малолітніх лопухів вчать, коли якийсь менеджер двох слів грамотно написати не може? Або ці з п’ятірками з російської, які по-російськи взагалі не говорять.

– Так якщо ви мене вивчали… – почав Ігор.

– Та це риторичне питання, я такими до смерті тебе заговорю, це вікове, мабуть.

Водій ззаду продовжував сигналити на кожен рух Ігоря за кермом. Ігор Васильович кілька разів сказав: «Що ж це таке». Коли Ігор, щоб викинути недокурок, притворив вікно, а сусід ззаду знову сигналив, звук через приоткрите вікно дістався вух Ігоря Васильовича особливо чітко, і здоров’як зітхнув і спритно вийшов назовні. Автомобіль Ігоря полегшено хитнувся.

Ігор Васильович підійшов до машини роздратованого водія і здійснив якісь ледь помітні для Ігоря маніпуляції біля його вікна, ніби щось пояснюючи.

– Навіть корочками не довелося світити, – зітхнув здоров’як, знову сівши в машину Ігоря. – Достатньо було одного вигляду моєї похмурої будки. Ось такий, – він зобразив сумне обличчя; Ігор невимушено усміхнувся, бо вираз обличчя був не через нього.

Вони тинялися у заторі ще хвилин сорок, і хоча водій ззаду заспокоївся, Ігор Васильович час від часу поглядав назад і чомусь ухмилялися. Ігореві не подобалося це, як йому здавалося, глузування над поразкою, але він мовчав.

– Ладно, дякую, хоча я б пішки, мабуть, швидше дістався, зате в теплі, – сказав Ігор Васильович, звільняючи салон від свого тіла в спальному районі неподалік від звичайної п’ятиповерхівки. Ігор потиснув йому руку, подумав, чи варто повертати сидіння пасажира на місце, але не став морочитися і одразу зателефонував дружині.

– Купити щось? – запитав він стурбованим голосом, роблячи вигляд, що щойно мав серйозну розмову, щоб приховати провину в голосі, яка лише роздратувала б дружину.

За час, поки їй було заборонено телефонувати, дружина, видно, перегрілася і дзвонила всім – від подруг до матері – і якось заспокоїлася, бо теща загалом добре ставилася до Ігоря, і розпад сім’ї їй не був потрібен – вона сама хотіла налагодити своє життя після смерті тестя, а онук, якого «сплавляли» сварливі дочка й зять, лише плутав би їй справи. Теща, можливо, навіть раділа, що Ігор повернувся в органи – їй подобалося «перевіряти по базі» потенційних залицяльників, прямо вона цього дочці не говорила, знаходила красивіші слова, які заспокоювали.

– Ти скоро там? – запитала дружина надтреснутим вечірнім голосом, яким завжди говорила пізно ввечері, коли вже намазувалася кремами, бо йти було нікуди, нічого не готувати, і до них ніхто не йшов.

– Та скоро, скоро, хвилин через п’ятнадцять буду, – сказав Ігор. – Купувати нічого не треба, розумієш?

– Ну, йогурт якийсь купи, для малого. А краще просто додому йди.

Голос був настільки мирний, що Ігор насторожився, але на всяк випадок вирішив поспішити. Консьєржка у під’їзді подивилася осудливо, син у кімнаті за комп’ютером у навушниках готував себе до чергової батьківської сварки, але дружина зустріла Ігоря радушно. Вони поцілувалися, вона сказала: «Фу, ти мокрий, коли встиг?», а Ігор відповів: «Та там ллє».

Поки він роздягається і розувається, дружина запитала:

– Що за місце таке, нічого?

– Сам поки не розібрався, – сказав Ігор. – Але так, ніби нічого, правда, все забруднене, офіс у стилі соцреалізму.

– З бюстом Дзержинського? Або портрет?

– Та ні, у мене бюстик Чайковського, чомусь.

Дружина хихикнула, син, краєм ока помітивши світло в передпокої, виглянув із кімнати з легкою обережністю, обійняв Ігоря за ноги і запитав:

– Ви сваритися не будете?

– Не будемо, не будемо, – сказала дружина.

Цього було достатньо, щоб син забув про батька і повернувся до комп’ютера.

Коли Ігор приймав душ, дружина стояла і дивилася на нього дивним поглядом.

– Я просто думаю, не такий вже поганий рік був, поки ти себе шукав, – зітхнула дружина.

Ігор обережно глянув на неї крізь воду і не знайшов, що сказати. Лише подумав про те, що вона кинула курити, щойно дізналася про вагітність, але все ще стояла біля раковини, як у студентській общажній кухні, оперта копчиком, ковзаючи тапочками по плитці.

– Мені навіть подобалося, який ти був пришиблений, як кошеня, – сказала дружина.

– Ну знаєш, мені це не дуже подобалося, – спокійно відповів Ігор. – Це жах, не зовсім страшний, але неприємно болтатися не при справах. Ти ще іноді крисила, як сьогодні.

– Та годі тобі, крисила, – сказала дружина, не ображаючись.

– Давай, списуй усе на ПМС, – запропонував Ігор.

– А чому б не списати? Тоді в тебе перший час після того були такі перепади, куди там до ПМС, прямо якийсь клімакс, а тепер дивись – ніби й не звільнявся. Навіть хребет ніби назад вирівнявся, – вона доторкнулася до нього і почесала між лопатками.

– Ага, і задниця назад виросла, – сказав Ігор, – знову буду табурети ламати.

– Ні, ти все-таки розкажи докладніше, – попросила дружина, коли вмитий і висушений Ігор перемістився на кухню і почав вечеряти. – Цікаво ж, хто там, як. Ти ж казав, що коли звільнили – був жах, а там не буде такого ж жаху, але вже на роботі?

– Я поки точно не знаю, буде жах чи ні. Ти прямо… На кого ти працюєш взагалі?

Дружина засміялася.

– Ні, ну правда, – сказав Ігор, – мене ж тільки-но взяли, я всього кількох людей бачив, що я можу розповісти?

– Ну, розкажи, хто у вас головний, молоденький? Мені подобається, коли молоденький, а вже в званні, і старпери, як ти, його терплять. У нас такий менеджер у сусідньому відділі був, син головного, ох, як всякі пенсіонери психували.

– Це той, що грибів нажрався і в вікно виліз?

– Ну так, той, але все одно.

– Ні, тобі головний би не сподобався, він на твій смак старуватий, – сказав Ігор. – І ще товстий.

– Фу, – відповіла дружина.

– Він реально дуже великий такий кабан, – сказав Ігор.

– І лисий, небось, – вгадала дружина.

– Ну так не розібрати: лисий, бритий, – Ігор показав обличчям, що він не спеціаліст у перукарському мистецтві. – Але наче лисий, якось органічно вписується його лисина в товстоту. А ще він, уявляєш, у спортивному костюмі на роботі. Лише, знаєш, золотий ланцюг на шиї і кільця з татуюваннями не вистачає.

– Ага, – сказала дружина. – І наколотих кілець. А секретарка у нього?

– У нього немає секретарки, він, схоже, сам собі секретарка, – Ігор зробив паузу, чекаючи, поки жарт оформиться в його голові, і додав: – У всіх сенсах цього слова.

Дружина спершу не одразу зрозуміла сенс сказаного, але усміхнулася, почувши гумористичну інтонацію Ігоря, а коли жарт до неї дійшов, усміхнулася ще раз, вже щиро. Лише після її усмішок Ігор відчув, що нарешті повернувся додому, бо до того все здавалося якимось прикордонним. Раніше йому здавалося, що він у якійсь розвідці на окупованій території. Лампочки у гіпсокартонній стелі, вкручені по периметру, світилися теплом, як ялинкова гірлянда, хоча і гіпсокартонна стеля, і ці лампочки дружина вибивала в сімейному спорі перед ремонтом якимись жахливими образами (Ігор хотів якийсь круглий світильник, самотньо звисаючий із стелі), і щоразу, дивлячись на ці лампочки, Ігор відчував себе програвшим. І кухонні шторки, які вони обирали разом усією родиною, але зупинилися на виборі дружини, не викликали в Ігоря неприємних спогадів, а здавалися навіть симпатичними. І сама дружина, без макіяжу, вечірня, із волоссям, зібраним у хвіст на потилиці, здавалася ріднішою та простішою. Ігор раптом згадав, як його дратували батьки у підлітковому віці з їхніми вечірніми посиденьками на кухні і безглуздими розмовами та суперечками, дратував батько, який сидів за столом у трусах і блакитній майці, підпертій пузом, і виявив себе самого, сидячого у піжамі, обговорюючи начальство і жартуючи про нього. Наче у відповідь на його думки, особливим чином потоптуючи ногами, з’явився син і попросив щось поїсти.

– Суп ти не будеш, – сказала дружина синові.

– А йогурту немає? – спитав син.

– Які тобі йогурти, ти вже в майку не влазиш, – відповіла дружина.

– Та вона просто йому мала вже, – сказав Ігор, глянувши на сина, у якого між піжамними штанами і низом майки був просвіт пару сантиметрів.

Син підтягнув штани, і дружина сказала:

– Давай-давай, так ти до пахв підтягуєш? Може, чаю поп’єш? – син кивнув.

– Давай, розповідай далі, – сказала дружина, возячись біля сина.

– Він такий, знаєш, старої закалки, зрозуміло, він ще в Союзі починав, то чи з гебешними, то чи з армійськими замашками, ткнув мене носом у мою справу, звісно. Тож довелося трохи обтекти. Він все з підколками натякав, щоб цього більше не повторювалося. Мені це взагалі подобається, усі такі чесні обличчя роблять, і ніхто наче нічого не знає, але всі знають, як було, і всі знають, що я бачу, що вони знають. Ми на цю тему вже…

Син дивився на Ігоря з-за краю кружки і, видно було, хотів щось спитати, але його могли вигнати з кухні, а слухати, про що говорять батьки, йому було цікаво, тож не наважувався.

– Другий ще є, тезка мій, – сказав Ігор, – такий, типу Валуєва. Він взагалі, наче з театру роль грає, знаєш, резонера. Навіть незрозуміло, що з ним не так. Він відповідає своєму образу. Правду-матку ріже і про себе, і про інших, у рухах впевнений. Шуткує грубо. Але таке відчуття, наче роль грає, наче запросили актора з ТЮЗа зіграти антагоніста начальству – ось він і грає. Імпровізує. В цілому, справляє нормальне враження.

– У нас Сережка такий, – встав син. – Він вирішив, що він Бетмен, і хоче, щоб його всі «Бетмен» кликали, а його все одно Сережкою звуть.

– Іди, іди геть, – прогнала сина дружина. – Вуха він тут свої… Випив чай – йди. А то потім буде…

– Потім ще татарин є, він, здається, бухгалтер і завгосп, – продовжив Ігор, коли за сином зачинилася двері. – Цей кадр, але основательний, якби всі такі були, як він, да й загалом, скрізь такі були – бардаку б не було. Уяви: татарин із німецькими замашками, я б навіть сказав нацистськими, йому тільки форми не вистачає.

– Ой, ну не треба, татарин із німецькими замашками, ще й завгосп і бухгалтер, про це фільм є «Досконала людина», – пожартувала дружина.

– Ні, реально, – сказав Ігор, переконливо приклавши руку до серця. – Там на ньому вся матеріальна база тримається. Він виглядає, як постигший бухгалтерський дзен. У нього один кабінет нормально відремонтований. Від нього одного шурхіт по всьому закладу стоїть. Тобі б сподобався.

– Тільки не починай у цього гуру, як минулого разу, бухгалтерську звітність копати, – сказала дружина.

– Навіть якщо дійду, то навряд чи щось знайду, – переконливо сказав Ігор. – Там же по впевненому обличчю видно, що хрен підкопаєшся, у нього явно чистісінька схема, бездоганна, видно, що він не дурень і не просто так користується становищем. Тут явно не в посаді справа, а в чистоті документів.

– Ось мені подобається, коли у тебе так очі блищать, – сказала дружина. – Здається, нічого доброго це не обіцяє, а все одно симпатично, як у Мішки, коли він грипував у чотири роки.

– А мені ось не зовсім це подобається, – відповів Ігор. – Тож якщо помітиш, одразу припиняй.

– А з дівчатами у вас як на новому місці? – спитала дружина.

Це питання, мабуть, ще з початку їхнього шлюбу, колись воно було дуже гострим, бо дружина вважала, за досвідом своєї родини і за поведінкою батька, що всі чоловіки тільки й думають, як піти «наліво», і ревнувала до всього, що можна, найсильнішою ревністю. Але з часом питання стало буденним, Ігор не підтверджував її підозр, і це навіть трохи ображало його, бо здавалося, що дружина ще плекала на нього надії, але тепер остаточно переконалася, що він розслаблений.

– Там, здається, зовсім немає жінок, – сказав Ігор, – і не було схоже. Бо зазвичай залишаються сліди після вас. Наприклад, плакат на 8 березня десь би валявся, або пляшка з-під мартіні десь стояла б у закутках для куріння, щось було б. А там цього нема. Може, колектив спеціально так підібрали.

– Може і спеціально, – визнала дружина. – У нас колектив наполовину чоловічий, наполовину жіночий, але якось між жінками терки постійно, інтриги, образи. Я іноді дивлюся серіал, той же детектив, де герої пополам, і дивуюся, які там чисто ділові стосунки. Програмістку б за її кольорові тряпки загнобили і пальцем у скроні крутили інші жінки, скільки б у них не було докторських ступенів при вступі до ФБР.

– Це так, – усміхнувся Ігор. – Пам’ятаєш, ваш сисадмін прийшов на корпоратив у футболці з конями, скільки вони йому це пригадували?

– Вони й досі йому ці рожеві коні пригадують, причому за спиною, вважають його придурком. Ну так, він справді придурок, зажатий, хоча майже під тридцять, ще з мамою живе, як маніяк.

Ігор сам сисадміна маніяком не вважав, але кивнув, хоча ідея жити, якщо не з мамою, то хоча б одному, якоюсь холостяцькою життям, йому в принципі подобалася.

– Це взагалі не зовсім нормально, на мою думку, – продовжила дружина. – Він розумніший за багатьох наших гусей, які машини й дружин міняють. Але покласти свій розум на вівтар тупорилої скромності, може, вважати себе розумнішим за інших, таємно радіти їхньому ідіотизму. Я, наприклад, повна дурепа в комп’ютерах. Це в нього точно щось нездорове. Знову ж цей корпоратив, йому ж мати стала в десять дзвонити, де він і як, і судячи з його обличчя, мабуть, загрожувала серцевим нападом, я б таку матір давно подушкою задушила.

Ігор згадав, як вона сама дзвонила йому вдень, але ніяк не видав цього.

– Та ти і сам такий був на початку студентства, – сказала дружина. – Просто тоді з мобільним зв’язком були проблеми. Пам’ятаєш, вона казала, що я стерва, що обов’язково народжу не від тебе заради квартири. Пам’ятаєш?

«Щодо “стерви”, може, і не так уже помилялася», – беззлобно, з косою усмішкою подумав Ігор, а сам сказав:

– Ні, ну мені ж вона в очі цього не говорила, так, шепотілася з сестрою й батьком, батько, до речі, за тебе був. Твоя мати теж вважала бог зна що. Що ти залетиш, а я тебе одразу кину. Також думала, що через квартиру й дачу, город цієї твоєї бабусі. І дзвонили тобі теж, боялися, що я тебе не на побачення повів, а віддаю в бордель або на органи.

Вони посиділи й згадали різне з раннього подружнього життя, від чого Ігореві стало ще затишніше. У дитинстві у нього була подруга у дворі, вони так само обговорювали якусь книгу, ходили разом у бібліотеку, каталися на велосипедах, і від цього схожість того спілкування та теперішньої розмови дружина здавалась ще ріднішою.

– Мені хтось читатиме? – крикнув син із своєї кімнати. – Чи у вас там романтика?

– Ох, точно, ми ж стежимо за режимом, – сказала дружина, перевернувши до себе екран телефону на кухонному столі. – Давай ти сьогодні почитаєш. А я поки серію досмотрю, бо скачала…

Син сам вимкнув світло в кімнаті, увімкнув нічник, накрився ковдрою і дивився з-за краю, темними, як у дружини, очима.

– Тато, – перебив він, коли Ігор взяв книгу і вже хотів розпочати.

Було тихо, лише слабкий, рівний дощ стукав по металевому карнизу і склу, ще було чути, як бурчав телевізор у їхній спальні.

– Тато, – повторив син, – а ти мене на актора поведеш?

– Якого актора? – не зрозумів Ігор.

– Ну, ти ж сказав, що у вас на роботі є актор.

– Аа, цей, так він не актор, він просто схожий на актора на сцені, – сказав Ігор, сам подумавши, що непогано було б зовсім не знайомити Ігоря Васильовича і сина, бо син одразу пригадає Ігорю Васильовичу слова, сказані про нього у тісному сімейному колі.

– Все одно, – безпретензійно сказав син, – цікаво подивитися.

– Може й поведу, – збрехав Ігор, – але там нічого цікавого немає, це як у мами на роботі, ті ж дядьки й тітки, лише тіток немає.

– Я по телевізору дивився, там ФСБ терористів ловили, – сказав син. – Ти до них тепер влаштувався?

– Так я й раніше там був, тільки ти вже не пам’ятаєш, – сказав Ігор.

Син поворушився під ковдрою, видно, що рух думки не міг не супроводжуватися тілорухом.

– Ні, раніше ти був бухгалтер, як мама, а тепер у вас вже є бухгалтер, – сказав син. – Тепер будеш ловити?

– У мене навіть пістолет є, на мене записаний, – похвалився Ігор. – Тільки я його додому не зможу приносити, його під підпис видають, а потім забирають. Теж під підпис.

– Шкода, – сказав син, у якого були якісь плани на пістолет. – А кого ти будеш ловити? Терористів? У нас же, мабуть, немає терористів.

– Може, є, – знайшовся Ігор. – Може, їх просто вчасно ловлять.

Сину сподобалася така відповідь, і він ще раз поворушився, але цього разу нічого не спитав.

– А може, зовсім не терористів, – чомусь сказав Ігор, дивлячись у його задоволені очі. – Там майже всі не розуміють, чим ми займаємося. Один думає, що ми ловимо прибульців, як люди в чорному.

– Уау, – прошепотів син. – Він, мабуть, вже бачив, і тому так думає, а ти не бачив?

Ігор згадав Сергія Сергійовича і сказав:

– Прибульців не бачив, а от прибульця з минулого – так. Він у нас головний.

– А як він у вас головний, якщо він із минулого? Може, з майбутнього? Може, ти переплутав?

– Ні, він точно з минулого, – впевнено сказав Ігор. – Він не лише себе до нас притащив, а й всю контору звідти приволок.

– А розкажеш, коли спіймаєш?

– Розкажу, звичайно, – сказав Ігор. – Тільки нікому не кажи, – застеріг Ігор, знаючи, що син усе розтріпає у садочку.

– Просто в мене є друг, – зітхнув син, – він каже, що прибульці невидимі, що вони не як у кіно, а їх зовсім не видно.

Ігор намагався пригадати фільм, звідки друг сина міг знати про таких прибульців, але нічого не спало на думку.

– Ось, – сказав син, – якщо ти спіймаєш, сфотографуй, а я йому покажу, щоб він повірив.

Розділ другий

– Ти ж ось їздиш із Петровичем, ти йому хоча б раз сказав, що тих, кого допитали, – ми вбиваємо? – спитав Молодий Ігоря Васильовича.

Ця дивовижна здатність Молодого звертатися «ти» до всіх підряд одночасно дратувала і дивувала Ігоря, тим більше що Молодий був майже підлітком або справляв таке враження своєю зміїною сутулістю та жирними світло-русявими пасмами волосся з зачесаною набік чубчиком над прищавим чолом. Коли він приєднувався до них у курилці на третьому поверсі, діставав свої вишневі сигарки й упевнено запалював, Ігореві щоразу хотілося дати йому ляпаса і прогнати геть. Але Ігоря Васильовича така поведінка зовсім не збивала з пантелику, і, видно, на це були свої причини.

– Я робив йому туманні натяки, що все не так просто, – відповідав зверхньо Ігор Васильович.

– Ти як мій тато, він теж робив туманні натяки, що скоро піде, а потім виявилося – хоп, і пішов, хоч у розшук оголошуй. До речі, оголосили, а виявилося, що він не пропав, а пішов, заздалегідь усіх попередив. Так і тут.

– Ти вже задовбав, чесно кажучи, історії про свого тата травити, – сказав Ігор Васильович. – Я його вже краще знаю, ніж себе.

Філ усміхався на це з підвіконня біля попільнички-відра із засохлою вапняною крихтою – сам він не курив, але ходив «за компанію». Філу було десь близько тридцяти, він нагадував актора, який грає позитивні та героїчні ролі, але в його нинішньому становищі було щось комічне: кожну його репліку Молодий і Ігор Васильович коментували у контексті любові до хлопців. Ігор усе чекав, коли Філ зірветься і кинеться битися або хоча б дасть ляпаса Молодому, але Філ, здається, був непроникний для жартів і лише сміявся разом із усіма. Ігореві не хотілося думати, що насправді твориться в голові Філа, у сфері справжнього ставлення до тих, з ким він працював, і у сфері сексуальних фантазій.

Вже майже тиждень вони то й дело коротали робочий час, збираючись у курилці. До них ніколи не приєднувалися ані Сергій Сергійович, ані Рінат Йосипович – перший, зрозуміло, не курив і був важкуватий, а другий – незрозуміло чому, – і вони базікали на всілякі теми, які тільки приходили в голову. Від нудьги тролили Молодого за любов до комп’ютерних ігор, обговорювали сімейні сварки, новини, ютубівські відео. Філ зазвичай розташовувався на підвіконні, Молодий і Ігор Васильович спирався на стіни біля вікна, а сам Ігор упирався спиною в перила і курив, то йдучи на одну сходинку вгору, щоб підійти до відра і струсити попіл.

Ця розмова виникла після обговорення садово-городніх справ Ігоря Васильовича; усі помітно хвилювалися, дізнавшись вранці від Сергія Сергійовича, що сьогодні вони ночують не вдома.

– Ти, Петрович, не переймайся, – заспокоїв його Ігор Васильович. – Твоя справа, можна сказати, побічна. Ніхто тебе кров’ю зв’язувати не збирається. Не хочеш – не береш участі. Якщо нічого екстремального не станеться, можеш навіть вийти в іншу кімнату. Твоє завдання – допит. Ось і все.

– А зброя нам тоді навіщо? – спитав Ігор.

– Ну, там, собака, мало що трапиться, – сказав Ігор Васильович. – Один раз брали якогось місцевого авторитетика, так там цілу купу людей довелося перехерачити. Люди ж бувають різні. Але здебільшого алкоголіки та наркомани, тож особливо не грійся. Хай головний гріється і Рінат, що ми щось там з інвентарю загубимо.

– Щось я все одно нагрівся, – визнав Ігор і натрапив на щиру усмішку Філа. – Тобто просто беремо і вбиваємо?

– Так, просто, – сказав Ігор Васильович. – Раджу, до речі, поспати, у тебе робота нудна, можеш носом почати клювати.

– Перший раз навряд чи заклює, – впевнено сказав Молодий. – А от якщо кілька викликів підряд, то і я починаю плутатися.

Ігор слухняно спустився до кімнати відпочинку на першому поверсі, де зазвичай був Філ, ліг на диванчик, але замість того щоб заснути, переводив погляд то на холодильник «Юрюзань» у кутку, то на стіл зі стопкою чистих тарілок і поруч гранованих склянок, в одну з яких був оселений букет із алюмінієвих ложок і виделок, то дивився на сірий трохи опуклий екран вимкненого старого телевізора.

У голові не йшла історія дворічної давності, коли звичайного понтовитого злодюжку з сусіднього району, який безобідно стукав на місцевих ментів одному з колишніх однокурсників Ігоря, виявили мертвим посеред кримінальної сцени в стилі італійських розборок часів сухого закону, що зовсім не личило злодюжці. Троє друзів злодюжки, п’ять повій, домогосподарка і бог зна хто ще були розкидані в калюжах крові по всьому приватному будинку, стіни будинку були проштамповані так, ніби їх спеціально обстріляли. Один боєць, що підробляв у злодюжки чимось на кшталт охоронця, лежав у ванні з перерізаними венами – на нього все списали, вирішили, що це посттравматичний синдром та надмір алкоголю зіграли з колишнім афганцем злий жарт. Ще тоді Ігор засумнівався у версії слідства, та що там, самі слідчі, здається, теж сумнівалися, але тепер Ігор засумнівався ще більше. Опять-таки, він не був упевнений, що це масове вбивство, і що справа, про яку говорив Ігор Васильович, – це одна і та ж справа, адже на розбірки в особняку знадобилися б сили десятка Ігорів Васильовичів, а не одного, навіть при моральній підтримці скромного педофіла та прищавого напівпідлітка. Але перебираючи в пам’яті різні незвичайні кримінальні епізоди, що відбувалися в місті протягом кількох років, Ігор не міг пригадати випадку, коли помітну кримінальну фігуру в місті вбивали саме вдома.

Зрозумівши, що заснути не вдасться, Ігор піднявся до себе й пірнув в інтернет через телефон, щоб Молодий, в обов’язки якого входило адміністрування, не дізнався, чим саме він займається. Він, звісно, знав, що хтось усе одно стежить за його діями в інтернеті, але абстрактна фігура анонімного спостерігача не викликала того відторгнення, як фігура Молодого, зігнутої як знак питання, що грає в «WoW» і паралельно дивиться логи Ігоря. Копання скрасило Ігорю години очікування, його впевненість у тому, що вбивство злодюжки скоїли саме ті, з ким він працював зараз, дещо зміцнилася.

Ігор зовсім по-новому поглянув на цих людей, але від того, що він уже знав їх якийсь час, ставлення до них не могло змінитися одразу; він не міг їм не симпатизувати хоча б тому, що вони, в загальному, прийняли його в компанію. Добре прийняття важко відкидати, навіть якщо компанія, до якої тебе прийняли, займається незрозуміло чим.

За вікнами зовсім стемніло, коли в кабінет Ігоря зазирнув запиханий Молодий.

– Ось ти де, – сказав він. – Спочатку ми тебе на диванчику шукали, потім вирішили, що ти звалив від гріха, потім глянули – а машина на місці. Допоможи щось загрузити.

– Одразу не могли тут глянути? – запізно спитав Ігор, але слухняно попрямував за Молодим у його кабінет, де довелося хватати за кути якусь громіздку штуку, загорнуту в поліетилен.

– Потім ще її назад потягнемо, – кряхтів Молодий, коли вони витягли її в сходовий проліт. – Хоча, може, й без нас обійдеться, запряжемо здорового і Ріната.

– Ти Ріната запряжеш, ага, – сказав Ігор, мимоволі стукаючи бляшаним боком вантажу об перила. – Далеко тягнути?

– Та до гаража, – сказав Молодий, – коли до землі дійдемо, легше буде, головне на льоду не послизнутися біля виходу, там і без цієї штуки можна вбитися.

На виході їх зустріли курячі під наддверним ліхтарем Ігор Васильович і Філ. Ігор Васильович сказав:

– Давайте, давайте, – ніби підганяючи своїх кріпаків.

– Ти взагалі міг би один цю штуку тягнути й заносити, – відповідав йому Молодий.

– Ага, – сказав Ігор Васильович. – Мені не можна. Я вже старий.

Філ приєднався до Ігоря і Молодого, щоб як би допомогти, але взятися за бандуру, яку вони несли, було нізвідки, і тому він, сором’язливо усміхаючись, йшов поряд, дивлячись, як вони час від часу спотикаються на замерзлих слідах автомобілів. Біля самого гаража – цегляного куба з дальньої сторони паркану – Філ забіг трохи вперед і попереджувально приоткрив створку залізних воріт, яка скрипнула по льоду нижнім краєм і загуділа, як гонг.

– Я машину вже прогрів, – сказав Філ.

– Чудово, – сказав Молодий, перший просуваючись у щілину, освітлену зсередини жовтим світлом кількох лампочок. Ігор вдячно кивнув Філу, на що той лише махнув рукою.

Вони загрузили бандуру через задні двері білої «Газелі» у простір між сидіннями і витерли піт.

– Я тут спину колись залишу, – похмуро пообіцяв хтось Молодому. – Скільки там ще залишилося? Пісяти я встигну збігати?

Це було риторичне питання, але Ігор і Філ подивилися на годинник, хоча Ігор не знав, коли вони вирушають, і бачив, що Молодий сам поліз за телефоном, щоб глянути час.

– Телефон залиш, скільки можна базікати, – сказав Філ своєю звичною усмішкою. – Через тебе ще когось спалимо.

Молодий не став жартувати у своєму звичному тоні «вище за всіх», а слухняно зник у нічній пітьмі, і Ігор навіть трохи онімів від несподіванки. Від Філа не сховалося здивування Ігоря, але він лише скривив невизначену гримасу, ніби «такі справи» або «вічно одне й те ж». Ігор, на всякий випадок, обшукав кармани, хоча точно пам’ятав, що залишив телефон на столі — Філ це теж помітив, але лише розуміюче усміхнувся.

Ще півгодини тривала всяка метушня: Рінат Йосипович роздавав пістолети, вони підписували документи, возилися з комбінезонами, надягали кобури — і все це виглядало так, ніби кожен із них сам себе запрягає, як коня.

– Тобі, Олександре, я б, якби моя воля, взагалі нічого не дав, – висловив свою таємну думку Рінат Йосипович, звертаючись до Молодого. – Ти мене лякаєш навіть, коли тримаєш степлер.

– Ти взагалі нікому нічого не дав би, – відповів Молодий. – Якби твоя воля, ми б пішки ходили і туди, і назад.

У Ріната Йосиповича промайнула думка, ніби Молодий озвучив щось, про що сам Рінат не наважився б сказати.

Ігорю Рінат Йосипович вручив запечатаний конверт формату А4, який нікуди було подіти, крім як засовувати за карман комбінезона на животі.

– Який сенс у цьому, – втрутився Молодий. – Дай би йому ці листочки — він би все одно засунув у карман, ми ж там будемо і все почуємо.

Ігорю Васильовичу Рінат дав скляний флакон із самотньо дзвінкою всередині пігулкою. При цьому Ігор Васильович і Рінат Йосипович, не домовляючись, глянули на Молодого, очікуючи чергових реплік, але Молодий мовчав. У цій тиші, що посилила хвилювання Ігоря до тремтіння рук, вони — Ігор, Молодий і Ігор Васильович — опинилися в задній частині «Газелі», а Філ сів за кермо.

– Хотілося б, щоб Есес вийшов і удачі побажав, – сказав Молодий, коли вони виїхали, а Рінат, відкривши шлагбаум, махнув їм услід.

– Все тобі не так, – помітив Ігор Васильович. – Волыну, до речі, дай сюди.

Молодий не сперечався, витягнув пістолет і простягнув Ігорю Васильовичу рукоятку вперед.

– Обойму навіть не вставив, балбес? – сказав Ігор Васильович, перевіряючи відсутність патронів. – Філ, візьми від гріха.

Ігор Васильович проліз по салону, віддав пістолет Філу, а потім повернувся на своє місце — навпроти Ігоря, поруч із Молодим. Ігор чекав, що Ігор Васильович почне байки про Молодого та пістолет, але той заговорив зовсім про інше.

– Не хвилюйся, – сказав він Ігорю. – Ми тут не якісь надлюди. Ми працюємо з різною швалью, але працюємо. А ці люди — звичайні, ну, може, трохи не зовсім, інакше ми б сюди не їздили. Але виглядають вони як звичайні люди. Дивись на Молодого: придурок, але вже кілька років тут, справляється, не з’їхав з глузду, мух не ловить. А у тебе хоч і досвід не в цій сфері, та не зовсім із нуля.

Таке заспокоєння Ігоря чомусь не порадувало.

– Що ти мені розповідаєш, – відповів він. – На місці сам подивлюсь.

Він не знав, куди вони їдуть, а нічне місто стало зовсім незнайомим. Пробок не було — зрозуміло, вже після півночі. Ігор шкодував, що немає заторів, хотів відтягнути початок справи.

– Блін, скільки разів казав, не став ноги на цю штуку, – сказав Молодий.

Ігор Васильович, однак, поставив ноги на бандуру, що лежала на підлозі, і Ігору здалося, що вони їдуть у катафалку, а бандура — наче новий гроб.

– Ти ж ставиш, – відповів Ігор Васильович.

Молодий, не знімаючи черевиків, пояснив:

– Я знаю, куди ставити, а ти — ні. Вона й так колихається на кожній кочці, аби не розбити.

– А що це взагалі? – спитав Ігор.

– Показання знімати під час допиту, – відповів Молодий.

– Тобто ми її за собою тягнемо? – спитав Ігор, більше здивований цим, ніж майбутнім убивством. – І на який поверх?

Ігор Васильович і Молодий усміхнулися Ігорю.

– Ні, – сказав Молодий. – Тут лише дані збираються через Bluetooth, ось від цієї…

Він постукав по предмету під сидінням, який Ігор у темряві прийняв за відро.

– Він тут залишиться, – кивнув Ігор Васильович. – І за мейлофоном поспостерігає, і щоб колеса не зняли.

– Частіше таджиків відганяти доводиться, – додав Молодий. – Вони тепер як парковку облаштували, гроші просять.

Ігор зрозумів масштаб глупоти, і мовчав до кінця шляху. Вийшовши на мороз через задні двері, взяв те, що раніше здавалось відром.

– Це на голову надягати, не собі, а тому, з ким розмовлятимеш, – пояснив Молодий. – З того боку, де датчиків немає — перед.

Ігор Васильович, кряхтючи, пробрався повз Молодого і теж вистрибнув.

– Давайте, – махнув Молодий, перш ніж Філ закрив двері.

Виявилося, Філ припаркував машину на парній стороні, а їм треба було на непарну. Ігор Васильович зупинив його:

– Ладно, перейдемо.

Вони перейшли вузьку двосмугову доріжку, повз довгу хрущовку, де прибиральна машина шуміла як пилосос.

– Приберець зустрів мужика з відром, – сказав Ігор.

– Так, – підтвердив Ігор Васильович.

У синіх куртках і комбінезонах вони виглядали як працівники інтернет-провайдера, лишень без логотипів.

Ігор Васильович провів їх до третього під’їзду, відкрив двері, і домофон сумно ахнув.

– Ми вперед, – ввічливо відсунути Ігоря дозволив Філ.

На другому поверсі їх зустріла старенька, за дверима лунала музика — Висоцький співав із пошарпаного касетника.

– Я вже міліцію хотіла викликати, – скаржилася старенька.

– Ми з міліції, сигнал отримали, – пояснив Ігор Васильович.

– Нова форма? – спитала вона.

– Так, бабусю, після переатестації. Закривайтеся, зараз буде тихо.

Старенька послухалася, але Ігор відчував, що вона дивиться через вічко, тож став так, щоб його не було видно.

– Скільки разів він сусідів затопив — не перелічити, – послышалося.

Філ вліз у щиток, щелкнув тумблером — музика замовкла, з-за дверей пролунав крик.

– Вони явно пивом загриміли, – пояснив Ігор Васильович.

За дверима послышалися кроки, звякнула задвижка, Ігор Васильович допоміг відкрити двері і зайшов у темряву. Філ щелкнув тумблером — Висоцький знову заграв.

– Двері закрий, – сказав Філ і швиркнув у квартиру.

Ігор йшов за ними. У ванній послышався короткий грохіт і тиша.

Магнітофон замовк одразу.

– Вас Верка, що ли, послала? – спитав чоловічок на підлозі.

Ігор Васильович перестав помішувати ложкою:

– Можна і так сказати. Усі біди від баб.

Чоловічок знову дивився в підлогу.

– Вона все бреше.

– А ми зараз перевіримо, – сказав Ігор Васильович, поклавши ложку на стіл. – Пий.

Мужичок простягнув руку, Ігор Васильович відштовхнув її:

– Рот відкрий, дубина.

Мужичок відкрив рот. Ігор побачив блакитні очі, горло дергалося, як у кошеняти, коли він ковтав ліки.

– Садись, – сказав Ігор Васильович. Ігор сів.

– І довго? – спитав Ігор.

– Коли як, – відповів Ігор Васильович. – Ну тут, здається, якщо з алкоголем, то маса. Хвилинка-друга.

Всі завмерли в очікуванні, навіть чоловічок, замість того щоб вирватися і стрибнути у вікно, знову опустив голову і поставив руки на коліна. На лівому передпліччі у нього була розмита татуювання, з якої можна було розібрати лише букви «ДМБ», але неможливо було визначити рік, коли він демобілізувався. На плечі того ж лівого плеча була витатуйована чайка, ніби МХАТівська.

Щоб хоч якось зайняти себе, Ігор почав давити ще димлячий у попільничці недопалок, залишений, очевидно, поспішним гостем чоловічка, що відкрив двері. У настанній тиші було чути, як у хлібниці щось шарудить. З пивної калюжі на дальньому від Ігоря кінці столу, рухаючи довгими вусами, ласував величезний тарган. Лише тепер, коли стихла метушня, Ігор помітив, що Ігор Васильович і Філ колись встигли надіти рукавички тілесного кольору, а сам він був без рукавичок, їх йому навіть не видали.

– У тебе проводка слабка, що ли? – струхнув чоловічка Філ.

– Чого? – запитав той.

– Горить щось, – сказав Філ.

Тут Ігор, нічого не маючи, куди можна заглянути, зацікавився раковиною, з крана якої важка крапля не могла впасти, і відчув запах паленого пластику. Ігор чомусь глянув на газову плиту, перевіряючи, чи всі конфорки закриті.

– Може, я щось неправильно витягнув із розетки, – припустив Філ і ривком підняв підборіддя до розетки поруч із плечем Ігоря. Ігор понюхав розетку, але запах горіння йшов не звідти, а з-під столу. Передавши Ігорю Васильовичу свою «відровидну» ношу, Ігор, невільно кидаючи погляд на жахливі ноги чоловічка, заліз під стіл. Там він, порядно вимастивши руки в попелі, пилюці та кухонному жирі, нарешті знайшов недопалок, що скотився за край лінолеуму біля плінтуса і тихо тлів серед пилюки. Ігор загасив його об батарею, шипів, топтав тління руками і виліз назовні.

– Ох, що це ви мені налили, хлопці, – сказав чоловічок мляво і подивився своїми ясними очима на Ігоря Васильовича. – Мене так гріє, так гріє.

Ігор Васильович, ніби не звертаючи уваги на слова чоловічка, сказав Ігорю:

– Ну й руки у тебе.

Ігор переступив через тіло трупа і сунувся до кухонної раковини, але вона була забита посудом майже до крана, миючого засобу та мила не було.

– У ванну не радив би йти, – вгадує думку Ігоря Ігор Васильович. – Проблюєшся ще з непривички, там відкрита ЧМТ лежить.

Ігор завмер, безпомічно нюхаючи руки, що тепер пахли як носки.

– Просто сполосни, та об штани витри або ось об штору, – порадив Філ, він уже бачив, як Ігор з сумнівом косився на сіре рушник, що висів на прибитому до стіни цвяху, поруч із блискучою від чистоти теркою. Ігор обережно відкрив кран і кілька разів сполоснув руки та витер їх об штанини з задньої сторони стегон. Він не заспокоївся, поки руки не стали пахнути пиловою тканиною.

– Чистота – запорука здоров’я, – сказав чоловічок.

– Порядок – перш за все, – продовжив його думку Ігор Васильович. – Головне, потім їх з хлоркою вимий, перш ніж до їжі дійдеш. Та що до їжі, я б з такими руками по-маленькому боявся піти.

– Не мудруйте, – помітив Філ. – Після нашого туалету тут просто Версаль.

– До речі, так, – погодився Ігор Васильович, – вже кілька місяців збираюся якось оживити там обстановку, але все руки не доходять.

– Считай, тиждень марно пропав, – сказав Філ.

– Ну так ти там живеш, кому як не тобі зручності забезпечувати, – сказав Ігор Васильович.

– Нормально, – саркастично зауважив Філ. – Душ, між іншим, на свої гроші встановив, кабіну, плитку теж, підлогу, по якій ви ходили, коли ще клей не висох, а тепер ще й туалет, майте совість, хлопці.

– Дімон, до речі, ось такий сантехнік, і по плитці, – втрутився чоловічок і показав на труп біля їхніх ніг. – Все по-божому, за нормальні гроші.

Ігор Васильович струхнувся, ніби позбуваючись навіювання, і простягнув Ігорю пристрій, схожий на відро.

– Давай сам, вмикається ось тут.

Ігор прийняв відро, клацнув перемикачем, як йому показали (пристрій загудів, як трансформаторна будка, але більше нічого, що б свідчило про його роботу, не сталося). Потім Ігор косо переступив через труп, зачепивши плечем Ігоря Васильовича, і надів пристрій на голову чоловічка.

– Темно, – глухо сказав чоловічок зсередини.

– Зараз тобі питання задаватимуть, ти на них відповідатимеш, – постукав по відру Ігор Васильович. – Ти все зрозумів?

Відро ствердно кивнуло.

– Я зрозумів, – глухо сказав чоловічок, і йому, очевидно, сподобалася ця глухість, тому він додав, намагаючись зробити голос ще нижчим і глухішим: – Квітка алая.

– Ще буває, про таємницю золотого ключика втирають, – поділився Ігорю Ігор Васильович.

– Мені вже приступати? – запитав Ігор і, отримавши ствердний кивок Ігоря Васильовича, знову сів на табурет, дістав конверт, що став вологим з одного боку від власного поту.

– Ви хоч форточку відкрийте – жарко ж, – попросив Ігор.

Філ, відпустивши загривок чоловічка і стоячи зі схрещеними на грудях руками, розвернувся до форточки, впустивши з підвіконня порожню, частково іржаву бляшанку з написом «Цукор», а коли нагнувся, щоб її підняти, Ігор Васильович сказав:

– Не треба, тобі жарко. Ти на мандражі. А Філ застудить шию, буде потім посміхатися, як собака, буде шию терти. Тебе ж самого совість замучить.

– Я трохи відкрию, – все-таки сказав Філ. – Тут, правда, трохи тяжко.

Суха сторона конверта була майже пуста. У верхньому лівому кутку стояв дрібно надрукований номер «146», а в правому нижньому – штрих-код. Ігор намацав конверт, намагаючись визначити, де лежить запечатаний всередині аркуш, щоб не порвати його при відкритті, потім трохи надірвав конверт за куточок і відірвав смужку збоку. Судячи з спокійних облич Ігоря Васильовича та Філа – Ігор все зробив правильно. Нашаривши двома пальцями – вказівним і середнім – вміст конверта, Ігор витягнув його назовні – на звичайному аркуші А4 був надрукований дрібним шрифтом текст з одного боку, а з іншого – порожньо.

– Конверт і обрізок сюди, – дав знак Ігор Васильович, хоча сам вже потягнув зі столу вузький обривок конверта. З тим, що отримав, Ігор Васильович пішов у туалет, звідки долинали багаторазові звуки рваного на дрібні шматочки паперу і послідували зливи унітазу.

– Схоже, я вгадав його улюблену кімнату, – кивнув на чоловічка Ігор Васильович, коли повернувся, – і його улюблену книгу.

Ігор Васильович дістав із кишені маленький предмет, схожий на брелок, в якому Ігор впізнав невеликий диктофон і поклав його замість обрізка від конверта.

– Ось, – сказав Ігор Васильович, – користуйся. Ось тут він вмикається, якщо не знаєш. Задавай питання, стеж за реакцією.

– Як я можу стежити за реакцією, якщо в нього обличчя не видно?

– Як хочеш, так і стеж, – сказав Ігор Васильович.

Ігор увімкнув диктофон (а Ігор Васильович завис над ними обома – диктофоном і Ігорем, щоб перевірити, чи все робиться правильно) і занурив ніс у листок.

Перша строчка була пронумерована цифрою «один», усі строчки були пронумеровані, останньою значилася питання під номером «сто шістдесят вісім». Ігор повернувся на початок тексту і озвучив першу строчку:

– Які коти вам більше подобаються, білі чи руді?

Ігор Васильович простягнув руку до диктофону і вимкнув його:

– Другий дубль, – пояснив він свій рух. – Називай номер питання, а потім задавай. Почали.

Під наглядом Ігоря Васильовича Ігор знову увімкнув диктофон, озвучив номер питання і саме питання. Чоловічок, мабуть, задрімав у себе під відром або загубився під дією випитої таблетки, і не думав відповідати. Філ постукав по відру зверху, чоловічок ожив.

– Відповідай, коли запитують, – сказав йому Філ. Чоловічку подобалися черепахові коти з білим животиком і підборіддям.

– Питання номер два, – сказав Ігор. – Любите розгадувати кросворди?

– Раніше любив, – відповів чоловічок, – коли їх друкували у «Труді» та журналах, на останній сторінці «Людина і закон», на обкладинці ззаду.

– Питання номер три, – сказав Ігор. – Маєте розряд з шахів?

– Юнацький третій, – відповів чоловічок.

Філ глянув на чоловічка з певною повагою і жалем.

– Питання номер чотири, – сказав Ігор майже автоматично, не розуміючи, яку реакцію він має бачити, бо відволікався на обличчя Філа. – Відвідували колись Казанський Кремль?

– Можливо, у дитинстві, – сказав чоловічок, – у мене бабуся в Казані жила. Але точно не знаю.

– Питання номер п’ять, – сказав Ігор. – Якими словами описали б яблуко?

– Червоне, – відповів чоловічок, – кругле, зелене, кисле.

– Питання номер шість, – сказав Ігор. – Колись палили на подвір’ї листя?

– Хто ж їх не палив, – усміхнувся чоловічок.

– Питання номер сім, – сказав Ігор. – Скільки друзів у вас було під час служби в армії?

– Троє, – відповів чоловічок, – Васян, Гошка Єремєєв і Серега Долгих.

– Питання номер вісім. Часто точите кухонний ніж?

– Ну, як затупиться, так і точу, самі можете подивитися, – сказав чоловічок і спробував піднятися, щоб показати ніж, але Філ утримав його.

– Питання номер дев’ять. Забували колись щось у транспорті?

– Одного разу друга п’яного забув у тролейбусі, – сказав чоловічок, – а в вісімдесят дев’ятому у мене у трамваї всю зарплату вкрали.

Ігор замовк, вирішивши, що чоловічок продовжить перелік забутих речей, бо інтонація була багатообіцяюча, говорячи про зарплату, він як би не закінчив пропозицію крапкою, а чимось іншим, можливо, комою чи багатокрапкою, але чоловічок мовчав.

– Давай далі, – прошепотів Ігор Васильович, – а то він знову задрімле.

– Питання номер десять, – сказав Ігор. – Пам’ятаєте якесь вірш зі шкільної програми?

Чоловічок став читати Асадова, сказав так: «Асадов. Цигани співають». Після другої хвилини читання Ігор збирався його зупинити, але Ігор Васильович підняв вказівний палець, ніби застерігаючи.

– Ще я «Бородіно» знаю, – сказав чоловічок після Асадова.

– «Бородіно» не треба, – зупинив його Ігор. – Питання номер одинадцять. Бувають у вас запаморочення?

– «Вертольоти», що ли? – не зрозумів чоловічок. – Колись бувало, зараз рідше, а так боюся висоти, коли їдемо по мосту, стараюся не дивитися у вікно.

– Питання номер дванадцять, – сказав Ігор і осікся, потім все ж прочитав: – Боїтеся висоти?

– Кажу ж – боюся, – сказав чоловічок, підвищивши голос, бо запитують одне й те ж, і додав: – До смерті, можна сказати, боюся.

– Питання номер тринадцять. Їли колись у дитинстві сирий кропиву?

– Ні, – впевнено відповів чоловічок. – У нас тільки один пацан так міг робити, скручував листок, казав, що смачно, але ніхто за ним повторювати не наважився.

– Питання номер чотирнадцять, – сказав Ігор. – Вмієте водити автомобіль?

– Вмію, звичайно, – відповів чоловічок.

Питання були складені дивним чином, Ігор шкодував, що не прислухався до поради піти спати, бо на шістдесятому питанні його вже тягнуло вбік. На шістдесят сьомому – Ігор раптово для себе позіхнув. Слідом за ним зараз почали заразливо позіхати Філ, Ігор Васильович і чоловічок під відром. Що до Філа, то він не лише позіхав, а, залишаючись на ногах, все одно якось ковзав то в одну, то в іншу сторону, часто змінював положення тіла. Філ то спирався на підвіконня обома руками, то однією, то майже ліктем. Ігор Васильович переступав з ноги на ногу, потім підняв валяючийся у кутку табурет і сів на нього, підперши щоку кулаком. Задаючи питання, Ігор поглядав на Ігоря Васильовича – той слухав, як дитина, коли йому читають вже неодноразово прочитану казку.

Серед питань траплялися по-справжньому дивні, наприклад, «висіли ви колись догори дригом до непритомності», «яка футбольна команда викликає у вас найбільшу неприязнь», «скільки всього у вас було собак протягом життя», «пробували кинути курити, якщо так, то скільки разів», «де ви зазвичай святкуєте Новий рік». Ігор вже не лише ставив питання, а й сам думав про відповіді і порівнював їх із відповідями чоловічка. Ігорю не подобалося, коли чоловічок відповідав дотепніше за нього. Врешті він так заглибився в текст, що зовсім забув, що буде наприкінці.

– Питання номер сто шістдесят вісім, – сказав Ігор. – На якому поверсі вам би хотілося жити, якби ви могли обрати?

Ігор перевернув листок, ще раз переконавшись, що питань більше немає, а тим часом чоловічок відповів:

– Я й так вибрав, на якому, я цей дім, можна сказати, своїми руками будував у вісімдесят другому.

Без жодного сигналу з боку Ігоря, Ігор Васильович встав з табурета і зняв відро з голови чоловічка, той навіть не встиг прищуритися від світла, як Філ, облокотившись на лікоть і сонно моргаючи в порожнечу, зісковзнув локтем з підвіконня (Ігор навіть подумав, що Філ задрімав), схопив чоловічка, впіймав його шию у згині ліктя, притиснув до себе, відпустив – і чоловічок мовчки впав на бік. Ігор почув свист повітря, що виходив із розслаблених легень чоловічка. Той падав у бік столу, потім зісковзнув плечем по краю стільниці і завалився лицем вниз, головою прямо під ноги Ігоря. Все сталося так швидко, що Ігор навіть не встиг підскочити. Дивлячись на все того ж облокотившогося на підвіконня Філа, Ігор подумав, що підстрибувати вже безглуздо, і спитав:

– Що тепер?

Ігор Васильович витягнув у нього з пальців папірець із питаннями і знову пішов у туалет.

– Ось так це й робиться, – сказав Філ без жодної бравади, наче м’ясник, десятий раз показавший тупому учневі, як розбирати тушу. Ігор подумав, що Молодий ходить по дуже тонкому льоду, коли дражнить Філа своїми жартами.

З туалету знову почали лунати звуки рваного паперу та плескіт унітазу. Ігор Васильович вийшов назад і сказав із кухонного порогу:

– Здається, нічого не забули.

– Здається, нічого, – сказав Філ. – Ти всі кімнати перевірив?

– Тут, охренеть, кімнат, – не без сарказму зауважив Ігор Васильович, кидаючи табурет, на якому сидів під час допиту, назад у кут. – Пішли вже.

Вони вийшли на сходову площадку. Бабуся, можливо, вже й заснула, заспокоєна тишею, але до її вічка Ігор все одно намагався триматися спиною.

– Тут, здається, англійський замок, – задумливо пробормотів Ігор Васильович і глянув на двері, потім потягнув ручку. – Точно, англійський.

– І що, ніхто на нас не подумає? – спитав Ігор уже на вулиці, коли вони йшли, обходячи будинок з іншого боку.

– Та звичайнісінька побутуха, – сказав Ігор Васильович, – така щоразу відбувається. Подивишся новини – без нашої участі такі речі творяться, у мене навіть волосся на дупі дибки стає, а спина покривається інеєм. Двоє сіли грати в шахи, врешті один виграв, другий образився – п’ять трупів. Ми, звісно, не творимо хаос, але принаймні за наказом батьківщини, і в усього цього є мета. Звісно, страшно, що країна може мати такі цілі. Але ще страшніше, що громадяни самі без будь-яких цілей б’ють один одного. Деяким вчинкам я пояснень дати не можу, хоч і багато чого бачив. Ось якийсь не маніяк – бац, сина по голові табуретом за незібрані іграшки. Жінка суп пересолила, чоловіку не сподобалося, вона його чик ножем п’ятнадцять разів, а потім дитину у вікно. Головне – не сама, а дитину чомусь. А дорожні розбірки? Узагалі мрак. А ця гра «Піймай бабусю на переході – отримай два роки».

– Так це все самооправдання, – зітхнув Філ.

– Перед тобою країна теж оправдовується, – сказав Ігор Васильович. – Вона дозволяє тобі, навіть наказує вбивати людей, але при цьому забороняє чіпати хлопців, курити в громадських місцях, ображати почуття віруючих і купувати алкоголь після одинадцятої.

– Ти мене на лояльність перевіряти зібрався? – беззлобно дивлячись у землю і не збиваючись із кроку, спитав Філ.

– Ні, – твердо сказав Ігор Васильович, – я серйозно. На повному серйозі. От у чому провинилися ці нещасні сьогодні?

– Значить, у чомусь провинилися, – все ще дивлячись у землю, сказав Філ.

– Та ну тебе, дуєш уже на холодне.

Філ широко усміхнувся, думаючи про щось своє.

– Ні, ну правда, – впівголоса, у тому ж тоні, яким ішла вся розмова, обурився Ігор Васильович. – Тобі вже нікуди падати. У тебе депресняк, дружина пішла, з якою, не знаю, що було, дочку народили, живеш на роботі. Тебе покликали до нас – ти пішов. Ради чого? Ради вищої мети? Звісно, не через кар’єру. Ой-ой, хоч комусь я потрібен.

– А якщо й ради мети? – поцікавився Філ.

– А якщо б ради мети треба було хлопців чіпати? – одразу спитав Ігор Васильович, і обличчя Філа закам’яніло. – Сказали б: вперед, Філ, ради країни, ради вищої мети.

Філ нічого не відповів, а Ігор Васильович продовжив:

– Тут же йдеться про людські життя, Філ. Може, це взагалі якась помилка. Випливе через кілька років після чергової перебудови, і будемо ми з тобою і ти, – він вказав на Ігоря, – типу сталінськими катами. І опинишся ти, Філ, у ще більшій біді, ніж був. Твоє ж держава буде клеймити, ті ж люди, що тобі накази віддавали.

– Ти до чого все це? – спитав Філ.

– Та ні до чого, – сказав Ігор Васильович.

«Достоєвщина якась», – подумав Ігор.

За розмовою вони підійшли до своєї «Газелі» і стояли біля неї, продовжуючи сперечатися. Філ перейшов від ідейності до розрахунку і стверджував, що просто дослужиться до пенсії й піде копати город, Ігор Васильович усе одно не відстав, руйнував його безідейну базу, стверджуючи, що Філ зійде з розуму на пенсії, бо копати город – це не для нього. Кілька разів Ігор Васильович вживав фразу «чіпати хлопців» у різних значеннях, і у Ігоря склалося враження, що ця тема його цікавить більше, ніж самого Філа. Молодий приоткрив задні двері і з задоволенням слухав їх обох, потім не витримав і сказав:

– Давайте, може, вже всередині продовжимо диспут про секс із неповнолітніми?

– Він ще в стовп вріжеться, коли почне шукати аргументи, він стає похмурим, коли йому пояснюєш… – проворчав Ігор Васильович, але все ж заліз у машину.

– Не буду я нічого шукати, я все вже знайшов, – відповів Філ йому у спину і пішов на своє водійське місце.

– Ну як пройшло? – спитав Молодий, коли машина рушила.

– Ось що тебе мучить? – розлютився на Філа Ігор Васильович. – Ти іноді за ніч кількох людей убиваєш – і ще мучишся, що тебе на хлопчиків тягне. Так само можна з’їхати з глузду. Тут прям якийсь нездоровий розлом. Або ти нікого не вбиваєш – і святий, або вбиваєш – і не мучишся щодо хлопчиків. Я просто боюся, що це колись погано закінчиться для всіх нас. Не можна однією ногою стояти в одному таборі, а іншою – в іншому. І добре б, якщо б ти справді когось зґвалтував, так ні, тебе одразу спалили на першому ж хлопчику, можливо, ти сорвався через нестачу вітамінів, може, це біохімія була, інший би на дурника відреагував і ще радів, які навколо ідіоти.

– Він часто так мозок катає, – поділився з Ігорем Молодий. – Якщо запал вистачить – він і мене, і тебе життю навчатиме.

— Чого тебе вчити? — перекинувся на Молодого Ігор Васильович, поступово послаблюючи жар інтонації, ніби Молодий відкрив у ньому аварійний клапан. — Тебе треба було бити з самого народження армійським ременем і до сьогоднішнього дня, та й то толку б не вийшло.

— А як усе пройшло? — запитав Молодий.

— Та нормально все пройшло, — сказав Філ.

— Не бачиш, що всі живі-здорові? — підтвердив Ігор Васильович. — У штатному режимі. Правда, двох зайвих зачепили. Уяви: зайшли люди пивка попити до старого товариша. Ладно, хоч дітей не було чи собаки.

Ігор внутрішньо здригнувся, він навіть не уявляв такої можливості і не міг собі уявити, що би було.

— Один раз узагалі хреново вийшло, — зізнався Ігор Васильович. — Чоловік жив один, коли його, видно, відстежували. Відстежували, відстежували, а він за цей час то чи кинути пити, то чи колотися, ну і повернулася до нього дружина з сином — а тут і ми з’явилися. Там і ялинка стояла у іграшках. Пекло, коротше.

Це, видно, була не дуже легка тема, тому Молодий наче й відкрив рот, щоб щось сказати, але все-таки промовчав, косячись на Ігоря Васильовича. Ігор раптово згадав, як мужичок завалився на бік, а потім вперед — мертвий. Уявив на його місці свого сина і, у приступі раптово накатившої нудоти, дернув ручку дверей, поки вона не відчинилася, висунувся обличчям до дороги, що виїжджала знизу, схоплений одночасно Ігорем Васильовичем і Молодим — і його кілька разів знудило.

Філ неквапливо звернув до узбіччя і плавно загальмував.

— Давайте хоч газованого чогось купимо, — запропонував Ігор Васильович, заспокійливо похлопуючи Ігоря по спині.

Ігор відмахнувся, а Молодий сказав:

— Я сбегаю, тут вон недалеко, — перепригнув через голову Ігоря і зник.

— Сина свого у такому положенні уявив? — здогадався Ігор Васильович.

Ігор кивнув дорогою і почав підніматися. Він не просто уявив — це було як наяву. Він навіть бачив, у що син був одягнений — бабуся подарувала йому шкарпетки, пов’язані з різних кольорових ниток, — і він обожнював ковзати в цих строкатих шкарпетках по ламінату, як на ковзанах. Вдома син носив лише піжамні штани з майкою або труси з героями «Тачок». Ось у цих трусах, у цих шкарпетках, які були майже як гольфи, і в майці син був у його баченні. Ігор згадав, як виходило повітря з розслаблених від смерті легень мужичка, і його знову почало знуджувати.

— Наступного разу, якщо буде тягнути блювати, — не соромся, блюй прямо тут, — сказав Ігор Васильович. — Непогано було б, якби тебе довелося з дороги зіскребати, а потім сім’ї пояснювати, як ти ковзани відкинув. Думай про сім’ю.

— Та може, просто закрутило, — спробував виправдатися Ігор, витираючи сльози і відпочиваючи. — Так збіглося просто.

— Все одно, давай без каскадерства, подихай поки глибше.

Наче забувши про заборони Молодого, Ігор і Ігор Васильович поставили ноги на валяючийся агрегат і закурили передані Філом у салон сигарети.

— Ніфіга ти соску купив, — сказав Ігор Васильович підбіглому з дволітровою пляшкою Молодому, а коли Молодий, послизнувшись на сходинці при залазанні в салон, ледь не впав головою на підлогу, додав: — Давай, ще ти голову розіб’єш.

— Лапи прибрали, — наказав Молодий, відтрусившись, і вони беззаперечно підтягли ноги під сидіння; сам же Молодий, ніби згадавши про свої безпосередні обов’язки, передав бутель Ігорю Васильовичу, почав накривати поліетиленом агрегат у проході.

— Дайте мені глотнути, — попросив Філ.

— Ага, — сказав Ігор Васильович, і піна з бутлі полилася на поліетилен.

Молодий голосно матюкався на сміх Ігоря Васильовича і Філа.

— Якби ви знали, скільки ця штука коштує, — ви б двічі посивіли, якби вас просто поруч попросили стояти, — сказав Молодий.

— Ну і скільки вона коштує? — запитав Ігор Васильович, чекаючи, коли Філ передасть бутель назад. — Може, здаємо на метал, а перед Ренатом будемо пусту коробку тягати, корячитися, щоб він відчув задоволення.

— А це думка, до речі, — сказав Молодий, приймаючи бутель від Ігоря Васильовича, відхлюпуючи з неї і теж проливаючи газоване на поліетилен. — Педофілія, між іншим, через слину не передається, ні?

— Лише б ти своєю цнотою нікого не заразив, — тут же сказав Ігор Васильович, і Молодий подавився.

— Давайте, закрийте вже двері, усе охололо, — по-хазяйськи скомандував Філ, — залили теж. Пити акуратніше не можна?

Ігор Васильович переступив через ноги Ігоря і закрив двері.

— Легше стало? — запитав Ігор Васильович.

Провітреній голові Ігоря справді стало легше, а спазми у шлунку вщухли; він відірвався від бутлі, з якої пив дрібними ковтками рідину, що вязла на зубах і віддавала вуглекислим газом у ніс, і кивнув.

— Погнали, давай, далі, — скомандував Ігор Васильович, проте Філ, лише щойно зачинилися двері, почав рушати з місця. Машина, перекотившись на лівих колесах, стала на дорогу і поїхала.

— Тебе не поміняти? — запитав Ігор Васильович Філа. — А то ти якийсь в’ялий був, коли Ігорек відходну читав.

— Та ні, нормально все, — відповів Філ, блиснувши очима в салон.

— Я тоді трохи покемарю, — сказав Ігор Васильович.

— Та тут недалеко вже, не встигнеш, — сказав Філ.

Молодий непомітно забрав бутель з рук Ігоря і випив майже половину. Ігор дивився у заднє вікно і спіймав себе на думці, що жовте миготіння світлофорів його якось заспокоює. У деяких багатоквартирних будинках, мимо яких вони проїжджали, горіли одне-два віконця, і це теж заспокоювало Ігоря, хоча в квартирах із запаленим світлом, як уже переконався Ігор, могло відбуватися все, що завгодно. Він затримав погляд на якомусь будинку, ніби хмарочосі, відбудованому в їхньому центрі зовсім недавно — у всьому будинку було темно, і лише на п’ятнадцятому поверсі, на сходовій площадці, горіла самотня лампочка. Там же, освітлений її слабким світлом, схожим на аварійне, стояв маленький чоловік і, здається, курив.

— Що ти кажеш, недалеко, ми ж через центр їдемо, — пред’явив Ігор Васильович Філу.

— Ми через край центру, — пояснив Філ.

— Тобі б таксистом працювати, — сказав Ігор Васильович.

— Лічильники скасували, сенсу нема, — знову відбився Філ рівним голосом.

— Через тракт виїхав би відразу, — не здався Ігор Васильович. — Там по об’їзній чисто б.

— Не знаю, щось накотило.

Ігор Васильович змирився і замовк. Спочатку Філ занурив їх у вулички, що ставали все меншими, але обвішаними світними вивісками та рекламою; майже кожне дерево по дорозі було обплетене миготливими гірляндами. Через сутінок і рух не було видно бруду від легкого снігу, і вулиці здавалися європейськими передноворічними вуличками. Потім вивісок стало менше, але вони не зникли зовсім, а стали якось простіше, обплетені гірляндами дерева траплялися рідше. Нарешті вони виїхали на вулицю, яку Ігор добре знав і якою щодня їздив на роботу — широка вулиця з тополями і високими ліхтарями по боках, за тополями стояли височенні новобудови, але через ліхтарі, що освітлювали асфальт під собою, темрява навколо ставала ще густішою, утворюючи цілу стіну темряви. Потім був міст, з якого Ігор побачив пасажирський поїзд, безшумно рухався, освітлений зсередини плацкартним нічним світлом.

Через кілька хвилин дорога перестала бути рівною: спочатку їх кидало на ямах, пробитих вантажною технікою, потім взагалі пішов ґрунт. Молодий притримував агрегат і став шипіти на Філа, щоб їхав обережніше.

— Ти туди їхав нормально ж, — сказав Молодий.

— Так то — туди, — як би пояснив Філ, але Ігор не зрозумів; Молодий розлютився на Філа одним нечленораздельним вигуком, коли особливо тряхнуло, і всередині агрегату щось зазвенело, як на пружинах.

Біля шлагбаума їх уже чекав Рінат Йосипович.

— І давно ти тут сторожа зображаєш? — сунувши голову до Філа, метнувся у, видно, приоткрите вікно водія, крикнув Ігор Васильович. Ігор не почув, що відповів Рінат Йосипович, бо мерзла земля особливо загрохотіла під холодною гумою коліс, коли Філ знизив швидкість; Ігор Васильович, мабуть, розчулився, бо зрозуміло сказав:

— А-а, — і додав, скоріш за все, відповідаючи на питання: — Та нормально. Гладко, в принципі.

Вони приїхали, Ігор сплигнув на бетон підлоги гаража і відчув, як сильно втомився, як непомітно затекли ноги під час поїздки.

— Одну таблетку я тобі заощадив, — сказав Ігор Васильович Рінату Йосиповичу, потрясши бутельком із кишені.

Рінат Йосипович невдоволено поморщився і потер висок, Ігор Васильович штовхнув ліктем стоячого поруч Філа, що тягнувся, як після сну, і вони обидва — Ігор Васильович і Філ — посміхнулися. Ігор не стримався і теж посміхнувся. У світлі гаражних лампочок, схожих на лампочки у якомусь підсобному приміщенні або за кулісами, усе, що сталося, здавалося дурною містерією, а втома накладалася на декорації гаража, створюючи враження, що взагалі нічого не було. Здавалося, вони прийшли в гараж, постояли кілька годин і тепер мають повторити всі дії — видачу табельної зброї, завантаження агрегату в «Газель» — у зворотному порядку.

Всі вони, гуськом, як каченята, рушили за Рінатом Йосиповичем у його підсобку і повторили спектакль — Рінат Йосипович прискіпливо перевіряв зброю і рахував патрони, а вони розписувалися. За витрачену пігулку Ігорю Васильовичу довелося заповнювати пояснювальну, всі інші стояли півколом біля столика, де він це робив. Ігор готовий був молитися, щоб Ігор Васильович заповнив папір із першого разу.

— Диктофон не загубили? — запитав Рінат Йосипович, і в Ігоря здригнулося серце, але Ігор Васильович сунув руку в кишеню штанів і стукнув диктофоном по столу, як доміно, хитро оглянувшись і помилувавшись блідістю Ігоря.

— Обережніше, будь ласка, — попросив Рінат Йосипович. — Передайте Ігорю Петровичу і розпишіться.

— Рінат, блін, — сказав Ігор Васильович, — ну скільки просити, давай по-людськи, можна ж вранці або післязавтра.

— Післязавтра вже кінців видно не буде, — резонно зауважив Рінат Йосипович.

Поки завантажили назад у коморку Молодого його агрегат, поки Філ прибрав машину, а всі стояли і дивилися, як він це робить, поки Ігор приймав диктофон на свій баланс, настала рання ранкова пора. По трамвайній лінії, що проходила десь за парканом, пішли один за одним перші трамваї. Ігор уже не знав, чи хоче спати, чи вже не засне — настільки втома його перевищила сонливість. Коли Ігор, Філ, Молодий і Ігор Васильович зібралися в курилці, Ігор відчував себе так, ніби випив десять чашок кави підряд. За вікном курилки почав синіти осінньо-зимовий світанок.

— Ох, і зіниці у тебе, Петрович, — помітив Ігор Васильович. — Руки тремтять. Як ти мене до дому підкидатимеш?

— Коли тобі вже твою тарахтелку полагодять? — обурився Молодий. — Досить тебе, може, вже катати.

— Та всі обіцяють, обіцяють, — ухилисто сказав Ігор Васильович.

— Довезу якось, — заспокоїв Ігор.

— Ні, ну серйозно, знайшов таксиста, — знову встряв Молодий.

— Кажу тобі, візьми мою, — запропонував Філ. — Мені тут усе одно сидіти.

— Ага, дякую, — надихнувся Ігор Васильович, — а якщо мені її хто подряпає або ще що? З ДВІМА машинами потім возитися?

— Та страховка ж, — сказав Філ.

— А якщо не все покриє? А мало що ще?

— Ну ти й песиміст, — сказав Філ, — як моя тітка.

— Мені все одно по дорозі, — встав Ігор, щоб їх примирити.

— Так на нього ж бензин витрачається, як на трьох мене, підвіска потім, крісло туди-сюди, воно в мене вже не закріплюється, після цих поїздок, — знову встряв Молодий, щоб почати сварку.

— У мене наче все нормально, — сказав Ігор.

— Це поки, — підбадьорив Молодий.

Стало вже зовсім світло, тобто ранкові сутінки змінилися якимись півсутінками, схожими вже на денне світло, якого до повної яскравості залишалося зовсім трохи, коли вони, після кількох разів попивши чай і каву у Філа в коморці, розійшлися по домівках.

— Ренат, сука, ще затемно свинтил, — розсердився Ігор Васильович на свіжий автомобільний слід по трохи присипаному снігу.

Ігор покосився на нього зі свого місця водія. За час роботи в цій конторі він так звик, що Ігор Васильович їздить із ним, що йому здавалося б дивним, якби, коли він їде додому, поруч ніхто не бурмотів. Ігоря цікавило, як Ігор Васильович добирається на роботу, але він чомусь соромився запитати. Ще його цікавило, чия машина стоятиме на вулиці, коли машина Ігоря Васильовича повернеться з ремонту, але й про це він не наважувався питати, бо підозрював, що на вулиці опиниться його, Ігоря, машина.

— Добре так зранку їхати, — сказав Ігор Васильович. — Ми з тобою вперше, так би мовити, їдемо спокійно. Всі по роботі роз’їхалися, доїдемо, як за Союзу. Не знаю, пам’ятаєш ти чи ні, але раніше у місті кожному нікчемі влаштовували похоронну процесію, вони перлися посеред вулиці, ялинки розкидали… а зараз так спробуй — линчують нахер.

Ігор Васильович ходив у тому ж костюмі, тільки з настанням холодів накидав на піджак дублянку, у якій дзвеніли, судячи з звуку, ключі від дому. Ігор Васильович завжди кидав дублянку на заднє сидіння, а Ігор боявся, що ключі випадуть під час поїздки і доведеться повертатися від дому назад до дому Ігоря Васильовича. Ігор так чітко й детально бачив, як він під’їжджає до трусіючогося від холоду Ігоря Васильовича, синіючого на ганку під’їзду, що насправді ключам не було жодного шансу залишитися на підлозі чи сидінні його машини.

Зауваження Ігоря Васильовича про допотопні похорони Ігор майже пропустив повз вуха, але так, він пам’ятав ті часи, коли по дорогах ходили майже лише тролейбуси та автобуси, просто не хотів про це говорити.

— Я дружині зателефоную, — сказав Ігор.

— Давай, телефонуй, — дозволив Ігор Васильович.

— Оль, привіт, — сказав Ігор, коли дружина взяла слухавку, — у мене сьогодні вихідний після ночі, я Мішку з садочка заберу.

— О, класно, — сказала дружина. — Я сьогодні якраз затримаюся трохи.

— Блін, Оля, — трохи обурився Ігор. — Ти ж просиш, щоб більше часу проводили разом. А то виходить то я затримуюсь, то ти.

— Та ми тут звітність закриваємо, — сказала дружина. — Трохи потрібно застрягти, добре, що ти сьогодні вільний.

— Ну, візьми додому, — запропонував Ігор. — Іноді ж береш роботу додому.

— Перед Новим роком не хочеться ще й вдома возитися, а так приду — і все.

— Та ну тебе, — сказав Ігор.

— Ну, Ігорку, не ображайся, — протягнула дружина.

— Тоді ти теж потім не ображайся, — сказав Ігор, але знав, що дружина все одно буде ображатися, якщо буде привід. — Вона чомусь мала право дратувати його, коли він затримувався, а він ні.

— Ладно, не буду, поки, — сказала дружина і кинула слухавку. Ігор навіть не встиг договорити своє «Що значить поки?», як залишила його з гудячою трубкою.

— Єлки-палки, — прошепотів Ігор в обличчя телефону, а точніше — в обличчя сина, чия фотографія була у нього на робочому столі телефону.

Ігор Васильович, судячи з усього, вирішив тактовно промовчати, але надовго його не вистачило.

— Вона тобі не змінює, так? — спитав Ігор Васильович, ставлячи Ігоря в глухий кут, бо той над цим якось не замислювався.

— Та ні, напевно, — сказав Ігор. — Знаєш, не підливай масла у вогонь. Ми й так лише у відпустках бачимося, ревності нам ще бракує. Ще можеш запропонувати за нею стежити.

— А ти? — спитав Ігор Васильович.

— З ким, з Есесом, що ли, мені їй змінювати? — обурився Ігор.

— Ну так, — погодився Ігор Васильович, — Молодому б саме по дівках бігати, а навіть він якось не встигає.

— До речі, — згадав Ігор питання, яке постійно забував задати, — він-то до нас за що?

— Він рецепти бомб у мережі викладав, підбурював, там, «чурок різати» від імені скинхедів, а росіян від імені кавказців, веселощів йому в житті не вистачало. Ще він сторінку прокурора зламав «Вконтакте» і всякою екстремістською фігнею забив, пересварився з купою друзів. Деякі й досі прокурора після того випадку Лимонівцем вважають. Молодому щось там загрожувало, але його батько відмазав, він же генерал, хоч сім’ю і кинув, але про сина подбав. Хоча, якщо розумно, нащо така турбота, він би вже відкинувся, а скільки він у нас буде, бідолаха, зависати — хрін знає.

Ігор Васильович подумав і додав:

— Хоча, якщо розібратися, він сам же не йде. Значить, щось його у нас влаштовує.

— Його влаштовує, що він, типу, на ФСБ працює, при тому що робити в основному нічого не потрібно.

— Це ти після вихідних побачиш, як робити нічого не треба, — відповів Ігор Васильович. — Зараз ти відходиш від того, що бачив цієї ночі, а там нове діло підоспіє, і ти навіть не помітиш, як час пролетить.

Ігор кивнув, розуміючи правоту Ігоря Васильовича.

— Як взагалі, мандраж пройшов? — спитав Ігор Васильович.

— Поки не знаю, — чесно відповів Ігор. — Зараз мені здається, що нічого й не було.

— Головне, на вихідних кримінальні новини не дивись, — порадив Ігор Васильович. — Тиск може підскочити. І кіно з різанинами теж не раджу, так накатить з непривички, що можна в запій піти. Дивись «Viasat», щось диснеївське, у мене є канал із радянськими дитячими фільмами, у тебе, мабуть, теж є. Ось його і дивись. Можна, до речі, трохи випити зараз, щоб стрес на час зняти.

Ігор Васильович говорив це вже на під’їзді до свого дому.

— Стресу поки немає, — визнав Ігор. — Ще не дійшло повністю.

— Ладно, добре. Якщо що — телефонуй, діліться, такі речі в собі тримати не можна, — вже забравши дублянку з заднього сидіння і вийшовши з машини, Ігор Васильович похлопав по даху, бажаючи удачі, і пішов до дому, дзвеніючи ключами. Ігор, на всякий випадок, глянув на заднє сидіння та підлогу і тільки тоді рушив, повільно, щоб упевнитися, що Ігор Васильович зайшов у під’їзд.

Звісно, усе сталося здавалося сном. Мозок відкидав можливість того, що вбивство вночі сталося насправді, але навіть коли Ігор добрався додому і заснув, а потім пішов за сином у садочок і повертав його назад, здавалося, що вигнане спогад слідує за ним, як чорний хмарочос на коліщатках з одним курцем на освітленій сходовій клітці.

Ввечері він ловив себе на тому, що дивиться на сина, який грає у вітальні на підлозі з колекцією «Тачок», і не пам’ятає його розмов і жартів, хоч уже пару годин спілкується з ним. Телевізор, увімкнений за порадою Ігоря Васильовича, крутив дитячий канал, але Ігор зовсім не сприймав, що по ньому показують. «Ех, як мене розкрутила ця ніч», — недовольно подумав Ігор, адже завжди вважав, що його нервову систему складно розхитати, а тепер сам собі здавався медузою на березі.

Ігор почув себе зовсім слабким, коли здригнувся від щелчка ключа в замку.

— Мамо! — крикнув син і помчав до дверей. Ігор відчув ревнощі — син ніколи не зустрічав його з такою радістю. Ігор здивувався, що його ще хвилюють такі речі, а потім здивувався своєму здивуванню — чому його має хвилювати, любить його син чи ні. Ця думка зациклилася, а ступор повернувся.

Ігор теж пішов зустрічати дружину. Поки він вішає зняте пальто, вона помічає його втому та відсутність блиску в очах, тому питає:

— Що ти такий засмучений сьогодні, ще вчора світився. Тебе знову виганяють?

Ігор хотів сказати прямо з порога, щоб вона забрала сина й переїхала кудись подалі, але стримався.

— Прекрасна думка, — Ігор зробив вигляд образи, але дуже в’яло.

— Втомився після ночі? — спробувала здогадатися дружина. Ігор кивнув — вона була частково права.

Вона переключилася на сина, тиснула його, і той повис на ній, вони заговорили, а Ігор знову накрився темрявою й втомою, просто дивився на дружину та сина, як на екран приглушеного телевізора.

— Що було? — спитала дружина. Ігор махнув рукою.

Як робот, він проводив дружину у ванну, потім на кухню, слухав, як вона читає сину, поки той перебрався до нього на коліна. Так само він займався сексом із дружиною і лежав, дивлячись у стелю, поки вона не заснула. Щоб не турбувати її перевертанням, Ігор пішов на кухню, встав біля вікна, закурив і не заспокоївся, поки не закінчив всю пачку.

Дружина, розбуджена порожнечею поруч, прийшла безшумно у нічній сорочці. Ігор побачив біле відображення, стрибнув на місці і знову ненавидів себе за це. Вона поклала руки йому на плечі і спитала, чи все нормально. Ігор не хотів відповідати, дивлячись на молодь, що грала в хокей пластиковою пляшкою.

— Просто сон щось перебив, — нарешті сказав Ігор невимушеним голосом, але сам не був задоволений тим, як фальшиво звучить його голос. — А так усе нормально.

— Сподіваюся, ви там не в саунах із особливим завданням зависали, — злегка посміхнулася дружина, обіймаючи його за живіт. — Пішли спати.

— Я би краще контрафактом займався, — сказав Ігор, і його звичайна жартівлива інтонація повернулася сама по собі. — Поб’ю пару недопалків — і піду. Все нормально, правда.

— Мої візьми, вони вже років шість у шухляді лежать, — запропонувала дружина і простягнула пачку. — Ти точно нічого з собою не зробиш? Виглядаєш, як бассет-хаунд.

Ігор щиро засміявся і ущипнув її, коли вона йшла. На мить чорний хмарочос зник позаду нього, але коли дружина пішла, усе повернулося з новою силою.

— Все нормально, — шепотів він молодим людям, що ганяли пляшку по катку. — Все нормально, правда.

– Добре так зранку їхати, – сказав Ігор Васильович. – Ми з тобою вперше, так би мовити, їдемо спокійно. Всі по роботі роз’їхалися, доїдемо, як за Союзу. Не знаю, пам’ятаєш ти чи ні, але раніше в місті кожному негіднику влаштовували похоронну процесію, вони лізли посеред вулиці, ялинки розкидали… а зараз так спробуй — линчують нахер.

Ігор Васильович ходив у тому ж костюмі, тільки з настанням холодів накидав на піджак дублянку, у якій дзвеніли, судячи з звуку, ключі від дому. Ігор Васильович завжди кидав дублянку на заднє сидіння, а Ігор боявся, що ключі випадуть під час поїздки й доведеться повертатися від дому назад до дому Ігоря Васильовича. Ігор так чітко й детально бачив, як він під’їжджає до підстрибуючого від холоду Ігоря Васильовича, який синів на ґанку під’їзду, що ключам не було жодного шансу залишитися на підлозі або сидінні його машини.

Зауваження Ігоря Васильовича про допотопні похорони Ігор майже пропустив повз вуха, але він пам’ятав ті часи, коли дорогами ходили майже тільки тролейбуси й автобуси, просто не хотів про це говорити.

– Я дружині зателефоную, – сказав Ігор.

– Давай, телефонуй, – дозволив Ігор Васильович.

– Оль, привіт, – сказав Ігор, коли дружина взяла слухавку, – у мене сьогодні вихідний після ночі, я Мішку з садка заберу.

– О, класно, – сказала дружина. – Я сьогодні трохи затримаюся.

– Блін, Оля, – трохи обурився Ігор. – Ти ж просиш, щоб більше часу проводили разом. А то виходить: то я затримуюсь, то ти.

– Та ми тут звітність закриваємо, – сказала дружина. – Трохи потрібно залишитися, добре, що ти сьогодні вільний.

– Ну, візьми на дім, – запропонував Ігор. – Ти ж іноді береш додому.

– Перед Новим роком не хочеться ще й вдома возитися, а так приду — і все.

– Та ну тебе, – сказав Ігор.

– Ну, Ігорку, не ображайся, – протянула дружина.

– Тоді ти потім теж не ображайся, – сказав Ігор, але знав, що дружина ображатиметься, якщо буде привід, – вона чомусь мала право нервувати його, коли він затримувався, а він ні.

– Ладно, не буду, поки, – сказала дружина і кинула слухавку. Ігор навіть не встиг договорити своє «Що значить поки?», як залишила його з гудячою трубкою.

– Елки-палки, – шепотів Ігор в обличчя телефону, а точніше — в обличчя сина, чиє фото було у нього на робочому столі телефону.

Ігор Васильович, судячи з усього, вирішив тактовно промовчати, але надовго його не вистачило.

– Вона тобі не змінює, так? – спитав Ігор Васильович, поставивши Ігоря в глухий кут, бо той над цим якось не замислювався.

– Та ні, напевно, – сказав Ігор. – Знаєш, не підливай масла у вогонь. Ми і так лише у відпустках бачимося, нам ще й ревності не вистачає. Ще можеш запропонувати за нею стежити.

– А ти? – спитав Ігор Васильович.

– З ким, з Есесом, що ли, мені їй змінювати? – обурився Ігор.

– Ну так, – погодився Ігор Васильович, – молодому б саме по дівчатах бігати, а навіть він якось не встигає.

– До речі, – згадав Ігор питання, яке постійно забував задати, – він-то до нас за що?

– Він рецепти бомб у мережі викладав, підбурював, там «чурок різати» від імені скинхедів, а росіян від імені кавказців, веселощів йому не вистачало. Ще він сторінку прокурора зламав «Вконтакте» і всякою екстремістською фігнею її забив, пересварився з купою друзів. Деякі й досі прокурора після того випадку Лимонівцем вважають. Молодому щось загрожувало, але батько відмазав, він же генерал, хоч сім’ю й кинув, але про сина подбав. Хоча, якщо розумно, навіщо така турбота — він би вже відкинувся, а скільки він у нас буде, бідолаха, зависати — хрін знає.

Ігор Васильович подумав і додав:

– Хоча, якщо розібратися, він сам же не йде. Значить, щось його у нас влаштовує.

– Його влаштовує, що він, типу, на ФСБ працює, і робити майже нічого не треба.

– Це ти після вихідних побачиш, як робити нічого не треба, – відповів Ігор Васильович. – Зараз ти відходиш від того, що бачив цієї ночі, а там нове діло підоспіє, ти навіть не помітиш, як час пролетить.

Ігор кивнув, розуміючи правоту Ігоря Васильовича.

– Як взагалі, мандраж пройшов? – спитав Ігор Васильович.

– Поки не знаю, – чесно відповів Ігор. – Зараз мені здається, що нічого й не було.

– Головне, на вихідних кримінальні новини не дивись, – порадив Ігор Васильович. – Тиск може підскочити. І кіно з різанинами теж не раджу, так накатить з непривички, що можна в запій піти. Дивись «Viasat», щось диснеївське, у мене є канал із радянськими дитячими фільмами, у тебе, мабуть, теж є. Ось його і дивись. Можна, до речі, трохи випити зараз, щоб стрес на час зняти.

Це Ігор Васильович говорив уже на під’їзді до свого дому.

– Стресу поки немає, – визнав Ігор. – Ще не дійшло повністю.

– Ладно, добре. Якщо що — телефонуй, діліться, такі речі в собі тримати не можна, – уже забравши дублянку з заднього сидіння і вийшовши з машини, Ігор Васильович похлопав по даху, бажаючи удачі, і пішов до дому, дзвеніючи ключами. Ігор, на всякий випадок, глянув на заднє сидіння та підлогу і тільки тоді рушив, повільно, щоб упевнитися, що Ігор Васильович зайшов у під’їзд.

Звісно, усе сталося здавалося сном. Мозок відкидав можливість того, що вбивство вночі сталося насправді, але навіть коли Ігор добрався додому і заснув, а потім пішов за сином у садок і повертав його назад, здавалося, що вигнане спогад слідує за ним, як чорний хмарочос на коліщатках з одним курцем на освітленій сходовій клітці.

Ввечері він ловив себе на тому, що дивиться на сина, який грає у вітальні на підлозі з колекцією «Тачок», і не пам’ятає його розмов і жартів, хоч уже пару годин спілкується з ним. Телевізор, увімкнений за порадою Ігоря Васильовича, крутив дитячий канал, але Ігор зовсім не сприймав, що по ньому показують. «Ех, як мене розкрутила ця ніч», — недовольно подумав Ігор, адже завжди вважав, що його нервову систему складно розхитати, а тепер сам собі здавався медузою на березі.

Ігор показався собі зовсім слабким, коли здригнувся від щелчка ключа в замку.

– Мамо! – крикнув син і помчав до дверей. Ігор відчув ревнощі — син ніколи не зустрічав його з такою радістю. Ігор здивувався, що його ще хвилюють такі речі, а потім здивувався своєму здивуванню — чому його має хвилювати, любить його син чи ні. Ця думка зациклилася, а ступор повернувся.

Ігор теж пішов зустрічати дружину. Поки він вішав зняте пальто, вона помітила його втому та відсутність блиску в очах, тому спитала:

– Що ти такий засмучений сьогодні, ще вчора світився. Тебе знову виганяють?

Ігор хотів сказати прямо з порога, щоб вона забрала сина й переїхала кудись подалі, але стримався.

– Прекрасна думка, – Ігор зробив вигляд образи, але дуже в’яло.

– Втомився після ночі? – спробувала здогадатися дружина. Ігор кивнув — вона була частково права.

Їй неколи було розбиратися з проблемами Ігоря, і вона переключилася на сина, тиснула його, і той повис на ній, вони заговорили, а Ігор знову накрився темрявою й втомою, тільки дивився на дружину та сина, як на екран приглушеного телевізора.

– Що було? – спитала дружина. Ігор махнув рукою.

Як робот, він проводив дружину у ванну, потім на кухню, слухав, як вона читає сину, поки той перебрався до нього на коліна. Так само він займався сексом із дружиною і лежав, дивлячись у стелю, поки вона не заснула. Щоб не турбувати її перевертанням, Ігор пішов на кухню, встав біля вікна, закурив і не заспокоївся, поки не закінчив всю пачку.

Жінка, розбуджена порожнечею поруч, прийшла безшумно у нічній сорочці. Ігор побачив біле відображення, стрибнув на місці і знову ненавидів себе за це. Вона поклала руки йому на плечі і спитала, все чи нормально. Ігор не хотів відповідати, далеко внизу молодь грала в хокей пластиковою пляшкою.

– Просто сон щось перебив, – нарешті сказав Ігор невимушеним голосом, але сам не був задоволений, як фальшиво звучав. – А так усе нормально.

– Сподіваюся, ви там не в саунах із особливим завданням зависали, – злегка посміхнулася дружина, обіймаючи його за живіт. – Пішли спати.

– Я би краще контрафактом займався, – сказав Ігор, і його звичайна жартівлива інтонація повернулася сама по собі. – Поб’ю пару недопалків — і піду. Все нормально, правда.

– Мої візьми, вони вже років шість у шухляді лежать, – запропонувала дружина і простягнула пачку. – Ти точно нічого з собою не зробиш? Виглядаєш, як бассет-хаунд.

Ігор щиро засміявся і ущипнув її, коли вона йшла. На мить чорний хмарочос зник позаду нього, але коли дружина пішла, усе повернулося з новою силою.

– Може, підемо в кіно? – спитав Ігор, бо додому йому поки що не хотілося, хоча з таким тасканням дитини по кіно, зоопарку чи розважальному центру він сам собі нагадував усіх знайомих йому татусів у розлученні.

– Давай краще купимо в кіно велике відро попкорну і підемо додому, – запропонував син, йому, на відміну від Ігоря, додому чомусь хотілося. Ігор хотів сказати, що велике відро попкорну син розкидає по машині, поки вони їдуть, але стримався.

– Ох, як ти любиш поїсти, – сказав Ігор сину, той знову розсміявся своїм диким, швидким сміхом і прикрив рот рукавичкою.

– Мені його вистачить на цілий день, – сказав син.

– А зі мною ти не поділишся? – спитав Ігор.

– Трохи, – відповів син.

– Тоді поїхали.

Син охоче вліз у своє дитяче крісло і почав пристібатися.

Зрештою день пройшов настільки добре, що Ігор почав сподіватися на ще один телефонний дзвінок, який забезпечить йому ще один вихідний. Звісно, ніхто не подзвонив, проте настрою Ігорю це не зіпсувало.

Небо було ясне і місячне. Шлях до роботи виявився легким, наче чимось змащеним, Ігор добрався до місця вдвічі швидше звичайного; коли він зазирнув до головного, того ще навіть не було в кабінеті.

Щоб розвіяти ранкову нудьгу, Ігор зайшов до Філа, той дивився новини, і вигляд у нього був задоволений і загадковий. Ігор подумав, грішним ділом, чи не переспав хтось із Філом, поки нікого не було, і чи не прикопав він когось на території контори, але питати про таке було б дивно, тим більше що на всі питання Філ відповідав розсіяно, і розмови з ним не виходило.

Ігор махнув рукою і пішов до Ігоря Васильовича. Той був у протилежному Філу настрої, видно, що говорити хотів, проте було ясно, що про щось хороше він не збирається говорити; без своїх звичних підколок він розпитав Ігоря, як йому було на додатковому вихідному. Бачачи такий настрій, Ігор відповідав в’яло, та й не міг пояснити людині, незнайомій з його сім’єю, що хорошого у відпочинку з цією сім’єю.

– Ох, підійдемо краще покуримо, – сказав Ігор Васильович, коли побачив, як Ігор плаває у своїх поясненнях, – поки Ренат не прийшов і Есес. А то набіжать, і хрін ми побачимося до вечора.

По дорозі вони постукали в кабінет Молодого, не дуже сподіваючись, що він на місці, – Молодий зазвичай запізнювався під різними приводами, але завжди було видно, що він проспав. Молодий вийшов із великою кружкою кави в руці, і Ігор Васильович одразу висловив бажання, щоб Молодий поділився з ним цією кавою. Ігор теж подумав, що не проти викурити сигарету і випити кави, дивлячись у забілене вікно і вдихаючи свіжий повітря з щілин сходової площадки, і висловив цю ідею вголос. Молодий сказав, що всі кружки, крім його, у Філа.

– Ой, та не базікай, ти їх стільки з дому перетягнув, – сказав Ігор Васильович, і Молодий здалася.

– Давайте тільки я сам вам наллю, а то ви тут все потопчете або впустите, – сказав Молодий і віддав кружку, що тримав у руках, Ігорю Васильовичу. – Тримай поки.

Ігор Васильович тут же гучно відхопив з кружки і зітхнув:

– Ох, добре. Хоч щось добре.

– А що погано? – спитав Молодий із темних глибин свого кабінету, де не було живого місця від проводів і технічного мотлоху.

– Зараз прийдемо, розкажу, – сказав Ігор Васильович важким голосом. – Новина номер один просто.

Поки Молодий возився з кружками і кавою, гучно зайшов на другий поверх Сергій Сергійович і привітав їх:

– О, працівники, Рината ще нема?

– Та хрін його знає, – похмуро відповів Ігор Васильович. – По мені, так хай би й взагалі не приходив.

– Чого злий зранку? – спитав Сергій Сергійович, віддихуючись біля дверей у свій кабінет.

– Спершу хлопцям розкажу, потім тобі.

– З машиною щось?

– З машиною, з машиною, – сказав Ігор Васильович.

На сходовій площадці промайнула тінь, Ігор спочатку чомусь вирішив, що це Ренат Йосипович, проте за тим, що тінь не лізла до них у коридорчик, а прослизнула на поверх вище, Ігор зрозумів, що це Філ пішов підчекати їх у курилці. Зсередини кабінету Молодого пролунав сміх.

– Так ти через машину, чи що? – спитав Молодий. – Я думав, ти напідпитку щось наворотив.

– Я вчора взагалі не пив, – сказав Ігор Васильович. – Вип’єш з вами, ага. Як дівчата, бля. Один зовсім не п’є, другий підкаблучник, третього, мабуть, ще від маминої груді не відлучили.

– Пий із Ренатом, чого ти, – сказав Молодий. – Не подобається йому.

– Ти, до речі, чому мене не кличеш до себе на шашлики? – спитав Сергій Сергійович. – У тебе ж усі вже на дачі побували, крім мене.

– Я просто підозрюю, що ти всі шашлики один з’їси, – правдиво у своїй злості сказав Ігор Васильович.

Сергій Сергійович задоволено похлопав себе по животу, але нічого не сказав і зник у себе.

– Він Рената, до речі, знаєш, чому на дачу більше не кличе? – виходячи з кружками і віддаючи одну Ігорю, спитав Молодий. – Він тобі не розповідав?

При тому, що одна рука у нього звільнилася, Молодий гучно захлопнув двері кабінету ногою і, бачачи інтерес в очах Ігоря, продовжив, рухаючись у бік курилки; Ігор і Ігор Васильович пішли за ним. Ігор Васильович смиренно притих.

– Васильович не знав, що той божевільний на всю голову, коли хоч краплю вип’є. Не дивись, що Ренат такий охайний. Він вдома начебто п’є, але там його дружина стримує, бо сама божевільна, інструктор із рукопашного бою, здається.

– Та ніякий він не інструктор, – встряв Ігор Васильович.

– А ми тоді всі там були, ще один був, ти його не знаєш, а так взагалі всі, крім Есеса. Ну, короче, Ренат вирвався на волю і впав у синю яму, три дні не давав нам із дачі виїхати. Навів якихось місцевих шмар, як із фільму «У пагорбів є очі», розтоптав, що Філ по хлопцям відривається, так одна свого хлопця привела, Філ ледь не через горище втік від цього хлопця в жаху. Хлопець пив горілку і курив, як Васильович, викрав у нього щось із машини, наче магнітолу і мобільний. Я закрився в кімнатці наверху і не висовувався, поки там у них оргiя була.

– Заблював там усе, – вставив слово Ігор Васильович.

– Я і астру твою обісрав зверху, – продовжив Молодий. – Бо страшно було, і вниз спуститися страшно, бо там якась тітка близько шістдесяти намагалася мені присмоктатися, з словами «який молоденький», і стрибати з другого поверху якось лячно, у тебе все високе, у тебе другий поверх на висоті четвертого.

– На нормальній він висоті.

Розповідь Молодий закінчував, курячи і прихльобуючи каву, бо вони піднялися вже в курилку, Філ чекав їх на своєму звичному місці – на підвіконні, слухаючи Молодого, Філ посміхався від задоволення, то чи його радувала розповідь, то чи він був у своєму ранковому настрої.

– Не треба про нормальну висоту, – сказав Молодий, – у тебе стелі наче п’ятиметрові, я спершу думав, мені здалося, а коли приїхав наступного разу – переконався. Так от. Хоча і покликав Ренат шмар, а сил у нього на них вже не вистачило, його вистачило тільки щоб роздягтися, і так бродити по дому та ділянці, і так бухати. А Васильовича вони, звісно, ледь не зґвалтували, на щастя з’явилася тут дружина Рената і давай всіх бити без розбору – правих і винних. Вона у Есеса дізналася адресу дачі і з’явилася в останній момент. Клоччя летіло в усі боки навіть від Васильовича. А блядей вона ганяла лопатою по ділянці. Ренату горщиком по голові розбила, коли він намагався їй показати свої документи, а виявилося, що діставати їх нізвідки.

– Ти-то звідки знаєш? – спитав Ігор Васильович. – Ти ж на другому поверсі був, тобі ж нічого не було видно.

– А я бачив, як вона твоїх садових гномів чимось залізним на куски ламала, спершу голови їм відбивала, потім вдребезки розбила.

– Ренату пощастило, що вона переключилася на гномів, – сказав Ігор Васильович. – На нічого більше сил не вистачило.

– Не тільки Ренату пощастило, – заперечив Молодий, – усім пощастило, включно зі мною.

– Найцікавіше… – почав Ігор Васильович.

– Найцікавіше, – перебив Молодий, – що коли ми були в гостях у Рената на його день народження, теж на дачі, її й не впізнати було. Така російська господиня з п’ятим розміром.

– Я саме про те й хотів сказати, – сказав Ігор Васильович.

– І наливав, – продовжив Молодий, – усім по імені та по батькові, навіть мені. Діти їх до нас не лізли. І закуску подавала, я наївся, як не знаю хто. І Ренат тільки до веселого стану допився і тут же перестав пити, як відрізало. І погода, наче під замовлення, я, здається, не великий шанувальник вашого відпочинку, але навіть мені сподобалося.

– Добре так зранку їхати, – сказав Ігор Васильович. – Ми з тобою вперше, так би мовити, їдемо спокійно. Всі по роботі роз’їхалися, доїдемо, як за Союзу. Не знаю, пам’ятаєш ти чи ні, але раніше в місті кожному негіднику влаштовували похоронну процесію: вони лізли посеред вулиці, ялинки розкидали… а зараз так спробуй — линчують нахер.

Ігор Васильович ходив у тому ж костюмі, тільки з настанням холодів накинув на піджак дублянку, у якій, судячи з дзвону, були ключі від дому. Ігор Васильович завжди кидав дублянку на заднє сидіння, а Ігор боявся, що ключі випадуть під час поїздки й доведеться повертатися від дому назад до дому Ігоря Васильовича. Ігор так чітко й детально уявляв, як він під’їжджає до підстрибуючого від холоду Ігоря Васильовича, який синів на ґанку під’їзду, що ключам не було жодного шансу залишитися на підлозі або сидінні його машини.

Зауваження Ігоря Васильовича про допотопні похорони Ігор майже пропустив повз вуха, але він пам’ятав ті часи, коли дорогами ходили майже тільки тролейбуси й автобуси, просто не хотів про це говорити.

– Я дружині зателефоную, – сказав Ігор.

– Давай, телефонуй, – дозволив Ігор Васильович.

– Оль, привіт, – сказав Ігор, коли дружина взяла слухавку, – у мене сьогодні вихідний після ночі, я Мішку з садка заберу.

– О, класно, – сказала дружина. – Я сьогодні трохи затримаюся.

– Блін, Оля, – трохи обурився Ігор. – Ти ж просиш, щоб більше часу проводили разом. А то виходить: то я затримуюсь, то ти.

– Та ми тут звітність закриваємо, – сказала дружина. – Трохи потрібно залишитися, добре, що ти сьогодні вільний.

– Ну, візьми на дім, – запропонував Ігор. – Ти ж іноді береш додому.

– Перед Новим роком не хочеться ще й вдома возитися, а так приду — і все.

– Та ну тебе, – сказав Ігор.

– Ну, Ігорку, не ображайся, – протянула дружина.

– Тоді ти потім теж не ображайся, – сказав Ігор, але знав, що дружина ображатиметься, якщо буде привід, – вона чомусь мала право нервувати його, коли він затримувався, а він ні.

– Ладно, не буду, поки, – сказала дружина і кинула слухавку. Ігор навіть не встиг договорити своє «Що значить поки?», як залишила його з гудячою трубкою.

– Елки-палки, – шепотів Ігор в обличчя телефону, а точніше — в обличчя сина, чиє фото було у нього на робочому столі телефону.

Ігор Васильович, судячи з усього, вирішив тактовно промовчати, але надовго його не вистачило.

– Вона тобі не змінює, так? – спитав Ігор Васильович, поставивши Ігоря в глухий кут, бо той над цим якось не замислювався.

– Та ні, напевно, – сказав Ігор. – Знаєш, не підливай масла у вогонь. Ми і так лише у відпустках бачимося, нам ще й ревності не вистачає. Ще можеш запропонувати за нею стежити.

– А ти? – спитав Ігор Васильович.

– З ким, з Есесом, що ли, мені їй змінювати? – обурився Ігор.

– Ну так, – погодився Ігор Васильович, – молодому б саме по дівчатах бігати, а навіть він якось не встигає.

– До речі, – згадав Ігор питання, яке постійно забував задати, – він-то до нас за що?

– Він рецепти бомб у мережі викладав, підбурював, там «чурок різати» від імені скинхедів, а росіян — від імені кавказців, веселощів йому не вистачало. Ще він сторінку прокурора зламав «Вконтакте» і всякою екстремістською фігнею її забив, пересварився з купою друзів. Деякі й досі прокурора після того випадку Лимонівцем вважають. Молодому щось загрожувало, але батько відмазав, він же генерал, хоч сім’ю й кинув, але про сина подбав. Хоча, якщо розумно, навіщо така турбота — він би вже відкинувся, а скільки він у нас буде, бідолаха, зависати — хрін знає.

Ігор Васильович подумав і додав:

– Хоча, якщо розібратися, він сам же не йде. Значить, щось його у нас влаштовує.

– Його влаштовує, що він, типу, на ФСБ працює, і робити майже нічого не треба.

– Це ти після вихідних побачиш, як робити нічого не треба, – відповів Ігор Васильович. – Зараз ти відходиш від того, що бачив цієї ночі, а там нове діло підоспіє, ти навіть не помітиш, як час пролетить.

Ігор кивнув, розуміючи правоту Ігоря Васильовича.

– Як взагалі, мандраж пройшов? – спитав Ігор Васильович.

– Поки не знаю, – чесно відповів Ігор. – Зараз мені здається, що нічого й не було.

– Головне, на вихідних кримінальні новини не дивись, – порадив Ігор Васильович. – Тиск може підскочити. І кіно з різанинами теж не раджу, так накатить з непривички, що можна в запій піти. Дивись «Viasat», щось диснеївське, у мене є канал із радянськими дитячими фільмами, у тебе, мабуть, теж є. Ось його і дивись. Можна, до речі, трохи випити зараз, щоб стрес на час зняти.

Це Ігор Васильович говорив уже на під’їзді до свого дому.

– Стресу поки немає, – визнав Ігор. – Ще не дійшло повністю.

– Ладно, добре. Якщо що — телефонуй, діліться, такі речі в собі тримати не можна, – уже забравши дублянку з заднього сидіння і вийшовши з машини, Ігор Васильович похлопав по даху, бажаючи удачі, і пішов до дому, дзвеніючи ключами. Ігор, на всякий випадок, глянув на заднє сидіння та підлогу і тільки тоді рушив, повільно, щоб упевнитися, що Ігор Васильович зайшов у під’їзд.

Звісно, усе сталося, здавалося, сном. Мозок відкидав можливість того, що вбивство вночі сталося насправді, але навіть коли Ігор добрався додому і заснув, а потім пішов за сином у садок і повертав його назад, здавалося, що вигнане спогад слідує за ним, як чорний хмарочос на коліщатках з одним курцем на освітленій сходовій клітці.

Ввечері він ловив себе на тому, що дивиться на сина, який грає у вітальні на підлозі з колекцією «Тачок», і не пам’ятає його розмов і жартів, хоч уже пару годин спілкується з ним. Телевізор, увімкнений за порадою Ігоря Васильовича, крутив дитячий канал, але Ігор зовсім не сприймав, що по ньому показують. «Ех, як мене розкрутила ця ніч», — недовольно подумав Ігор, адже завжди вважав, що його нервову систему складно розхитати, а тепер сам собі здавався медузою на березі.

Ігор показався собі зовсім слабким, коли здригнувся від щелчка ключа в замку.

– Мамо! – крикнув син і помчав до дверей. Ігор відчув ревнощі — син ніколи не зустрічав його з такою радістю. Ігор здивувався, що його ще хвилюють такі речі, а потім здивувався своєму здивуванню — чому його має хвилювати, любить його син чи ні. Ця думка зациклилася, а ступор повернувся.

Ігор теж пішов зустрічати дружину. Поки він вішав зняте пальто, вона помітила його втому та відсутність блиску в очах, тому спитала:

– Що ти такий засмучений сьогодні, ще вчора світився. Тебе знову виганяють?

Ігор хотів сказати прямо з порога, щоб вона забрала сина й переїхала кудись подалі, але стримався.

– Прекрасна думка, – Ігор зробив вигляд образи, але дуже в’яло.

– Втомився після ночі? – спробувала здогадатися дружина. Ігор кивнув — вона була частково права.

Їй неколи було розбиратися з проблемами Ігоря, і вона переключилася на сина, тиснула його, і той повис на ній, вони заговорили, а Ігор знову накрився темрявою й втомою, тільки дивився на дружину та сина, як на екран приглушеного телевізора.

– Що було? – спитала дружина. Ігор махнув рукою.

Як робот, він проводив дружину у ванну, потім на кухню, слухав, як вона читає сину, поки той перебрався до нього на коліна. Так само він займався сексом із дружиною і лежав, дивлячись у стелю, поки вона не заснула. Щоб не турбувати її перевертанням, Ігор пішов на кухню, встав біля вікна, закурив і не заспокоївся, поки не закінчив всю пачку.

Жінка, розбуджена порожнечею поруч, прийшла безшумно у нічній сорочці. Ігор побачив біле відображення, стрибнув на місці і знову ненавидів себе за це. Вона поклала руки йому на плечі і спитала, все чи нормально. Ігор не хотів відповідати, далеко внизу молодь грала в хокей пластиковою пляшкою.

– Просто сон щось перебив, – нарешті сказав Ігор невимушеним голосом, але сам не був задоволений, як фальшиво звучав. – А так усе нормально.

– Сподіваюся, ви там не в саунах із особливим завданням зависали, – злегка посміхнулася дружина, обіймаючи його за живіт. – Пішли спати.

– Я би краще контрафактом займався, – сказав Ігор, і його звичайна жартівлива інтонація повернулася сама по собі. – Поб’ю пару недопалків — і піду. Все нормально, правда.

– Мої візьми, вони вже років шість у шухляді лежать, – запропонувала дружина і простягнула пачку. – Ти точно нічого з собою не зробиш? Виглядаєш, як бассет-хаунд.

Ігор щиро засміявся і ущипнув її, коли вона йшла. На мить чорний хмарочос зник позаду нього, але коли дружина пішла, усе повернулося з новою силою.

– Це якраз стосується тебе, – сказав Ігорю Васильовичу Сергій Сергійович.

У себе в кабінеті Ігор увімкнув комп’ютер і задумливо відкинувся на спинку стільця. Ще до завдання він купив новий монітор і клавіатуру (миша його влаштовувала), і на монітор і клавіатуру Рінат відразу наклеїв інвентарні номери. Не отримавши ще першої зарплати, Ігор розгубив нерви і частину грошей на роботі, що його, як людину з вищою економічною освітою і просто здоровим глуздом, трохи пригнічувало. Тепер йому слід було насамперед описати квартиру типу, якого він не знав. В цьому теж, здавалося, не було жодного сенсу.

Комп’ютер, кряхтячи і стогнучи, мов стара німецька порноактриса, з трудом завантажив «Windows XP». Спостерігаючи за комп’ютерними спробами, Ігор ледь втримався, щоб не закурити і не заварити собі ще кави, яка тепер здавалася смачнішою тільки тому, що була відведена від Ріната. Ігор стримав себе і відкрив «Блокнот», іконка якого ніжно-блакитного кольору якимось далеким асоціативним шляхом нагадувала Ігорю орієнтацію Філа.

Інструкції він прочитав і перечитав кілька разів ще минулого тижня, під час вимушеного безділля, до того як звик до балаканини у курилці. З типових бланків у столі він вибрав схему квартири, яку відвідали, і заштрихував ті місця, де був сам, тобто передпокій і кухню. Щоб не забути потім у запалі написання звіту, Ігор завірив схему прямокутною печаткою, підписався на печатці і поставив дату.

Порожня сторінка відкритого «Блокнота» викликала нудьгу, але це була мила серцю Ігоря тиха нудьга без раптового вторгнення у чужий дім і скручування шиї.

Спочатку слід було описати те, що знаходилося у передпокої ліворуч від нього, коли він увійшов; проблема була в тому, що наліво він особливо не дивився, світло у передпокої не горіло, там, здається, був вбудований у стіну шафа. Ігор позначив на схемі квартири стіну передпокою цифрою «один» і написав у «Блокноті»: «Під цифрою один стінний шафа, пофарбований у білий колір». На одну описувану поверхню, якщо вірити інструкції, треба було витратити не менше десяти рядків десятим шрифтом. Ігор додав: «Засувки шафи слугують також гачками для одягу, на них висить кілька пальт». Тепер рядків стало два, а треба було ще вісім. Ігор відчув, як його мозок напружується, мов м’яз, при тому що сам він відчував безсилля. Ігор, як у школі, захотів підглядати, що пишуть у цей час його сусіди; він не міг уявити, що Ігор Васильович із його простими думками здатний вичавити на папір більше тексту, ніж зараз вичавив сам Ігор. Йому хотілося швидше дістатися опису кухні, де було повно різних предметів, і просте їхнє перелічення зайняло б дві сторінки. Найбільше його обурювало, що в старих звітах він бачив, як легко його попередник переглядав стіни, а сам він не потрудився оглянути квартиру уважніше. Після півгодини переглядів з монітором на Ігоря на нього несподівано накотило щось на кшталт озаріння, і він написав наступне:

«На крайній до дверей засувці висить щось на зразок овчинного тулупа коричневого кольору, далі – куртка-пуховик з олімпійською символікою «Сочі-2014» яскраво-червоного кольору, під нею, мабуть, висить клітчасте пальто. Взуття біля шафи – валянки, армійські черевики, кілька пар старих жіночих чобіт, старі тапочки (один із них з діркою там, де великий палець), зимові черевики і гумові чоботи, все це стоїть безладно і насипано один на одного як попало. Верхній лівий відділ шафи приоткритий, видно стопку газет і скляну трилітрову банку, і банка і стопка газет покриті пилом. Шафа пофарбована неакуратно, видно потьоки як зверху, так і знизу, пофарбована тільки зовні, торці приоткритої дверки верхнього відділу не пофарбовані. На одну з дверей шафи наклеєна скотчем ікона-календар (який рік, не можу згадати)».

Він не був впевнений у точності своїх спогадів, зате десять рядків були готові. Так само, потіючи від розумових зусиль, він описав праву сторону, приділивши дверному косяку таку увагу, ніби це був шедевр архітектури та образотворчого мистецтва.

Через кілька годин, коли на вулиці вже зовсім посвітліло, а низьке зимове сонце так било у вікно, що довелося прикрити штори, Ігор добрався до кухні і вирішив перепочити, тим більше що випита вранці кава тягнула його вниз до неремонтованого туалету. Варто було йому скрипнути дверима кабінету, як Філ і Ігор Васильович, потягуючись, охаючи і хрумкаючи суглобами, полізли назовні.

– У тебе очі червоні, як у Молодого, – сказав Ігор Васильович Ігорю.

– Це я плакав від безсилля, не знаючи, що написати, – сказав Ігор.

– Докуди добрався? – чомусь із заздрістю спитав Філ.

– До кухні, – сказав Ігор.

Окрилені короткою свободою, вони втроєм шумно спускалися сходами.

– Даш потім подивитися? – спитав Філ, – а я тобі. Не допит, а всю цю лабуду.

Ігор на ходу глянув на Ігоря Васильовича, як би запитуючи дозволу на таке.

– Та все нормально, – сказав Ігор Васильович, – ми завжди так робимо, інакше можна дах з’їхати. Ви ще молоді, а у мене пам’ять вже стає дівочою. Есес, звісно, прискіпливий, але тут ще деталі пригадуються, які одразу не помітив, а в іншого подивився і згадав.

Добравшись до туалету, вони пропустили вперед Ігоря Васильовича як найстаршого. Ігор Васильович, голосно лаявшись, шльопнув по вологій підлозі.

– Килимок би тут постелити на виході, – прокричав Ігор Васильович крізь власне бурчання. – З іншого боку, він смердить увесь, прати нема де.

Другим пішов Філ, як працівник, який пропрацював тут довше, ніж Ігор.

– Так-то ти правильну справу замутил, – крикнув Ігор Васильович Філу через двері. – Будемо, як люди, до перших морозів, поки труби знову не порве.

– Тоді тут нікого не було, – пробубонів Філ зсередини туалету, – зараз тут тепло і вода циркулює, хрін їх порве.

– Головне зробити, а потім вже думати будемо, – сказав Філ, виходячи, і зробив Ігору запрошувальний жест.

Ігор пробрався до унітазу по спеціально розставлених цеглинах. За час роботи у відділі він вже якось пристосувався і звик до цього фаянсового, тріснутого жовтуватого споруди, що стояла на підвищенні з кількох сходинок, мов трон, і непередбачуваного, як жінка. Тягнучи за мотузку змиву, Ігор був морально готовий до того, що вода або зовсім не поллється, або хлине потоком, мов із брандспойта; також він був готовий, що вода або піде кудись у жерло унітазу, не залишивши у ньому жодної краплі, а рідина буде булькати десь у глибинах зливу, немов уносячи за собою будинки, машини, дерева, або попре назад; був готовий, що вона може зупинитися рівно з краями унітазу, або може попрямувати назовні, і тоді доведеться рятуватися втечею по цеглах.

Поки Ігор займався справами, Ігор Васильович і Філ, як на гріх, мовчали, немов прислуховувалися до його туалетних звуків; Ігорю було дуже ніяково через це.

– Мило, до речі, теж Рінатове, – поділився Філ, коли вони мили руки у душовій.

Наступні два дні Ігор займався лише тим, що згадував і записував деталі операції, звірявся з Філом і Ігорем Васильовичем, доповнював записи, але так, щоб це не виглядало як списування. Ще три дні, коли всі вже звільнилися і час від часу стукали у кабінет і кликали покурити, він займався розшифровкою інтерв’ю з чоловіком, додаючи у розшифровку записи про його поведінку. Ігору подобалося, що диктофон, незважаючи на свою невибагливість, добре відсікав фонові шуми і чітко записав всі кашляння на кухні, адже реакція співробітників на запитання також вимагала конспектування, як і реакція самого Ігоря на ці запитання та відповіді. Оскільки Сергій Сергійович поспішав із звітом, Ігор просидів на роботі два вихідні дні, що, прогнозовано, не зустріло розуміння у його дружини; обидва вечори, і в суботу, і в неділю, її чекало поперечне та поздовжнє бурчання. Дружині зовсім не сподобалося, що два недільних вечора поспіль Ігор зникає невідомо куди. Він відповідав, що коли у нього був останній відгул, вона не проявляла радості, що він вдома, навіть наорала через крихти попкорну у кімнаті сина, тож дісталося і синові, і самому Ігору. «Я була втомлена як собака. Це ти можеш зрозуміти?» – говорила дружина тихим образливим голосом, бо розуміла, що була не права.

У понеділок ввечері він здав стенограму вже зібраному й готовому йти Сергію Сергійовичу і відчув незвичайну легкість; Ігору вже було все одно, чи правильно він усе зробив, чи немає помилок у тексті, як він слідкував на початку роботи. Ще легше стало, коли він дізнався, що Ігор Васильович уже поїхав додому з кимось іншим. Сергій Сергійович переглянув купу листів, запечатав їх у коричневий конверт, схожий на той, у якому був лист із питаннями, змусив поставити круглу печатку і підписатися.

– Все, – сказав Сергій Сергійович, – завтра приєднаєшся до туалету, Міша всіх запряг, включно з Рінатом Йосиповичем, так що шансів у тебе немає.

– Вони ще не зробили? – здивувався Ігор. – Там було на пару днів роботи і все.

– Міша розтягує задоволення, – сказав Сергій Сергійович. – Тантричний ремонт.

– У мого сина в садку карантин, – відповів Ігор, він не брехав, вранці подзвонила дружина і повідомила про карантин, особливо наголошуючи на тому, що раніше це не було проблемою, а тепер через Ігоря на роботі син просидить вдома один до вечора і невідомо, що з цього вийде. – У дружини якась чергова завантаженість.

– Так приведи його сюди, і все, – сказав Сергій Сергійович буденно, випереджаючи промову Ігоря про позачергові відгули.

– А можна? – спитав Ігор.

– А що не можна? – здивувався Сергій Сергійович. – Люди іноді дітей на режимні об’єкти приводять, а тут все одно поки затишшя, майже як вдома. Пущай Молодий з ним няньчиться, все одно йому робити нічого поки. Це навіть виховний момент буде.

Ігор дістався додому і після вечері, коли вони вже дивилися щось по телевізору в ліжку, розповів про пропозицію Сергія Сергійовича. Дружина, дізнавшись про пропозицію, зовсім не зраділа.

– Ти його на протягах будеш носити, він там простудиться, якщо поки ще не захворів, – вскочила напівдрімуча дружина; Ігор сподівався, що у такому дрімотному стані її реакція буде не такою різкою, і помилився.

– Та що ж це таке, – тихо обурився Ігор, – у тебе на все, що я скажу, завжди «ні». Це ненормально, не знаходиш?

– Але тягнути дитину на роботу – це ненормально, ти сам-то не знаходиш?

– Ненормально, якщо твій начальник не любить дітей і проти того, щоб ти його тягнула на роботу, – сказав Ігор. – У вас же чисто і тепло, от і взяла б його до себе на пару днів.

– Краще він посидить удома, ніж серед ваших тертися, – відповіла дружина. – Телефон йому залишимо – і все.

– Так, а якщо він відповідати не буде, як ти втечеш? Або мені рватися й їхати, боячись, що з ним щось станеться.

– Ну добре, – сказала дружина, – буде він у тебе. Що він буде їсти? Де спати?

– Там повно всяких забігайлівок, мені Молодий покаже, він там усе краще знає, – сказав Ігор, – а де спати – знайдемо. Господи, я з матір’ю на будову ходив, коли був карантин, і вижив якось, нічого, не придавило мене цеглою.

Наводячи цей аргумент, Ігор згадав, що ледве не провалився у вентиляційну шахту будинку, що будувався, і порізав руку цвяхом, але вирішив, що розумніше буде промовчати, тим більше що дружині аргумент здалося переконливим.

– Чорт з тобою, тягни його куди хочеш, тільки якщо що станеться – сам будеш по лікарнях їздити, – сказала дружина.

– Нічого не станеться, – впевнено сказав Ігор, хоча й не відчував тієї впевненості, яку вклав у голос.

Сина, правда, вдалося передати на руки Молодому, який виявився дивовижно дбайливим нянею. Поки всі дорослі міняли каналізаційні труби, водопостачання, проводили опалення у туалет, через що чекали зварювальників, а ті то не їхали, то не знали, куди приєднати апарат, то приєднували, але щось не те й не так – Молодий сумлінно возив сина Ігоря на сніданок, обід, полуденок (а вечерю вез Ігор вже додому), займав його чимось цілий день, так що Ігор мав відчуття, що він возить сина не на роботу, а, як і раніше, у дитячий садок.

Недоліком виховання Молодого для сина Ігоря виявилося те, що коли син перетинався з дорослими, він називав їх так, як вони інколи називали один одного за очі, тобто «дядя Васильич», «дядя Філ», «дядя Есес» (від цього «Есес» у Сергія Сергійовича то чи гнівно, то чи від стримуваного сміху грали щелепи).

Ігор Васильович не зміг стримати радісного реготу, коли син назвав Ріната Йосиповича «дядя Ренат»; на його честь, Рінат Йосипович не проявив невдоволення, не виправляв сина Ігоря, а лише поблискував окулярами в бік Молодого.

– Ну і що ви там робите? – запитав Ігор сина на третій вечір дорогою додому після перебування сина на роботі.

Очі сина радісно заблищали в дзеркалі заднього виду.

– Ми на сервер Тіф заходимо або ще щось із голосовим чатом, я питаю в мікрофон, чи є росіяни, а дядя Саша грає. Або ми за одну команду граємо. Він мені стим-акаунт подарував, там «Left 4 Dead» є і друга частина. І Тіф теж є, там розширений інвентар, якщо куплена версія, і не розширений, якщо безкоштовно скачав. У мене розширений. Найкрутіший там Хеві. У нього кулемет, і він може лікуватися бутербродами.

Ігор подумав, що вихователька знову запитає його або дружину, чи не забагато часу син проводить за комп’ютером, а ті будуть щось мямлити у відповідь, потім дружина в педагогічному припадку спробує обмежити час сина за монітором, але не зможе придумати, чим його зайняти, а Ігор почуватиметься так, як син, коли сваряться Ігор і дружина. Потім усе знову повернеться на круги своя: лаятимуться вже Ігор із дружиною, а син сидітиме за комп’ютером, і, судячи з його захлинаючогося від радості голоска, це сидіння набуде ще більш інтенсивних масштабів.

– Тато, ти знаєш, які бувають ігри? – запитував син і продовжував, підтверджуючи побоювання Ігоря: – Можна намагатися стати правителем Японії, а ще є, де будинок треба будувати і прокопувати підземелля та досліджувати все навколо.

Дружина також висловила ті ж побоювання, коли син, добравшись додому і швидко перекусивши, поліз за комп’ютер і став говорити:

– Зараз я буду ставити всі ігри, – з маніакальною інтонацією, явно комусь наслідуючи.

– Ну що ти, – намагався заспокоїти дружину Ігор, розслаблений після вечері, – усе ж могло бути значно гірше. Молодий його не навчив матюків, зрештою.

Дружина не звернула уваги на його відчайдушний шепіт, у якому відчувалася паніка від того, що зараз почнеться нудний, передбачуваний скандал, і це якось навіть роздратувало її.

– Та краще б матюки він його навчив, – теж прошепотіла вона, мертвенно блищачи кремом на обличчі. – Його в садку давно вже цьому навчили, може, він якось виділився б серед колективу своїми знаннями незвичайних слів.

Її логіка завжди доводила Ігоря до сказу, він не розумів, чому завжди залишається винним.

– Оля, – шепотом вскрикнув Ігор, – це вже ні в які рамки. Людина старалася, хоча я йому взагалі – ніхто, і син наш – ніхто. Він же знайшов навіть нормальну столову, де годують нормально, а не сурогатами й не мучними виробами, він крутнувся там із ним, як зі своїм, а ти такі речі говориш.

Дружина зачепилася за похвалу Ігоря Молодому, Ігор уже зрозумів, куди вона буде метити, і пожалкував, що взагалі вирішив не мовчати, а подати голос.

– Ось саме, – прошепотіла дружина, не контролюючи себе і переходячи зі шепоту на розмову впівголоса, що могло перейти в крик, – ось саме, чужа людина. У тебе син поруч був, ти весь час мене тицькаєш, що я погана мати…

– Та коли я таке…

– А сам одразу віддав сина чужим людям і навіть не почесався. Там взагалі все що завгодно могло бути. Цей придурок міг йому і порно показати, ти б лише потім дізналася. Він все що завгодно міг зробити, ти ж його зовсім не контролювала.

Ігор подумав, що найкращий спосіб розбудити в Молодому саме такого персонажа, як описала дружина, – це забігати кожні п’ять хвилин у його кабінет і питати ігровим голосом, що вони роблять. Ігорю хотілося навести цей аргумент, але дружина одразу б сказала, ось із якими непередбачуваними придурками він працює, і невідомо, куди б повернула далі, але дружина знайшлася сама.

– Ти би ще педофілу цьому вашому його віддав, – сказала вона впівголоса, – аби лише самому не возитися. Хоча хто тебе знає, може, віддавав, я ж нічого не дізнаюся.

– Але ти ж зовсім не хотіла брати його, – шепотом заорал Ігор, бо йому чомусь стало шкода своє робоче місце. – Легко говорити, коли карантин закінчується, от бери його завтра сама, до своїх нормальних людей. Я-то хоча б знаю, що у мене на роботі педофіл, а ось твої хлопці ще невідомо які нормальні і хто хто.

– Ти сам знаєш, що я не можу взяти, бо сама співробітникам забороняла дітей на роботу приводити, бо у нас не дитячий садок. У нас колектив майже повністю жіночий, це як одразу сорок ФСБ в одному приміщенні.

Те, що вона намагалася жартувати і знову перейшла на нормальний шепіт, сподобалося Ігорю, він раптом згадав, чим можна відволікти дружину від сварки в бік звичайної сімейної розмови, але тут у кімнату вбіг син і потягнув їх до себе:

– Дивіться, що я побудував.

Дружина стала вичитувати сина, що не можна кричати так голосно, потім сама зацікавилася, сіла за монітор і довела сина до ридань тим, що її не можна було зігнати з місця понад дві з половиною години. Вона весь час говорила: «Ще хвилиночку». «Ще хвилиночку», – із слізливим сарказмом повторював син і з розбігу падав обличчям у подушку, поки не заснув після одного з таких падінь, бо час уже був пізній. Ігорю, нарешті, вдалося витягти дружину назад у їхню кімнату.

Ігор не став чекати, поки вона згадає, що сварилася з ним, і сам завів розмову, яка мала її зацікавити:

– Ось ти про Філа говорила, він, між іншим, виявляється не такий вже впертий. Він же з дружиною нашого завгоспа переспав.

Ігор побачив зацікавленість у очах дружини і продовжив:

– Я, можна сказати, тиждень тому дізнався, навіть більше, сам здивувався.

– Тобто він і так, і так може? – спитала дружина таким тоном, ніби їй подобалася така багатопрофільність у чоловіках, десь у голові вона зняла хрест із Філа, яким колись його перекреслила. Ніби розраховувала, що в перспективі може перетнутися з Філом і перевірити його здібності.

– Так, – сказав Ігор, – прикинь.

– А завгосп що? Це ж Рінат Йосипович? – спитала дружина.

– А завгосп нічого не знає, – сказав Ігор.

– Нічого у вас там, – із схваленням помітила дружина, – пристрасті киплять.

– Це прямо випадок, коли удар у спину наносить той, від кого найменше очікуєш, – сказав Ігор.

Дружина радісно розсміялася.

– Ось точно, – сказала вона, – ніколи б не подумала, якби була чоловіком, я б, мабуть, спокійно відправляла дружину з ним куди завгодно.

– А я б усе одно сумнівався, – сказав Ігор. – Надто вже він хороший.

– Навіть так? – спитала дружина. – Я думала, він такий собі, знаєш, як у американських фільмах – організатори весіль, модельєри, дизайнери.

У Ігоря спливла в пам’яті кухня, яку він детально, без вихідних, описував, згадав, як стояв, облокотившись на підвіконня, Філ, і сказав:

– Ні, він зовсім не такий, повір. Треба якось зібратися на Новий рік, сама побачиш, тільки не розтань і не розкажи Рінату п’яною.

Дружина стукнула його маленьким щільним кулаком у плече.

– Йому, до речі, зовсім не до Мішки було, – сказав Ігор, наполовину сміючись. – Він же весь ремонт туалету і замутував. Його дружина вигнала з дому, коли був скандал. Він тепер на роботі й живе.

– Навіть квартиру не знімає? – здивувалася дружина.

– Навіть, – сказав Ігор.

На цьому розмова чомусь заглохла, бо дружина задумалася над чимось своїм і перестала ставити питання про Філа. Вони почали дивитися телевізор, хоча це важко було назвати переглядом – дружина, у руках якої був пульт, просто повільно перемикала канали, поки не натрапила на фільм про вампірів із юною Кірстен Данст і Бредом Піттом, але незабаром фільм перервався рекламою, і дружина знову перемикала канали. Ігор відволікся від екрану, дивився на руки дружини поверх ковдри, навіть при слабкому освітленні – телевізор і нічник – Ігор помітив, що шкіра на її руках змінилася. Коли народився син, шкіра ще була, як у сина зараз, із ледь помітною ніжною сіткою, і кисті були трохи пухкуваті. Тепер шкіра на кистях стала, ніби тонша, ніжна сітка зникла зовсім, і руки здавалися гладкими, майже як поліетиленові рукавички, суглоби на руках здавалися більшими. Ігор подумав, що вона дуже сильно схудла останнім часом. Нічна сорочка, куплена рік тому, тепер трохи висіла на ній. Ігорю захотілося спитати, чи не хворіє дружина чимось, але трохи остерігався її можливої злості у відповідь. Крім того, якби дружина хворіла, вона б нічого не приховувала.

Пролиставши всі канали по колу та натикаючись то на рекламу, то на спортивні змагання, то на кулінарні шоу, дружина знову повернулася до фільму про вампірів. Через деякий час Ігор вирішив, що вона задрімала, і подивився на неї, але вона, відчувши його рухи, теж повернула голову і навіщось похлопала його по руці.

– Може, кави? – запитав Ігор.

– Яка кава перед сном, – сказала дружина. – Давай чай, раз уже зібрався.

– Не знаю, – крякнув Ігор, відкидаючи ковдру і спускаючи майже затеклі ноги з ліжка, – я в будь-який час доби можу випити кави – і нічого.

Ігор сповз на кухню, а коли повернувся з двома кружками, дружина розмовляла телефоном. Приймаючи кружку, вона вдячно кивнула.

– Я пульт візьму? – запитав Ігор пошепки.

Вона помахала рукою, мовляв, бери і не відволікайся. Ігор також почав перемикати канали, від вампірів, через рекламу та кулінарні шоу, натрапив на трилер, але в ньому одразу ж комусь скрутили шию, і хоча це було не так моторошно, як у реальності, Ігор поспішив переключитися на щось інше. Ігор згадав, що зазвичай шоу на «ТіЕлСі», де кондитери роблять торти, його дуже заспокоює, і переключився на «ТіЕлСі», проте там не було нічого заспокійливого: якісь спортивні тренери ганяли дитячу команду з чирлідингу, і виглядало це страшніше, ніж розсекречені відео з будівельних підрозділів періоду перебудови. Ігор поліз перемикати далі і раптом знайшов те, що ненадовго його умиротворило – шоу про ремонт, причому його цікавило саме те, що ремонтували туалет. Один повненький чоловічок у світло-блакитній кепці, що невідомо як трималася на його великій голові, та щільно облягаючому джинсовому комбінезоні, легко, немов фокусник, розправлявся зі старою плиткою, старим унітазом та старими трубами й так само легко замінював усе новими трубами, новою плиткою та новим унітазом. Осколки від старої плитки не потрапляли чоловічку в очі, хоча він навіть не мав захисних окулярів, а Ігор Васильович мав – і все одно декілька разів отримав плитковий клей у очі. Коли чоловічок боровся зі старими трубами, жодна з них не застрягла насмерть, не проржавіла й не приварилася. Ігор подумав, що будівля відділу проклята за всі їхні справи, і знову став гортати канали.

Тим часом дружина не кидала трубку і не вимагала пульт назад; вона відповідала своєму співрозмовнику односкладово, проте було помітно, що розмова її цікавить, і швидше вона прикидається байдужою, ніж справді байдужа. Ігореві не сподобалося, коли, після того як розмова обірвалася через її тривалість, дружина передзвонила і стала питати: «Ну і що там далі?» Ігор встиг переключитися на канал, де англійські історики розповідали про чудового німецького командира танка, який підбив під час Курської дуги вісімдесят радянських танків за один день, і це його чомусь так само роздратувало, як розмова дружини телефоном.

Ігор відніс кружки на кухню, чай у кружці дружини зовсім охолов, вона навіть не доторкнулася до нього, Ігор меланхолійно вилив чай у раковину, передчуваючи, що вона попросить його, а він скаже, що чаю вже немає, після чого побачив свою дріб’язкову злість ніби збоку і від розчарування у собі закурив. Поки він курив, розмова дружини тривала; Ігор, продовжуючи розчаровуватися в собі, з таким же дрібним злим відчуттям закурив другу сигарету і пішов з попільничкою до спальні, сподіваючись, що дружина зверне на це увагу, але вона тільки поглянула на Ігоря, не кладучи трубку, встала з ліжка і приоткрыла вікно, а Ігор вимкнув нічник і став дивитися на французьких істориків, які розповідали про війну дванадцятого року зі своєї французької точки зору.

У всіх цих розповідях про війни XIX століття Ігор цікавився тим, як люди вміли йти щільним строєм на гармати з шрапнеллю і стояти під вогнем ворога в повний зріст; він так захопився слуханням французів, що не помітив, як дружина закінчила розмову. Вона думала, що Ігор на неї злий, і не одразу наважилася забрати пульт, а коли наважилася, Ігор віддер руку.

– Почекай трохи, – сказав він розсіяно.

– Ти образився, що ли? – запитала дружина, і було незрозуміло, чи вона ображена на його образу, чи польщена тим, що він образився і ревнує.

– Хто це був хоч? – спитав Ігор, ніби випадково, але випадково не вийшло.

– Та це Ірка дзвонила, у неї там проблеми зі старшою донькою, – сказала дружина. – Ну, віддай.

Вона з нудьгуючим бурчанням потягла пульт до себе.

– Та ж нудно ж, – сказала вона, – ну, віддай.

Ігор міцніше схопив пульт:

– Зараз досмотрю і віддам, там, здається, уже недовго залишилося.

– Де «недовго»? Вони ж ще про Бородіно розповідають, – трохи нила дружина, і Ігор із зітханням розтиснув пальці.

– Та візьми книжку, – дзвінким від веселощів голосом сказала дружина.

Ігор покладисто взяв електронну книгу з тумбочки біля ліжка і тут же згадав, що давно хотів поставити її на зарядку, але так і не зробив. Електронна книга, зрозуміло, навіть не реагувала на кнопку увімкнення. Ігор став шукати зарядку в тумбочці і поруч, поки не знайшов її вставленою в пілот біля ліжка серед інших зарядок. Для увімкнення книга мала заряджатися хоча б кілька хвилин; Ігор знову завалився на ліжко поверх ковдри, закинув руки за голову і, бо нічого робити не було, а дивитися фільм про вампірів не хотілося, запитав:

– І що там у Ірки зі старшою донькою? Я скільки пам’ятаю, у Ірки завжди проблеми зі старшою донькою, навіть коли тій було років вісім. Чому вона на молодшу не ображає?

– Вона хоче якогось дагестанця додому привести, – пояснила дружина, – жити у них, він студент, йому дорого знімати житло, а у них, окрім того, любов.

– Так, почекай, – здивувався Ігор. – Вона ж уже влітку когось додому приводити хотіла.

– То був російський хлопець із провінції, з театрального, а цей – з паралельного потоку, теж з іноземних мов.

Ігор мовчки дивувався такій люб’язності доньки Ірки і витривалості її батьків.

– У них там від бабусі квартира залишилася, – сказала дружина, – через неї весь шум. Донька відчуває, що здатна на самостійне життя, а батьки моляться, щоб вона не завагітніла до закінчення інституту. Ірка свого часу теж батьків на вуха ставила, народила на четвертому курсі.

– Зараз у неї все нормально, – зауважив Ігор, – і кар’єра, і всі справи з родиною.

– Так це її третій шлюб, – сказала дружина. – Спочатку вона розлучилася з тим, з ким познайомилася у студентстві, потім ще з одним, а від третього друга донька.

– Весело люди живуть, – схвалив Ігор, – не те що ми.

Дружина чомусь глупо засміялася, Ігор із здивуванням подивився на неї.

– У нас Мішка ще в садку, – сказала дружина. – Ось погоди, піде він у школу, ми там у будь-якому разі проблеми матимемо, навіть якщо він відмінник, там всякого вистачає. Знав би ти, що тільки не розповідають. То вчительці дитина не сподобалася, то характером зі сверстниками не зійшовся, то одне, то друге. А Ірку ще дратує, що її бабусею будуть називати, якщо що станеться. І жениха старшій вона придивилася, але зараз не середньовіччя, насильно їх не зведеш.

– Ну, це все одно краще, ніж коли дочка до кришнаїтів подалася в тринадцять років, – згадав Ігор.

– Краще-то краще, але все одно, коли думаю, що Мішка почне такі ж фокуси витворяти, коли підросте, трохи не по собі стає, – сказала дружина.

Ігор не уявляв сина великим. Від матері, батька та старших знайомих він знав, що багато батьків сприймають своїх дітей такими ж маленькими, навіть коли діти вдвічі вищі за них.

– Я поки навіть уявити не можу, як він виросте, – сказав Ігор. – Він поки на кішку схожий, яка ніби виросла і більше не ростиме. І вдома все як треба. Прямо-таки гармонія якась.

– Ох, – сказала дружина і вийшла з спальні.

Ігор не встиг здогадатися, куди вона так кинулася, як у раковині ванної зашуміла вода. Ігор не наважився перемикати вампірів на іншу передачу. Він узяв книгу, не знімаючи її з зарядки, для чого довелося переміститися до краю ліжка і лягти на бік. Він давно хотів почитати Вудхауса, бо йому подобався англійський серіал про Дживса та Вустера, переглянутий у дитинстві. На електронну книгу було завантажено видання з передмовою; замість того щоб гортати передмову, як він завжди робив, Ігор почав її читати. У передмові було сказано, що Вудхаус співпрацював з нацистами. Ігор спробував пригадати хоча б одного російського письменника, який спершу співпрацював би з нацистами, а потім був би читаним, але в голову ні один не прийшов. Несподівано згадався Гюнтер Грасс, якого Ігор не міг пригадати на роботі, щоб порадити Філу, але тоді вилетіли з голови не лише ім’я та прізвище автора, а й словосполучення «бляшаний барабан», а тепер з’явилося і воно, як певна карта на столі Мнемозіни. Ігор подумав, що до завтрашнього дня знову забуде і автора, і назву; повторив про себе «барабан, барабан, барабан», щоб завтра було за що зачепитися, навіть уявив барабан з усіма шнурівками та малюнком із білих і червоних зубців збоку, але, добре знаючи себе, смиренно розумів, що завтра запам’ятає лише слово «зубці» або «шнурівка». «Господи, знали б вони, кого взяли на роботу», – подумав Ігор.

Дружина повернулася з тюбиком крему і знову почала мазати ним обличчя, сидячи на краю ліжка, спиною до Ігоря; він помітив це, хоч йому довелося самому повернути голову, бо сам лежав спиною до дружини.

– Ти що? – запитав Ігор.

– Та я вже все змазала з обличчя за вечір, – пояснила дружина, не обертаючись, – треба ж перед сном наносити, а я трохи поспішала сьогодні.

– Це ми щось засиділися, – сказав Ігор.

– Скоріше, залежалися, – сказала дружина, все ще не обертаючись, потім підштовхнула пульт під Ігоря і лягла, так і не обернувшись.

– Може, поцілуємося? – помітив Ігор.

– Ну, давай, – сказала дружина якоюсь дивною, незнайомою Ігорю інтонацією.

Її очі Ігорю здалися підозріло почервонілими, ніби вона плакала у ванній, але Ігор не став нічого говорити: ще не вистачало, щоб вона не плакала, а йому здалося, що через нічний крем її обличчя стало блідіше, і вона ображалася б на таке зауваження. Ігор відставив книгу і, роблячи вигляд, що нічого не відбувається, став перемикати канали. Коли він дійшов до історичного каналу, там показували щось про римлян, які Ігорю були менш цікаві через їхню більшу часову віддаленість.

– Закінчилися твої французи, – покладисто констатувала факт дружина.

Ігор зовсім не засмутився через відсутність французів на екрані; йому раптом стало байдуже, що відбувається в телевізорі. Телевізор став для нього як Місяць – такий же світлий у темряві блідим світлом, і солодка туга охопила його серце, що йому захотілося завити невідомо з якої причини.

Глава четверта

Якось непомітно для Ігоря листопад перетік у грудень. Закінчився карантин у сина; туалет, над яким так старалися, уже на другий день справляв враження звичайної речі, яка завжди була такою, хоча, звісно, заходити туди по справі в охайний коридорчик, обклеєний блакитною плиткою, стало набагато приємніше. Ще наприкінці листопада в місті почали з’являтися новорічні гірлянди; пляшки з «Кока-Колою» та «Пепсі», за волею маркетологів, прикрасилися новими наклейками з рекламою чергової святкової акції типу «заміни десять кришок на сім’ю плюшевих ведмедиків» чи «проведи свята на лижному курорті». Проте місто, незважаючи на наближення свята, здавалося тихішим від снігу, що насипався звідусіль. Снігу було стільки, що Рінат Йосипович, ніби розщедрившись, замовив сторонній снігоприбиральник, інакше до гаража не доїхати, а в разі потреби, наприклад, операції, виїхати було б неможливо.

– Формально ми взагалі законсервована котельня, яку треба охороняти на всякий випадок, – сказав Рінат Йосипович, очевидно, підрахувавши витрати на щоденне прибирання території. – Мало того, що ми єдина котельня в місті, яку обігріває інша котельня. Так що не палили б свої машини, їздили б громадським транспортом.

– А ти покажи приклад, – відповів йому Ігор Васильович, чий великий чорний позашляховик все ж випустили з ремонту. Після цієї пропозиції конспіративний дух Ріната Йосиповича відразу зник.

Випавший сніг подіяв на всіх, хто працював з Ігорем, як заспокійливе та снодійне. Все менше збиралися в курилці, більше сиділи по кабінетах. Хоча Рінат Васильович колись забороняв приносити до себе електроніку, Ігор вирішив, що мобільні телефони все одно приносять на роботу і тримають при собі, тож почав приносити на роботу електронну книгу.

На чергове ранкове засідання Ігор поволі добрався, як і решта, у напівсонному стані, умиротворений, наче минуле вбивство залишилося під сніговими завалами і не мало розтанути до весни, а отже, хвилюватися, ніби, нема про що. Ігор сидів, витягнувши ноги під переднє сидіння, то дивився у вікно, де все було біло і сіре від хмар, то байдуже дивився на Леніна, який відповідав йому таким самим байдужим поглядом. Сергій Сергійович, як зазвичай, колихаючи під собою підлогу кожним рухом, говорив про якісь побутові питання і дисципліну, що непогано було б задіяти третій поверх під щось, раз вже розібралися з туалетом.

– Я тут про всяку дрібницю говорю, – сказав Сергій Сергійович, – а тут знову намічається дурниця. Знову просять Голлівуд тестувати.

Ігор насторожився, бо Ігор Васильович у відповідь на ці слова невдоволено промичав; Філ зашевелився так, що під ним захрустіло сидіння, а Рінат Йосипович завертів головою, спостерігаючи за реакцією оточення.

– Так ти б одразу з цього й починав, – проворчав Ігор Васильович. – Треба ж так ієзуїтськи, всі вже, знаєш, розслабилися, думали, раз ти цю шарманку завів, то все буде тихо.

– Ну, знаєш, – трохи обурився Сергій Сергійович, і в результаті зусилля на обурення у нього почалося щось на кшталт задишки, – ти ж знаєш, де працюєш, тут тобі спокою ніхто не гарантував.

– По мені, то ця місцева система – фігня, її, можна сказати, Молодий складав по схемах, що він там міг назбирати? – сказав Ігор Васильович.

Молодий обурено завикнув, але обм’як під поглядом Ігоря Васильовича.

– Фігня чи не фігня, а наказ надійшов, – відповідав Сергій Сергійович.

Якимось чином усі почали дивитися на Ігоря.

– Так, – сказав Сергій Сергійович після паузи, – мабуть, настав час розповісти нашому новенькому, що він ще не все знає про свою роботу.

– Давайте не тягнемо, як минулого разу, – запропонував Ігор Васильович.

– Добре, – погодився Сергій Сергійович. – Отже, Ігор…

– Отже, Ігор, – перебив його Ігор Васильович, повернувшись до Ігоря у кріслі. Він говорив через голову Філа, тому той трохи пригнувся, дивлячись на Ігоря уважними, майже чорними очима. – Операції бувають двох видів. Поясню коротко, щоб зайвий раз голову не дурити. Першу операцію ти вже бачив: вона з вивезенням і таблеткою для того, кого допитують. Другий вид – коли ми з Філом приводимо когось з вулиці, а ти допитуєш, таблеток не даємо, тож об’єкт не буде слухняним, буде чинити спротив і просити відпустити його додому, бо ні з ким нічого не розповість. Це важче, бо людина реально панікуватиме і заливатиметься сльозами; ніякої ейфорії не чекай. Це дуже погано, бо ти знаєш, чим це завершиться.

«Ось знову», – подумав Ігор з певним смутком, і сам запитав:

– Тобто треба буде ставити ці дурні питання і щоб він відповів?

– Так, – сказав Ігор Васильович, – я б запропонував тобі самим наїстися цих таблеток, які ми зазвичай даємо, але Рінат не дозволить, у нього там якась квота. Це навіть мені важко.

– До речі, – встряв Сергій Сергійович, – нагорі кажуть, що очікується МІСЯЦЬ тестування, тож це не єдина справа в грудні. Спочатку обіцяють студента, а хто далі – ще не повідомили.

– Охреніти, – по складах вимовив Ігор Васильович Сергію Сергійовичу. – Вони там озвіріли. У нас людина тільки-но прибула.

– Я просто попередив, щоб ти потім не плакав, – язвив Сергій Сергійович. – Кажуть, перший тест пройшов добре і загалом зарекомендував себе з нормальної сторони.

Ця похвала чомусь польстила Ігорю; йому було соромно, що чиїсь похвали ще тішать, але, видно, це було те службове рвіння, над яким завжди сміялися цивільні.

– Але ти розумієш, що людині не можна ставити допити на місці цілий місяць? Це ж ніколи добре не закінчувалося, – сказав Ігор Васильович.

Сергій Сергійович побагрів.

– А ти розумієш, що по-іншому ніяк? – сказав він. – Маєш якісь інші пропозиції?

– Можливо, – сказав Ігор Васильович, – може, варто людям розповісти, чим вони тут займаються? Можливо, варто ризикнути? Життями їхніми ми все-таки ризикуємо.

– Я знав, що ти знову до цього виведеш, – відповів Сергій Сергійович. – Може, досить про одне й те саме сперечатися?

– Ладно, Петрович, пішли, що ли, – сказав Ігор Васильович, демонстративно ігноруючи Сергія Сергійовича.

Ігор вирішив не порушувати субординацію і глянув на Сергія Сергійовича запитально; той схвально кивнув. Відповідний погляд Ігоря Васильовича виражав легке відразування.

– Рінат, ключі дай, – попросив Ігор Васильович, але той навіть не зрушив, поки не отримав той самий підтверджуючий кивок Сергія Сергійовича. Лише тоді він повільно підвівся зі свого місця зі своїм постійним портфелем і провів Ігоря та Ігоря Васильовича до свого кабінету, де видав Ігорю під розписку зв’язку ключів, обличчя при цьому було нудніше, ніж зазвичай.

– У тебе така рожа, ніби ми зараз там цех по пошиву кросівок знайдемо і триста в’єтнамців, – помітив Ігор Васильович.

– Я сподівався, що до Голлівуду довше не дійде, – пояснив свою нудьгу Рінат Йосипович.

– Як бачиш – дійшло, – сказав Ігор Васильович і повів Ігоря на перший поверх, час від часу приманюючи рукою, немов мовчазний привид, що показує шлях до скарбів. Так Ігор протягнувся з ним до дверей із написом «Електрощитова», куди ніколи не ходив, бо робити там – неелектрику – абсолютно нічого. За дверима виявилося доволі просторе, світле, сухе приміщення, обкладене жовтуватою керамічною плиткою і обладнане високими металевими шафами, пофарбованими в сріблястий колір. По всій кімнаті стояв ледь чутний електричний гул. Ігор Васильович завів Ігоря в найвіддаленіший від входу кут, до однієї зі шаф, і почав крутити ключем у замку. «Таємна база ЦРУ», – подумав Ігор, мимоволі згадавши серіал Чак.

– Тут спочатку був кодовий замок, – пояснив Ігор Васильович, – але потім зламався. Хотіли зробити типу сканера відбитків пальців, але це якось пафосно, та й коштів не дозволяло, та й кого б ми ремонтувати покликали, як що.

Дна у шафі не було; замість нього була досить широка металева драбина, що йшла майже вертикально вниз у повну темряву.

– Я перший спущуся, – сказав Ігор Васильович, – а то ти там з непривички або ногу переламаєш, або голову розіб’єш.

Позвякуючи зв’язкою ключів, Ігор Васильович обережно ставився на сходинки і поступово зник у темряві. З темряви почали долинати його кроки, і ехо його кроків, що звужувалося на кінці, мов Ігор Васильович топтався в середині великої металевої труби. Безшумно до ніг Ігоря стрибала жовтувата щурка, але, побачивши ноги Ігоря, стрибнула назад; це було так несподівано і швидко, що серце Ігоря навіть не встигло здригнутися. Із темряви ішло тепле повітря з запахом пилу, металу та машинного масла.

Ігор Васильович пробубонів щось із полегшенням, у темряві хлопнуло, наче газетою вбили муху, світло в електрощитовій злегка мигнуло, і темряви на тому кінці драбини одразу ж не стало. Ігор побачив цементну підлогу, у яку впиралася драбина, і вирішив не чекати гучких покликів Ігоря Васильовича, і сам поліз вниз по сходинках, вже по дорозі шукаючи, за що б ухопитися, проте поручнів у драбини не було.

– Давай швидше, – не витримав Ігор Васильович.

«Швидше тобі. Вниз головою стрибнути, що ли?» – язвливо подумав Ігор.

На тому кінці драбини був коридор, пофарбований у зелений колір. У білому, неперервному світлі неонових ламп, виставлених у ряд, що ділив стелю на дві рівні половини, були видні всі нерівності фарбування та підлоги. За кілька кроків від Ігоря в цемент навіки втиснулися сліди собаки, яка колись перебігла поперек щойно залитої доріжки.

– Тут Шарик бігав, – здогадався Ігор Васильович, третяючись біля виступаючого з стіни електрощитка, – залишив свій слід у алеї слави, ми його потім перейменували в Монро. Іди сюди.

З того місця, де стояв Ігор Васильович, стало видно, що коридор не закінчується металевими дверима, як здавалося раніше Ігорю. Двері були саме на розгалуженні одного коридору на два: один йшов праворуч широкою дугою і, за розрахунками Ігоря, вів у бік гаража; той, що вів ліворуч, був такий же довгий і прямий, як той, яким Ігор дійшов до Ігоря Васильовича. У стінах цього коридору було кілька дверей, проходячи повз, Ігор Васильович відмикав кожну своїми ключами, включав світло за кожними дверима, ніби перевіряючи, чи працюють там лампочки.

– Тут, коротше, сортир, – сказав Ігор Васильович, відчиняючи перші двері, найнепоказніші з усіх – скрипучі й дерев’яні. – Раніше була проблемна тема, як розумієш.

Ігор покірно зазирнув всередину, наче оцінюючи приміщення, обкладене білим блискучим кафелем; у кутку туалету, за жовтуватою умивальницею та під жовтуватим сушарником для рук стояли відро та вставлена в нього швабра.

– Ось тут кімната відпочинку, – сказав Ігор Васильович, відчиняючи чергові двері, цього разу важкі, майже як сейфові. – Проблемна тема досі. Тут, скажімо, дивани вздовж усіх стін, на кожен кабінет би вистачило. Рінат зачепився і не віддає.

Ігор покірно зазирнув і туди, але помітив для себе, що відпочивати у душній кімнаті, оббитій дерев’яними панелями і що пахне, наче сауна, – сумнівне заняття.

– Тут ти нас, мабуть, чекатимеш, – припустив Ігор Васильович. – Прочитаєш усі книжки, що залишилися з радянських часів, проникнешся соцреалізмом і діалектикою.

І він показав на книжкову шафу та журнальний столик.

– П’ятдесят томів Леніна, журнал «Юний технік» за кілька років, романісти того часу, краще, коротше, щось із собою бери.

– У «Юному техніку», здається, фантастику друкували, – вступився Ігор за журнал, який йому підписували в дитинстві.

– А ось тут нецікаво, – скривився Ігор Васильович і приоткрив двері в тьмяно освітлену кімнатку. – Тут Молодий щось хімічить по своїх справах; оскільки ти знаєш, хто такий Молодий, можеш уявити, що у нього тут за справи. Він називає це «дешифратором», якийсь професор настропавив його на цю штуку, тепер він вважає, що на ньому тримається все. А сам навіть свої папірці не прибрав. Генеральне прибирання тут теж треба змусити зробити.

Всередині кімнатки стояла ще одна металева шафа з прорізом, як у поштовій скриньці, з якого стирчала широка довга паперова стрічка. Стрічка вивалювалась із шафи так, що кілька складок її, покритих пилом і павутиною (де пил, а де павутина – вже не розрізнити), лежали на підлозі. Ігор Васильович відірвав стрічку і, матюкаючись, струсонув її.

– Ад астматика, – сказав він і обома руками скрутив відірвану папір у рулон, на манер давніх сувоїв. – Віднесу, хай полюбується.

– А ось твоя кімната, – сказав Ігор Васильович біля наступних дверей, – проходь, освоюйся.

Ігор Васильович клацнув ключем і відступив, пропускаючи Ігоря вперед. Ігор Васильович стояв прямо під лампою, і тіні його брів та носа падали прямо вниз на очі та верхню губу, обличчя його виглядало як кадр із коміксу. Ігорю не дуже хотілося заходити всередину, він знав, що проведе в цій кімнаті багато часу, проте все ж увійшов.

Це була кімната, схожа на кінозалу для допитів. Посеред кімнати стояв столик, який зазвичай стоїть у заводських їдальнях – з пластиковою окантовкою стільниці і ніжками-трубками. Поруч, з боку входу, стояв табурет із червоним пластиковим сидінням. По інший бік столу було крісло зі спинкою та підлокітниками. Товстий кабель, що розтягнувся по підлозі від стіни, суміжної з сусідньою запиленою кімнатою, йшов десь за спину крісла, обвішаного фіксуючими ремінцями, через що крісло нагадувало електричний стілець. В іншу бокову стіну було вмонтоване велике дзеркало. Ігор помахав рукою своєму відображенню, і воно одразу засвітилося внутрішнім світлом, бо непомітно відступивший Ігор Васильович увімкнув світло у дзеркальній кімнаті; Ігор Васильович по той бік скла помахав Ігорю у відповідь, обличчя його було невеселе і знову ніби намальоване для коміксу, він чомусь хитнув лампу у конічному жерстяному абажурі, що висіла з стелі на довгому шнурі, крокнув убік і вимкнув її, тож Ігор знову вперся поглядом у своє відображення.

Ігор глянув угору – у його кімнаті була така сама лампа в такому ж абажурі.

– Ладно, я пішов, – заглянув у кімнату Ігор Васильович. – Ти тут поки побудь.

– Саме тут? – спитав Ігор, бо йому не хотілося сидіти на табуреті біля столу кілька годин.

– Та ні, весь Голлівуд твій, тільки не відлучайся, – сказав Ігор Васильович і зник.

Ігор вийшов із кімнати, маючи намір піти в кімнату з диванами та книжками, і побачив, як Ігор Васильович, не поспішаючи й не озираючись, йде по дугообразному коридору своєю твердою, нешаркаючою ходою. Ігор дочекався, поки той сховається за поворотом, і пішов у кімнату відпочинку. «При тому, що зовсім не втомився», – подумав Ігор.

Біля книжкової шафи до соснового запаху сауни додався виразний запах розмоченої вологою паперу та пилу. Щоб особливо не вдихати, Ігор витягнув перший попавшийся том із щільно поставлених книг і обережно, як у гостях, присів на край найближчого шкіряного дивана.

«А що я, власне…» – тут же зловив себе на сором’язливості Ігор і відкинувся на спинку.

Проте довго чекати не довелося: Ігор не встиг і десять разів змінити положення тіла, нахиляючись то на один, то на інший підлокітник, залежно від того, яка нога затікала, не встиг серйозно вникнути в післявоєнні долі комбайнерів, описані в книзі, не встиг проникнутися духом боротьби за перемогу в соцзмаганнях, як у коридорі загриміли кроки.

Ігор поспішно вскочив, вирішуючи, чи засовувати книгу назад на полицю, чи просто кинути на журнальний столик посеред кімнати, де вже лежало кілька книг. Кроки наближалися занадто швидко, тому Ігор кинув книгу на столик, і вона впала прямо на обкладинку, від чого гучний хлопок рознісся по всьому коридору, заглушивши на мить кроки, а ехо повернулося до Ігоря. У передчутті наближення шуму в кімнату вбіг з якоїсь причини блідий Рінат Йосипович із коричневим конвертом та інвентарною книгою під пахвою. Побачивши Ігоря з його здивованим поглядом, Рінат Йосипович видихнув, наче після пробіжки, і теж кинув на стіл конверт і книгу, потім дістав із-за пазухи ручку і мовчки протягнув її Ігорю, тримаючи за кінчик зі сторони закручуваного ковпачка.

Звук кроків спершу наблизився, потім минув двері, за якими знаходилися Ігор і Рінат Йосипович. Рінат Йосипович подивився на занепокоєного бездіяльністю Ігоря і пояснив:

– Поки нікуди поспішати, та й взагалі…

Рінат Йосипович знайшов потрібну сторінку і дав Ігорю розписатися.

– Я диктофон наверху забув, – сказав Ігор, – мені самому сходити, чи ви принесете?

– Диктофон не потрібен, – захлопнув книгу Рінат Йосипович і самоустранився, ніби прослизнувши в щілину не до кінця закритих дверей. Ігор знизав плечима, взяв конверт і пішов у допитову. На підході Ігор помітив, що руки у нього дрібно тремтять, і йому це не сподобалося; він повернувся назад по коридору, зайшов у туалет, довго пив воду з умивальника, довго тримав голову під струменем води, а потім довго стояв під включеною сушаркою.

Прийшовши в допитову, Ігор застиг на завершенні процесу з тим, кого йому належало допитувати. Філ тримав шию людини у вигині ліктя, а Ігор Васильович, нарікаючи на незграбність своїх пальців, пристібаючи людину численними ремінцями. Голова затриманого була накрита чимось на кшталт чорного ковпака, затриманий не видавав жодних звуків.

– Сідай, що ти, – сказав Філ Ігорю.

Ігорові було незручно сидіти, поки Ігор Васильович був зайнятий, але той майже одразу після фрази Філа випрямився і поспішно вийшов, по дорозі похлопавши Ігоря по плечу. Філ кинувся за ним.

– Що з капюшоном? – тримав його за лікоть Ігор.

– Знімеш, коли почнеш, – сказав Філ. – Не парся, ми тут поруч будемо.

Як би пояснюючи слова «поруч», Філ кивнув головою в бік дзеркала і зник.

Ігор поклав конверт на стіл, підійшов до людини в кріслі і нерішуче підняв руку над його головою, неприємно було б, якби під ковпаком опинився хтось знайомий. Таку ймовірність виключати не можна було, але Ігор поняття не мав, що б робив у такому випадку. Він обережно потягнув верхівку ковпака на себе.

Визволений з-під ковпака зажмурився і мотав головою.

– Вибачте, – чомусь сказав Ігор, скомкав ковпак і поклав його на кут столу, потім сів на табурет і став акуратно відкривати конверт, то і справа поглядаючи на затриманого Філом та Ігорем Васильовичем.

Це був молодий чоловік років двадцяти без вусів, але з такою собі борідкою, точніше, зачатками світлої борідки, що нагадувала капітанську борідку або борідку професора сімдесятих. Витирана наголо, мокра від поту голова молодого чоловіка блищала під лампою, як кришталевий шар. Помітивши, що піт застилає очі затриманого, Ігор підвівся, витер йому обличчя ковпаком, знову сів на табурет і чомусь глянув у бік дзеркала, наче міг розрізнити через амальгаму схвалення чи несхвалення на обличчях колег.

– Як вас звати? – несподівано голосно для себе спитав Ігор.

Пристебнутий, все ще примружуючись від світла, дивився на Ігоря і, схоже, не міг визначитися з відповіддю.

– Можна просто ім’я або ім’я та по батькові, – підказав Ігор, – як вам зручніше.

– Чому я тут? – спитав пристебнутий, оглядаючи ремінці, якими його руки були пристебнуті до підлокітників.

«Ну ось, почалося», – налякано подумав Ігор, знову глянув на дзеркало, наче звідти мав прийти якийсь відповідь.

– Будь ласка, дайте відповідь на питання, – намагаючись зробити голос твердішим і суворішим, сказав Ігор. – Ваше ім’я або ім’я та по батькові.

– Дмитро Юрійович, – сказав пристебнутий, намагаючись, видно, виглядати старшим, ніж він був насправді. Ігор мимоволі усміхнувся.

– Ось що, Дмитре Юрійовичу, – сказав Ігор, дістаючи аркуш із запитаннями з конверта, – це тест. Ви відповісте на деякі питання, підпишете угоду про нерозголошення, і ми відпустимо вас у всі чотири сторони.

Пристебнутий полегшено видихнув і осів у кріслі.

– Я думав, мене взяли в заручники, – сказав він. – Думав, якщо ви показали своє обличчя, то все.

– Та ні, не все, – пробурмотів Ігор, старанно ховаючи очі від пристебнутого. – Та й заручником із вас ніяким, чесно кажучи, я так розумію, олігархів у вас у роді немає.

– Було б добре, звісно, – сказав Дмитро, веселішаючи, – але чого немає, того немає. Мене тітка виховувала, минулого року померла, залишила трьохкімнатну квартиру, я її на однокімнатну і двокімнатну змінив, у двокімнатній сам живу, а однокімнатну здаю і вчуся.

– На кого? – спитав Ігор, ловлячи себе на тому, що свідомо затягує допит.

– На програміста, – сказав Дмитро. – Спеціальність довго звучить, так що на програміста.

– Ну, хоч не на юриста, – пожартував Ігор.

Дмитро охоче засміявся і спитав:

– А крісло це для чого? – і похитався в прив’язі.

– Це для тесту, – сказав Ігор. – Воно з тебе якісь показання знімає, я не в курсі які. Моє діло – ставити запитання. Почнемо?

– Давайте, – погодився Дмитро.

Ігор почув, як дзвенить вольфрамова нитка в лампочці і як ходить по коридору туди й назад Філ або Ігор Васильович, і поспішно попередив, розуміючи, що просто тягне час:

– Тільки не дивуйся, питання зовсім ідіотські.

– Та я нормально, – сказав Дмитро.

– Питання номер один, – зважено сказав Ігор, примружуючись у листок і поглядаючи на пристебнутого. – Ви вирощуєте кімнатні рослини?

– Це ви травку маєте на увазі? – засміявся Дмитро. – Ні, я не вирощую. Мені від тітки залишилася герань, я її не вирощую, я її просто поливаю.

– Питання номер два, – знову зважено прочитав Ігор. – Ви підписані на якийсь канал на YouTube?

– Так, – як само собою зрозуміле, сказав Дмитро. – Я підписаний на багато каналів. У мене взагалі є свій канал. Там я викладаю летсплеї, думав, розкрутюся, можливо, партнерку отримаю, але вони щось урізали фінансування, тепер складніше і розкрутитися, і гроші нормальні отримати зі всього цього.

– Питання номер три, – прочитав Ігор. – Як би ви оцінили свою товариськість за шкалою від одного до десяти?

Дмитро чомусь задумався, а Ігор у цей час прислухався то до віддалених, то до наближених, то знову до віддалених кроків у коридорі.

– П’ять або шість, – нарешті сказав Дмитро, знову задумавшись, і додав: – Скоріше, шість.

– Питання номер чотири, – промовив Ігор. – Які сни у вас переважають: раціональні, сюрреалістичні чи кошмари?

Це питання знову занурило Дмитра у тривале роздумування, що лише порадувало Ігоря.

– Важко одразу сказати, – сказав Дмитро, – вони ж змішуються. Сюрреалізм із кошмаром, кошмар із раціональним, сюрреальний із раціональним. Але сни я, чесно кажучи, не запам’ятовую.

Ігор кивнув, даючи зрозуміти, що відповідь його влаштувала, і продовжив:

– Питання номер п’ять. Як ви вважаєте, чи здатна матерія мислити?

– Ні, звичайно, – впевнено сказав Дмитро. – Камені, чи що, думають? Або пісок.

Ігор чомусь образився за матерію.

– Питання номер шість, – сказав Ігор. – Чи колекціонуєте ви щось?

Ігор згадав, що раніше всі щось збирали: кожен п’ятий – марки, хтось – етикетки від сірників, хтось – пачки сигарет, а зараз колекціонуванням здебільшого займаються діти за вказівкою маркетингових компаній великих виробників якоїсь дитячої нісенітниці.

– Ні, не колекціоную, – сказав Дмитро. – Я вже з того віку вийшов, хоча у мене є друг, він за всякою нацистською нісенітницею підривається без будь-якого екстремізму, просто збирає значки, монети.

– Питання номер сім, – прочитав Ігор, але Дмитро його перебив.

– Можна води? – спитав він.

– Звичайно, можна, – сказав Ігор, – зараз схожу.

Підійшовши до туалету і повернувшись із склянкою води, Ігор застав Дмитра, який старанно дує в бік столу.

– Я намагався здмухнути аркуш, – виправдався Дмитро, бачачи запитливий погляд Ігоря.

– І як успіхи? – спитав Ігор, хоча бачив, що аркуш із запитаннями так і лежить на тому ж місці.

– Самі ж бачите, що ніяк, – сказав Дмитро. – Занадто далеко.

Ігор напоїв гостя, відніс склянку назад, а коли повернувся, побачив, що Дмитро знову тренує легені. Як тільки вони продовжили допит, у коридорі знову зазвучали кроки: то наближаються, то віддаляються, то знову тривають. На шістдесятому питанні Ігорю набридло прислухатися до цих кроків, він роздратовано відставив аркуш і вийшов у коридор. Там на нього здивовано дивився Філ.

– Перестаньте ходити, будь ласка, – тихо попросив Ігор.

– Ти не один хвилюєшся, – сказав Філ, але все ж зник за дверима сусіднього дзеркального кабінету.

Ігор повернувся до столу.

– Можна трохи ремені послабити? – спитав Дмитро, – бо щось затікла ліва нога.

– Втомився? – запитав Ігор, роздумуючи, сісти на табурет чи продовжити допит стоячи. Сідати на табурет йому не хотілося: він був низький для нього, або стіл був високий, словом, сидіти за столом на цьому табуреті було незручно. Знову ж, Ігор не знав, чи можна допитувати стоячи, але подумав, що якщо ні, втрутиться Ігор Васильович, а питання та відповіді можна буде перезаписати.

– А ще довго? – скривившись, спитав Дмитро.

Ігор помахав аркушем:

– Бачиш же. Листочок один.

– Залежить від шрифту, – заперечив Дмитро.

Ігор пробіг очима по аркушу, перевіряючи, які питання вже задав, а які ще залишились, підрахував у голові і сказав:

– Ще сто вісім питань, витримаєш?

– Я так розумію, вибору в мене все одно нема, – сказав Дмитро.

Вони продовжили. Цього разу питань, які могли б здивувати Ігоря, не залишилось: йому вистачило одного разу, щоб змиритися з божевільною фантазією автора аркуша. Більше здивував його не автор, а пристебнутий Дмитро, який на запитання про героїв аніме не тільки не запитав, що це таке (сам Ігор теж не знав), а хвилин чотири перераховував англійські та японські імена.

– Я б і по манзі пройшовся, – перепочивши, сказав Дмитро Ігорю, що був у легкій прострації. – Але там багато збігів. Потрібно?

Ігор з якоїсь причини глянув у дзеркало і, ніби отримавши відповідь, похитав головою.

– Думаю, ні, – сказав Ігор, – давай далі, швидше закінчимо.

Питання про аніме було сімдесят сьоме. На сто тридцять другому (в якому віці ви навчилися зав’язувати шнурки?) Ігорю захотілося порвати аркуш навпіл, відстебнути Дмитра, вибратися наверх і відпустити його на всі чотири сторони. На сто п’ятдесят восьмому питанні (скільки кілометрів, на вашу думку, ви могли б пройти пішки за добу?) це бажання стало майже непереборним. Ігоря стримувало лише те, що він знав: навіть маючи зброю, він навряд чи зміг би захистити себе, Дмитра, а потім, можливо, сина і дружину від Філа та Ігоря Васильовича.

Напівслухаючи відповіді Дмитра, Ігор задавав питання, а сам у думках прикидав план втечі, де неодмінно фігурував низький табуретик. Ігор то і дивився на нього, як на щось рятівне, але все закінчувалося тим, що Ігор Васильович одним рухом брав Ігоря за шиворот і відштовхував.

Коли пролунало останнє, як завжди сто шістдесят восьме питання, Ігор зітхнув і потер перенісся, наче втомився, а насправді чекав, що зараз увійде спокійний Філ і, як зазвичай, переломить шию наступній жертві, а Ігорю більше не хотілося цього бачити. Близько хвилини він стояв, потираючи лоб, не чуючи ні кроків, ні звуку дверей, лише дзвін вольфрамової нитки лампи над головою. Усвідомивши, що драматична пауза затягнулась, Ігор глянув у дзеркало: як завжди, на нього дивилося сутуле відображення з безпорадним обличчям. Ще кілька хвилин Ігор дивився на це відображення.

– Щось не так? – спитав Дмитро, також відчувши щось неладне.

– Тебе мають відстебнути ті, хто привіз сюди, – сказав Ігор своєму відображенню, – застрягли щось.

– А ви не можете? – спитав Дмитро.

– Ось у чому річ, що не можу, – пояснив Ігор відображенню. – Повноважень таких не маю. Зараз піду, дізнаюся, що то вони…

– Води ще, будь ласка, – попросив Дмитро, коли Ігор виходив, і той махнув рукою.

У коридорі було порожньо, Ігор зрозумів, що Філ так і не показався і вгамовував хвилювання якимось нерухомим тихим способом. Ігор заглянув у кімнату за дзеркалом: після освітленої кімнати здавалося кромешна темрява.

– Ей, – сказав Ігор, – ви там що?

– Ігор, – відгукнувся з темряви голос Ігоря Васильовича, – не ображайся, будь ласка, просто такий порядок. Покажи обидві руки, щоб я їх бачив.

Ігор знизав плечима, відчинив двері ширше і підняв обидві долоні. Появився збоку Філ і обстукував штани, рукави та тулуб Ігоря.

– А чому одразу на вході не перевірили? – ображено спитав Ігор, відчуваючи полегшення від того, що не вирішив тікати, але дратуючись через недовіру.

– Ми навіть одне одного з Філом щоразу перевіряємо, – тихо зізнався Ігор Васильович.

– Ви-то зрозуміло, – спробував із кривою усмішкою пожартувати Ігор, – а я запрошення у ваш суто чоловічий клуб не отримував.

– Та ні, – сказав Ігор Васильович, – тут до Філа і Молодого хлопець працював, так він під час допиту майже весь відділ не порішав ножем для паперу.

– Чисто, – сказав Філ, маючи на увазі чистоту помислів Ігоря.

– Піди поки в кімнату відпочинку, – порадив Ігорю Ігор Васильович. – Нічого на це дивитися. Краще одразу наверх. Ми тут без тебе впораємося.

Ігор поплівся назад на поверхню. Філ вийшов із кімнати і дочекався, поки Ігор сховається за поворотом коридору. Ігор знав, що Філ робить все тихо, але все одно очікував якогось шуму, який би означав кінець справи з Дмитром.

Шум почувся, коли Ігор ступив на першу сходинку вгору, але це не був передсмертний крик, це кашляв Ігор Васильович. Потік повітря з коридору доніс запах тютюнового диму.

Ще піднімаючись, Ігор почув, що котельня, яка раніше була тихою, видає незнайомий гул. Ігор вийшов із електрощитової і застав Рината Йосиповича та Молодого біля одного з чотирьох котлів: обидва уважно дивилися на екрани своїх телефонів. Ігор підійшов і, перекрикуючи шум, спитав, що вони роблять.

– Продуваємо котел, – сказав Молодий, – треба хвилин двадцять.

– А сенс? – спитав Ігор.

– Вважається, що за той час, що котел стояв без діла, туди міг газ насочитися, а якщо не продути, газ може вибухнути, – пояснив Молодий.

– Так ви його збираєтеся розпалювати? – здивувався Ігор. – Навіщо?

– Труп будемо спалювати, – пояснив Молодий, не змінюючи виразу обличчя, тоді як Ігоря трохи перекосило.

– І що, навіть кісток не залишиться? – пересилив себе і спитав Ігор.

– Звісно залишаться, – бадьоро відповів Молодий, – але у нас є спеціальна голлівудська дробарка, рештки в каналізацію.

Ігор здивувався, як усі раптом заговорили про Голлівуд, хоча раніше жодного слова про нього не було.

– Допригаємося коли-небудь, – передрік Ігор. – Міліція нагряне, знайде підвал, і доведеться всю відповідальність брати на себе.

Ігор кинув швидкий погляд на Рината Йосиповича, який, здавалося, думав, що на колектив, включно з ЕСС, може щось повісити, а з ним нічого не вийде. «Подивимося», – подумав Ігор мстиво.

– У нас дах, в принципі, непоганий, – безтурботно відгукнувся Молодий.

– Дах можуть у будь-який момент переставляти, – пояснив Ігор. – Можливо, вже зараз когось в’язують або ганять із ганьбою, поки ми тут розважаємося.

Але й це не похитнуло спокою Молодого: він знову почав дивитися в телефон, ніби Ігор – примара, яка напророкувала лихо посеред свята і зникла. Ринат Йосипович поводився так само, тому Ігор вирішив зникнути і пішов наверх. Він вирішив, що якщо буде потрібен, його все одно знайдуть або покличуть, а на душі було так тяжко, що це давило на ноги, хотілося сісти в темному кутку і не рухатися. Було дивно, що інші цього не відчувають.

Ігор дійшов до свого кабінету, проте, вже взявшись за дверну ручку, передумав і піднявся до курилки, щоб через двадцять хвилин виявити себе вже курящим у конференц-залі й струшуючим попіл просто на підлогу. Здавалося, що все почалося ще зранку і пройшло не так багато часу, а тим часом за вікнами вже стемніло. Ігор вирішив не вмикати світло, щоб не видати себе. Ноги затікли, Ігор згадав затіклу ногу Дмитра, яка, здається, затекла назавжди. Ігорю стало ще тошніше. Щоб розслабитися, він витягнув ноги під крісло спереду, а коли через деякий час ногам не стало легше, закинув їх на спинку крісла спереду. Одразу ж згадав, як у початковій школі їх повели на сеанс «Біле сонце пустелі», і якийсь старшокласник, точно так само втомлений, закинув ноги на спинку Ігоревого сидіння й сидів так, бовтаючи черевиками біля голови Ігоря, поки все це не побачив якийсь педагог, здається, військовий керівник, і тут же прямо в залі дав старшокласнику прочуханки. Здавалося, гірше вже не може бути, але після цього спогаду Ігорю стало саме що гірше. У тій принизливій ситуації і в цій була якась абсолютна безвихідь, тільки в дитинстві вона здавалася, а тепер це була справжня безвихідь, і ніякий рятівний військовий керівник з’явитися не міг. Не знаючи, куди подіти недопалок, Ігор загасив його об підошву черевика і запхав у широкий нагрудний карман комбінезона. Потім, намацавши в кишені штанів пачку, закурив і віддався самопринижувальним думкам про те, що це всього лише його друга справа, а він уже «розклеївся». Можливо, це й мало сенс, бо не вірити словам Сергія Сергійовича, вимовленим із відчайдушним обличчям під час пікерів з Ігорем Васильовичем, не було жодного резону. Саме це відчайдушне обличчя головного надавало його словам ваги.

І зовсім чіткий висновок раптом сплив із аналітичного відділу мозку Ігоря у якусь його чергову чорну упадницьку думку. Ігор раптом згадав жіночі чоботи в коридорі вбитого чоловіка і жіноче ім’я, яке він вимовив, і зрозумів, що це не може бути чорне ріелторство, бо вбитий чоловік не був єдиним власником квартири, не був самотнім старцем, і право на його квартиру легко оскаржувалося б родичами, а вбивати всіх родичів, тим більше заради хрущовки на околиці, – це було б занадто навіть для їхньої божевільної котельні. Ця думка так підбадьорила Ігоря, що, обмірковуючи її, він викурив, мабуть, половину пачки і так само гасив і ховав недопалки в кишені, поки до конференц-залу не заглянув Молодий і не крикнув у коридор:

– Та тут нікого немає!

А йому відповіли з коридору голосом Ігоря Васильовича:

– А де він тоді?

– Ви мене, що, шукаєте? – вигукнув у вже зачинені двері Ігор.

Молодий знову заглянув і ввімкнув світло.

– А, ти тут? – сказав він із полегшенням.

Перш ніж до зали заглянув Ігор Васильович, Ігор встиг прибрати ноги з крісла. Схоже, всі вирішили, що Ігор втік або щось з собою зробив. Ігор Васильович оцінив Ігоря суворим поглядом, потім перевів погляд на Молодого і, ніби розчарувавшись у його жалюгідності, сутулості та прищавості, спитав:

– Боже, а ти як у туалет ходиш? Як ти нічого в ширинці не губиш?

– Тут така темрява, – сказав Молодий, – після коридору нічого не видно.

– А світло було не судилося ввімкнути? – встряв Філ, який з’явився ніби з нізвідки.

– Після того разу мене якось не тягне світло всюди вмикати, я навіть вдома іноді побоююся, – сказав Молодий. Ігор подумав, що йому, можливо, щось недоговорюють, вирішив запам’ятати цю фразу, щоб потім запитати, але думка миттєво зникла, витіснена думкою, що вони все ж не чорні ріелтори.

– Так одразу б і сказав, я б тебе не посилав, – сказав Ігор Васильович Молодому. – Я що, на звіра схожий? Я що, не розумію?

Молодий сказав, що наразі Ігор Васильович якраз таки схожий на звіра.

Всі троє – Молодий, Філ, Ігор Васильович – стояли в дверях і, переругуючись, поглядали на Ігоря, як йому здалося, оцінювально.

– Що за шум? – спитав Ігор, підводячись. – Мене загубили, що ли?

– Ну, блин, – визнав Ігор Васильович із інтонацією ведмежатка з «Їжачка в тумані». – Спочатку подумали – ти поїхав раніше. Помилка, звісно, але зрозуміло. Потім дивимося, ні, твоя машина в гаражі. І давай, коротше, шукати.

Усіх троє було видно трохи переляканими й ніби винними. Ігор невільно скривив одну сторону рота і зауважив:

– А одразу не треба було казати про Голлівуд, про вбивства. Або ще щось, може, треба зробити, а я ще не знаю.

Троє дивилися на Ігоря спантеличено, не розуміючи, чого він від них хоче.

– Ну, не знаю, – підштовхнув їх Ігор, – можливо, тут ще когось на органи пускаєте, або треба з’їсти серце допитаного ворога, або під Голлівудом ще один Голлівуд, або є підземний вертолітний майданчик, і ми післязавтра летимо на каральну операцію в якусь деревеньку й спалюємо її дотла.

– А, – зрозумів Ігор Васильович, – ти про це. Ти образився, що тобі не все відразу розповіли?

– Я не образився, – сказав Ігор. – Я боюся, що ще чогось не знаю. Можна одразу розповісти про всі аспекти моєї роботи?

– Знайшовся гуляка? – донісся з коридору голос Сергія Сергійовича.

– Знайшовся-знайшовся, – відповіли всі хором, навіть Ігор вставив свій голос, вклавши в нього ту ж інтонацію поблажливості і полегшення.

– Я ж казав, що він десь тут, – сказав Сергій Сергійович і, судячи по хлопку дверей, знову закрився в кабінеті.

– Чесно кажучи, – сказав Ігор півголосом, – здається, хочу напитися. Мені навіть дивно, що я це кажу. Розумію, що ви вже довго все це робите, і все найважче на вас, але я не розумію, як ви так довго витримуєте. Мені здається, мені й двох разів вистачило, і тільки алкоголь врятує мене від…

Ігор не міг підібрати слів, щоб описати, як у нього «їде дах», але судячи по обличчях Ігоря Васильовича, Молодого і навіть Філа, вони зрозуміли, що має на увазі Ігор. Ігор Васильович лише глянув на Молодого, а той уже кивнув:

– Я зараз котел зупиню і піду за чимось.

– А я кістки, коли котел остине, приберу, – сказав Філ. – Вас розвезу і подивлюся, як там і що.

– Тільки щоб вони не лежали місяць там, – сказав Ігор Васильович. – А то серед ночі прийде привид.

– Та ну тебе, – сказав Філ. – Після того, що ми тут робимо, ти ще лякати будеш?

– Буду, – чесно сказав Ігор Васильович, ніби вже піддався.

Через сорок хвилин вони вже сиділи в кімнатці Філа й пили горілку. Ігор Васильович пропонував щось легше, типу червоного сухого вина, але Ігор сказав, що не любить кислятину. Ринат Йосипович намагався примазатися, але він не складався, тому його відправили геть. Ринат відразу побіг і стукнув Есес, що працівники п’ють на роботі. Есес подзвонив Ігорю Васильовичу, але його аргументи були слабкі, тому Ігор Васильович швидко його відлупцював. Він помилився, коли клав трубку і натиснув кнопку гучного зв’язку, і всі в кімнаті почули його фразу «розжену всіх нахер к херовій мамі», що дуже всіх розвеселило, бо всі вже піддали, а Філ проникся загальним настроєм.

Після першої пари рюмок Ігор відчув полегшення. Розум казав, що недовго й спитися, а почуття говорили, що вдома він все одно пити не буде, бо не може сам, а тут він п’є вперше й ще не помічав, щоб тут постійно всі квасили.

Неп’яний Філ стояв у кутку, ближче до дверей, на випадок, якщо доведеться швидко покинути приміщення. Ігор Васильович і Молодий рухали диванчиком і струшували попіл у попільницю між ними. Коли Ігор Васильович промахнувся, Філ сказав: «Не спали мені постіль». Молодий сидів за столиком, виконуючи роль виночерпія, при тому що сам пив.

– Як тільки почну все роняти і розливати – значить, досить, – попередив Молодий на початку. Всі лише відмахнулися. Попільницею Молодому служила порожня банка з-під кави, вкрадена з запасів Рината. На столі стояла проста закуска, Ігор зранку не міг пригадати, чим вони закушували.

– Нічого, що ми куримо? – то й справа запитував Ігор Васильович Філа через дим.

– Коли мені стане неприємно, я сам скажу, – відповідав Філ.

Після четвертої рюмки Ігор поділився думкою, що прийшла йому в голову у конференц-залі.

– Та це й так зрозуміло, – відмахнулися всі майже одночасно. – Треба бути повним дебілом, щоб зазіхати на однушку і при цьому привертати ФСБ.

Філ і Молодий кивками супроводжували майже кожне слово Ігоря Васильовича.

– Ну а що це тоді? – розгублено спитав Ігор. – Трупи ми з собою не беремо, якщо когось привозимо – спалюємо. Допроси, по-моєму, чиста профанація. Ми з Молодим займаємося якоюсь ахінеєю.

– У мене не ахінея, у мене чиста наука, – самовпевнено сказав Молодий вже трохи заплутаною мовою.

– Ой, да ладно, «наука», – осадив його Ігор Васильович. – Ти місяцями до результатів не торкаєшся, то в «ВоВ» ганяєш, то в доту, то лисого.

Попри таку підколку, ніхто не сміявся, навіть Ігор Васильович, який сказав жарт із якоюсь автоматичною жорсткістю.

Молодий і Ігор Васильович гаряче сперечалися, але Молодий продовжував наливати в рюмки, розливати і повертати їх. Ігор відчув приємне тепло, яке буває не від горілки, а від мартіні, але не озвучив це, бо знав, що Молодий і Ігор Васильович із задоволенням переведуть спор на насмішки. Філ, відчуваючи збентеження Ігоря, широко усміхнувся з кута. Він ніби не слухав, про що сперечаються двоє, увімкнув телевізор і дивився якийсь дикий серіал. Ігор теж дивився, не розуміючи, що там відбувається, і не розуміючи, що там, на екрані, відбувається, і не розуміючи, навіщо Філ це дивиться, поки не помітив серед акторів хлопчика. «Чудово», – подумав Ігор, сподіваючись, що помилився, і розуміючи при цьому, що іншого пояснення просто не може знайти. Недуже яскрава лампочка під стелею та непроникність вікон створювали відчуття, що вони досі перебувають у своєму підземному бункері. «Як Гітлер», – подумав Ігор, згадав людей, яких вони вбили, і ватна туга знову навалилася на нього.

– Ти ж сам мені навів на думку, що ми, можливо, боремося з прибульцями, бо іншого пояснення не знайти й це ніяк не виправдати, і при цьому ти кажеш, що знаєш, що насправді відбувається, але не говориш, – почув Ігор відчайдушний голос Молодого і тепер уже відволікся на нього, точніше, став поглядати то на Молодого, то на Ігоря Васильовича.

– Я? – сказав Ігор Васильович. – Та я що, псих? Ніколи я такого не казав. Я казав, що ми вбиваємо людей, яких ніхто не помітить, от що я казав.

– Я точно пам’ятаю, що це ти мені сказав, тільки не пам’ятаю коли і де, – заперечував Молодий. – Ще пам’ятаю, що всі версії виходять від тебе, з цим-то ти вже сперечатися не будеш, мабуть.

– Це не від мене версії, а від Есеса, – сказав Ігор Васильович. – А ще він каже, що знає правду, але вам її говорити не бажає. Вона вам, мовляв, життя переверне.

Філ радісно засміявся то чи телевізору, то чи словам Ігоря Васильовича.

– Ну тобі, Мішо, вже хер, що перевернеш, – вгадав його думку Ігор Васильович.

– Ото ж бо, – сказав Філ.

– Філ, – сказав йому Молодий, – ти ж, здається, не п’єш, а тепер виглядаєш п’янішим за всіх.

– Це завжди так здається, – відповів на зауваження Ігор Васильович. – На сімейних пиятиках навіть діти здаються п’яними.

– Люди, – раптом вигукнув Ігор із несподіваною думкою, якої боявся забути, – а що це ви зі мною носитеся, як із писаною торбою? Я ще в актовому залі питав, а ви щось зам’яли. Зараз скажіть.

– Та хто з тобою носиться? – обурився Молодий і некрасиво скривив своє й без того некрасиве обличчя, яке стало ще некрасивішим під впливом алкоголю – блідіше там, де не було прищів, і червоніше там, де були прищі.

Ігор не знайшов, що відповісти, але Ігор Васильович заступився за Ігоря:

– Та ні, все правильно, носимося, – сказав він, – у нас просто велика ротація серед тих, хто допитує, якась халепа постійно з ними відбувається, що вже приховувати. Люди тікають так, що мало не здається. Один реально втік, знайти не можемо.

– Є підозра, що в дауншифтинг пішов, – сказав Молодий, – через якихось випадкових знайомих.

– Мабуть, не всім дано допитувати людей і знати, що після ста з лишком питань вони не залишаться живими, – сказав Ігор Васильович. – Чого тут тільки не було. І пострілюшки намагалися влаштувати. Один у дурку заляг, можливо, назавжди. Мабуть, якось розмова впливає на сприйняття. Одне – коли тобі кажуть, що це вороги народу там, не знаю, хто ще, а зовсім інше – коли зовсім не знаєш, за що.

– Та годі тобі, знайшли теж проблему, – заперечив Молодий. – Взяли б якогось катa з міліції, що на катуваннях попався, або там, мало що, в органах працює. Кожну третю виховательку дитсадка візьми – вони додому приходять і спокійно засинають.

– Так брали вже, – сказав із куточка Філ.

– Ага, – піддав Ігор Васильович, – і чим це закінчилось?

Найцікавіше, що Ігор Васильович не став говорити, чим це закінчилось, а продовжив:

– Чомусь завжди знаходиться хтось, на кому допитувач ламається. Ломав людина ребра невинним заради паличок у звітах, а тут – херак, не витримав, що в нього бомжа вбили, від якого він сам воротив ніс.

– А самі-то ви як? – спитав Ігор і подивився на Філа та Ігоря Васильовича; вони переглянулися. Ігор відчув, що між ними промайнув такий погляд, якого йому ніколи не зрозуміти.

– Я вже неодноразово пояснював, – сказав Ігор Васильович, – людей маса гине і без нашої допомоги. Але щоб ще більше їх не загинуло, треба прибирати тих, хто становить загрозу. Якщо держава сказала, що вони загрожують, значить, там знають щось, чого ми не знаємо. Можливо, вони сплячі агенти, як у фантастичних фільмах, можливо, в них зомбі-вірус, можливо, вони якось пов’язані з тими, хто може заподіяти шкоду.

– Це якийсь фашизм, – сказав Молодий. – Я тут повністю замішаний, своєї участі не відкидаю, не кажу, що я весь білий, але це щось фашистське у ваших поглядах. Так, знаєш, коменданти концтаборів говорили на судах.

– Фашизм – це коли пачками людей знищуєш, – заперечив Ігор Васильович, – за етнічним чи якимось іншим принципом. А ми, бачиш, так далеко не заходимо.

– Ні, я маю на увазі, що ви так спокійно виконуєте накази обидва, – сказав Молодий.

– Ну так хтось же має їх виконувати, – сказав Ігор Васильович. – Причому, як ти сказав, «спокійно». Іноді через це «спокійно» доводиться їх виконувати. Але це питання віри. Ось ти, наприклад, в Бога не віриш, я не вірю, я вірю в державу і що вона необхідна. Ти у щось теж віриш. Будь-яка віра в щось так чи інакше вбиває. Будь-яка ідеологія потребує жертв, без цього ніяк. Той же капіталізм багато життів забирає, але ти гріш на гроші не ставиш.

– Взагалі-то анархізм нічого не вимагає, – сказав Молодий, – він взагалі відкидає будь-яку владу людини над людиною.

– Це він на словах відкидає, – сказав Ігор Васильович. – У мурах це, можливо, прокотило б, або у бджіл, але ми – мавпи, просто високоорганізовані, ми в будь-якому випадку будемо будувати ієрархію, хочемо ми цього чи ні. Уже в самій ідеології анархізму приховане насильство над людською природою, бо він змушує бути людиною не тією, ким вона є. Або бути тим, ким вона не є. Або, як я раніше казав?

– Та ти вже і так і так казав, – відгукнувся Філ на звернене до Молодого питання.

– Схоже, тобі вже вистачить, – помітив Молодий Ігорю Васильовичу.

– Тобі ще кілька разів доведеться сказати, що мені вистачить, коли правда буде вистачить, – сказав Ігор Васильович із досвідом, але хриплим від сп’яніння голосом. – І щоб ти раніше в аут не пішов. Тут так-то й пити нічого.

– Ти ж сам зрозумієш, коли йому буде вистачить, – сказав Філ Молодому, – ти цей момент не пропустиш.

– Це коли він на мені всякі захоплення почне показувати? – трохи обурився Молодий. – Сподіваюся, до того ми вже роз’їдемося.

– Це від мене залежить, роз’їдетеся ви чи ні, – усміхнувся Філ. – Ви й так уже хороші.

Проте вони ще довго сиділи. Поступово теплота і спокій у тілі Ігоря змінилися на якесь словесне оживлення, бо всі чомусь почали розповідати про книги та серіали, а Ігорю обов’язково потрібно було вставити свою думку в загальний хор. При цьому Ігор усвідомлював себе кожну секунду й контролював, настала мить, коли залишалося для нього тільки це справжнє, на якому потрібно було балансувати, як циркачеві на канаті. Потім настав передбачений Філом момент, коли на будь-яку фразу Молодого Ігор Васильович починав пропонувати навчити Молодого різним болючим захопленням, щоб у Молодого в житті все було добре і за нього не треба було хвилюватися. До того часу Ігорю від алкоголю відшибло всі емоції, крім веселощів, тому Ігорю здавалося смішним болюче верещання Молодого, навіть здалося смішною думка, що Ігор Васильович може випадково зламати шию Молодому. З кожним болючим криком Молодого Ігор сміявся, уявляючи спантеличене обличчя Ігоря Васильовича, що стоїть над бездиханним тілом.

Потім була не менш смішна сценка про те, як Філ намагався відібрати у Ігоря Васильовича ключі від машини, але той не здавався, стверджував, що ще в силі всіх сам розвезти і намагався схопити Філа, але той не піддавався. Ігор також відчував, що здатний доїхати додому самостійно, але все ніяк не міг знайти ключі від машини, бо вони залишилися в повсякденному одязі (про це він здогадався, коли протрезвів).

Потім у пам’яті Ігоря настав остаточний провал, бо вони пили на від’їзд з робочого місця, сиділи «на дорожку» і кілька разів пили «по останній». Наступне, що пам’ятав Ігор зранку, – це як вони – Ігор, Молодий і Ігор Васильович – стояли біля гаража й дивилися, як Філ виїжджає у великій машині Ігоря Васильовича, поки сильний вітер із дрібним гострим снігом дув просто в їхні обличчя.

Наступив черговий провал у пам’яті й у подіях. Прокинувся Ігор тільки після довгого телефонного дзвінка, який спочатку дуже довго грав веселу мелодію прямо у його сні, де продовжувалася пиятика, працював увімкнений телевізор, горіла жовта лампа під стелею, тільки вони були там у повному складі, включно з Рінатом, Сергієм Сергійовичем і вбитим Дмитром, ще була велика чорна собака, що ходила між людьми й давала Ігорю важку лапу. Ігор підняв трубку, вислухав сварку дружини, і лише під час сварки, оглянувшись навколо, здогадався, що він ще не вдома, а все ще знаходиться у машині Ігоря Васильовича, пристебнутий до переднього пасажирського сидіння, тоді як так само пристебнутий до водійського місця Філ тримається за кермо обома руками й поглядає на Ігоря з легким докором.

– Та ми тут із хлопцями напилися, – чесно сказав Ігор дружині, помахуючи рукою Філу, намагаючись пояснити, що зараз він, Ігор, поясниться дружині і дійде черга і до пояснень із Філом. – День був важкий просто, ось і все.

– І багато таких важких днів намічається? – спитала дружина. – Ти знаєш, котра година?

– Чесно кажучи, ні, – сказав Ігор.

– Ти з цієї пиятики не міг зателефонувати? – спитала дружина.

– Чесно кажучи, ні, – Ігор вирішив особливо не фантазувати й по можливості дотримуватися цієї фрази, бо вона сама просилася назовні у відповідь на будь-який знаковий запит у промові дружини.

– Совість у тебе, дебіле, є? – спитала дружина.

Ігор відповів їй у тому ж дусі, що й раніше, і дружина сердито кинула слухавку.

Ігор охоче повернувся до Філа, готуючись вислухати й його претензії. Ігор був у такому стані, коли похмілля ще не наставало, важка фаза сп’яніння вже спала, а все навколо було сповнене надзвичайної чіткості, бадьорості та енергії; після цієї бадьорої фази наступали «вертольоти» й зовсім непреодолима сонливість.

– Прокинувся? – поцікавився Філ із незрозумілим для Ігоря сарказмом.

– І що? Ми вже приїхали? Ти мене висадити не можеш? – спитав Ігор.

– Ти адресу назвав, а тепер не хочеш вилазити, – пояснив Філ. – Кажеш, що це не твій дім.

– А яку адресу я назвав? – спитав Ігор.

Філ назвав адресу.

– Не дивно, що я не хочу виходити, – сказав Ігор. – Ми приїхали за старою адресою. Раніше тут жили, а пару років тому переїхали. Не знаю, навіщо я таке нагородив, але тепер треба якось додому потрапити, ти хоч не викинеш мене, сподіваюся?

Філ поглянув на Ігоря таким важким поглядом, що якби в Ігоря були ваги, він зміг би виміряти його важкість.

– Ну ви й фокусники сьогодні, – зітхнув Філ, заводячи машину й рушаючи. – Я вже думав, ми тут із тобою до ранку просидимо, навіть якось змирився з цим.

– Чого фокусники? – спитав Ігор, відчуваючи провину через те, що Філу доведеться їхати на інший кінець міста, а потім знову повертатися в котельню.

– Називай адресу, – рикнув Філ, але рикнув без злоби, радше втомлено.

Ігор назвав адресу, на що Філ шепотом вилаявся.

– Хочеш, я таксі спіймаю? – сказав Ігор. – Я ж усе розумію.

– Ще б того не вистачало, – сказав Філ, і його очі стали зосереджені й на дорозі, і на чомусь у голові; він, очевидно, уявив, яким би був козлом, якби висадив Ігоря, і йому це зовсім не сподобалося.

– Так що було-то? – спитав Ігор, коли обличчя Філа трохи пом’якшало.

Філ тільки цихнув, зітхнув і похитав головою:

– Це була одисея. Троє дурнів, один дурніший за іншого. Ти й Молодий кілька разів відкривали двері на ходу, щоб блювати, хоча, здається, так і не блювали, але якимось гірцям здалося, що Молодий таки добрався до їхнього колеса, вони почали нас зупиняти, Васильич вийшов, став розповідати їм, що він робив із їхніми мамами та татами, вони відстали, але він до самого свого дому розповідав, що робив із їхніми мамами та татами, і, здається, забив їм стрілу на завтра.

– А я ще щось робив? – спитав Ігор.

– Куди ж ще більше? – здивувався Філ. – Блювати на ходу – це раз. Не туди приїхали – це два. Зараз, вважай, їдемо, коли ще приїдемо – невідомо. Точно адресу назвав?

– Так точно-точно, – заспокоїв Ігор.

– Дивись у мене, – сказав Філ.

– Ох, дивні все-таки люди, – почав Філ після паузи, – я маю на увазі цих ребят, що сперечаються з Васильичем, а й сам Васильич, та й ми всі, мабуть. Ображаємося на те, на що не варто звертати увагу, і не ображаємося, коли справжня справа доходить до діла. Ось Васильич сказав їм про мам і тат, їжу ясно, що він із ними нічого не робив, пусте базікання, за яке в пляшку лізти безглуздо. Але скільки людей за необережне лайливе слово отримували по шиї – не перелічити. Візьмемо того ж мого дядька, він на дні народження друга щось ляпнув, що потім і пригадати не могли, так йому друг ножем в легеневу артерію влучив з першого разу. Один – у могилі, інший – на «п’ятнашку» загремів. А як грошову реформу провели, ніхто й не думав пір’я встромляти, хоча багато життів поламали цією штукою. Грачова не намагалися підрізати, хоча він цього й заслуговував. Тих же уболівальників візьмемо. Одні кричать, що чужий клуб гівно, їхні противники – що гівно якраз не їхній клуб, а клуб суперника, потужні всі ці заміси. Я, по суті, – педик. Але якщо хтось у кабаку так мене назве, я йому всі руки й ноги переламаю, хоча він, може, й нічого про мене не знає, просто сказав, а якби й знав, то він правий, а все одно цілим би не залишився. Загадка.

Ігор під час беземоційної промови Філа дивився на панель приладів, бо, як виявилось, оглядати рухомі предмети навколо просто не міг – це породжувало мутне відчуття там, де передбачав шлунок. Показник палива показував, що бензину залишилось зовсім мало, але Філ ніби не звертав на це уваги. Ігор занепокоївся, що доведеться зупинитися десь посеред зими, але промовчав і виразив занепокоєння зовсім іншими словами.

– А Молодому ти коли-небудь голову не відірвеш через це? – спитав Ігор.

Філ тільки хмикнув, але, здається, зрозумівши справжнє занепокоєння Ігоря, звернув із основного шляху й під’їхав до освітленої автозаправки.

Поки Філ активно бігав туди-сюди – до каси, до колонки, знову до каси, Ігор встиг відкрити вікно пасажира, бардачок, знайти в бардачку розпочату пачку сигарет Ігоря Васильевича і, незважаючи на застереження проти куріння, закурив. Протиорічні відчуття розлилися тілом Ігоря з першої затяжки: шлунок глибоко відгукнувся нудотою, ніби дим висушив все його вміст, а мозок, задоволений дозою нікотину, послав по м’язах хвилю розслаблення.

– Тільки оббивку Васильичу не спалюй, – попередив Філ, коли Ігор кинув недопалок після від’їзду автозаправки й узявся за другу сигарету. Ігор сподівався, що друга сигарета поверне йому колишню форму, хоча знав за досвідом, що цього не станеться.

– Краще візьми це, – сказав Філ і витягнув із кишені високу зелену банку пива, пояснивши: – Встиг купити, поки там возився.

– Круто, – сказав Ігор, схопив банку, відразу відкрив її й залив собі пів обличчя й штани пінною шапкою. Лише тепер помітив, що вдягнений у звичайний одяг, хоча пили вони в комбінезонах, і момент переодягання Ігор не пам’ятав. Цей факт не збентежив його: дотик холодної піни до губ і зернистий запах наповнили тихою ейфорією, схожою на просвітлення буддистського монаха.

Філ пояснював щодо Молодого, що той не винен, дурний, радий, що Молодий не пішов у армію зі своїм сколіозом, плоскостопістю й батьком, але не радий, що Молодий так і не знайшов себе і шариться у них замість навчання в інституті та нормальної роботи. Філ казав, що без Молодого можна зовсім з’їхати дахом серед серйозних людей, що думають, ніби роблять важливу справу.

– Тобто, звичайно, ми робимо важливу справу, – сказав Філ, ніби виправдовуючись, – але це не означає, що її треба робити, псуя настрій один одному. І так усе не дуже весело, щоб ще й темряву додавати.

– А ти сам як до цього ставишся? – спитав Ігор, відчуваючи, як пиво змішується в шлунку з горілкою, повільно піднімаючись у голову. Філ відповідав щось, Ігор запам’ятав лише, що Філ казав: кожна людина за винятком рідкісних випадків не є ворогом іншій, але, якщо він солдат, має робити щось із людьми, яких призначили ворогами. Потім усе стало як у тумані, Ігор теж щось відповідав і трохи глузував із солдафонства Філа.

Потім настав момент просвітлення. Ігор стояв на холоді в незастебнутому пальто, хитався й відливав у кущі під вікнами свого дому, а Філ пропонував проводити його прямо до квартири, на що кілька молодих людей біля під’їзду реготали. Ігор пропонував Філу переночувати у нього вдома, на що молоді люди теж реготали. Філ не їхав, поки Ігор нарешті не завалився в під’їзд.

Ігор довго дзвонив у двері, бо не знайшов ключів у кишені. Йому відчинила дружина в халатику поверх нічної сорочки й тапках. Нічого не кажучи, погасила світло в передпокої, тож Ігорю довелося його ввімкнути знову, а сама зникла в темряві квартири.

Глава п’ята

Ігор не очікував, що так заглибиться в роботу, що складе звіт за один день, ще й з похміллям. Опис самого допиту не становив труднощів, якщо не потрібно було описувати обстановку. Ігор дивувався відстороненості, з якою писав про реакції молодого, якого допитував. Алкоголь у голові так вплинув на Ігоря, що все стало схоже на сцену з фільму, яку треба було дослівно переказати. Ближче до вечора Ігор вільно ходив котельнею, намагаючись відрізнити запах спаленого тіла, тоді як інші старанно працювали над паперами й майже не виходили покурити.

Не знаючи, чим себе зайняти, Ігор, мучений совістю перед Філом, який за замовчуванням відповідав за порядок, помив підлогу в конференц-залі. Спочатку хотів лише стерти тютюновий попіл під кріслом, а потім захопився й прибрав весь зал. Коли в загальному коридорі почалося шевелення, Ігор сховався в кабінеті, боячись, що прибирання перекладуть на нього.

Він не встиг тихо спуститися вниз і злити воду, як Сергій Сергієвич скликав позачергову нараду.

Його голос одночасно нагадував трубу й звук слонового хобота.

Всі покірно попрямували на збори, не приховуючи незадоволення, і, сверлячи Сергія Сергієвича скептичними поглядами, чекали, що він скаже. Ігор теж зобразив незадоволення й скепсис, щоб не виділятися. Окрім Філа, ніхто не помітив свіжо помиту підлогу, тож Ігор зробив вигляд, що йому все одно.

Сергій Сергієвич не став заходити здалеку, а одразу зло повідомив, що Олег щойно подзвонив і сказав, що якась «щур» із вищого відділу присвоїла собі їхню славу та таємно торгувала квартирами убитих громадян, переписуючи нерухомість на себе й родичів. Молодий схвалив таку хитрість, за що мало не отримав «аудіовізуально» від Есеса (погляд і лайка), тому стримався, але задоволення на обличчі залишалося.

Зрадник знаходився в одній із колишніх балтійських республік і обіцяв злити всю інформацію про ФСБ, «кроваву спадкоємицю КГБ», якщо хтось зачепить його, сім’ю або активи. Сергій Сергієвич скаржився, що гроші не такі великі, але існувала небезпека шантажу, коли гроші скінчаться.

Ігор Васильєвич обурився, що це не проблема їхнього відділу, а тих, хто не вміє контролювати кадри, на що Сергій Сергієвич відповів, що частину інформації зрадник вже передав у прокуратуру і завтра буде перевірка котельні. Ігор занепокоївся. Йому стало образливо, що він, хоч і старанно й швидко виконав паперову роботу, для держави завжди залишався лише об’єктом контролю. Горечь від цього розлилася тілом, мов жовч.

– І що, на цей випадок у нас протоколу немає? – спитав Філ із ядовитістю, бо паперові формальності й самотність йому вже набридли; він хотів планування й передбачливості від керівників, керованих бюрократичними нитками, зворотного зв’язку та підстраховки.

Сергій Сергійович сказав, що викручуватися доведеться їм самим: втікач виставив відділ бандою чорних ріелторів (Ігор Васильович схвально засміявся й захлопав у долоні), і, взагалі, якщо зібрати достатню базу доказів, то на суді вони всі постануть саме так. Коли всі трохи напружилися й розігрілися, але ще не почали словесно висловлювати своє ставлення до керівництва, Сергій Сергійович повідомив, що у Олега є ідея, як перекваліфікувати цю справу на федерального масштабу — у справу про тероризм або розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а потім забути про неї назавжди або до наступного «бігуна». Залишалося лише дізнатися, куди подіти нинішнього втікача і пережити цю перевірку без втрат серед персоналу.

– Можна переконати дільничного, що це законсервована котельня, – сказав Сергій Сергійович. – А якщо прокуратура почне копати й вийде на наші імена — усе. Колишні співробітники спецслужб, зібрані по всій Росії, і син генерала охороняють котельню. Уже бачу морду тієї шлюхи в капітанському званні, яка оголошує пресрелізи для четвертого каналу. Це буде бомба.

Ігор Васильович запропонував заднім числом найняти якихось «синяків», щоб вони зображували місцеву охорону; можна їх напоїти, щоб вони «не плуталися» і не змогли відповісти на жодне запитання, а начальником залишити Ріната Йосиповича, він якось впорається сам.
– Головне, Філом не світити, він для всіх як червона ганчірка, – сказав Ігор Васильович.
– Скоріше, блакитна, – зауважив Молодий, не відчуваючи ніякої загрози над своєю лохматою головою.

– Ти такий розумний, так скажи, куди ми всі твої «залізяки» подінемо? – запитав Сергій Сергійович матюками. – Половину з них взагалі не чіпати. А коштують вони більше, ніж усі дачі твого татуся.

– Можна сказати, що це територія під супермаркет охороняється, – запропонував Рінат Йосипович.
– Питання про «залізяки» і відремонтований туалет це не вирішує, – тут же парирував Сергій Сергійович. – Нащо ремонт туалету, якщо його все одно зносити?

– Може, музей? – обережно запропонував Ігор. На нього подивилися, як на дурня, але замість того, щоб обговорювати, куди віддати їхню занедбану котельню, чомусь зачепилися за ідею Молодого: чому спочатку не можна було найняти якихось фанатичних ісламістів, терористів, яким би було цікаво «різати руських свиней», а потім, у такому випадку, ліквідувати їх у ході контртерористичної операції або переселити в інше місто.

Сергій Сергійович раптово із захопленням почав розповідати Молодому, а заодно й Ігорю, як налагоджувалася робота у відділі. Мабуть, думки про втікача були для Сергія Сергійовича настільки нестерпними, що він вирішив хоч якось відволіктися. Почав він із того, що всім і так було відомо: це не перший склад відділу, до нього були й інші, але їх розформовували з різних причин. Сергій Сергійович розповів, що перший склад набрали взагалі із «декласованого елементу» ще за радянських часів. Звичайно, людям нічого не пояснювали (Молодий подумав: можна подумати, зараз пояснюють), все відбувалося як грабежі з убивствами, але тоді неможливо було просто так винести квартиру за квартирою й не потрапити на очі міліції. З іншого боку, було навіть легше, бо інколи люди двері на ніч не зачиняли. Злочинців у підсумку накрили одного разу в ресторані — і все. Потім Сергій Сергійович розповів про команду з Північного Кавказу, набрану з людей, яким навіть там, на Кавказі, нічого не світило, якби вони туди втекли.

– Так ні ж, – скаржився Сергій Сергійович, – ось людина. Його свої шукають, щоб покарати, федерали, тобто ми, шукаємо, щоб теж покарати, сиди тихо, не висовуйся. Ні, бля. Один взяв тачку в кредит, став шархатися по нічних клубах, видавати себе за ріелтора, ми його умовляли, намагалися підходити через розум, бо кадр цінний. Кружляли, кружляли. Врешті його якась руська баба підрізала, коли він намагався її зґвалтувати в лісі. Інший став стукати на нас в ФСБ, намагався собі щось вивудити. Третій таксував у вільний час і зі стовпом не розминувся. Короче, невдача. І ось ви. Не без ексцесів, але наче працюєте. Образливо, якщо закриють.

Ігор зовсім не був проти закриття. Сергій Сергійович, ніби вгадавши його думки, зустрів його поглядом і спитав:

– Про що думаєш, Ігорю Петровичу?

– Музей, – знову сказав Ігор.

– Та що ти знову зі своїм музеєм, – кипів Сергій Сергійович, – чого музей? Музей котлів що ли? Або того, як його, соцреалізму?

Згадавши соцреалізм, Сергій Сергійович щось нахилив погляд на бюст Леніна і, здається, ледь стримався, щоб не перехреститися.

– Та ні, – пробурмотів Ігор, який уже сам собі здавався дурним, – наприклад, сучасний музей, ну сучасних художників.

– Музей сучасного мистецтва, – підсказав Молодий.

– І що? – важким голосом спитав Сергій Сергійович.

– Можна залишити тут Молодого, – пояснив Ігор. – Генеральський син вирішив стати галеристом. Його «залізяки» можна видати за арт-об’єкти. Сітка по всьому будинку пояснюється сама собою. Можна найняти алкашів і оформити їх заднім числом, як сторожів. Можна навіть запросити пресу і дати інтерв’ю — Молодий зможе, думаю, відлаятися.

– Так-то зможу, – порадів Молодий, – пару разів Уорхола згадаю, і їм вистачить.

Сергій Сергійович дивився на Ігоря пильно, без ентузіазму, Ігор відчувся розгубленим.

– А потім, якщо що, можна сказати, що мерія дозволу не дала, міністерство культури не схвалило або мешканці повстали і захотіли дитсадок, – ледве додав Ігор.

– Ага, дитсадок у промзоні, – сказав Сергій Сергійович, все так само уважно дивлячись на Ігоря.

– Ну, це для прикладу, – пояснив Ігор і помітив, що Рінат Йосипович дивиться на нього, і в очах Ріната миготить щось на кшталт заздрості й поваги.

– Охренєть, – сказав Сергій Сергійович після довгої паузи, під час якої в конференц-залі стояла тиша (коли Есес заговорив, усі ожили, як за командою «вільно»).

– Як ти себе вигнав-то дав? – із співчуттям запитав Ігоря Сергій Сергійович. – Звісно, добре, що ти у нас опинився в цю хвилину, але як?

– Дав, і все, – сказав Ігор, якому не хотілося нічого пояснювати.

Ідея Ігоря настільки сподобалася Сергію Сергійовичу, що він наказав нікому не розходитися, а сам вийшов, мабуть, дзвонити Олегу. Як тільки шум кроків Есеса затих, Ігор Васильович нахилився до Ігоря і жартівливо спитав:

– Ігорю, а ти точно Ігор ПЕТРОВИЧ?

– Та ну тебе, – лише й зміг відповісти Ігор під задоволений сміх решти, не усміхався тільки Рінат Йосипович — на його обличчі була своєрідна печать професійної заздрості. «Вор у вора шапку вкрав», — подумав Ігор і кивнув Рінату ввічливо, той відвернувся. «Ну й хай», — подумав Ігор.

Ігор зрозумів, що Рінат Йосипович боїться за своє місце, що його існування як бухгалтера й комірника дещо хитке, більш ніж здається на перший погляд. Ігор уявив себе на місці Ріната і йому стало трохи нудно, потім згадав, що Філ спав із дружиною Ріната, і стало двічі нудно. Ігор подумав, що варто спіймати Ріната і якось нормально пояснити, що ніхто не збирається його підсиджувати.

Поки Ігор мучився совістю перед Рінатом, ліворуч у залі Ігор Васильович, Філ і Молодий вели своє шушукання, наче школярі. Ігор поглянув на них, прийнявши це шушукання на свій рахунок, але виявилося, що він тут ні при чому.

– Що ж це таке, – говорив впівголоса Молодий, – десять років тому він був для мене небезпечний як сексуальний хижак. Зараз він небезпечний, бо може мені голову закрутити. Коли ця його небезпека скінчиться? Філ, ти коли вже на пенсію?

Сам Філ не міг відповісти, бо не починав розмову, лише мучився у відповідь; за нього відповідав Ігор Васильович, перекинувши лікоть через спинку сидіння, як таксист, що бере гроші або віддає решту, він звертався до Молодого за спиною:

– Це вже не смішно, всі твої підколки, – дивно, що він так говорить, адже раніше не зупиняв Молодого, коли той жартував над Філом, мабуть, останні новини вибили його з колії.

– Його б ще не так дражнили в тюрмі, – спробував захиститися Молодий, здивований зміною настрою Ігоря Васильовича.

– Ти б не виїжджав, – сказав Ігор Васильович. – У нього там би все було нормально, він би якось не злився, а якщо б тебе посадили за твої жарти, ти б так легко не відбувся. Сам розумієш.

– Та ладно вам, – продовжив мучитися Філ, було видно, що йому ніяково.

Молодий почав тиснути на почуття Ігоря Васильовича, нагадуючи, що у нього є молодший брат, і йому, Молодому, завжди погано, коли він бачить Філа. Ігор помітив, що сьогодні всі якось на взводі, і справа навіть не в новинах; Молодому, взагалі, здебільшого все одно, що відбувається на роботі. Залишалося тільки чекати, коли вибухне Рінат Йосипович, і цього Ігор чекав напружено. Прислухаючись до суперечки Молодого й Ігоря Васильовича, Ігор постійно помічав, що Рінат то й поглядає на нього; цей погляд нагадував погляд собаки, яка хоче побитися з іншою собакою, але ще не впевнена у своїх силах. «Треба з ним швидше пояснитися, поки він мені міни в машину не підклала», – подумав Ігор.

– Я твого молодшого брата не бачив, – сказав Ігор Васильович, – але якщо ви схожі, можеш за нього не хвилюватися.

Так само, як вийшов, так і стрімко повернувся Сергій Сергійович, тобто його не було досить довго, і, очевидно, він встиг перевести подих, сидячи на стільці за телефоном у своєму кабінеті, а тепер його хода знову була швидкою, а в диханні не було задишки. Своєю появою Сергій Сергійович перервав Молодого і Ігоря Васильовича, чия півжартівлива перепалка не переросла в бійку лише через різну фізичну форму учасників. Як тільки двері перед Сергієм Сергійовичем розкрилися, Філ з полегшенням розпластався на сидінні, мабуть, до того він трохи боявся, що або Ігор Васильович вліпить Молодому стусана, або Молодий почне махати кулачками. Ніби нічого не сталося, Молодий і Ігор Васильович розташувалися на своїх місцях, зображаючи колишню увагу та стурбованість ситуацією на роботі.

Сергій Сергійович дочекався, поки перестане колихатися бюст Леніна на вузькому постаменті, і знову виклав суть справи, але вже з тими змінами, які внесли в цю справу вони самі та Олег або ще якесь вищестояще керівництво.

Філ і Ігор Васильович збиралися у відрядження на кілька днів, Молодий на цей час ставав новоявленим господарем недобудованого музею сучасного мистецтва, у обов’язки якого входило давати кілька інтерв’ю слідчим, якщо такі будуть, та журналістам, які обов’язково зателефонують і прийдуть. Решта, включно з Сергієм Сергійовичем, повинні були розійтися по домівках і відпочивати до дзвінка з подальшими інструкціями.

– Шукати нову роботу не треба, Сергію Сергійовичу? – запитав зі свого місця в першому ряду Ринат Йосипович, запитав жартома, але в голосі чутно було певну напругу.

– Думаю, якщо все піде як треба, то не треба буде, – відповів Сергій Сергійович не дуже впевнено. – Ще питання є?

Молодий, як у школі, підняв руку. Незважаючи на деяку невимушеність у коливанні піднятої руки, було видно, що Молодий хвилюється.

– Так, Саша, що? – підтакуючи йому, учительським втомленим, глухуватим голосом запитав Сергій Сергійович.

– А можна якось без інтерв’ю? Без шуму.

– А в чому справа?

Молодий ковтнув і пояснив. Виявилося, що від нього підчепила якась місцева районна зараза, і не факт, що саме від нього, але він поки видає себе за системного адміністратора, яким і є, тому в пріоритеті для неї як потенційного нареченого він не ходить. Вона думає, що він комп’ютерник, якого досі виховує мати-одиначка, тому обробляє якогось місцевого торговця овочами та власника кількох кіосків, але якщо з’ясується, що батько у нього генерал ФСБ, а сам він збирається відкрити музей, навряд чи вона так просто від нього відійде, може навіть до телебачення дійти, спочатку трясучи животом, а потім і немовлям.

– Та чому все в один день-то? – пожалівся на долю Сергій Сергійович. – У ніхто більше проблем немає? Не міг вибрати інший час?

– Ви у неї спитайте, чому вона не могла інший час обрати, – огризнувся Молодий.

– А більше нічого ти від неї, крім можливих аліментів, не підчепив? – практично поцікавився Есес.

Під загальний сміх Молодий зізнався, що так, підчепив не тільки можливі аліменти. Ігор Васильович почав лаятися, що треба попереджати, що він нібито пив із кружки Молодого, Філ перебив його лаяння, аргументуючи тим, що це, все ж, не сифіліс, так просто через кружку не передається, Ігор Васильович пішов у відповідь з аргументами, що хто знає, що зараз і куди передається.

– Ну, вітаю, – вставив свій голос у загальний хор Сергій Сергійович, – тепер ти точно можеш володіти галереєю. Богема, безладні зв’язки, трава, алкоголь. Це, до речі, ідея: якщо вони знайдуть трохи трави або таблеток, буде достатньо правдоподібно, треба тільки уточнити кількість, щоб Сашу реально не закрили.

– Потрібно ще щось на кшталт бару, – подав ідею Ринат Йосипович, – щоб не виглядало все як наркопритон. Кілька неповних пляшок дорогого алкоголю, щоб створити видимість. Заодно трохи їх підпоїти.

Усі з радістю кинулися на цю ідею, Ринат Йосипович був рожевий і польщений таким схваленням рівно до того моменту, поки Есес не запропонував профінансувати покупку з резервних фондів. Ринат Йосипович намагався не подати виду, але Ігорю було помітно, як він засумував.

– Якщо алкоголь буде, то я залишаюсь, – почав всіляко глузувати Ігор Васильович. – Запишіть мене сторожем, зробіть документи. Якби я знав, де трави дістати, я б Саньку влаштував подарунок, щоб він інших людей не лякав тюрмою.

Сергій Сергійович зацікавився останньою фразою Ігоря Васильовича, йому коротко пояснили, що до чого, на це він лише розвів руками:

– Ну, Сашу можна зрозуміти, я так розумію, у нього останнім часом були труднощі.

– Це не привід, – відрізав Ігор Васильович. – Не привід псувати настрій іншим людям. Він все-таки не баба, у нього немає місячних, і перерв у місячних теж не передбачається. У нас тут у всіх труднощі.

– Господи, а в тебе-то які? – спитав Молодий із відразою.

– У мене ти – одна суцільна трудність, – відповів Ігор Васильович, – думав би, куди свій хер засовувати, і не було б причин для такої драми. Ти б його, не знаю, фольгою краще обернув і в мікрохвильовку засунув, або продовжував би в попередньому дусі. Що тебе не влаштовувало в мастурбації? Вимив партнерку милом – і вперед. Ти що, не бачив, кого брав?

– Ні, не бачив, – розкрився Молодий, намагаючись стримуватися, він, тим не менше, у стриманому хвилюванні бризкав слиною. – Вона така в вузьких окулярах, з фотоапаратом на шиї з вечним, з тією гребаною дзеркалкою. Очі тупила. Хто ж знав, що вона з половиною району переспала?

– Та годі психувати, – зупинив його Ігор Васильович. – Я б тобі все-таки радив одружитися, запропонуй їй. Ти все одно вдома майже не буваєш. А то й зовсім переїжджай до Філа. Ми вам двокімнатну прибудову зробимо.

Молодий фиркнув, зробив такий рух на місці, ніби хоче встати і вийти, голосно грюкнувши дверима, як робив, мабуть, вдома, але щось утримало його на місці.

– Васильич, годі парня травити, – сказав Сергій Сергійович із трибуни, – ніби сам у такі історії не потрапляв.

– Потрапляв, звісно, – без сорому визнав Ігор Васильович, – але мені так само старші товариші по вухах їздили.

– Які, на хрен, старші товариші, – протягнув Сергій Сергійович із недовірою. – Ми, здається, з тобою такі старі, що нас ще сватали. А в придане за наречену мамонта давали.

– Тобі, може, й дали мамонта, – сказав Ігор Васильович, – а моя-то потім сама в мамонтину перетворилася.

Ігор Васильович і Есес дружньо погризлися на тему сімейних відносин. Було видно, як усіх відпустило від недавнього стресу і форс-мажору, лише коліна, що впиралися в спинку переднього крісла, не дозволяли Ігорю Васильовичу розслаблено сповзти на підлогу зі свого місця; Сергій Сергійович розташувався за трибуною, схожий на ситого голуба, що сидить на балконному парапеті, лишень не курликав і не дрімав.

Ігор піддався цьому настрою, від тепла і знайденого виходу його потягло в сон. Все ще щось бурмотіли, потім, здавалося, гаряче сперечалися, а Ігор мовчав і сприймав усе це крізь призму сонного відупіння, як безглузде ухання мавп у зоопарку, то окличне, ніби при вигляді леопарда, то заспокійливе, а то й зовсім безглузде. Врешті Ігор Васильович стукнув Ігоря по плечу і сказав, щоб він перестав похрапувати, вирушав додому і чекав вказівок по телефону.

Ймовірно, крики, що здавалися Ігорю в дрімоті попереджувальними криками приматів, належали Молодому, бо неквапливо вийшовши з конференц-залу, потягуючись і позіхаючи, Ігор виявив, що той самотужки переносить папери та оргтехніку з усіх кабінетів у підвал. Коли Ігор неохоче запропонував допомогу, Молодий тільки злобно подзьобав його поглядом з-за стопки папок у руках і топнув сходами вниз.

– А решта де? – крикнув Ігор у сходовий проліт, але у відповідь почув лише мало чутний роздратований крик. Ігорю це здалося смішним, тому він крикнув ще раз, ніби перепитуючи, де, де, але крик не повторився, а донеслося лише якесь бурчання.

Новина про кілька вихідних шокувала дружину настільки, що Ігор навіть обурився на неї: здавалося, вона не раділа, а злилася й не приховувала цього.

– Що це за твоя робота така? Ти точно працюєш, чи вас уже розігнали? – спитала вона.

Тут несподівано напруга дня, що, видно, накопичувалася десь у глибині Ігоря, дала про себе знати. Ігор відразу ж висловив дружині, що невідомо, чи працює вона взагалі сама, і чи завжди у неї наради, чи вона так зайнята, що їй не можна дзвонити. Дружина стала говорити, що він сам проти її дзвінків на його роботу. Слово за слово, і виявилося, що вже пізня ніч, Ігор лежить на дивані у вітальні, у крові ще кипить адреналін сімейної суперечки, а сам Ігор злобно перемикає канали, але замість того, щоб дивитися на екран, дивиться на картину над телевізором, подаровану дружині ще в юності якимось її зафрендзоненим шанувальником, студентом художньо-графічного факультету місцевого педінституту. Картина постійно ставала приводом для сімейних суперечок, Ігор намагався забути її на старій квартирі. Відчуваючи відразу до себе, Ігор піднявся з дивану, зняв картину зі стіни й виставив її на балкон, сподіваючись, що дружина не помітить зникнення, а ще більше сподіваючись, що помітить.

– Я твого молодшого брата не бачив, – сказав Ігор Васильович, – але якщо ви схожі, можеш за нього не хвилюватися.

Так само, як вийшов, так і стрімко повернувся Сергій Сергійович, тобто його не було досить довго, і, очевидно, він встиг перевести подих, сидячи на стільці за телефоном у своєму кабінеті, а тепер його хода знову була швидкою, а в диханні не було задишки. Своєю появою Сергій Сергійович перервав Молодого і Ігоря Васильовича, чия півжартівлива перепалка не переросла в бійку лише через різну фізичну форму учасників. Як тільки двері перед Сергієм Сергійовичем розкрилися, Філ з полегшенням розпластався на сидінні, мабуть, до того він трохи боявся, що або Ігор Васильович вліпить Молодому стусана, або Молодий почне махати кулачками. Ніби нічого не сталося, Молодий і Ігор Васильович розташувалися на своїх місцях, зображаючи колишню увагу та стурбованість ситуацією на роботі.

Сергій Сергійович дочекався, поки перестане колихатися бюст Леніна на вузькому постаменті, і знову виклав суть справи, але вже з тими змінами, які внесли в цю справу вони самі та Олег або ще якесь вищестояще керівництво.

Філ і Ігор Васильович збиралися у відрядження на кілька днів, Молодий на цей час ставав новоявленим господарем недобудованого музею сучасного мистецтва, у обов’язки якого входило давати кілька інтерв’ю слідчим, якщо такі будуть, та журналістам, які обов’язково зателефонують і прийдуть. Решта, включно з Сергієм Сергійовичем, повинні були розійтися по домівках і відпочивати до дзвінка з подальшими інструкціями.

– Шукати нову роботу не треба, Сергію Сергійовичу? – запитав зі свого місця в першому ряду Ринат Йосипович, запитав жартома, але в голосі чутно було певну напругу.

– Думаю, якщо все піде як треба, то не треба буде, – відповів Сергій Сергійович не дуже впевнено. – Ще питання є?

Молодий, як у школі, підняв руку. Незважаючи на деяку невимушеність у коливанні піднятої руки, було видно, що Молодий хвилюється.

– Так, Саша, що? – підтакуючи йому, учительським втомленим, глухуватим голосом запитав Сергій Сергійович.

– А можна якось без інтерв’ю? Без шуму.

– А в чому справа?

Молодий ковтнув і пояснив. Виявилося, що від нього підчепила якась місцева районна зараза, і не факт, що саме від нього, але він поки видає себе за системного адміністратора, яким і є, тому в пріоритеті для неї як потенційного нареченого він не ходить. Вона думає, що він комп’ютерник, якого досі виховує мати-одиначка, тому обробляє якогось місцевого торговця овочами та власника кількох кіосків, але якщо з’ясується, що батько у нього генерал ФСБ, а сам він збирається відкрити музей, навряд чи вона так просто від нього відійде, може навіть до телебачення дійти, спочатку трясучи животом, а потім і немовлям.

– Та чому все в один день-то? – пожалівся на долю Сергій Сергійович. – У ніхто більше проблем немає? Не міг вибрати інший час?

– Ви у неї спитайте, чому вона не могла інший час обрати, – огризнувся Молодий.

– А більше нічого ти від неї, крім можливих аліментів, не підчепив? – практично поцікавився Есес.

Під загальний сміх Молодий зізнався, що так, підчепив не тільки можливі аліменти. Ігор Васильович почав лаятися, що треба попереджати, що він нібито пив із кружки Молодого, Філ перебив його лаяння, аргументуючи тим, що це, все ж, не сифіліс, так просто через кружку не передається, Ігор Васильович пішов у відповідь з аргументами, що хто знає, що зараз і куди передається.

– Ну, вітаю, – вставив свій голос у загальний хор Сергій Сергійович, – тепер ти точно можеш володіти галереєю. Богема, безладні зв’язки, трава, алкоголь. Це, до речі, ідея: якщо вони знайдуть трохи трави або таблеток, буде достатньо правдоподібно, треба тільки уточнити кількість, щоб Сашу реально не закрили.

– Потрібно ще щось на кшталт бару, – подав ідею Ринат Йосипович, – щоб не виглядало все як наркопритон. Кілька неповних пляшок дорогого алкоголю, щоб створити видимість. Заодно трохи їх підпоїти.

Усі з радістю кинулися на цю ідею, Ринат Йосипович був рожевий і польщений таким схваленням рівно до того моменту, поки Есес не запропонував профінансувати покупку з резервних фондів. Ринат Йосипович намагався не подати виду, але Ігорю було помітно, як він засумував.

– Якщо алкоголь буде, то я залишаюсь, – почав всіляко глузувати Ігор Васильович. – Запишіть мене сторожем, зробіть документи. Якби я знав, де трави дістати, я б Саньку влаштував подарунок, щоб він інших людей не лякав тюрмою.

Сергій Сергійович зацікавився останньою фразою Ігоря Васильовича, йому коротко пояснили, що до чого, на це він лише розвів руками:

– Ну, Сашу можна зрозуміти, я так розумію, у нього останнім часом були труднощі.

– Це не привід, – відрізав Ігор Васильович. – Не привід псувати настрій іншим людям. Він все-таки не баба, у нього немає місячних, і перерв у місячних теж не передбачається. У нас тут у всіх труднощі.

– Господи, а в тебе-то які? – спитав Молодий із відразою.

– У мене ти – одна суцільна трудність, – відповів Ігор Васильович, – думав би, куди свій хер засовувати, і не було б причин для такої драми. Ти б його, не знаю, фольгою краще обернув і в мікрохвильовку засунув, або продовжував би в попередньому дусі. Що тебе не влаштовувало в мастурбації? Вимив партнерку милом – і вперед. Ти що, не бачив, кого брав?

– Ні, не бачив, – розкрився Молодий, намагаючись стримуватися, він, тим не менше, у стриманому хвилюванні бризкав слиною. – Вона така в вузьких окулярах, з фотоапаратом на шиї з вечним, з тією гребаною дзеркалкою. Очі тупила. Хто ж знав, що вона з половиною району переспала?

– Та годі психувати, – зупинив його Ігор Васильович. – Я б тобі все-таки радив одружитися, запропонуй їй. Ти все одно вдома майже не буваєш. А то й зовсім переїжджай до Філа. Ми вам двокімнатну прибудову зробимо.

Молодий фыркнув, зробив такий рух на місці, ніби хоче встати і вийти, голосно грюкнувши дверима, як робив, мабуть, вдома, але щось утримало його на місці.

– Васильич, годі парня травити, – сказав Сергій Сергійович із трибуни, – ніби сам у такі історії не потрапляв.

– Потрапляв, звісно, – без сорому визнав Ігор Васильович, – але мені так само старші товариші по вухах їздили.

– Які, на хрен, старші товариші, – протягнув Сергій Сергійович із недовірою. – Ми, здається, з тобою такі старі, що нас ще сватали. А в придане за наречену мамонта давали.

– Тобі, може, й дали мамонта, – сказав Ігор Васильович, – а моя-то потім сама в мамонтину перетворилася.

Ігор Васильович і Есес дружньо погризлися на тему сімейних відносин. Було видно, як усіх відпустило від недавнього стресу і форс-мажору, лише коліна, що впиралися в спинку переднього крісла, не дозволяли Ігорю Васильовичу розслаблено сповзти на підлогу зі свого місця; Сергій Сергійович розташувався за трибуною, схожий на ситого голуба, що сидить на балконному парапеті, лишень не курликав і не дрімав.

Ігор піддався цьому настрою, від тепла і знайденого виходу його потягло в сон. Все ще щось бурмотіли, потім, здавалося, гаряче сперечалися, а Ігор мовчав і сприймав усе це крізь призму сонного відупіння, як безглузде ухання мавп у зоопарку, то окличне, ніби при вигляді леопарда, то заспокійливе, а то й зовсім безглузде. Врешті Ігор Васильович стукнув Ігоря по плечу і сказав, щоб він перестав похрапувати, вирушав додому і чекав вказівок по телефону.

Ймовірно, крики, що здавалися Ігорю в дрімоті попереджувальними криками приматів, належали Молодому, бо неквапливо вийшовши з конференц-залу, потягуючись і позіхаючи, Ігор виявив, що той самотужки переносить папери та оргтехніку з усіх кабінетів у підвал. Коли Ігор неохоче запропонував допомогу, Молодий тільки злобно подзьобав його поглядом з-за стопки папок у руках і топнув сходами вниз.

– А решта де? – крикнув Ігор у сходовий проліт, але у відповідь почув лише мало чутний роздратований крик. Ігорю це здалося смішним, тому він крикнув ще раз, ніби перепитуючи, де, де, але крик не повторився, а донеслося лише якесь бурчання.

Новина про кілька вихідних шокувала дружину настільки, що Ігор навіть обурився на неї: здавалося, вона не раділа, а злилася й не приховувала цього.

– Що це за твоя робота така? Ти точно працюєш, чи вас уже розігнали? – спитала вона.

Тут несподівано напруга дня, що, видно, накопичувалася десь у глибині Ігоря, дала про себе знати. Ігор відразу ж висловив дружині, що невідомо, чи працює вона взагалі сама, і чи завжди у неї наради, чи вона так зайнята, що їй не можна дзвонити. Дружина стала говорити, що він сам проти її дзвінків на його роботу. Слово за слово, і виявилося, що вже пізня ніч, Ігор лежить на дивані у вітальні, у крові ще кипить адреналін сімейної суперечки, а сам Ігор злобно перемикає канали, але замість того, щоб дивитися на екран, дивиться на картину над телевізором, подаровану дружині ще в юності якимось її зафрендзоненим шанувальником, студентом художньо-графічного факультету місцевого педінституту. Картина постійно ставала приводом для сімейних суперечок, Ігор намагався забути її на старій квартирі. Відчуваючи відразу до себе, Ігор піднявся з дивану, зняв картину зі стіни й виставив її на балкон, сподіваючись, що дружина не помітить зникнення, а ще більше сподіваючись, що помітить.

– Тобто ви хочете трохи оживити культурне життя нашого міста? – встряв журналіст, поки Молодий відпочивав, щоб видавити з себе черговий пасаж.

Молодий образливо розсміявся, коли журналіст промовив слово «культурне», потім довго прикурював, видихнув дим журналісту в окуляри і продовжив:

– Ну, якщо ви маєте на увазі культуру як біологічне поняття – то ні, не збираюся, у вас тут і так все цвіте й пахне.

«От же сука», – ледь не з захопленням подумав Ігор, чомусь сподіваючись, що журналіст не витримає і почне мутузити Молодого прямо в кадрі, але той лише почав усіляко, майже грайливо хихикаючи, ухилятися від диму, який Молодий почав пускати в його бік.

– Яких слів ви від мене чекаєте? – спитав Молодий. – Мистецтво – це завжди провокація, ну, може, й не завжди, але майже завжди, сучасне – провокація в 99% випадків. Звісно, у місті стане трохи шумніше. Але я б на вашому місці особливо не сподівався. По-перше, для культурного шоку потрібна все-таки досить розумна аудиторія, яка купується не тільки на танці в церкві, а такої не набрати в цій країні навіть восьми людей, я особисто знаю п’ятьох, та й то це я себе разом порахував.

Журналіст, схоже, не зовсім чув, що говорить Молодий, у нього, здається, були заготовлені питання, і промова Молодого трохи збивала з наміченого сценарію знімальну групу, а сам журналіст не відводив очей від годинника Молодого, поки той ніс свою ахінею, подаючи себе як загравшого купця або смертника, якому вже зовсім нічого втрачати.

– Це глибоке заблуждення, що ми відстаємо від сучасних західних художників на покоління чи два покоління. З огляду на те, що мистецтво в цій країні спочатку було виключно церковним, враховуючи, що певний час ми жили під гнітом кріпосного права та жорсткої цензури, спершу царської, потім радянської, кількість років і поколінь несвободи просто не піддається нормальному обчисленню. П’ятсот років, за грубими підрахунками. Уявляєте різницю у п’ятсот років? Це навіть не різниця між Японією та Голландією на початку їхніх відносин.

– Вам не здається, що ви все ж перебільшуєте, – не витримав журналіст і в пориві патріотизму порушив якийсь сценарій у себе в голові. – Все ж країна, що перемогла фашизм, запустила людину в космос…

Молодий огидно розсміявся в мікрофон, журналіст навіть потягнув мікрофон на себе, шокований таким сміхом, схожим на сміх гієни. Молодий утримав мікрофон біля себе і вдоволь насміявся.

– Ви плутаєте технічний розвиток із культурним, – сказав Молодий. – У китайців були фарфор, компас і порох, так і у нас зараз є космос, позиції в якому ми стрімко втрачаємо. Якщо триматися тільки за космос і за перемогу у війні, яка була здійснена зовсім не Росією, а країною з трохи іншим назвою, до якої ми маємо опосередковане відношення, то нічого хорошого з цього не вийде. Не треба питати, що ми вже дали світу, потрібно питати, що ми даємо світу зараз, окрім нафти, газу і диких туристів. А зараз ми світу нічого не даємо. Можливо, техніка ще якось радує око в якихось аспектах, мені невідомих. Але в культурі, на мою думку, панує абсолютно чорна діра. Є кілька художників, чиї картини купують на Заході, але вони виглядають як просто більш успішні продавці сувенірів серед інших торговців сувенірами на африканському ринку масок і наконечників. Навіть російський кінематограф, який усі критикують, виглядає вигідніше на фоні нашого живопису та графіки, але й він, м’яко кажучи, не дуже сенсаційний.

– Якщо все так погано, то до чого це все? – знову не витримав журналіст.

– Це ж очевидно, – Молодий подивився на журналіста очима, схожими на погляд мікробіолога в мікроскоп. – Потрібно готувати не тільки відповідних художників, а й відповідного глядача. Причому виховувати їх потрібно одночасно. З цією метою планується багато перформансів як у самому музеї, так і на території міста. Планується організація стипендій для молодих художників для навчання за кордоном. Планується кілька премій у галузі графіки, живопису та скульптури, досить великих, щоб зацікавити не тільки обласну молодь, як це робиться зараз, а з залученням журі та художників з усього світу.

Молодий ще довго розповідав про місцеву всеросійську відсталість і годував обіцянками як журналіста, так і жителів міста та області, але якщо це й була промова, схожа на обіцянки Нових Васюків, то всі обіцянки зводилися до того, що жителі отримають картини та скульптури, журналісти – інформаційні приводи, а гроші, швидше за все, підуть на премії іноземним художникам, бо кому, як не їм, вигравати у конкурсах, рівень яких буде занадто високий для місцевого населення.

Саме за ці аванси Молодому через кілька днів і «влетіло», коли дзвінок Есеса знову зібрав весь відділ у конференц-залі. Засідання було веселим, Ігор оцінив це об’єктивно, хоча йому самому весело не було, бо мир із дружиною так і не настав, квартира була занадто мала, щоб зовсім не стикатися з другою половиною, а дитині було погано від того, що Ігор і дружина ігнорували один одного. Ігор не знав, як із цього всього вибратися, у нього вже промайнула думка якось полагодити та повісити картину назад, але це була б уже повна капітуляція, якесь повзання на колінах і випрошування вибачення.

– Ти нащо про гроші заговорив? – лаявся Сергій Сергійович на Молодого, що втиснувся в крісло. – Нормально ж почав. Я перед екраном стояв і аплодував спочатку. Ти ж все спочатку по інструкції робив. Галерея, щоб у неї ніхто не пішов, такий же був план. Щоб вона всім заздалегідь відразу відразу відразу огидно здалася своїм посилом. Молодець, впорався. Про китайців, які нас перевершили в соцреалізмі – взагалі вогонь. Не здивуюсь, якщо кількох старперів після твоїх слів забрали в найближчу «сердечку».

– А коли це було, я щось не пам’ятаю, – відволікся Ігор від своїх думок.

– Та він майже з цього й почав, – сказав Сергій Сергійович. – Коротше, блиск, полум’я. Але ж тобі по-російськи, блін, сказали, про гроші не заїкатися. Навіть не кажи «гроші». Казали ж тобі.

– Так я ж ніби казав, що з місцевих їх навряд чи хто отримає, – пробував виправдовуватися Молодий.

– Саша, ти дурень! – загрохотів Сергій Сергійович. – Якщо люди почули «гроші», вони вже не чують «не отримають». Ти в курсі, що у нас у місті лише союзів художників штук шість, якщо тебе міліція після всього цього не дотягне, якщо це все не спливе, то ці художники з гівном тебе з’їдять. У них щороку рубилово за якусь переходящу безкоштовну жерстянку, «Галатея» вона називається, зараз точно не скажу, ось за цю жерстянку і за приз у двадцять тисяч рублів вони готові один одного з’їсти, а ти перед їхнім носом кількома мільйонами вертиш. Окажешся на дні міського ставка з ногами в бетонному постаменті – будеш знати. І це ще не все, Саша. Ти відмазався від своєї пасії, якщо у неї розуму не вистачило місцеві новини дивитися, а є ще молоді художниці з відповідними татами, які тобі не тільки телефон оборвуть, якщо їхнє чадо захоче підзаробити талантом. Або тато вирішить, що відкатами він недостатньо заробляє, або захоче мотивувати доньку, щоб вона відчула себе самостійною. І це ти ще забув про старих кар’єристів, які в молодості пережовували не таких, як ти, а зараз і підавно пережують і не подавляться заради ще однієї галочки в своєму списку премій, окрім якоїсь сталінської чи бог зна що ще. Нам мало міліції, що ли? Ти хочеш, щоб сюди щодня натовпи паломників ходили й подачки випрошували? Щоб тебе біля під’їзду пенсіонери піджидали з холстами і грюкали орденами під носом. Твій «ВКонтакте» ще не завалили? Не засипали пропозиціями дружитися?

– Мене немає у «ВКонтакте», – похмуро відбрехнув Молодий, і тут би йому мовчати, але він додав: – У мене тільки «Facebook» і «Twitter».

Півхвилини Сергій Сергійович не знаходив слів, щоб висловити обурення.

– Ох-реніть, – нарешті сказав він, – і як ти?

– У якому сенсі? – обережно поцікавився трохи надутий під градом звинувачень Молодий.

– Ну що ти там пишеш у «Twitter»? «Поїхали на справу, побажайте удачі». «Сиджу у фургончику, чекаю, поки мої старші товариші завалять цивільного». «Лол. Їх нема вже годину, щось довго сьогодні». І тобі у відповідь такі смайлики. Так, що ли?

На обличчі Молодого було видно, що все зовсім не так, як припустив Сергій Сергійович, але Молодий не знаходив слів пояснити. Ігорю хотілося запитати, звідки сам не молодий Сергій Сергійович знає про стилістичні особливості мережевого спілкування; щоб не зробити цього, він піднявся і зробив вигляд, що йде, наприклад, до туалету, тобто мало що, куди він міг піти з наради, швидше за все саме в туалет.

– Ну, нихрена у нас порядки, – Сергій Сергійович, видно, втомившись від того, що доводиться вилити своє невдоволення лише на Молодого, із задоволенням переключився на Ігоря. – У нас вже з нарад бійці просто так йдуть, без пояснення причин.

– А що, руку треба піднімати? – не без скуки запитав Ігор.

– Взагалі, Сергій, ти дарма лютуєш тут, – вступився за Ігоря Ігор Васильович. – Ти Молодому міг і в себе в кабінеті рознос влаштувати, чого ми тут усі сидимо і паримося, як не знаю хто. Може, ще й нас тут обговорюватимеш?

– Взагалі-то для вас обох усе й затівалося, – пояснив Сергій Сергійович. – Вас обох не було, а це цирк був той ще.

Щоб не слухати переказ того, що він і так бачив, Ігор спустився до туалету, постояв перед умивальником, сумно дивлячись на своє тупувате обличчя у дзеркалі, зібрався зателефонувати дружині й передумав, коли вже витягнув телефон. Повертаючись назад, він почув, що гучний голос Сергія Сергійовича продовжує голосно промовляти. «Закритися у себе, що ли», – подумав Ігор, сподіваючись, що ніхто його не шукатиме. Переборовши себе, Ігор повернувся в зал, але не сів на своє місце, а зайняв крісло в задньому ряду, подалі від інших. Сергій Сергійович показав очима, що помітив його повернення, і продовжив:

– А взагалі, було видно в обличчі Олександра добре зіграного ідеологічного ворога. Такого анархіста, яких по всьому світу дубинками й газом ганяють. Мене самого від деяких його промов то в жар, то в холод кидало.

Ігор Васильович не без цікавої розкутості попросив уточнити.

– А що тут уточнювати? – розвів руками Сергій Сергійович. – Може, Саша сам нам щось процитує зі своєї промови?

– Це була імпровізація, – сказав Молодий тихо. – Мені вже батько телефонував, питав, що за цирк я влаштував. Казав, що вдруге він мене від тюрми відмазувати не збирається.

Ігор Васильович захоплено розсміявся:

– А це десь у записі можна подивитися? Неужто ніхто не виклав у себе чи на YouTube?

– Та хто викладе? – запитав Сергій Сергійович. – Наш місцевий канал дивляться лише пенсіонери, та й то лише новини перед прогнозом погоди. На сайті каналу я намагався відео витягти, але вони, не будь дурнями, навіть розміщувати його не стали. Але промова там, звичайно, мінімум на двійку тягне. «Батьківщина – поняття абстрактне». «Захід завжди приносив нам просвітництво, незмінно сприйняте як загрозу державності та етносу». Боннер у труні вертілася, що не встигла собі такого чоловіка завести. Якби, Саша, ти ще встиг щось висловити на славу російського націоналізму, носили б тобі передачки, а так якось утримався на краю, можна сказати.

– Я хотів для колориту, – зізнався Молодий, – але це якось не вписувалося в образ.

– Так у тебе ще й образ був? Так ти ще й з умислом? – захопився Сергій Сергійович. – Це до семи років, блін. Образ у нього не складався. У всіх складається – у нього не складається. Пацан ти все-таки, слава богу. Я, коротше, блог цього журналіста прочитав, він, блін, веде якийсь ліберальний блог. Тебе там фашиком називають лише так, і він тебе, чомусь, зажравшимся москвичем вважав, скинхедом, хрін зна чому. Мабуть, ти виявився ще більшим лібералом, ніж він, і це така внутрішньовидова конкуренція.

– Та я бачив, – сказав Молодий. – Я теж там здивувався, хотів щось заперечити, але мене забанили просто так.

– Це він через годинник, – вставив свої п’ять копійок Ігор. – Його годинник його заводив.

– Точно, – згадав Сергій Сергійович. – Як він на них пильно дивився. А? А?

– Та ви вже задовбали, самі все бачили, – обурився Ігор Васильович, – якось детальніше поясніть. Що за годинник? Дорогий, що ли?

– Ну й так було зрозуміло, що дорогий, можна було здогадатися, – трохи роздратовано зауважив Сергій Сергійович. – Олег підсунув, щоб Саня посвітив ними під носом. Ми ще спорткар під шлагбаум приволокли трактором. Червоний. Так що класова ненависть у журналіста розпалювалася на повну.

– Ага, – вступив Ігор, – тільки курити треба було не «Бонд» і запалювати його не запальничкою «Федір».

– З цим все нормально, – відразу заспокоїв Сергій Сергійович.

– Так, – вставив Молодий, – Олег сказав, що я все ж не бандюган, я як би бунтівний молодий чоловік. Хотіли трубку мені дати, але це вже занадто уклін до хіпстерства. Трубка, окуляри в товстій оправі, шарф, айфон – і все в кредит. З образом це якось не складалося.

Ігор покивував, ніби розуміючи, але справжнього розуміння у нього не було: родинна суперечка захопила його увагу або він уже був не зовсім юний чи не зовсім кмітливий, щоб міркувати про стиль вигаданого персонажа.

– Оце ти запам’ятав, – Сергій Сергійович знову повернувся до старої теми, – про хіпстерство ти запам’ятав, а як він тобі прямо казав, щоб ти грошей не згадував у жодному вигляді – це з пам’яті випарувалося. Він же тобі казав: гроші, гранти, премії, конкурси, призи – не чіпати, інакше тут не тільки художники заведуться, а й літератори всяких місцевих мастей, місцеві кінематографісти.

Молодий скептично усміхнувся.

– А ти думав, якщо у нас тут напис «Голлівуд» на якійсь горі немає, то й кінематографістів нема? У нас тут є союз документалістів, якщо хочеш знати, і союз молодих кінематографістів, які захочуть продемонструвати свою альтернативну обдарованість. І союз графіків, і союз живописців, до речі, це чотири союзи, якщо хочеш знати. Союз графіків Росії і союз російських графіків, за тією ж схемою живописці організовані. І якщо ця кодла попре сюди, а вона попре, то мало не буде. У мене однокласник – директор металургійного комбінату чи хрін знає хто там у мене, не суть важливо, важливо, що вони вирішили спонсорувати місцеву літературну премію. А у них на комбінаті не як у нас – заходь хто хоче, КПП майже в кожній будівлі, на кожному поверсі, навіть заздрісно. Я людина старих часів – чим більше КПП, тим спокійніше почуваюся. Так ось, як тільки якийсь місцевий письменник дізнався, хто спонсорує премію, він поліз до них, щоб вибити номінацію. Перший раз пройшло – прикинувся дурником, родичем, троюрідним братом, який давно тітку не бачив – пропустили. Мій однокласник охорону підняв: «Чого це ви всіх без узгодження пропускаєте, а то й кілера пропустите». Вони таке повторювати не стали. Але ще пару разів повторилося: один раз цей письменник охорону за допомогою корочок здолав, другий раз – через посвідчення почесного жителя міста і погрози, що дійде до мера, бо нібито знайомий з мером. Виявилось, що мера він не знає, але так, почесний житель, на прийомах йому відмовили. Тоді ця падла спершу телефон мого однокласника дістала, потім домашній, потім мобільний. В підсумку отримав спеціальний приз журі. Таке твоє майбутнє чекає, Сашенька. Як згодом виявилось, цей письменник і почесного жителя вибив так само, мерові всю кров випив, поки не погодився дати почесного жителя й йому, і дружині. (Вони обоє літератори, син теж літератор, і собака, мабуть, теж літератор.) Але й це ще не все, що він про нього дізнався. Рік до премії японське посольство конкурс оголосило, мовляв японські мотиви у творчості містян. Цього громадянина це зацікавило, він зробив їм «російську відповідь Перл-Гарбору». І це я один приклад розповідаю, таких божевільних людей у місті сотні.

– Та я вже зрозумів, – сказав Молодий. – Я вже довгу розмову мав по телефону з однією тітонькою, не знаю, наскільки адекватна.

– Яка розмова? – спитав Сергій Сергійович.

– Ну, вона представилась головою союзу дітей ветеранів Великої Вітчизняної війни і півгодини мені насолоджувалася, як їй довелося страждати, хоча я не зрозумів чому, нібито батько воював, а вона народилась уже після війни, десь у п’ятдесятому, але все одно страждала. І через це домагалася, щоб перша виставка була присвячена дітям ветеранів, а ще хотіла творчий вечір окремо, як голова союзу. Вона хотіла свої вірші прочитати.

Сергій Сергійович деякий час переварював цю інформацію, а потім раптово звернув гнів на Ігоря.

– Оце ти не міг придумати щось інше.

– А що тут придумувати, – спокійно сказав розлючений Ігор, у якого план з музеєм давно оформився в голові. – Будуть приходити, скажемо, щоб через рік приходили, коли все буде готово.

– А якщо й через рік прийдуть? – запитав Сергій Сергійович.

– Скажемо, щоб ще через рік приходили, все дуже складно, не можемо узгодити по документах з мерією й адміністрацією. Ця фігня завжди відлякує творчих людей, мабуть. Вони ж художники, а не будівельники, їм таке нецікаво.

– Та? Ти у нас розумний? – Сергій Сергійович спробував образити Ігоря своїм товстим обличчям, але м’язи не дуже впоралися, тож сарказм прозвучав лише голосом. – А що скажеш, якщо дізнаєшся, що і землю дали, як селянам, і гроші виділили, як… не знаю кому. У нас Саша тепер власник землі, на якій відділ знаходиться. І молодий куратор проєкту.

Навіть із заднього ряду було видно, як Ринат Іосифович поблід.

– Коли батько дізнався, він тільки за це пробачив, – зізнався Молодий, теж блідий від хвилювання. – Спочатку думав, що ви мене тут поганого вчите і під статтю підводите, а тут побачив, що я йду в гору.

Було чути, що слова «в гору» він цитує з промови батька.

– Нахрін такі гори, – висловив свою думку Ігор Васильович, цитуючи, здається, Висоцького, – на таких краще не бути.

– Оце й я про те ж, – сказав Сергій Сергійович. – Підводимо підсумки. На час від міліції, прокуратури, слідчого комітету і ще кого придумає наше рідне уряд – ми відгризлися. Міша з Васильичем поїхали вдало. Ігор з Ринатом відпочили.

– Та вже, – не витримав Ігор.

– Ну вибач, – розвів руками Сергій Сергійович. – Хто як зміг, так і відпочив. А взагалі готуйся до моральних труднощів, нам під Новий рік підкинули роботу – зашатаєшся.

Усі, включно з Сергієм Сергійовичем, поповзли в курилку, обговорюючи щось по ходу; Ігор не чув, бо занурився у свої похмурі думки. Лише Ринат Іосифович відійшов і подався в свою норку. Ігор виявив, що стоїть у коридорі один. Зайшовши до кабінету, через деякий час помітив, що викурив півпачки біля відкритого вікна. «Загартувався», – із гіркою іронією подумав Ігор, згадавши епізод із балконом. «Мабуть, через темряву, бо більшість дня темно», – додав він, згадуючи сварку з дружиною. Тепер були сутінки, сніг навколо котельні набув заспокійливого синюватого відтінку, наче під світлом кварцової лампи. Снігом, ніби незалежно від усього, йшов сірий кіт із піднятим хвостом, довго пробираючись від шлагбаума до кущів біля забору.

– Кс-кс, – сказав йому Ігор. Кіт зробив вигляд, що не почув, але на всякий випадок прискорив крок.

Щоб не збожеволіти від шуму й сміху з курилки, Ігор вирішив зайти до Рината Іосифовича, сподіваючись на розуміння від загадкового бухгалтера, хоча б через спорідненість професій та загальний настрій.

Ринат Іосифович довго не відповідав на стук, створюючи враження, що Ігор прийшов з обшуком, а Ринат спалює документи й ховає прапор місцевої комуністичної ячейки під одягом. Коли Ігор відкрив двері, Ринат сидів за столом, захований стелажами. Почуваючись школярем у бібліотеці, Ігор запитав: «Можна тут з вами посидіти?» Ринат без слів приніс стілець, ввімкнув світло і поставив кип’ятильник, сунув Ігорю чисту малахітову попільничку.

«Оце сервіс», – подумав Ігор, і йому коштувало неабияких зусиль не усміхнутися.

Невільно, чуючи вибухи сміху з курилки, Ринат і Ігор почали пити каву й люто, наче на перегони, курити. Першим не витримав Ринат Іосифович.

– Давай на «ти», – сказав він.

– Давай, – зовсім не здивувавшись, відповів Ігор.

– В сім’ї щось? – спитав Ринат.

Ігор кивнув.

– Та взагалі якось нудно, – сказав Ігор, звертаючись до стелажів збоку від Рината.

– Вітамінів попий, – порадив Ринат, – зараз зима. Іноді люди без вітамінів зовсім виснажуються.

Ігор не здивувався б, якби Ринат одразу почав йому впарювати якісь чудо-вітаміни чи косметику для дружини, але це була не реклама, а просто порада. Не знаючи, чому більше дивуватися – пораді чи тому, що Ринат не виявився ще й мережевим торговцем, Ігор з деяким здивуванням подивився в обличчя бухгалтера й натрапив на два чітких відображення себе в його близьких окулярах.

– Я серйозно, – сказав Ринат, – ти ж астенічного типу. Я тут кілька років працюю, і чомусь завжди беруть астенічних людей, а ви потім з’їжджаєте з котушок через кілька місяців. Наскільки зараз реально оцінюєш свій стан?

– Та ну, не фонтан, звісно, – зізнався Ігор. – І з котушок я як би з’їжджаю, але не через роботу, а через те, що ми з дружиною сваримося. Якби не робота, навіть не знаю, куди б і подівся.

– Дурниця, – категорично відрізав Ринат і відкинувся в офісному кріслі, бачачи трохи здригнуте обличчя Ігоря, повторив: – Ні, правда, дурниця. Помиріться ще десять разів.

– Я розумію, що помиримося, не вперше вже, але просто дратує ця тяганина, ця гра у «дочки-матері».

– Дивися простіше на це, ти ж жінок все одно не зрозумієш, – сказав Ринат. – Моя, бач, з Мішею переспала, і що мені йому тепер стрихнін у суп підсипати?

Ігор спробував прикинутися здивованим зрадою дружини Рината.

– Та ладно тобі, – махнув рукою Ринат, – весь відділ знає, а ти не знаєш.

Ігор теж махнув рукою, але якось покаянно.

– Але ми ж не бразильський серіал, – серйозно сказав Ринат. – Вона мене з синьої ями витягла, ми двадцять років разом, навіть двадцять два, у нас три дочки. Схоже, правда, що середня не від мене. І що тепер? Бігати з сокирою за нею? Вона влаштовує сцени, але на те вона й жінка. Я їй сказав, що вона дурна, що вона б ще з Олександром переспала – от і вся сцена.

Ігор стримався, щоб не сказати, що він би так не зміг.

– Так, Ринат, я зашов вибачитися, – сказав Ігор.

– За що? – спитав Ринат.

– Ну, по-перше, я гірше про тебе думав, як тепер виявилось.

– Ти теж хлопець хороший, – перебив його Ринат, – але я перед тобою і всім вами теж, мабуть, повинен вибачитися.

– А ти за що?

«Це ми тебе тоді на п’янку не взяли», – ледь не додав Ігор.

– Ти про мене погано подумав, – сказав Ринат, – а я взагалі про вас не думаю. На роботі ще, можливо, щось почую в коридорі, якась думка промайне. А коли сідаю в машину додому – все. Ви у мене з голови зникаєте до наступного дня. Так не можна, правда? Бути людиною-канцелярією – це жахливо, мабуть. Але я, коли кинув пити, став таким, нічого з собою вдіяти не можу.

– І ще одна річ, – нерішуче встав Ігор у сповідь Рината, від якої йому стало якось незручно.

– Та? – зацікавлено спитав Ринат, хоча в його обличчі не з’явилося ні краплі зацікавленості.

– Ну, я на летючці тоді порадив щодо музею, мені здалося, що тобі неприємно, що це я запропонував, – видихнув Ігор.

– Ні в якому разі, – усміхнувся Ринат. – Я відразу зрозумів, кому доведеться напружуватися, якщо твою ідею приймуть. Ідея, правда, хороша. Тут уже на себе треба ображатися, що вона в голову не прийшла. Але за те, що ти змусив Молодого відірвати задницю від крісла – честь тобі і хвала. Я ж раніше у військкоматі працював, тому мені його обличчя призовного віку органічно не дає спокою. Ми з ним як кішка з собакою з чисто біологічних причин.

Через кілька днів Сергій Сергійович, нервово сміючись, повідомив, що вся ця термінова придумка з музеєм пройшла марно – прокурорську перевірку з якихось причин відклали майже на липень наступного року.

Ігор зайшов до допитної, підняв очі від конверта з питаннями, і в нього майже підкосилися ноги, бо в перший момент йому здалося, що до крісла прилаштована його дружина. Це був дуже неприємний момент. За короткий проміжок часу, поки тривало впізнавання, Ігор встиг продумати план втечі та залишення міста.

«Дивовижно, як схожа», – подумав Ігор, сидячи на табуреті і відчуваючи, як тремтять ноги.

Це була справді жінка приблизно того ж віку, що й його дружина, а отже й його ровесниця також. Ігор подумав, що якби тут була Ольга, вона б прикінчила дамочку власними руками, бо жінка була одягнена зовсім так само, як іноді одягалася його дружина – у якийсь брендований італійський костюм зеленкуватого кольору, і навіть чоботи, здається (тут Ігор не був повністю впевнений), були такі ж. Принаймні, такого самого відтінку. Навіть окуляри та зачіска, як здавалось Ігорю, були зовсім ті самі. «Цікаво, це у неї натуральний колір чи вона спеціально фарбує», – подумав Ігор і майже спитав це вголос, бо дружина фарбою не користувалася.

Крім того, становище, в якому опинилася жінка, її, очевидно, лякало, а ще й пильне розглядання з боку Ігоря. Коли Ігор усвідомив, що виглядає як маніяк своїм пильним поглядом, йому від збентеження, що переходило у сором, і від жаху того, що буде далі, захотілося вийти з кімнати і більше ніколи туди не повертатися.

– Не бійтеся, – сказав їй Ігор з другої спроби, бо голос його не слухався. Спроба заспокоїти жінку явно не вдалася, Ігорю здалося, що по тілу жінки пройшов спазм, і цей спазм передався кріслу, у якому вона сиділа. Ігор подумав, що йому ще гірше, ніж цій жінці, бо вона, звісно, перебуває у невіданні, хоча й у жахливому, а він прекрасно знає, що буде далі, і він знає, що вона схожа на його дружину, вона ж про це не здогадується. «Так, напевно, деякі офіцери в концтаборах себе виправдовували», – подумалося Ігорю, і відраза до самого себе ніби вилилася з якогось органу всередині його тіла. Ігор побачив себе її очима і зрозумів, що дійсно схожий на маніяка у своїй синій робі з блискучими вузькими окулярами, голеною до гладкості физиономією та короткою стрижкою. Єдиною причиною, чому жінка ще не впала в істерику, було те, що допитна виглядала надто офіційно з цим знайомим усім по фільмах дзеркалом, що на руках Ігоря не було закривавлених гумових рукавичок, а сама кімната не була залита кров’ю попередніх жертв.

– Не бійтеся, – повторив Ігор, зчепивши руки разом, щоб не було видно, як вони тремтять, щоб жінка не подумала, що вони тремтять від збудження, – це просто…

«Що просто? Що просто? Ніфіга собі просто», – крутилася у нього в голові думка.

– Просто надійшла заявка. Ваш колишній чоловік виявився пов’язаним із терористами. І нам потрібно задати вам кілька питань – і все, – промовив Ігор, зовсім не думаючи, що може не бути ніякого колишнього чоловіка.

– Я заміж не була, – сказала жінка, і в її голосі з’явилася нотка впевненості. – Ви з глузду з’їхали.

– Я не так висловився, – знайшовся Ігор, – я мав на увазі вашого колишнього… М-м-м.

Він тягнув, щоб вона сама завершила його думку.

– Віктор? Це був цивільний шлюб, – сказала жінка, Ігор охоче кивнув.

– Я до нього ніякого відношення не маю, – сказала жінка тремтячим від пережитого стресу голосом. – Відстебніть мене, я все поясню.

– Ні, ви спершу на питання відповісте, а потім вас відстебнуть, ви тільки заспокойтеся, ради бога. Така процедура.

– Та як можна заспокоїтися, коли людина зробила мені дитину, зникла кудись невідомо, а через кілька років виявляється терористом, – сказала жінка з обуренням. – І нас із дитиною хапають, затягують у машину і везуть невідомо куди, ви з глузду з’їхали. Ви розумієте, що це явно помилка. Ви розумієте, що я відразу ж піду до прокуратури.

Вона замовкла, переживаючи образу та обурення, а Ігор завмер від жаху, зрозумілого в цій кімнаті лише йому.

Добу тому він у той самий час сидів поруч із сином, той вибирав ігри на різдвяній розпродажі у «Стімі», перевіряв, чи є в іграх російська мова, щоб син розумів, у що грає, вони одразу ж оплачували ці ігри з кредитки на шалений захват сина. Трохи раніше вони ходили з дружиною по магазинах і вибирали, що купити синові з речей і іграшок під ялинку – і тут Ігор дізнається, що буквально в сусідній кімнаті сидить дитина, яка, чорт забирай, взагалі не доживе до Нового року, причому при його активному потуранні. А в цій кімнаті сидить ні в чому не винна жінка, яка до Нового року теж не доживе.

– Вибачте, я вийду на секунду, – сказав Ігор.

– Вибачте, але чи не можна мене все-таки відв’язати, врешті-решт, я що, таку загрозу національній безпеці становлю?

– Вибачте, але ні, – сказав їй Ігор від дверей.

– І довго мені так сидіти? – спитала вона, коли Ігор уже захлопнув двері за собою, повний рішучості покінчити з цим жахом.

У коридорі його вже чекав Ігор Васильович, перегороджуючи шлях у кімнатку за дзеркалом.

– Підійдемо-ка, – сказав Ігор Васильович Ігорю, схопивши його за шию і волочачи у кімнату відпочинку. Там Ігор Васильович кинув Ігоря на диван, а сам став над ним, склавши руки на грудях.

– Ви з глузду з’їхали, – сказав Ігор, відкашлюючись від вологої пилюки.

– Не з’їхали, – сказав Ігор Васильович, – Есес просто не уповноважений говорити, у чому справа.

– Та що це за потреба вбивати людей? Їх що, не можна потім відпустити на всі чотири сторони? Цих-то навіщо вбивати? Ну ладно, ті два випадки, у яких я брав участь, ще можна було пояснити якоюсь терористичною загрозою, а тут-то що? Васильович, ну сам подумай своєю головою, яка від них загроза?

Ігор спробував піднятися, але Ігор Васильович зупинив його жестом.

– Сідай.

Ігор вирішив проявити поступливість і залишитися на дивані.

– Досить істерити, – сказав Ігор Васильович, – ти не розумієш. Тут справа не в тому, щоб слідкувати за безпекою держави.

– А в чому, блін, справа тоді, чим ми тут займаємося, чим цю фігню можна виправдати? Цей цирк.

– Тут справа не в тому, щоб берегти, типу, від ворогів зсередини і ззовні. Тут мова йде про залишки державних інститутів, що ще існують. Тут уже йдеться про залишки держави.

Ігор розсміявся.

– Якої держави? Радянського Союзу, що ли? Та ви з глузду з’їхали. Васильович, ти розумієш, що це безумство, що ви з Есесом і Філом – психи чистої води. Ти розумієш, що ми вб’ємо жінку й дитину? Хіба не можна було хоча б дитину в це не вплутувати, залишити його там, де ви цю бідну жінку забрали. У дитбудинок віддати потім, не знаю…

Вираз обличчя Ігоря Васильовича не змінився, коли він сказав:

– Ігор, дитини вже немає.

Ця новина так оглушила Ігоря, що йому здалося, ніби він заспокоївся.

– А як на це Філ відреагував? – спитав Ігор, помовчавши, і подивився Ігорю Васильовичу в очі, бо йому стало цікаво, що відбувається на обличчі цієї людини, коли він говорить абсолютно нелюдські речі.

– Філа я вигнав від гріха подалі, бо він теж вже на взводі, він таких історій не любить. А мені тут ще дві істерички не вистачали, – обличчя Ігоря Васильовича залишалося спокійним і діловим.

– Ну, ось у тебе одна істеричка, – сказав на це Ігор. – А якщо я не піду? Я не збираюся брати участь у цій дикості.

– Тоді я стоятиму тут, поки ти не погодишся, і ми звідси не підемо, поки ти не будеш готовий, – знову спокійно і впевнено відповів Ігор Васильович. – Тільки май на увазі: якщо ми тут просидимо кілька годин, від жінки вже в плані допиту толку не буде, ще трохи – і у неї там панічна атака почнеться, потім вона буде якийсь час боротися, переживе напад задухи, а потім її можна буде спокійно відправляти в дурку на якийсь час. А дитина даремно померла. Ось і все.

– Ну, ось я піду до неї, – сказав Ігор, – я ж навіть конверт відкрити не зможу при вигляді її, вона на мою дружину схожа. А якщо я буду знати, що труп її дитини лежить у сусідній кімнаті, мене взагалі розкрусанить, якщо вона в відповідь поставить якесь питання, у мене почнеться паніка. Бо так себе з людьми поводити – ненормально.

Ігор Васильович переступив з ноги на ногу, і, здається, на його обличчі промайнула якась крива усмішка.

– Ось це вже ділова розмова, – сказав він.

Ігору раптом здалося, що весь відділ – можливо, один великий психологічний експеримент, а він сам – піддослідний. Що не він допитує фальшивих підозрюваних, а його самого постійно знімають на камеру; може, ціла група гіків відстежує його життя від роботи до дому і записує реакції на все більш божевільні випробування. По суті, він же не бачив жодної переконливої смерті, крім самого першого вбивства, яке могло виявитися постановкою від початку до кінця. Решта «вбивств» відбувалися начебто поза його увагою. Така організація, як відділ, не могла існувати в принципі. Ігор ніколи про неї не чув навіть у міських легендах. Хоча історій, що чув протягом життя від колег, знайомих та ветеранів чеченських і афганських воєн, вистачало. Мабуть, на обличчі Ігоря якось відобразилося це відкриття та раптове усвідомлення, що мало не зовсім здоровий вигляд, бо Ігор Васильович поспішив втрутитися прямою промовою прямо в його мислення.

– О-о, – сказав Ігор Васильович, – бачу, у тебе теж дах протік.

– Тобто? – насторожено спитав ображений Ігор.

– Настає момент, – сказав Ігор Васильович, – коли хтось вирішує, що все це спектакль, що його розігрують. Що весь відділ – сплошний спектакль для нього одного. Хтось думає, що зараз з’явиться прихована камера, хтось розумніший думає, що це психологічний експеримент. О, ти, до речі, так і думаєш, що це психологічний експеримент у дусі, як його, блін, Міл…, якогось хера, коротше.

Ігор понуро опустив голову.

– Це легко спростувати, – сказав Ігор Васильович. – Можеш піти в сусідню кімнату і перевірити пульс у трупа, а потім, після допиту, я тебе запрошу і ти ще у жінки пульс перевіреш і колір обличчя оцінити. Можемо навіть залишити її у підвалі на кілька днів, щоб переконатися, що розкладання почалося. Хочеш?

Ігор Васильовичу не потрібна була відповідь, але Ігор усе одно покивав головою, на всяк випадок. Він боявся, що якщо Ігор Васильович вирішить, що Ігор йому не вірить, то потягне його в кабінет за дзеркалом і покаже труп дитини, змусить перевірити пульс, а Ігор не хотів знати, хлопчик це чи дівчинка і як виглядає дитина, щоб мислити про нього лише як про абстрактного мертвого.

– Скільки ти з дружиною прожив? – спитав Ігор Васильович.

Ігор почав рахувати, і начебто це мало бути просто, але щось не виходило, думка зсковзувала на інше, а все одно доведеться повертатися до допитної. Що якби зараз Ігор Васильович почав загрожувати йому вбивством або говорити щось типу «дякую, ти на нас попрацював, а тепер я тебе вб’ю, хочеш покурити перед смертю», Ігор і то сприйняв би легше.

– Не знаю, – сказав Ігор, – років п’ятнадцять, мабуть.

– Ось, – сказав Ігор Васильович, – інший на твоєму місці, якби після п’ятнадцяти років шлюбу поставив перед собою копію дружини, власними руками намагався б її задушити, навіть до допиту справа не дійшла б. А якби в сусідній кімнаті ще копію тещі тримали, а краще саму тещу – це взагалі було б видовище не для слабкодухих.

– Охренітельно смішно, – підняв на нього обличчя Ігор.

Вони дивилися один на одного: Ігор з бажанням, щоб Ігор Васильович якось самоанулювався, а Ігор Васильович на Ігоря в коливальному роздумах, як Іван Павлов на собаку. Ці роздуми виявилися в тому, що Ігор Васильович перемістив руки з грудей у кишені комбінезонних штанин і почав слабо розгойдуватися вперед-назад.

– Ось що, – нарешті сказав Ігор Васильович. – Я знав, що хтось із вас сьогодні щось подібне витворить, тому вивудив з горла Рената одну таблетку. Трепати тебе перестане, але спати потім можеш пару діб не зможеш. Це як би спецзасіб, його на кожне завдання всім видавати повинні, але Ренат їх зажопив зазвичай і, може, кудись зливає, ну, ти його знаєш. Він здраво міркує, що у вас від нього звикання може виробитися, але суть не в цьому. Якщо ти вже соплі витер, можна і без нього обійтися. Або можна зняти мандраж медикаментозно, але тоді машину вести не можна і на вулицю краще не виходити, бо це для бойових дій засіб, а в мирному місті…

– Мирному… – саркастично скривився Ігор, маючи на увазі, що в мирному місті не крадуть жінок з дітьми і не звалюють їм голови в підвалах, званих «Голлівудами».

Ігор Васильович зрозумів цей сарказм по-своєму.

– Зрозуміло, – сказав він і поліз у кишеню. – Без таблеток, значить, не обійтися.

– Що це змінить? – спитав Ігор з-під лоба. – Мені ця ситуація постане в іншому світлі?

– Ні, ти просто заспокоїшся, – пояснив Ігор Васильович. – Ну як просто, ти так спокійним ніколи в житті не був, як будеш через десять хвилин.

Ігор дістав з кишені скляну капсулу, чомусь потряс її, перевіряючи, чи дзвенить таблетка всередині – як курці майже завжди трясуть пачку сигарет, перевіряючи, чи залишилось щось, навіть якщо пачка майже повна (Ігор сам так робив). Потім Ігор Васильович відкрив зубами кришку капсули і виплюнув її вбік, так що вона резиново стрибнула під журнальний столик. У капсулі залишився ватний тампон – його Ігор Васильович дістав двома пальцями і засунав у кишеню на животі. У підставлену під капсулу долоню скользнула дуже маленька таблетка. Ігор Васильович прицілився до Ігора, подивився на таблетку в руці, знову на Ігора, після чого поклав капсулу назад у кишеню і обережно почав ламати таблетку навпіл великими пальцями. Декілька білих крихт впало на бетонну підлогу.

– Тримай поки, – Ігор Васильович сунув у руку Ігорю непомітний шматочок, залишки ж таблетки розсипав на підлогу і розтоптав черевиком, як недопалок. – Я поки за водою схожу.

– Та яка тут вода? – сумнівався Ігор, що взагалі відчує таблетку в роті, чи розтане вона, перш ніж провалиться в стравохід.

– Тоді ковтай, – наказав Ігор Васильович.

Ігор закинув шматок таблетки в рот і проковтнув. Ігор Васильович підігнав до себе журнальний столик і присів на нього як на табурет прямо навпроти Ігора. На манжеті куртки Ігоря Васильовича Ігор помітив короткий тонкий світлий волосок, що блиснув у світлі лампи. Ймовірно, таблетка ще не подіяла, бо всередині Ігора щось здригнулося.

– Ніколи нічого не змінюється, – сказав Ігор Васильович прямо в обличчя Ігорю.

– Ти що, гіпнотизувати мене зібрався? – спитав Ігор, намагаючись уловити момент дії препарату.

– Ні, – сказав Ігор Васильович, – хочу просто прояснити деякі моменти непорозуміння.

– Охренітельно, – сказав Ігор. – Це не називається непорозумінням, це називається повним неприйняттям. Мене коробить, що ми вбиваємо людей, ладно людей, ми вбиваємо жінок і дітей, це не непорозуміння.

– А що тебе бентежить? – спитав Ігор Васильович. – Ти щодня своїм бездіяльністю вбиваєш купу людей, у тому числі дітей. Коли чуєш новину, що якійсь дитині потрібна операція, ти ж не кидаєшся продавати квартиру, щоб оплатити лікування. Ти ж не везеш сюди партію африканських дітей, щоб врятувати їх від голоду та спраги. Ти навіть жодну біженську сім’ю не прихистив. Бомж на вулиці – відвертаєшся й радієш, що це не ти. Коли десь на Кавказі громлять квартиру і в новинах кажуть, що знищено ще кілька терористів, ти просто віриш, що це терористи, а коли відстань до реальної загрози трохи скорочується, ніж новинна стрічка, ти раптом починаєш говорити про мораль і душевні муки.

– І в чому ж, цікаво, полягає загроза нацбезпеці від жінки й дитини?

– А твій безпосередній начальник Сергій Сергійович заборонив тобі про це знати, для твого ж блага, – сказав Ігор Васильович. – Я ще з радянських часів іноді працював на відділ. Я сам за те, щоб люди з самого початку знали, у що вплутуються. Есес завжди проти. І кожного разу у когось із оперативників настає момент, коли без правди він вже, як би, недієздатний. І кожного разу Сергій Сергійович розкриває карти, а потім від команди не залишається й сліду, бо хтось влаштовує стрілянину, хтось душить сім’ю подушкою або рубає сокирою, а сам вистрибує з вікна, хтось просто тікає в якусь село, так що хер його знайдеш. Радій своєму незнанню та мукам совісті, бо це дуже добре – мучитися докорами та нічого не знати. Але загалом, так, треба повідомляти людям з самого початку, і якщо з тобою не вийде, і знову вся команда накриється медним тазом, а ми з Есесом залишимося живі, то, думаю, варто відкриватися людям одразу, щоб вони або одразу думали, що ми божевільні, і йшли, – або залишалися, але знали навіщо.

– У тебе дитяче волосся на рукаві, – сказав Ігор і показав пальцем на манжет Ігоря Васильовича.

– І що? – Ігор Васильович байдуже здув волосся, наче це звичайний після стрижки. – Я маю розплакатися? Набрати у флакон сльози невинної дитини і носити на шиї як вічне нагадування про що невідомо що?

Ігор Васильович нахилився до Ігора і сказав:

– Якщо хочеш знати, будь твій син на місці цієї дитини, я б йому точно так само голову скрутив, а потім відсунутий ногой труп від дверей, щоб не заважав.

Ігор прислухався до себе, оцінюючи таку заяву, але нічого не відчув – ні люті, ні страху – нічого. Як і обіцяв Ігор Васильович, Ігор був спокійний як ніколи в житті, навіть у ранньому дитинстві його існування зводилося до страху бути поганим у очах батьків, до дискомфорту від поведінки більш живих однокласників, і його це не зачіпало, але було ніяково, що не може заступитися за того, кого ображають. У дивній внутрішній гармонії, недоступній йому, Ігор як би вийшов із тіла себе і побачив себе збоку, вставив у ногу Ігоря Васильовича якийсь непомітний олівець з кишені і вибив журнальний столик з-під його зада. Наступним рухом Ігор потягнувся до книжкової полиці за томом Великої радянської енциклопедії, щоб, ймовірно, забити Ігоря Васильовича, але той виявився спритним: не піднімаючись з підлоги, величезною ногою підсік Ігора у повітрі, тут же схопив його за горло однією рукою, а іншою приставив до нижнього століття олівець, вимазанний власною кров’ю.

Ігор Васильович важко дихав, по його очах було видно, наскільки переповнює адреналін. Ігор дивився на нього, як на звіра в зоопарку, і вважав розумним не рухатися, щоб не втратити око, і трохи шкодував, що встромив олівець у стегно, а не в око чи пах, і відразу зрозумів, що якби потягнувся до обличчя або ширинки Ігоря Васильовича, той зламав би його набагато швидше.

– Що тепер? – запитав Ігор, косо глянувши на олівець. – Другий раунд?

Ігор Васильович повільно відпустив Ігоря і, стогнучи та шиплячи від болю, сів на диван. Ігор піднявся на лікоть; вставати й кудись іти йому не хотілося. Він ретельно перевірив місця, якими вдарився об підлогу, особливо голову, але все було ціле – голова навіть не пошкоджена.

– Сильний ти, брате, – сказав Ігор Васильович з докором, примружившись. Він виміряв великим пальцем якусь відстань на олівці та прикинув її до пораненої ноги. – Ось звідки у вас, ботаніків, така жорстокість? Чи роками накопичується? Справжня прихована ненависть, чесне слово, гірша, ніж у маніяків. Раніше думав, що Ренат сам тихцем п’є ці таблетки, а тепер думаю – ні, якби він випив, він би вигнав дружину на мороз або просто б її побив, так щоб вона ходила у нього по струнці.

Він відійшов від власних роздумів і звернувся до Ігоря:

– Ну що, тепер можеш допитувати? Коліна не тремтять?

Ігор, чомусь опустивши очі на носки черевиків, прислухався до себе.

– Так, – чесно сказав Ігор, піднявши погляд на Ігоря Васильовича, – думаю, моральних сил вистачить і на жінку, і на вас усіх разом узятих. Раджу сховати Есеся, бо у мене з’явилось бажання піти до нього з паяльником і дізнатися, ким він був до сімнадцятого року.

– Якось я зараз навіть не розумію, чому не здогадався, що в тобі Берія прокинеться, – сказав Ігор Васильович.

Ігор встав і почав струшувати з себе пил з штанів і рукава куртки. Ігор Васильович, поморщившись, підвівся і став допомагати Ігорю, струшуючи його зі спини, потім розвернув за плечі обличчям до себе і поправив зачіску. В обличчі Ігоря Васильовича промайнуло сумнів, коли їхні погляди зустрілися.

– Ну й вигляд у тебе, – чесно висловився Ігор Васильович. – Якби я зараз був прикутий до крісла, і ти зайшов, я б здригнувся від страху. У тебе Чикатіло в родичах не водиться десь у дальніх?

– Це ТИ мене питаєш? – поцікавився Ігор і пішов у допитову.

– Довго вас не було, – сказала жінка з порогу. – З вами все гаразд?

Ігор мовчки пройшов на своє місце і відкрив конверт. Навіть препарат не позбавив його незручності при погляді на полонянку, тому Ігор вирішив зробити вигляд, що просто читає питання, а хтось абстрактний на них відповідає. Чомусь саме ця тактика заспокоїла жінку. На відміну від попереднього в’язня «Голлівуду», її не насмішило жодне питання, вона навіть не спитала, де її дитина – такий, мабуть, у Ігоря був діловий чиновницький вигляд, що виключав будь-яке насильство з боку організації, яку він представляв.

Єдине, що її зацікавило, – чому Ігор не записує відповіді. Ігор сам не знав, чому йому не дають диктофона у підвалі, але сказав, що допит записується через камеру за дзеркалом. Ця відповідь повністю її задовольнила.

Відсторонений від свого звичного хвилювання, що межує з панікою, він продовжував бачити себе збоку, причому ніби зі сторони жінки: бачив, що руки складені на столі так, наче хотів схрестити їх на грудях, а натомість спирався на стільницю і занурив ніс у аркуш паперу; бачив, як лампа робить його обличчя блідішим і відкидає такі тіні від носа та надбрівних дуг, що обличчя стає схоже на череп. Тому Ігорю збоку навіть стало цікаво, скільки отримує Ігор, якщо носить не строгий костюм, у якому люблять розбігатися хлопці зі спецслужб, а звичайний будівельний комбінезон.

Завершивши допит, Ігор не втримався і востаннє глянув на жінку. Його спокій повністю передався їй, вона з цікавістю придивлялася до обстановки, до листочків і конверта на столі, до дзеркала, за яким, вона знала, хтось був.

– Це все, – відволік її Ігор. – Зараз вас звільнять. Дякую за співпрацю.

– Будь ласка, – сказала вона йому в спину, бо Ігор уже йшов, залишивши на столі свої папери.

За порогом його чекав Ігор Васильович. Ігор поглянув на його поранену ногу і побачив свіжий білий бинт, що просвічував крізь дірку під олівцем, обрамлену плямою ще не зовсім висохлої крові. Ігор спробував чомусь сильно штовхнути Ігоря Васильовича плечем, але той, видно, уже був готовий до таких фокусів, і Ігор відчув лише, що штовхнувся не об живу людину, а наче об кут будинку. При цьому Ігор Васильович не залишився без відповіді, а взяв Ігоря за шию й проштовхнув далі коридором.

– Не смій заходити в ту кімнату, – сказав Ігор Васильович, маючи на увазі, швидше за все, не кімнату відпочинку, а кімнату за дзеркалом. – Зараз подивишся, а потім відпустить – будеш потім ночами страждати.

– По собі судиш? – спитав інший, спокійний Ігор, але не став зазирати у кімнатку за дзеркалом, а пішов нагору.

На виході з «Голлівуду» Ігоря чекав Філ із сигаретою та тривожними очима.

– Привіт душогубам від душогубів, – привітав його Ігор, а на здивування, яким змінилася тривога в очах Філа, сказав так: – Мені Васильич дав таблетку.

Здивування в очах Філа не зникло, а змінилося ще більшим здивуванням.

– Половину таблетки, – уточнив Ігор.

Тільки тоді на обличчі Філа з’явилося розуміння.

– Він там хоч живий? – спитав Філ.

Ігор подумав, оцінюючи стан Ігоря Васильовича.

– В принципі, так, але пару тижнів кульгатиме. Скажи, щоб Молодий ваш жертовний вогонь розпалював, – сказав Ігор. – Прийшов час.

– Тобі додому не можна, – відразу зі всією серйозністю сказав Філ, – тебе «поперло».

– А я зараз піду й у Ріната Йосиповича антидот попрошу, – вигадував Ігор. – І надбавку до зарплати. Ні, спочатку надбавку, а потім антидот. Я зараз у такому стані, що він мені їх дасть, навіть якщо у нього їх немає.

Філ розсміявся, наче через примус, тримаючись ближче до Ігоря, проводив його до самого кабінету.

– Може, ще на ключ мене закриєш? – поцікавився Ігор.

– Тобі б не завадило, – відповів Філ впевнено. – Потім би сам мені подякував.

– Та я, як би, у нормі, – сказав Ігор.

Залишившись один, Ігор покурив біля вікна, хоча й не відчував потреби в курінні. Коли тління сигарети дійшло до фільтра, Ігор почув, що почалась продувка котла – запустили електродвигуни, і на початку цей звук нагадував звук викликаного ліфта, а потім змішався зі звуками рухомого вентилятором повітря. «Стіни у мене, як у хрущовці», – подумав Ігор і вирішив зателефонувати дружині.

Спочатку телефон дружини відповідав довгими гудками і обривами після двадцяти секунд дзвінка, а потім взагалі став абонентом, що вимкнув телефон або знаходиться поза зоною. «Цікаво», – подумав Ігор і глянув на годинник – ще не було шостої. Незважаючи на всю свою благодушну байдужість, Ігор відчув, що ліва сторона його тіла, звернена до приоткритого вікна, шия зліва та ліве вухо – дуже холодні, а справа було дуже жарко. Ігор подумав, що завтра голові буде важко вертітися на простуженій шиї, закрив вікно і подзвонив на робочий телефон дружини, але там ніхто не відповів. Тоді Ігор знову відкрив вікно, закурив, хоча знову не відчував у цьому потреби, і подзвонив у довідкову, щоб дізнатися хоч якийсь інший номер підприємства, на якому вона працювала. Так він кілька разів відкривав і закривав вікно, нагадуючи сам собі кондиціонер, і нарешті додзвонився до секретарки. Дівчина на тому кінці проводу спочатку сказала, що у дружини нараду і її не можна турбувати, що вона не може підійти і передати трубку Ользі Вітальєвні, але коли Ігор сказав, що це чоловік і він нічого не буде передавати дружині, якщо секретарка її видасть, дівчина пошепки зізналася, що ніякої наради немає, а дружина пішла додому раніше з якихось сімейних обставин. Невідомо, що би сталося з Ігорем, якби він дізнався про такий вчинок дружини тверезим розумом – можливо, він би шукав їй виправдання і подумав би, що вона пішла обрати йому новорічний подарунок. Нинішньому ж Ігорю, ніби більш тверезому, ніж він завжди був, все стало ясно, і він запитав у секретарки, з ким його дружина «забавляється» на роботі. Найгірше в усьому цьому було те, що дружина «забавлялася» із сисадміном, і було незрозуміло, що вона в ньому знайшла – у будь-якому разі не брутальність і не мужність, бо сисадміну навіть попередній Ігор, який не приймав таблетки, легко міг би переламати хребет у п’яти місцях. Ігор вирішив, що дружині просто не вистачало другої дитини, і вона таким чином компенсувала це.

Дізнавшись номер мобільного сисадміна і ввічливо подякувавши секретарці, від якої по трубці буквально йшли хвилі живої електрики – так вона прагнула поділитися з кимось змінами у сімейному житті головного бухгалтера, – Ігор подзвонив коханцеві дружини. На той момент Ігор вже перемістився до комп’ютера, намагаючись, мабуть, перебувати в одній парадигмі з людиною-обчислювальною машиною. Поки йшли гудки, Ігор несвідомо вибивав пальцем похоронний марш Шопена по клавіші «Пробіл».

Сисадмін не став відпиратися, коли Ігор попросив Ольгу до телефону і безвільно передав трубку дружині, мабуть, радіючи, що це телефонний дзвінок, а не стукіт у двері.

– Ну і нащо? – спитав дружину Ігор. – Нащо ти це зробила? Просто цікаво. Це тимчасове захоплення чи назавжди?

Поки дружина ділилася з Ігорем гарячою відповіддю, яку, судячи з усього, готувала вже давно, Ігор дивився у вікно, вкрито морозними візерунками, підперши щоку долонею. Умиротворений Ігор розумів, що дружина, звісно, права, що так – він черствий, що таким був від моменту їхнього знайомства, і народження дитини його зовсім не змінило, що йому завжди важлива була якась абстрактна справедливість, і тяга до цієї справедливості межує з дурістю. Він оцінив, що дружина не покинула його, поки в нього не було роботи, бо без цієї роботи на цю державу він сам повернувся б у батьківський дім і з боку виглядав би навіть жалюгідніше, ніж сисадмін. Думаючи, що вона зовсім «розмазує» Ігоря по стінці, дружина сказала, що квартира залишається Ігорю, а собі вони вже купили власне житло, а сина забирають собі, бо він усе одно не від Ігоря, який навіть у цьому плані повний нуль.

– Ну, раз ти вже все висловила, увімкни свій телефон, – запропонував Ігор. – А то раптом я захочу тобі зателефонувати, коли будеш сама, а ти поза доступом.

Дружина, як здалося Ігорю, у люті кинула трубку.

Все ще розглядаючи візерунок на склі, Ігор спробував уявити, що з ним буде, коли дія препарату закінчиться, – і не зміг. «Найобразливіше в усьому цьому, що я не п’ю настільки, щоб впасти в запій, а це було б найдоречніше зараз», – подумав Ігор. При цьому Ігор чомусь розумів, що дружина повернеться, і розумів, що прийме її назад, бо міняти одну ганчірку на ще більшу ганчірку – це зовсім вже неприродно. Він уже бачив, наскільки буде жалюгідно, якщо знову прийме її, однак препарат якось згладжував Ігореве відразу до себе.

– Треба буде ще у Рината витягнути таблеток на випадок, якщо вона повернеться, – вигадував Ігор уголос.

У двері обережно постукали, Ігор відповів, і на порозі, немов відгукнувшись на його думки, з’явився обережний Ринат Йосипович, причому він не переступав поріг, а оцінював стан Ігоря з благоразумно безпечної відстані.

– Все нормально? – поцікавився Ринат Йосипович.

– Нормально, – відповів Ігор голосом, який сам йому здавався мрійливим і нудним; зараз йому не хотілося ділитися сімейними розборками у бухгалтерському колі.

– Олег телефонував Сергію Сергійовичу, – пояснив Ринат Йосипович, – сказав, що ти дотелефонувався до хахаля своєї дружини.

– Я колись і до Олега дійду, – сказав Ігор. – Він моїй родині погрожував. Хоча, судячи з усього, у мене тепер родини немає.

– Навіть так? – обережно здивувався Ринат Йосипович.

– Навіть дуже так, – сказав Ігор. – Вона сказала, що син не від мене.

– Та ну, вона лякає. Назло тобі, – переконливо сказав Ринат Йосипович.

Ігор, прикидаючись, погодився з Ринатом Йосиповичем: син на нього дуже схожий, тож ймовірність того, що дружина бреше, щоб його розсердити, була дуже високою. Але сильніше його хвилювало не батьківство, а та невимовна злість дружини, з якою вона висловлювала всі свої претензії до нього. За словами дружини можна було б вирішити, що вона втекла від сімейного тирана, який майже щовечора її бив. Ігор поділився своєю гіпотетичною печаллю (якої насправді не відчував, але як би мав відчувати) з все ще готовим переступити поріг Ринатом Йосиповичем. Говорити про це було глупо, хоча б тому, що він і сам знав: у хвилини сварки говоряться різні речі, про які потім незручно згадувати, але злість дружини нагадувала зрив, хоча інтрижку на стороні починав не він.

– Ну, мала б вона хоч щось придумати, щоб пояснити свою дурість. Може, сама не вірить у те, що каже, – спробував пояснити Ринат Йосипович.

– А якщо не вірить, то чому йде? – знову, таким же нудним навіть для себе голосом, спитав Ігор.

– Ти, головне, зараз Ігоря Васильовича не слухай, – порадив Ринат Йосипович. – Він скаже, що за жінку треба боротися, а ти натвориш дикостей у такому стані. Вона, можливо, сама хоче, щоб ти за неї поборовся, проявив характер. У мене сестра така була – зводила чоловіків один з одним без причини, заради спортивного інтересу. Якщо хочеш у цьому взяти участь – будь ласка, тільки спочатку себе приведи до ладу. Інакше потім сам жалкуватимеш. Від таблетки спочатку відійди, моя порада.

– А довго мене ще крутитиме? – спитав Ігор.

– Тобі що, Ігор Васильович не сказав? – здивувався Ринат Йосипович. І тут Ігор згадав, що йому говорили про дію таблетки, але Ринат Йосипович уже говорив, перебивати не хотілося: – Він же тобі не цілу дав. Ще поколише сьогодні, завтра, а потім відрубишся.

– Здається, з післязавтра на поза післязавтра – Новий рік, – згадав Ігор.

– Дивно, що тебе це ще турбує, але так, саме так, свято ти проспиш, скоріш за все, – погодився Ринат Йосипович, – за це подякуй начальству.

Навіть у такому стані Ігорю не хотілося повертатися у порожній дім і взагалі поки що додому.

– Як думаєш, я Філа не сильно обмежу, якщо залишуся тут на весь час, поки дія таблетки? – спитав Ігор, і йому здалося, що в обличчі Рината Йосиповича промайнуло щось на кшталт полегшення, мабуть, саме про це його й послали поговорити.

– Йому тільки веселіше буде, – сказав Ринат Йосипович, – але взагалі, йому й без тебе весело, бо тут Ігоря Васильовича збираються зависати і Саша теж, вони планують зустрічати Новий рік на роботі. Заодно Ігор Васильович простежить, щоб ти алкоголь не брав, поки не проспишся, хоча мене тут не буде, тож можеш і випити.

Він помовчав і додав напівголосно, проникливо приклавши руку до грудей:

– До речі, ти мені вже новорічний подарунок зробив, подряпав того бугая, всі, звісно, співчутливо дивляться, але, здається, навіть Сергій Сергійович задоволений, що йому хтось хоч якось завдав шкоди.

– Це було не зовсім чесно, – сказав Ігор. – Якби мені не треба було йти на допит, де можна було налякати жінку пом’ятою мордою, я б зараз лежав у бинтах у четвертій міській, а може, мене б уже розтинали в прозекторській. «Дивовижний випадок, перелом усіх кісток, кістка тазу зламана в кількох місцях».

Він ніби цитував можливого патологоанатома, Ринат Йосипович зрозумів жарт і хмикнув, не стільки схвально, скільки на знак того, що зрозумів, що Ігор жартує, а потім обережно спитав:

– Точно ніде не зібрався тікати? Тут усі на вухах, не знають, чи тіло спалювати, чи тебе охороняти.

– Передай сигнал про відбій, – сказав Ігор. – Я зараз тільки дружині зателефоную, скажу, що мене не буде, нехай у нас зустрічають, у нас же ялинка прикрашена, щоб сину не було такого шоку.

Ринат сам відійшов, передбачливо залишивши двері напіввідчиненими. Ігор взяв телефон і зрозумів, що зовсім не таблетка допомогла йому більш-менш стерпно пережити відхід дружини. Він усвідомив, що після сьогоднішнього разу сам не проти, щоб вони пішли, бо він не заслуговує на когось, якщо творить такі речі на роботі. Не треба буде брехати про справи на роботі, про те, чим вони там займаються – нехай дружина і син думають, що на роботі вони просто чинили туалет і валяли дурня. Ігорю самому, схоже, стало легше від новини, що вони йдуть до людини у футболці з кольоровими конями.

У голосі дружини відчувалося легке роздратування, коли вона відповіла на дзвінок.

– Ну, що ще? – спитала вона. – Із сином зможеш бачитися, коли захочеш, тільки сам приїжджай.

Було видно, що вона вже прикинула всі можливі способи, якими Ігор міг втрутитися у їхнє з новим другом нібито сімейне життя. Ігор згадав, як вони одного разу сиділи всією родиною в якомусь кафе: сину тоді було близько трьох років, а за столиком позаду Ігоря сиділа пара – бабуся і онук, і бабуся розпитувала про нового тата і розповідала, як важко без нього рідному татові, і всі її розпитування зводилися до того, що онукові треба переїхати до тата, а мамі нехай буде все нове. Вона намагалася з’ясувати, чи б’є внука вітчим, точніше, розпитувала так, що здавалося, ніби їй хочеться, щоб вітчим бив цього онука. Онучок же дипломатично микав у морозиво, тож було незрозуміло, коли він відповідає «так» чи «ні» на всі ці питання.

Ігор і дружина тоді разом спостерігали за їхньою чудовою розмовою, хоча найбільше їх захоплювала роль бабусі, схожа на роль сірого кардинала. Особливо часто вони потім згадували, як бабуся оживила онука розповіддю про те, що ходила до його школи з пропозицією організувати якийсь гурток, на що їй, на жаль, відмовили. Поки бабуся не сказала, що їй відмовили у місці, онук так напружився, що навіть перестав їсти, ніби перед його очима постають картини страшніші одна від одної: як бабуся забігає до нього на кожній перерві і стежить, щоб ніхто його не ображав, як слідкує за ним у їдальні, щоб він усе з’їв, як він ходить на бабусин гурток, а вид у хлопчика був такий, наче самі врата пекла загрожують відчинитися перед ним. Врешті дитина не змогла приховати полегшений зітх, але бабуся вирішила, що це зітхання жалю. Ще бабуся зізналася, що ходила до класної керівниці і пропонувала очолити батьківський комітет, але і тут їй відмовили.

Дружина тепер не приховувала, що очікує від Ігоря поведінки приблизно такої ж, як у тієї бабусі.

– Та годі тобі, – сказав Ігор із усім можливим миролюбством, яке йому надала хімія. – Я хотів сказати, що ви можете зустрічати у нас Новий рік, щоб Мішку не шокувати передчасно. Я все одно ці дні на роботі прозависну, тож, посварились ми чи ні, новорічні свята разом, мабуть, не судилося провести.

У цих словах дружина запідозрила якусь хитрість Ігоря, її тривожила можливість його раптової появи посеред свята з подальшою «чисткою морди» системного адміністратора. Хотіла того дружина чи ні, але вона чомусь не сумнівалася в перемозі Ігоря.

– Я, правда, не з’явлюсь, – заспокоїв її Ігор. – Якщо вже на те пішло, якби захотів, я б і зараз з’ясував його адресу і прийшов без попереднього дзвінка, можливо, навіть не один.

– А як ти взагалі дізнався? – спитала дружина.

Вона завжди тверезо оцінювала силу жіночої дружби, особливо у своєму колективі, і одразу почала копати в потрібному напрямку: у кожному з цих, начебто безтурботних слів, просвічувало «яка сучка мене здала, цікаво знати». Секретарку вона б змолола в порошок і будь-яку зі своїх підлеглих теж. А подругам, імена яких Ігор знав, могло дістатися «ні за що».

– Не знаю, саме якось накотило, – сказав Ігор. – Тут на роботі була нервова пауза, а коли все втихло, я вийшов покурити – і щось накотило. Я вирішив перевірити. Головне, ти раніше часто згадувала вашого комп’ютерника у плані «який він дурень». До речі, увімкни гучний зв’язок, хочу це повторити, щоб він чув.

– Обійдешся, – сказала дружина.

– Отож, а тут про нього ні слуху, ні духу. Головне, ти про гендіра кажеш, про подружок, про новенького, якого на місце сина взяли, а про нього – ні слова. І дурна людина щось могла б подумати. Ось власне. Я до вас подзвонив, сказав, що шукаю такого-то, мені дали його номер. Дзвонив навмання; загалом, якби твій нинішній друг умів блефувати, то міг би прикинутись дурнем і сказати, що з ним нікого немає, і все таке, але тут – що виросло, те виросло. Обрала б коханця розумнішого – досі б мені голову морочила, якби хотіла. Тільки одного не розумію: ви ж менше місяця зустрічаєтесь, як так швидко зійшлися?

– Ну, це вже не твоє діло, – вирішила дружина.

– Ладно, – сказав Ігор, – не моє – то не моє. Якщо захочеш повернутися – буду чекати якийсь час. Тільки дивись, не спізнись. А то повернешся, а я вже замки змінив і орієнтацію.

– Та годі тобі, – сказала дружина і кинула трубку.

Ігор подумав, що його нинішнє життя без сім’ї справді нагадуватиме такий собі гей-кружок із ухилом у вбивства. «Ніби ти вже свою орієнтацію не змінив», – вигадував Ігор жарт, який могла сказати дружина перед завершенням розмови. «Не думаю, що тобі це допоможе, від тебе навіть геї йтимуть», – одразу придумав ще один. Оскільки Ігор перебував у благостному настрої, далі його гумор якось не зійшовся і не перетворився на остаточне самоприниження, до того ж хід його думок перервало те, що у щілині недозачинених дверей він побачив чиєсь бліде обличчя, покрите чорною бородою, і блискучі очі. Щось всередині Ігоря, звісно, здригнулося, але дуже глибоко. Людина по той бік порога, побачивши, що його помітили, запіздало потюкала в дверний косяк кісточками пальців, забруднених то чи зеленкою, то чи фарбою.

– Щось треба? – спитав Ігор строгим офіційним голосом, бо зрозумів, що це художники, схоже, почали протоптувати дорогу в не відкриту галерею.

Людина без вагань увалилася в кабінет Ігоря, волочачи за собою якесь неймовірних розмірів полотно, майже метр на два, і довго не могла розгорнути його лицевою стороною до Ігоря, а коли розгорнула, Ігор зміг розгледіти, що на полотні зображені жовті трикутники, вершинами стоячі на товстих ніжках у вигляді літери «х», а між трикутниками розташовувалися зелені сонця. Втомлений, але задоволений художник сопів, насолоджуючись Ігоревим нерозумінням.

– І-і? – протягнув Ігор, натякаючи, що художній ефект чомусь досі не дійшов ні до серця, ні до розуму.

Художник подивився на полотно, сказав «пардон» і перевернув.

«Це просто свято якесь», – подумав Ігор, бо картина виявилася збільшеною копією тієї, яку він скидали з балкона. «Видимо, сьогодні доля хоче, щоб я всюди перетинався з Ольгинними мужиками», – вирішив Ігор, але його порадувало становище, в якому знаходився змучений художник.

– Я хочу зробити у вас виставку своїх картин, – своїми словами художник трохи колихнув повітря у кабінеті, і до Ігоря донісся запах перегару.

– Та? – іронічно спитав Ігор. – А ви знаєте, що галерея відкривається лише через рік?

Ігорю сподобалося, що художник його не впізнав, хоча якби вони помінялися місцями, Ігор теж би не впізнав художника: обоє набрали вагу, обличчя Ігоря стало блідішим, а обличчя та руки художника за ті п’ятнадцять років, що вони не бачилися, набули малинового відтінку.

Художник знав, що галерея відкривається через рік, про це він повідомив, огортаючи Ігоря новими хвилями спиртового духу, але художник, чиє ім’я Ігор навіть не намагався згадати, пам’ятав лише прізвище, сподівався, що виставку можна буде почати ще до офіційного відкриття, принаймні він сподівався зафіксувати за собою право на цю виставку, якщо з’явиться значно раніше відкриття.

– А у вас усі роботи в такому ж ключі? – спитав Ігор, дивлячись на червоні руки художника і думаючи, що той, мабуть, багато часу проводить на холоді, торгуючи своїми млинами та соняшниками, або пішки тягне картину від місця проживання, або те й інше разом.

Ігор подумав, що якби сьогодні вони вбили не дитину та жінку, а художника, то це був би не нелюдський вчинок, як у всіх інших випадках за участю Ігоря, а, навпаки, акт милосердя. Правда, трохи подумавши, Ігор дійшов висновку, що якби його сьогодні «прошили», це теж пішло б всім лише на користь.

На питання Ігоря про жанр інших картин художник зам’явся – мабуть, це дуже болюча для нього тема. Порваний пуховик художника з графітовим блиском міського бруду на манжетах і кишенях був вимазаний зеленою та жовтою фарбою; так само були плями фарби на джинсах та зимових черевиках художника, стоптаність яких Ігор бачив, не встаючи і не вдивляючись уважно. Очевидно, художник не лише одноманітний у жанрі, а й не відрізняється різноманітністю кольору, і дуже цим соромився.

Художник почав пояснювати, що з образами його картин пов’язаний дуже емоційний етап його життя, про який Ігор знав і без його слів і не лише з його слів.

– Але від художника й не вимагається різноманіття, – почав чомусь виправдовуватися художник. – Це шлях, який треба пройти від початку і до кінця. Хто, як не ви, має це розуміти.

Хімія, що гуляла по крові Ігоря, дозволяла бачити художника майже наскрізь. І чим більше розгорався словесний пафос художника, тим ясніше Ігорю було, що той зовсім не бажає довгого і мучительного життя з посмертним визнанням колег його заслуг, а прагне, навпаки, блискавичного визнання, а ще більше він прагне не визнання, а того, щоб Ігор купив його картину. Художнику не хотілося тягатися з картиною на руках назад; здавалось, він погодився б залишити її в котельні просто так, а якщо ще й за це заплатять — буде зовсім чудово. Легка симпатія до художника через те, що дружина все-таки пішла не до нього, а до молодого й частково здорового у всіх сенсах чоловіка, змусила Ігоря ділово скласти пальці куполом, притиснути цей купол до губ і сказати наступне:

– Ось що, давайте зробимо так… – художник побачив це ділове вираження обличчя Ігоря і трохи ожив.

– Давайте зробимо так, – повторив Ігор, намагаючись пригадати, скільки готівки зараз у нього в кишені пальта, – давайте я запишу ваші координати, і ми обов’язково зателефонуємо, коли тут почнеться все веселе. А поки я хочу купити картину для себе особисто. Ви не заперечуєте? Десь за десять тисяч.

По обличчю художника було видно, що він розраховував або лише на п’ять тисяч, або відразу на півмільйона — або пан, або пропав.

– Якщо мені вдасться продати її кудись ще, я вам дам ще відсотків десять-п’ятнадцять із продажу, – навіщось додав Ігор. – Ви погоджуєтесь?

Художник засуетився; це було тим більш дивно, що він не рухався з місця, але виглядав засуетеним, наче кіт, спійманий над ковбасою; у художника по-особливому забігали очі, а пальці, що стискали верхній край картини, нагадували пальці не художника, а піаніста, який збирається зіграти щось швидке з Моцарта. Без слів стало зрозуміло, що художник погодився.

– Ось і добре, – схвально відгукнувся Ігор; він бадьоро підвівся і тут згадав, що пальто знаходиться у їхній роздягальні зі шкафчиками, і якщо художник піде туди разом з ним і побачить ці шкафчики, то нізащо не повірить потім, що котельня — це майбутня галерея, а вони всі — багаті галеристи. Ігор завмер у деякій розгубленості, але тут задзвонив телефон, і Ігор із полегшенням підняв трубку, заздалегідь уявляючи, що якщо це дружина, ситуація, в яку він потрапить, згодом здаватиметься надзвичайно кумедною. На тому кінці дроту виявився Олег.

– Який ще, чорт забирай, Олег? – спитав Ігор, хоча серед його знайомих було небагато Олегів, на цей момент лише один знайомий Олег, та й того Ігор ніколи не бачив.

– Саме той Олег, – сказали на іншому кінці дроту. – У вас там все гаразд? Це у вас стороння людина у кабінеті?

Ігор повертав голову в пошуках відеокамери, через яку Олег за ним спостерігав, не стільки здивувавшись тому, що його спостерігають, скільки дратуючись на себе за те, що, здогадуючись про прослуховування, чомусь не подумав ще й про те, що за ним могли б ще й наглядати.

– Не трудьтесь, не знайдете, – сказав Олег, вгадавши наміри Ігоря.

– Ну, хоч знати, куди рукою помахати, – пояснив Ігор.

– Тільки без сарказму, – сказав Олег. – Це для вашої ж власної безпеки зроблено. Тут були різні неприємні інциденти, і я хочу дізнатися, чи не один із них це.

– Почекайте-почекайте, – перебив його Ігор, – а вдома у мене нічого для власної безпеки випадково не встановлено?

– Давайте вважати, що ні, – миролюбно запропонував Олег. – Взагалі, ви повинні бути мені хоч трохи вдячні. Я міг заблокувати ваш дзвінок другові вашої дружини, щоб ваш емоційний стан залишався більш-менш позитивним, і ви нічого не знали. Але я цього не зробив.

– Ну, дякую, – Ігор жестом руки зобразив низький уклін.

– Будь ласка. Так все гаразд? – спитав Олег.

– Так. Все нормально, – сказав Ігор. – Це по справах галереї прийшли. Я купую картину.

– Почекайте, почекайте, – сказав Олег, – ви її спеціально замовили, щоб перед дружиною вибачитися? Наскільки я пам’ятаю, у вас точно така сама висіла на стіні, тільки менша.

– Ви б хоч приховували, що не дивитеся хоча б вдома, – сказав Ігор. – Тут і так не зовсім здорова атмосфера, а ви ще й параноїю додаєте. Хто вас навчив працювати з персоналом? Очевидно, курси підвищення кваліфікації років тридцять не відвідували.

Олег ніяк не відреагував на таку зухвалість Ігоря, але деякий час мовчки дихав у трубку, як доброзичливий ретривер, обдумуючи щось.

– Це через новину з Олександром художники поперли? – нарешті здогадався Олег.

– Ймовірно, так, – сказав Ігор.

– Почекайте, – здивувався Олег, – але як тоді виходить, що художник приніс картину, копію тієї самої?

– Самі розбирайтеся, – запропонував Ігор. – У мене і так сьогодні голова йде обертом.

– Ну гаразд, – сказав Олег, словесно поклонився і завершив розмову.

Ігору мимоволі довелося повернутися до розмови з художником — той м’явся і з ніяковістю поглядав на мокрі сліди розтанулого снігу, який він проніс на другий поверх у протекторах своїх забруднених черевиків. «Що ж мені з тобою робити?» — з роздратуванням подумав Ігор про художника.

– Ви зачекайте п’ять хвилин, – сказав Ігор, – я за грошима поки схожу. Присідайте поки, а картину…

Художник сам вирішив, куди краще всього поставити картину, і Ігор не встиг закінчити думку, як художник почав пристроювати полотно в найближчий пустий кут кабінету. Це було жалюгідне й настільки душераздираюче видовище, що Ігор віддав перевагу поспішно вийти.

У приміщенні котельні стояв для Ігоря недвозначний запах палаючої плоті, від якого він жахнувся навіть у своєму «обдолбаному» стані. У проході між вікнами та котлами стояв Молодий і дивився кудись на верх котла, не проявляючи жодних ознак дискомфорту. Білі лампи освітлювали Молодого зверху. У оточенні труб і вентилів Молодий нагадував юного інженера зі стимпанк-фантастики; судячи з його рук, упертих у боки, він, можливо, уявляв себе саме таким інженером.

– Чим займаєшся? – бадьоро запитав Ігор, підходячи.

Молодий відчув, що така бадьорість недаремна, але, пробігаючи очима, намагаючись вгадати, у чому полягає загадка Ігорової бадьорості, відповів, що дивиться рівень води в котлі.

– А запах тебе не турбує? – спитав Ігор.

– А що, ще є запах? – запитав Молодий. – Спочатку був сильний запах, а зараз я б не сказав, що щось пахне.

– Та ні, ще трохи є, – сказав Ігор, – але я взагалі по іншій справі до тебе прийшов.

Молодий зробив уважний вираз обличчя.

– Твої посіви проросли, – сказав Ігор.

Обличчя Молодого стало ще уважнішим — він намагався зрозуміти, що має на увазі Ігор.

– До мене художник прийшов, – обережно промовив Ігор, щоб не розлити сарказм наступних слів. – Пробрався, розумієш, через всю нашу систему охорони прямо до мого кабінету. Я змушений у нього купити картину, щоб він закрив очі на те, що тут відбувається. Сильний тут запах стоїть чи вже слабший, яким ми тут всі ходимо. Може, варто хоча б вхідні двері закривати, коли у нас тут таке твориться?

– Загалом, звісно, варто, – сказав Молодий, підраховуючи свою частку провини в тому, що Ігору доводиться купувати картину; він опустив очі вниз і вліво, обраховуючи можливі збитки. – А скільки він запросив за свою працю?

– Десятку, – сказав Ігор, засмутивши Молодого. – Та не переймайся, просто на майбутнє, давайте якось закриватися від зовнішнього світу, а то доведеться ще свідків «прибирати» до того, що у нас уже є.

– Ну так, я розумію, – відповів Молодий без свого звичного кепкування; Ігору було незрозуміло, чому він так поводиться: чи його вразила поранена нога Ігоря Васильовича, чи порадувало байдуже ставлення Ігоря до власного гаманця.

– Давай, коли я з ним розрахуюся, ти його до виходу проведеш? – запропонував Ігор, на що Молодий кивнув. – Заодно подивишся на цього персонажа. Там така собі «прививка» від бажання ставати вільним художником.

Молодий посміхнувся Ігору жовтими зубами.

– Шкода, що ми тут не відкриваємо Силіконову долину, – сказав Молодий. – Я б показав тобі «прививки» від бажання стати вільним програмістом.

Ігор схвально засміявся, хоча й не зрозумів жарту Молодого; на той момент йому зовсім не було смішно, а про комп’ютерників і поготів.

– Про що смієтеся, молоді люди? – похлопав Ігоря по плечу Ігор Васильович, тихо підійшовши до них посеред гулу котла. – Гостя обговорюєте?

Ігор кину погляд на ногу Ігоря Васильовича, але не побачив бинта крізь діру в штанині комбінезону; Ігор Васильович змінив комбінезон на якийсь новий, ще не пранутий, що через чистоту й новизну нагадував джинсовий, з ще білими швами на обшлагах, карманах і підтяжках.

– Та я вже штанці поміняв, – пояснив Ігор Васильович те, що Ігор і так зрозумів.

– То чому ви людей пускаєте? – сказав Ігор. – Він мене на десятку розкрутив.

– Прогнав би його геть, всього-то й справи, – сказав Ігор Васильович.

– Як я його прогоню, якщо у нас тут галерея, а пахне, як виявляється, крематорієм.

– Та нічим не пахне, – заперечив Ігор Васильович, вдихаючи повітря носом, – Спочатку, звісно, пахло, дай Бог кожному, але не крематорієм, а скоріше шашликами.

– Давай тільки без цих нездорових порівнянь, – запропонував Ігор, – а то я на тверезу голову в вегани піду. Якщо ти його бачив, чому не завернув від порога?

– Та хрен його знає, – чесно пожал плечима Ігор Васильович. – Бачу, преться бородань, тягне картину, навіщо мені його зупиняти? Підозрюю, що це не останній художник, який сюди залізе. Це перша ластівка, у нього здоров’я вистачило через промзону й мороз тягтися. А уяви, що почнеться, коли буде весна і все підсохне, вони сюди повалять, як зомбі, так що треба якось відпрацювати їхній прийом і «завертання».

– Раз ти такий майстер завертання — сам би і завертав, – сказав Ігор. – Ладно, він хоча б до «Голлівуду» не добрався.

– Це так, був би на одного художника менше, – погодився Ігор Васильович.

– Може, хоч якийсь КПП поставимо? – запропонував Ігор. – Якусь «вертушку», вахту; не знаю, я Молодому вже пропонував ізсередини закриватися, але він щось з теми з’їжджає.

– Та що ти гониш, нічого я не з’їжджаю, – сказав Молодий.

– Він не з’їжджає, – сказав Ігор Васильович. – Це у Філа якась вибіркова боязнь замкнутих просторів. Потім сам у нього спитай, як у нього все влаштовано в голові і які там фобії після контузії з’явилися. Не знаю, як у нормальних людей, а у нашого Філа, крім тих заморочок, про які тобі вже відомо, є ще страх замкнутих і відкритих просторів. В ліфті може застрягти безболісно, але він має знати, що у приміщенні або відчинене вікно, або двері; у чистому полі він теж себе нормально почуває, якщо там висока трава чи є куди сховатися, але якщо поруч кілька будівель, може початися панічна атака. Те саме зі замкнутими просторами, там купа факторів, коли він може панікувати, а коли ні.

– Добре, що ти мені це зараз кажеш, – сказав Ігор, – коли мені байдуже, в принципі, але що мені завтра з цим робити?

– Тебе і завтра не відпустить, не переживай, – заспокоїв Ігор Васильович. – А коли очуняєш, сам розбиратимешся. До речі, гроші тобі не допомогти, меценате поганий?

– Я вже пропонував, – верзнув Молодий. – Він гордо відмовляється.

– Ні, я не відмовляюся, – заперечив Ігор. – Я від тебе допомоги не хочу, бо ти тут більше інтелектуальні завдання вирішуєш; не твоя вина, що людина пробралася до нас, та й на Новий рік матері треба щось подарувати, дівчині.

Молодий скептично хмикнув, давши зрозуміти, що матері подарунок він не пригадав, а дівчини у нього поки нема.

– Все одно, – сказав Ігор Молодому. – Тобі гроші потрібні, а от Васильовича я б із задоволенням попрацював би на пару тисяч.

– Ну, ходімо тоді, – кивнув Ігор Васильович у бік роздягальні, – розділимо Васнєцова.

До художника вони підійшли вже втрьох. Художник поблід під поглядом Молодого, вважаючи його чомусь головним у майбутній галереї. Ігор Васильович всіляко підгравляв художнику, щоб укоренити цю впевненість: називав Молодого «Олександром Сергійовичем», пропонував відсвяткувати угоду або хоча б принести водички. Молодий то червонів, то ще більше червонів від слів Ігоря Васильовича, і лише коли той, прихрамывая, пішов проводити художника до виходу — з полегшенням зітхнув і впав на стілець, витираючи неіснуючий піт з чола.

– Що це за людина? – сердито запитав Молодий. – Здається дорослий чоловік, а в якусь клоунаду вдаряється, навіть ніяково за нього.

– Можливо, він так стрес знімає, – припустив Ігор. – День сьогодні був нелегкий, особливо для нього.

– Може, нап’ємося? – сказав Молодий у пустоту, що утворилася після того, як кроки Ігоря Васильовича та художника зовсім стихли на сходах, а від останніх слів минуло хвилин чотири.

– Я ще не знаю, як препарат на мене подіє, якщо вип’ю, – нудно відповів Ігор, викликавши спазм певного розчарування на обличчі Молодого. – Рінат Йосипович попереджав, що можуть бути якісь наслідки, але не сказав, які. Я хочу проконсультуватися з Ігорем Васильовичем з цього приводу.

– Васильич, якщо його притисне випити самому, усе одно скаже, що нічого не буде. Він зараз у такому настрої, що в будь-якому випадку скаже, що нічого не буде, щоб потім подивитися, що станеться, а потім згадувати це як пригоду.

– Думаєш? – спитав Ігор. – А при тобі хтось пив під цими таблетками?

– Пили тут під таблетками, – сказав Молодий, – тільки я не знаю, під цими чи під іншими, знаєш, мені рецепти не показують.

Ігор покладисто кивнув. Вони обидва насторожилися, коли почули наближення важких кроків Ігоря Васильовича. Молодий внутрішньо приготувався, вже відчуваючи, що його пошлють за пляшкою.

– Добре, що у «Голлівуді» рідко справи бувають, а то ми б тут напилися, – промовив Ігор, на що Молодий промовчав, підтверджуючи і якось нервово.

Ігор Васильович завмер у порозі, по той бік дверей, а потім ривком розчинив їх, зображаючи появу фокусника з дзеркального шафи.

– Та-дам! – проспівав Ігор Васильович. – Пропоную відсвяткувати наближення новорічних свят і останню сумну для деяких справу в цьому році.

Ігор промовчав, хоча це «для деяких» стосувалося його. Сам Ігор вважав, що всі їхні справи тією чи іншою мірою сумні, а остання – зовсім мрак, але поки ця думка оформилася в його голові, пахнучий морозом Ігор Васильович уже швидким кроком, немов Петро Перший, перетнув кабінет і поставив на підвіконня пляшку з напоєм кольору чаю зі зірочками на золотистій етикетці.

– Це ти з минулого року беріг? – запитав Молодий, повернувши шию до підвіконня так, що голос трохи змінився.

– Так, – сказав Ігор Васильович. – Давайте всіх покличемо. А тебе, Саня, за доброю традицією, відправимо в магазин.

Всіх зібрати не вдалося. Рінат Йосипович, як обіцяв, встиг втекти ще до початку застілля; навіть халявний алкоголь, за який він минулого разу прагнув, не переборов страху перед побічними ефектами Ігорової таблетки.

Коли Ігор, після того як всі вже напилися, згадав про побічні ефекти, яких чекав, але вони не настають — крім того, що його так само «розвезло», як і всіх, а він очікував хоча б якогось прозріння чи, в крайньому разі, епілептичного приступу, — Ігор Васильович безтурботно сказав:

– Та які там побічні ефекти, ти ж у В’єтнамі не воював. Ну, тряхне тебе різко. Таке буває, коли препарат зі спиртним змішуєш. Тож будь завжди на очах, навіть якщо захочеш вийти покурити, а то вилізеш кудись на мороз або з лестниці покотишся — ще б не вистачало.

Закінчивши промову, Ігор Васильович оглянув п’яне товариство: скриплячого стільцем Сергія Сергійовича, що курив біля шторки Молодого, трохи піддатого Філа, що спирався на стелажі, потім подивився на двері, точніше на дверну ручку і, мабуть, пара келихів алкоголю змусила його поставити питання, яке раніше він не наважувався.

– А чому ти досі цей шнурок не зняв? – спитав Ігор Васильович, похитуючись. – Це така шана співробітнику, що працював до тебе?

– У сенсі, – не зрозумів Ігор. – Я вже перестав його помічати, настільки він став звичним.

– На ньому, взагалі-то, Серега повісився, – пояснив Ігор Васильович. – Таке ж саме, як сьогодні було, пройшло пару днів — і привіт, Серега. Знаєш, як у пісні: «Йдеш — щасливо, приходиш — привіт».

Зі словом «привіт», підсиленим звуком «р», Ігор Васильович махнув рукою на знак вітання дверній ручці.

– Якби мені відразу сказали, звідки це, я б одразу зняв, – зізнався Ігор. – Я взагалі людина підозріла.

– Я його знайшов, – сказав Молодий. – Я теж підозрілий, тому мене мороз по шкірі пробирає кожного разу, коли я заходжу до твого кабінету.

– Тебе хоч після свят не понесе у бік суїциду? – звернувся до Ігоря Ігор Васильович.

– Мені, здається, ні, – прислухався Ігор до себе, проте новина про повішеного його особливо не схвилювала. – У мене таке відчуття, що я досяг дзену, що я назавжди заспокоївся.

– Ну, дай-то бог, – зауважив Сергій Сергійович, і від того, що він підняв голову з напівпорожньої чарки на Ігоря, стілець під ним затріщав якось особливо сильно, буквально як підпиляна сосна, що готується впасти.

---

Розділ сьомий

– Рівень пролактину у тебе скоро впаде, і ти заспокоїшся, – впевнено сказала дружина, викликавши у Ігоря новий приступ зовсім неконтрольованого лютого гніву.

– Що ти взагалі несеш? – заричав він у слухавку. – Ти себе чуєш? Там у голові зовсім не поїхала від змін у житті?

З боку Ігор бачив себе як трирічну дитину, що тупає ногами і закочує істерику в магазині, і хоча Ігор не тупав ногами, а просто сидів у своєму кабінеті, відволікшись від звіту, який ніяк не міг здати після новорічних свят, почуття, що його охоплювали, були дуже схожі на таку істеричну сцену. У нього забрали сина, забрали дружину і не хотіли повертати. Ігор намагався стримати себе від переходу на високі ноти, хотів іронічно і жартома знущатися над дружиною та її тимчасовою любов’ю, але коли магія таблетки випарувалася, Ігорю вже не здавалося, що дружина пішла тимчасово, і не здавалося, що вона тимчасово забрала сина, тому він час від часу зривався на нездорові крики. Навіть Молодий уже кілька разів заглядав і просив поводитися тихіше, але щоразу отримував різку відсіч.

– Слухай, – сказала дружина, – ти мені перед святами якось більше подобався. Я навіть тебе в приклад приводила.

Можливість того, що їхній розрив дружина обговорювала ще з кимось, тобто зовсім стала на сторону, крім того, що вона вже натворила, викликала у Ігоря новий приступ люті.

– Так ти ще й рознесла це всюди? – заричав Ігор.

– Та заспокойся ти, – сказала дружина, – я тобі кажу. Від того, що чоловік, як і жінка, виховує дитину, у нього підвищена концентрація гормону пролактину. Коли цей рівень впаде, ти теж заспокоїшся. Може, варто поки взагалі не зустрічатися з сином?

– Ти що, в ендокринологи записалася? – розлютився Ігор. – З яких це пір? Краще б подумала, яка ТЕБЕ вожжа в хвіст потрапила, коли ти зі своїм комп’ютерним задротом почала кувиркатися. Дурепа ти, от і все.

Ярості Ігорю додавало й те, що він знав: їхню розмову прослуховують. Ігор хотів перервати дзвінок, зателефонувати Олегу і саркастично спитати, як йому слухати все це і чи не тиснуть на вуха Ігореві децибели.

– Ти вирішила мені зовсім сина не давати, що ли? – продовжив Ігор, рвучися встати, щоб ходити по кабінету, бо не міг сидячи переживати цю розмову, але стримався, тільки трохи зрушив стілець, так що ніжки стільця скрипнули по лінолеуму.

– Кажу тобі, ти заспокоїшся чи ні? – терпляче продовжувала дружина. – По-перше, син усе одно не твій, можеш навіть генетичну експертизу провести. По-друге, якщо хочеш його поки бачити – ніхто не забороняє. Тільки давай якось сам його забирай і привози, бажано попереджати заздалегідь, щоб не було зайвої метушні. По-третє, ти його по годині на день бачив, що раптом у тобі батьківські почуття спалахнули?

Кожне з трьох речень дружини все більше затуманювало розум Ігоря люттю. Ярість посилювалася ще й тим, що Ігор відчував повну безсилість перед дружиною: він знав, що суд віддасть дитину їй у будь-якому випадку, а ймовірність того, що суд віддасть сина дружині, зростала, якщо дружина не брехала про батьківство Ігоря.

– Ну добре, – сказав Ігор, тяжко дихаючи, – якщо не я батько, то хто? Просто скажи, бо на роботі всі стверджують, що син на мене схожий, а я не можу пригадати нікого з твоїх чи моїх друзів, хто б так схожий на мене був, щоб і син був схожий.

Ігор жахнувся того, що сказав, бо дружина могла вхопитися за ці слова і мати привід розірвати його на шматки за те, що він сам теж розповів комусь на роботі про сімейні негаразди. Тут правота була на її боці, бо вона все-таки жінка, а він як би чоловік і мав би все витримувати стоїчно, або хоча б не так драматично, як зараз. Але дружина пішла іншим шляхом.

– Ось так я тобі і відкрилася, щоб потім у людини були неприємності, – резонно зауважила дружина. – Я взагалі пам’ятаю, де ти працюєш. Я лише дивуюся: це тобі честь робить, що у нас досі якісь неприємності не почалися.

Найцікавіше, що навіть ця проста похвала відгукнулася теплом у серці Ігоря. Було б у Ігоря хвіст — він би ним повився. Дружина відразу відчула зміну настрою Ігоря і почала використовувати всю силу свого обаяння.

– Слухай, давай розійдемося по-людськи, – запропонувала дружина. – Скільки бачила розлучень, у всіх якісь сварки, ділять майно навпіл, дітей ділять майже по кілограмах. Давай нормально це зробимо. Ми ж все-таки добре прожили, давай нічого не псувати у стосунках, давай розійдемося так, щоб усі заздрили. Як заздрили, коли ми жили разом. А? Я ж навіть квартиру тобі залишила, зазвичай у людей через дітей не сваряться, а через житло. Ну, полюбила я іншого, не тому що ти гірший, просто він мені більше підходить, ти, можливо, знайдеш того, хто тобі більше підходить, без художників у минулому, без річних звітів, без нарад і божевільного начальства.

У голосі її була майже благання, тільки Ігор не знав, чи це справжнє, чи добре зігране.

– Ну добре, – втомлено сказав Ігор, сварка його зовсім підкосила, він уже не спирався ліктем у стільницю, а упер її в коліно і весь сгорбився. – Давай спробуємо мирно розійтися, тільки я не знаю як. І ти менше медичних книжок читай — це явно не твоє.

– Але взагалі, – не стрималася дружина, – у нас тут як по підручнику, знаєш, стадії горя.

– Оля, зав’язуй, а? – попросив Ігор. – Як ви там поживаєте?

– Ми прекрасно поживаємо, – сказала дружина.

– Та я не про вас двох питаю, а про Мішку, якщо ти не зрозуміла, – сказав Ігор, стримуючи гнів на її безтурботну інтонацію.

– Так я про нього і кажу, – сказала дружина. – Ти думаєш, я про нас стала б розповідати?

– Та хто тебе знає, – із чесним скепсисом зауважив Ігор. – У світлі останніх подій ти сама розумієш, від тебе всього можна очікувати. Можу я з ним хоча б телефоном поговорити?

Ігор знав, що дружина не відмовить йому, але він дуже рідко, якщо не сказати ніколи, розмовляв із сином телефоном, завжди виходило спілкуватися вживу. Ігор сподівався, що сина не буде поруч, бо не знав, що скаже йому.

Голосом, що подвійно віддалений від телефонної розмови, дружина окликнула сина в загадковій пустоті (цю пустоту Ігор не міг уявити, бо ніколи не був там, де тепер живе дружина з сином, тому уявляв щось невизначене, як бетонний лабіринт з обоями невизначеного кольору).

– Не хочу! – пролунав життєрадісний голос сина.

Усвідомивши це, Ігор відчув абсолютно протилежні почуття: з одного боку, йому було трохи образливо, що син не хотів з ним говорити, з іншого — він сам не знав, що скаже сину, при цьому до горла підкотило щось на зразок комка сліз від дитячого голосу, і ще Ігор був радий, що синові так добре, що батько йому особливо не потрібен.

– Міша! – крикнула дружина. – Ти з розуму зійшов, що ли? Швидко йди сюди!

Ігор почув якесь гучне горлове булькання, щось середнє між звуком блювання і звуком «о-о», яким син позначав крайню ступінь свого незадоволення, і водночас легкий, трохи важкий топіт, з яким він підходив, після чого у слухавці пролунав характерний шурхіт, що супроводжував перехід трубки з рук у руки.

– Алло, – вимогливо сказав син, – тато, це ти?

Ігорю здалося, що син дихає одночасно ротом і носом – таке видавало трубку сопіння.

– Ти простудився, що ли? – спитав Ігор.

Син якось вгадав думку Ігоря і відповів, що не простудився, а просто дуже швидко прийшов. Не знаючи, про що ще поговорити, Ігор спитав, чи є у сина тепер комп’ютер. Син відповів і розповів, у що зараз грає, але не надто оживлено. Ігорю здалося, що син говорить, ніби соромлячись себе за те, що не залишився з ним. Ігор не став мучити сина розмовою і відпустив з нудним настановленням щодо хорошого поводження. Трубку знову взяла дружина, але лише для того, щоб попрощатися. Ігор із полегшенням скинув виклик. Від розмови він втомився так, ніби не говорив, а копав землю або переносяв піаніно на п’ятий поверх.

Спроба повернутися до своїх прямих обов’язків, тобто до заповнення звіту, не вдалася: замість того, щоб хоча б дивитися в монітор із руками на клавіатурі, Ігор то дивився на монітор, то на порожню дверну ручку. Щодо рук, у лівій він тримав попільничку, а в правій – по черзі цигарки. Так він тримав чотири сигарети, поки Молодий не постукав у кабінет і не покликав «до головного».

– У зал чи в кабінет? – голосно спитав Ігор закриті двері, бо Молодий, як з’явився стрімко зі своїм запрошенням, так само швидко і зник.

Молодий заглянув у щілину приотчинених дверей, повідомив, що в кабінет, і знову зник.

З непроникним обличчям Сергій Сергійович спостерігав, як Ігор пробрався по кабінету і без запрошення впав на стілець.

– Чогось не бачу вогню в очах, – сказав Сергій Сергійович, – і копит, що риють землю, теж не спостерігаю.

– Зате подивіться на ці розгалужені роги, – в’яло сказав Ігор. – Вони все компенсують – і очі, і копита.

– Це ти залиш, – зупинив Ігоря Сергій Сергійович. – Досить зациклюватися на одному й тому ж. Так себе недовго до дверної ручки доведеш. Хочеш, скажу, що з тобою відбувається?

«А то я сам не знаю», – подумав Ігор. Він хотів кивнути, але враховуючи, що кінця звіту ще й близько не було, вирішив якось виправити свої помилки на роботі і відповів по-військовому: «Так точно». Найцікавіше, що це спрацювало. Сергій Сергійович одразу вирівнявся на стільці, і військова постава відобразилася в ньому, наче рентгенівське випромінювання ядерного вибуху, крізь спортивний костюм і жирові складки. Навіть обличчя Сергія Сергійовича ніби скинуло пару кілограмів і стало дещо схожим на обличчя Ланового.

– Бачу, ти ще не зовсім втратив бадьорість духу, – сказав Сергій Сергійович. – Похвально. Спробую тебе ще трохи підбадьорити.

Ігор намагався придумати ще якийсь армейський відповідь на слова Сергія Сергійовича, але у його словниковому запасі закінчилися уставні вирази, тож нічого, крім тричі «ура», не приходило на думку, а це було б недоречно. Намагавшись залишитися в рамках образу винного офіцера, Ігор винувато опустив погляд.

– Ну, по-перше, – почав Сергій Сергійович, – у тебе синдром відміни. До цього препарату швидко звикають, взагалі стрімко. Просто ломки немає, а смуток накочується. І ще б не накочувався: кілька днів ходив упевнений у собі, без сумнівів, спокійний як танк, а потім раз – і знову всі проблеми навалюються, які нікуди не зникли. А куди вони, питається, подінуться, якщо під таблетками в місто не відпускають? Почекай ще тиждень – буде легше. Радій, що не пішов і морду нікому не набив, окрім Васильовича, але, як я зрозумів, він тебе перший почав тероризувати, тож йому й дісталося.

– Під таблетками легше було сперечатися з дружиною, – усміхнувся Ігор. – Вона сперечанням вертить куди хоче, а там було щось неймовірне.

– Це ілюзія, – впевнено відповів Сергій Сергійович. – Я тебе запевняю, їй теж нелегко. Уяви, що ви били один одного по головах сковорідками, а ти просто, ну, не знаю, морфієм вколовся, і продовжили бити сковорідками. А зараз у тебе голова тріщить, тобі здається, що справа в морфії, що він, мовляв, рятує, а насправді треба перестати підставляти голови під сковорідки. Так, ти міг її своїм впевненим голосом і собою в тому стані повернути, але це й для сина перебір, коли його тягнуть туди-сюди. Одне – коли його раз утащили, ось твій новий тато, а інше – коли знову старий, потім вона глянула на тебе, твоя дружина, ти ще зліший був би під час відходняка, – і знову до цього крутило. І сину знову звикати. Він, до речі, як? Не дуже переживає?

– Та хрен його знає, – сказав Ігор. – Йому, здається, навіть розмовляти зі мною було неколи, так цікаво йому там.

– Тоді тобі лишається лише заспокоїтися власними силами, – сказав Сергій Сергійович. – Дружина твоя, правда, не повна дурепа. Вона, здається, до нормального хлопця пішла. Я, до речі, перевірив на всяк випадок.

– Ну, дякую, – відповів Ігор.

– І взагалі, – ніби не почув його Сергій Сергійович. – Що це було за життя… Зрозуміло, до того, як ти до нас прийшов, щось шевелилося, щось тліло, десь горіло, можливо. Але з теперішньою твоєю роботою нічого доброго їх би все одно не чекало. Не дивися на Ріната Йосиповича, що він сімейний чоловік, він для колективу особняком лише тому, що в наших справах зовсім не бере участі.

Ігор теж відчував себе особняком у колективі. Йому здавалося, що він не бере участі у справах відділу, або це було не так, або йому пощастило бути чужим і на роботі, і вдома.

– А ти якось вписався в колектив, на Сашу вплинув благотворно, хоча й не помічаєш.

– Як саме, цікаво знати? – в’яло спитав Ігор, не особливо вірячи, що на Молодого хоч щось, крім, зрозуміло, якоїсь операції на мозку, як фронтальна лоботомія, може «позитивно вплинути».

– Ось так, – сказав Сергій Сергійович. – Я сам не знаю, але він став спокійніший з твоєю появою. До цього у нас було кілька «бравих вояків», які бачили відділ як ступіньку для відновлення себе на колишній посаді. І що з ними сталося?

Сергій Сергійович поставив риторичне запитання, і було ясно, що нічого хорошого. Але він не поспішав відповідати, тож Ігор спитав: «І що з ними сталося?»

Сергій Сергійович похрустів стільцем. «Треба було скинутися і купити йому крісло на Новий рік», – подумав Ігор, бо його нервував цей дерев’яний хрускіт, і він почав рахувати дні до двадцять третього лютого.

– Шнурок на дверях ти сам бачив, – сказав Сергій Сергійович. – Парубка знесло лише в дорогу. Причому на дружину він не кричав, такий сім’янин серйозний був. Мовляв, сталеві нерви. Після першої справи не намагався, на відміну від деяких, машину обригати. І тут – ось тобі. До нього ще був один. Також, хоч при ньому шиї ламай, здавалося, він сам готовий допитувати і шиї ламати, на дві ставки, так би мовити. А ні. З тією ж спокійною мордою, з якою допитував, намагається перестріляти весь персонал. Мало приємного, я тобі кажу. Тоді ще з Фі… з Мішею та Ігорем Васильовичем працював третій, ось. Тепер у нас двоє головорізів у відділі залишилось. Філ, мабуть, теж скоро з’їде з котушок. Це, мабуть, не дуже добрий знак, коли людина на роботі «живе». А ще, коротше, один, до цього стрілок, працював-працював, а потім бац – і зник. Виявилось, утік у село до далеких родичів. Ледь знайшли. Торкатися не стали. Якщо чесно, чого його трогати? Що він там розкаже? Там такий контингент, що він на фоні сільських губиться. Один розповідає, що з Фіделем Кастро за руку здоровкався, інший – що він колишній футболіст збірної СРСР, третій – що в нього домовой живе. Тож, якщо ти надумаєш давати деру – біжи в село. Тільки без цих драматичних самогубств, мук совісті й спроб вирішити все одним махом тим чи іншим способом. Можеш подумати, що я жартую, але у нас і без цього реально небезпечна для життя робота. Ми тут на волоску висимо так тонко, що всі би обісралися, якби дізналися, наскільки цей волосок тонкий.

Ігор недовірливо підняв очі на Сергія Сергійовича, той, додаючи ваги своїм словам, велично кивнув.

– Я до чого все це кажу, – продовжив Есес, – я до того, що ти, мовляв, такий рохля. Але якщо тобі буде важко, ти попсихуєш, порефлексуєш вдома та на роботі, всім настрою зіпсуєш своєю кислою міною і скаргами, але при цьому роботу робиш. Ти, хоч це сумнівний комплімент, навіть на допитуваних дієш заспокійливо лише своїм виглядом.

– Це, правда, сумнівний комплімент, – вимовив Ігор, на що Сергій Сергійович усміхнувся.

– Ооооо, – Сергій Сергійович збирав думки, тягнучи своє «оооо». – Ага, ось. Про Сашу. Про нашого Олександра, Сергійовича. Про наше все. У нього нарешті з’явився друг. Це, звісно, звучить дурнувато, що мене таке хвилює. Але, знаєш, хлопець молодий, все життя попереду, а оточують його, по суті, психи. А тут ти. Як він раніше до людей ставився? Мені все похер, у мене тато – велика шишка. Або ми до нього так ставилися, зараз уже не розбереш. Ми, зрештою, не психоаналітики, щоб у всьому цьому копатися. Язви в ньому якось менше стало. І так збіглося, що ти свого сина привів і залишив йому на піклування. Йому, знаєш, мати з молодшим братом не довіряє залишатися, все їй здається, що він або на наркотики підсадить, або поганим словам навчить. А тут ще всі офіцери, а ти все ж більше з фінансової сфери. Інколи навіть самих військових від самих себе починає плющити, а людини, такого цивільного, як Саша, взагалі плющить. Він себе, мабуть, уявляв хіпі в логові хижої війсьщини. Ти ж – перехідна стадія від нормальної людини до держслужбовця в погонах.

Ігор знав, що він числиться певним воякою, але завжди цікавило, яке в нього звання. У посвідченні було написано «оперативний працівник», проте звання не вказано, і його, як людину, що обрала певну кар’єру, не могло не цікавити кількість віртуальних засекречених погонажів, як у нього, так і у тих, хто з ним працює.

– У погонах-то в погонах, але заважає, що невідомо, хто в якому званні, – зізнався Ігор.

– О, – вигукнув Сергій Сергійович, – я на тебе, значить, дарма хрест поставив. Ти, значить, не на всі сто відсотків бухгалтер. Один відсоток мілітаристської отрути в тебе в крові гуляє?

– Я розумію, – зніяковів Ігор, – що все це секретно, раз не кажуть, але просто хотілося б знати, хто тут головний, хто менш головний.

– Ну, ясно, – перебив його Сергій Сергійович. – Зараз я розпишу всіх по масті. Ти здивуєшся, але Міша і Ігор Васильович тут у найвищих званнях ходять. Але вони приїжджі з іншого відомства, і тому, через різні стримування й противаги, головний тут я. Після мене йдеш ти. Ти, як би, молодший за званням від Міші та Ігоря Васильовича, але якщо мене «пришьють», або я там звареником подавлюся, то моє місце займеш ти і ніхто інший, а Міша та Ігор Васильович будуть слухати тебе так само, як зараз слухають мене.

«Тобто ніяк», – подумав Ігор про себе.

– Тобто ніяк, – вгадав його думку Сергій Сергійович. – Наймолодше звання тут у Ріната Йосиповича, його з попереднього місця вигнали за надмірне завзяття, із пониженням. Але він, як бачиш, не скаржиться. Його, думаю, цілком влаштовує, він втратив у званні, але здобув у зарплаті. І тебе, і мене, і всіх тут він може купити й продати. Теж, як би, таке рівновагу дотримано. Тож перед ним ніс не задирай.

Як кілька днів до цього Ігор ходив під враженням від спустілої квартири – що після новорічних свят, які він погано запам’ятав через постійне сп’яніння, було особливо важко, – так і розмова з Сергієм Сергійовичем залишила у Ігоря відчуття легкої контузії. Його уявлення про роботу відділу було значно простіше: Ігор думав, що він не у ролі заступника головного, а десь нарівні з Молодим, через те, що відпрацював у відділі трохи більше двох місяців. Ігор узагалі думав, що його випробувальний термін все ще не закінчений і колись його попросять із відділу через профнепридатність і загальну в’ялість усього організму. У світлі такої впевненості в собі Ігорю залишалося сподіватися, що Сергій Сергійович експлуатуватиме свою зношену тілесну оболонку до дев’яноста років, а то й довше.

Якщо на роботі Ігор ще зображав, що розмова з Сергієм Сергійовичем подіяла на нього благотворно, і навіть домучив звіт про те, як допитував нещасну жінку і як вона реагувала на кожне запитання, то вдома знання про те, яка раптова відповідальність може на нього навалитися, постійно крутилося в його голові і не давало Ігорю спокою, затуляючи навіть сімейні неприємності.

Дійшло до того, що дружина, звикла до його періодичних дзвінків, не витримала радіомовчання і зателефонувала сама, з’ясовуючи, чи все з Ігорем гаразд.

Ігор, зрозуміло, не був у порядку. Не маючи змоги пити з тією ж силою, з якою він пив на святах, Ігор почав прибирати в квартирі ледь не по два рази за вечір у робочі дні, і близько шести разів пилососив та мив підлогу на вихідних. У запалі він перестирив усі свої речі, потім речі дружини, потім речі сина. На телевізор у вітальні Ігор витратив кілька годин – протирав його, потім йому здавалося, що на екрані залишилися розводи, і повторював процедуру, доки нарешті не взяв себе в руки. Приблизно те саме він робив із кухонною, чомусь саме кухонною, раковиною. Коли раковина була чиста, як у день встановлення, а можливо навіть чистіша, ніж була на заводі-виробнику, Ігор принюхався до зливу і жахнувся запаху. Він посвітлив запальничкою у злив і жахнувся вигляду труби, пішов у магазин засобів для чищення і купив кілька, щоб точно все очистити, і не заспокоївся, поки труба не була вичищена зсередини й зовні.

Руки Ігоря трохи почервоніли за ці дні від води, лугу та мила. «Ти обморозився чи ошпарився?» – запитав Ігор Васильович.

Взагалі, в порядку Ігор не був і добре це усвідомлював, але розповідати про це не хотів; з якоїсь причини сказав дружині, що просто п’є по вечорах, а вдень йому дзвонити ніколи.

Коли квартира була вимита зверху донизу, і навіть «пульт» у спальні був протертий вологими серветками до ненормальної білості, і навіть шнур «пульта» протертий до такої самої білості й акуратно покладений якимось чудовим способом, підглянутим в інтернеті, – у квартирі завелася миша.

Вона з’явилася вночі і почала грюкати напівпорожніми банками «Domestos», «Белизна», «Крот», «Лотос» та ще чимось, ніби протестуючи проти відсутності їжі. Ігор прокинувся посеред ночі від шуму, але, мабуть, надто голосно пошевелився при пробудженні, і обережна миша замовкла. Ігор не встиг заснути знову, як миша знову почала шуміти, тому він вирішив, що перестарався із засобами для чищення і вдихнув щось не те, що якась із добавок подіяла психоделічно, але варто було йому зрушити з місця – шум знову затих. Перевіряючи, чи не з’їхав він з глузду, Ігор пішов у ванну, спершись спиною на раковину, і став чекати, чи повториться шум ще раз.

Миша довго не показувалася, мабуть, її лякав увімкнений світло, Ігор навіть задрімав стоячи, і йому наснився короткий сон про те, що відображення у дзеркалі, до якого він стояв затилком, дивиться на нього лячно серйозним виглядом. Ігор здригнувся, відкрив очі і помітив, що прямо біля його ніг, мордочкою до нього, сидить миша, тримає щось у лапках і їсть. «Та не може бути», – подумав Ігор, бо в його квартирі було зовсім нічого їсти миші. Ігор обережно нахилився, щоб перевірити, що ж тримає миша, але та, помітивши рух, миттєво ковзнула під плінтус з безшумністю й швидкістю ілюзії на краю зору.

Ігор чув, що миші є переносниками небезпечних інфекцій, і тут його приступ чистоти мав би, здавалося, розгорітися з подвоєною силою і перерости у капітальний ремонт або хоча б у повсюдну установку мишоловок, проте сталося зовсім навпаки – поява миші чомусь заспокоїла Ігоря. Йому стало значно легше від усвідомлення того, що він удома не зовсім сам. Ігор навіть став залишати у ванній сухарик на ніч і спокійно прокидався та знову засинав під характерний хрускіт, з яким миша гризла цей сухарик – дивно було, що звірятко розміром ледве з фалангу великого пальця здатне гризти щось так голосно, майже як собака.

«Якщо ще й миша пропаде – мені капець», – іноді думав Ігор. Він звернув увагу, що відділ виїжджав здебільшого до тих людей або викрадав здебільшого тих, у кого не було родини, яка кинулася б їх шукати. Ігор сам тепер майже став такою людиною. Він навіть іноді уявляв себе збоку. Уявляв, як люди з відділу телефонують у його квартиру, як він їм відчиняє, як вони заходять, уважно озираючись і запам’ятовуючи деталі, помічаючи про себе, що тут живе охайна і непита людина, як садять його, Ігоря, на стілець і надягають на голову відро, допитують і вбивають. Підсвідомо Ігор так піддався цій ідеї, що не спав у трусах, а надягав тренувальний костюм на ніч, і щоб не було жарко спати – широко відкривав кватирку. Голився він тепер навіть перед сном. Скоротив і без того коротку стрижку, щоб, якщо за ним прийдуть, не бути жалюгідним і скуйовдженим.

Усі ці чудові зміни та пригоди Ігоря вклалися буквально в пару тижнів. Буквально так: ось, у середу, сталася розмова з Сергієм Сергійовичем, коли Ігор уже почав наводити блиск у своєму житлі, наступного тижня, правда, у четвер, з’явилася миша, а в наступну середу Ігор вже спав виголений, причесаний і одягнений. Наступив лютий, до часу весняних загострень залишалося ще доволі багато часу, але психіку Ігоря це не зупиняло, бо вона, здається, як вибухнувший залізничний потяг, котилася під схил, всупереч запевненням Сергія Сергійовича, що Ігор стійкіший за попередніх людей, які займали його посаду.

З Філом теж коїлося щось недобре. Десь із середини січня Філ почав підшукувати орендоване житло, а саме: принявся скуповувати купи місцевих газет з оголошеннями, телефонувати за цими оголошеннями і почав їздити у робочий час дивитися квартири. Через це Ігор боявся, що одного дня Філ затримається якимось незвичайним чином і доведеться їхати на виклик разом із Ігорем Васильовичем і Молодим. Ці метушня і суєта Філа додавали нервозності й без того нервовому Ігорю.

Незважаючи на все своє бажання поселитися у нормальній квартирі, з квартирами Філу чомусь не щастило. То була надто висока оплата, то якісь жахливі господарі (Філ пояснював, що вони дуже схожі на тих, кого вони колись допитували, а це його дуже збентежило). Ігор дивувався, що з такою широкою цільовою аудиторією, яку охоплювали допити, Філ взагалі може без здригування пересуватися вулицями і не бачити навколо себе трупів. Ще були квартири, які Філа не влаштовували за якістю житла, хоча дивно, що він міг ще якось вибагливо ставитися до умов, враховуючи, що він кілька років прожив у слюсарській майстерні колишньої котельні.

Одного разу Філ прийшов за адресою, вказаною в газеті, і невимовно здивувався, коли з квартири винесли труну зі старенькою і поволокли вузьким сходовим прольотом, а слідом вийшла заплакана панянка і спробувала одразу ж укласти з Філом договір на проживання.

Була чудова квартирка в напівпідвалі, але здоровий глузд Філа дозволив зрозуміти, що буде з цією квартиркою весною, коли почнеться дзвінкий весняний дощ і дзвінкі весняні струмки.

Несподівано надію Філу дав Молодий. Він сказав, що новий чоловік матері сам здає житло і якраз мешканець виїхав. Тут чомусь втрутився рідний батько Молодого, зробив один попереджувальний дзвінок, і Філу відмовили в житлі, пославшись на те, що квартира вже здана. Молодий ховався від Філа, не наважуючись обґрунтувати рішення батьків, але Філ і так усе зрозумів і тільки махнув рукою. Він наздогнав Молодого в коридорі, по дорозі в курильню, і сказав, що розуміє відразу до себе і розуміє, за що він опинився у відділі, що не тримає жодної образи ні на Молодого, ні на його рідних. Молодий кивав, але це було якесь збентежене кивання, зовсім не схоже на Молодого, який зазвичай висловлював усе, що думає, і не дуже боявся наслідків.

– Ти, сподіваюся, їм скандал не влаштував? – спитав Філ у курильні.

У відповідь Молодий скорчив таку збентежену гримасу, що стало зрозуміло – від скандалу він не втримався.

– Ти, давай, не ганяй на родичів, – сказав йому Філ. – Їх теж можна зрозуміти. Ти мене бачиш щодня і вже звик, а люди бояться за дітей. Це нормально, таке.

– Та ненормально це, – вигукнув Молодий. – Мій вітчим все вуха прожужжав по п’яному, які нормальні жінки бувають, як він в інституті забеременілою двадцятирічну студентку зробив, а вона на нього навіть на аліменти не подала. Його тато, як мій, з усілякого лайна у житті витягав, давав два вищі освіти, давав теплі місця і до сих пір щось мутить, допомагає з його кар’єрою там якоїсь, хер знає якої. І він вважає, що він кращий за тебе. Це ненормально, блін.

– Дякую, звичайно, за добрі слова, – сказав Філ, – але він правда кращий за мене. Я, Саша, і правда відморозок, яких пошукати. І справа навіть не в хлопцях, повір мені. Якби твій тато все їм розповів про мене і Васильовича, вони б, бля, з міста в жаху виїхали. І тебе б запакували в чемодан, як Електроніка, і відвезли силою.

«Боже, куди я потрапив», – сумно думав у цей момент Ігор, і ця туга всяко відображалася як у його зітханні, так і в його виразі обличчя, бо Ігор Васильович підбадьорливо похлопав Ігоря по плечу і грайливо підморгнув.

З такими настроями Ігор навряд чи дотягнув би у здоровому глузді до весни, а весною з ним було б зовсім погано, але якось, перучи на вихідних постільну білизну, Ігор раптом згадав, що забув про постільну білизну сина. На Ігоря накотило таке відчайдушне відчуття, ніби запасної білизни у сина не було, і наче син мав приїхати з хвилини на хвилину, тож спати йому було ніде. Ігор злляв воду з пральної машини, кинув своє білизну у ванну, пішов у кімнату сина і почав витягати ковдру з підковдри, яскраву, як божевілля Ігоря, і розмальовану настільки веселими й кольоровими звірами, що спокійно дивитися на них було неможливо. У виразах морд звірів читався маніакальний синдром. Ігор смутно уявляв, що це таке, але не сумнівався, що це саме він. Наволочка і простирадло були з того ж набору, тому весь цей колорит і оптимізм так важко вдарили по голові Ігоря, що він кинув підковдру на підлогу, розкрив подушку і кинув під ноги наволочку, а потім зірвав з ліжка простирадло. Під простирадлом, розкинувши рукави, лежала зовсім плоска водолазка сина світло-блакитного кольору з синіми манжетами. Такий безлад збив Ігоря з пантелику.

Він з якоїсь причини взяв водолазку, не знаючи, що з нею робити — кидати у прання чи вважати кольоровою річчю, потім згадав, що сама простирадло, наволочка, підковдра теж кольорові, тож можна прати їх разом із водолазкою. Через хвилину Ігор помітив, що стоїть, притискаючи зім’яту водолазку до обличчя, намагаючись відчути запах сина, але не відчуває нічого, крім запаху затертої тканини, і при цьому єдине його бажання — стрибнути з вікна.

Не випускаючи водолазки з руки, ніби тільки вона й тримала його в цьому світі, Ігор пройшов у кімнату й набрав номер Філа.

– Ти ще квартиру не знайшов? – запитав Ігор замість привітання.

– Та хрін його знає, – з екзистенційною тугою в голосі відповів Філ.

– Якщо хочеш, можеш у мене поки що поселитися, – обережно запропонував Ігор.

– А ти від мене розумом не поїдеш? – Ігорю здалося, що Філ хотів додати в кінці слова «остаточно». – Ми, так би мовити, на роботі бачимося. А тут ще у тебе будемо очі мозолити одне одному.

– Я ж не пропоную тобі назавжди переїжджати до мене, – сказав Ігор, – знайдеш квартиру – виїдеш, а можливо, поживеш у нормальній квартирі і знову захочеш у слюсарку перебратися.

– У тебе що з голосом? – поцікавився Філ. – Простудився, що ль?

– Та ні. Просто тут прибираюся, страждаю, коротше, дурнею займаюся, – відповів Ігор, відсуваючи від обличчя водолазку сина, яку не догадався прибрати раніше.

Філ задумливо поскрипів диваном у своїй кімнатці, Ігор почув, як Філ чухає щетину на нижній щелепі, і чомусь перевірив свою щелепу, наскільки добре вона виголена порівняно з голінням Філа. У контексті їхньої сором’язливої розмови це був жест не голубий навіть, а ультрафіолетовий.

– Але ти точно не проти? – нарешті запитав Філ. – Якщо будеш проти – скажи одразу. Щоб потім не було якихось образ, щоб на роботі якась дурня не спливла. Щоб потім не скандалити, як сімейна пара.

Ігор збентежено захихікав, уявивши такий скандал і як на нього відреагували б Ігор Васильович та Молодий.

– Ні, я серйозно, – трохи обурився Філ, – у мене просто були терки в юності з сусідом по гуртожитку, потім ми з одним хлопцем квартиру знімали, теж якось не дуже вийшло. Короче, як не зніму квартиру, все якась неприємність виходить. Як не зміню місце проживання, вічно косяк. Навіть от із дружиною ми тільки-но купили свою квартиру, а тут цей скандал, короче.

Філ збентежено засміявся, ніби цей сміх міг надати сенсу тому, що він розповів, і знову почесав підборіддя.

– Ні, ну звісно, живи, тільки з дому у мене не треба призначати побачення хлопцям, – сказав Ігор на всякий випадок, ніби жартуючи, але одночасно напівсерйозно, бо невідомо, що насправді коїлося в голові Філа. – І водити їх до мене не треба, само собою. Ні хлопців, ні дівчат, мені буде неприємно, якщо в сусідній кімнаті ліжко буде скрипіти. Шкурний такий інтерес.

– Та ну тебе, – сказав Філ.

– Тим більше, ти ж усе одно квартиру шукаєш. Ти її колись знайдеш. Просто тобі з дому буде спокійніше шукати, ніж із нашої шарашки. З окраїни їхати мало приємного.

Філ знову задумався. Було чутно, як тихо працює телевізор у його кіморці і як Філ прихльобує чай або викрадений у Ріната Йосиповича каву.

– Дякую, звісно, – щиро сказав через деякий час Філ, Ігор чомусь у цей момент занепокоївся, що Філ відмовиться. – А коли приїхати можна?

– Та хоч зараз, – відповів Ігор якнайбільш невимушено, ховаючи за невимушеністю бажання, щоб Філ негайно почав пакувати речі, а насправді ледь стримуючись, щоб не закричати від відчаю.

– Так-то я завжди готовий, як піонер, – зізнався Філ. – Роки роботи, усе таке.

– Ну так зараз і приїжджай, – поспішно сказав Ігор, через що Філ мимоволі насторожився.

– У тебе взагалі все нормально? – обережно поцікавився Філ після невеликої паузи. – Ти точно вдома один? Тебе ніхто там не примушував мені дзвонити? Мене там ніякий сюрприз не чекає?

Ігор випустив водолазку сина з руки на підлогу, сів на синове ліжко і зітхнув.

– Міша, досить параноїї, – сказав він. – Ти прямо якийсь анчар. Невже важко зрозуміти, що від мене всі пішли. Я готовий, щоб ти переїхав, але це вже якийсь перебір. Це щось нездорове, якщо ми відділ у гуртожиток будемо перетворювати. Ось у котельні ми один одного вже на другий день почнемо жерти. А тут усе-таки дім. Яке-сь культурне існування.

– Тут, бачиш, ще яка проблема, – зізнався Філ. – Хтось повинен охороняти будівлю, щоб її по гайках не розтягли. Я ж, типу, за вічного сторожа. Куди я так одразу діюсь? Треба хоч порадитися з Сергієчем.

– Міша, ну, ти я прямо не знаю, як хто, – вибухнув Ігор. – Ти ж розумієш, що ця твоя сторожева посада – цілком номінальна. Ніби ти сам не знаєш, що там на кожному кроці камери й мікрофони. Якщо туди хто сунеться – там уже через десять хвилин кавалерія приїде з Олегом на чолі. Закривай усе на ключ і дуй сюди, поки ми обидва остаточно не з’їхали з глузду. Ти – від своєї боязні квартир, я – від своєї дурості. Ніби ти сам не знаєш, що нас зараз Олег слухає, і якщо б він був проти, давно б уже втрутився. Мені, до речі, ця думка теж спокою не дає, що за мною цілодобово хто-то спостерігає. Мені якось треба, щоб хтось відволік мене від цієї думки.

– Ладно, переконав, – покірно пробурчав Філ.

– Значить, їдеш? Ящики під твой одяг звільняти?

Той як би махнув рукою.

– Звільняй.

Але коли Філ поклав трубку, Ігор не став поспішати з вивантаженням зайвих речей із шухляд комода в спальні, не став збирати білизну та одяг у прання, а поклав телефон поруч із собою і почав чекати дзвінка Олега. Ігор чомусь був упевнений, що Олег подзвонить. Чекати довелося недовго. Можливо, якийсь жучок був націлений прямо на синове ліжко, і очікування Ігоря було помітне по тому, як він поглядав на лежачий біля стегна мобільник, і по тому, як здригалася нога та обличчя Ігоря.

– Даремно ви так, Ігорю Петровичу, – одразу почав Олег з ввічливого докору. – Що це, право слово, за агресія в голосі?

– Та? – теж проникливо почав Ігор, він уже якось звик до Олега, що, як він вважав, давало йому право починати хамити. – Хотів би я ваш голос послухати, якби ви знали, що у вас у сортирі кілька відеокамер і мікрофон.

– І знову ви даремно сердитеся, – зітхнув Олег. – У туалеті лише мікрофон, як і в спальні. В основному все спрямовано на те, щоб спостерігати за вашим вхідним дверима та вікнами, а не за вами. Біля під’їзду кілька жучків. На сходовій клітці і в ліфті, тож якщо ви не любитель справляти природні потреби в ліфті, як молоді сусіди, що живуть над вами, то можете робити це в зручних для себе умовах без страху потрапити в наш відеоархів.

Ігор збентежено прочистив горло.

Йому було ніяково, бо Олег, можливо, міг спостерігати за ним під час їхньої розмови, а Ігор не міг, тож доводилося весь час грати когось, ким Ігор не був.

– А як ви вважаєте, це не дуже дурно було — запросити сюди Михайла? – запитав Ігор, скоріше за все, зі сторони це виглядало дуже жалюгідно, і саме питання було жалюгідним.

У нього вже не вистачало сил заперечувати проти того, що за його домом цілодобово стежать, хоча б із міркувань безпеки. Якби йому півроку тому сказали, що в його домі жучок, це стало б для Ігоря приводом змінити житло, і тим більше він не став би питати оцінку своїх вчинків у людини, яка за ним спостерігала.

– Ні, ви правильно вчинили, – з розташованою інтонацією схвалив Олег. – Те, що Михайло як би сторожив відділ, – це, звісно, було самовиправдання. Але в тому, що він там опинився, був плюс для нього самого. Нижче падати йому вже нікуди, чесно кажучи, він міг або жити до кінця своїх днів, або, ось, спробувати якось вибратися з того, де опинився. З вами та ж сама ситуація.

– Тобто? – не зрозумів і трохи образився Ігор, його зачепило порівняння з педерастом.

– Ну, ви більш респектабельна версія тієї ж самої ситуації, – пояснив Олег. – Нижче за заступника відділу ви вже не впадете, бо тримаєтесь добре, незважаючи на те, що на вас одразу навалилося. У вас більш хороша, так би мовити, стартова позиція.

У Ігоря закралася підозра, чи не спеціально це все разом на нього навалили, чи не був це якийсь стрес-тест, проте, якщо вбивство жінки та дитини було частково на їхній совісті, то втечу дружини вони підлаштувати не могли, а реакцію на її відхід – тим більше. «Та ну», – подумав Ігор і з відразою згадав про всю свою м’якосердну рефлексію, яка будь-якої миті могла накотити з новою силою. Але загалом згадки про його стійкість до стресу почали трохи дратувати Ігоря. Він знав, що вже дійшов до ручки, а ці натяки на його психологічну непробивність і можливість залишатися в здоровому глузді після будь-якого жаху передбачали, що може настати новий жах, сильніший за ті, що він уже бачив. Якщо що, хто у них у подальших планах? Дитина? Онкобільний? Інвалід? Панда?

– Не знаю, як щодо стартової позиції і того, що ви зараз сказали, – зітхнув Ігор, – але ви ж в курсі, скажіть, хто у нас тут у планах далі?

– Скажімо так, нічого страшнішого, ніж те, з чим ви вже зіткнулися, не буде, – ухильно відповів Олег.

– А точніше не можна? – попросив Ігор.

– Точніше не можна.

– І останнє питання, – сказав Ігор, знайшовши ввічливий спосіб натякнути, що пора вже закінчувати розмову, від якої він почав уже втомлюватися, бо Олег усе одно ухилявся від прямих відповідей. – Раз я заступник Сергія Сергійовича, чи не можна пояснити мені або хоча б натякнути, для чого все це робиться?

Олег чесно засміявся.

– Не можна натякнути. Тобто я особисто не проти розповісти все, як є. Але тут вже Сергієві Сергійовичу вирішувати. Але якщо ви станете головою відділу, я вам обов’язково розповім. А взагалі, наберіться терпіння. Наскільки я знаю, Сергій Сергійович кожного разу дає зарок, що буде залишати співробітників у невіданні, і його завжди щось штовхає до того, щоб правду розповісти людям. Він уже давно не зривався, тож думаю, він уже близький до того, щоб розкритись. Але він же, здається, сам вам це говорив?

– Так, так, – поспішно сказав Ігор. – І ще тоді останнє питання. А де всі ті, що працювали до нас? Я так зрозумів, що все це ведеться з радянських часів?

– Ну, як де? – сказав Олег. – Дехто вийшов на пенсію. Дехто загинув. Не шукайте, будь ласка, теорії змови там, де її нема. Ви серйозно вважали, що ми позбуваємось свідків нашої діяльності? Просто так збіглося, що цьому набору співробітників два роки, але той же Ігор Васильович із ветеранів, і, як бачите, живий-здоровий. А він, між іншим, ще на закладці «Голлівуд» був присутній.

Олег замовк, не кидаючи трубку, мабуть, із ввічливості.

– Я хоча б трохи задовольнив вашу цікавість? – запитав він, бо Ігор, дещо заглибившись у осмислення почутого, упорядковував у голові отримані факти.

– Так, так, – ожив Ігор, – до побачення?

– До побачення, – сказав Олег і поклав трубку, як здалося Ігорю, повільно і з гідністю.

«Треба запитати у кого-небудь, хто він такий, цей Олег», – подумав Ігор, бо перебувати під наглядом було неприємно, а перебувати під наглядом і керівництвом людини, що виглядала темною фігурою, – неприємно вдвічі.

Телефон ще не охолов після руки, а Ігор уже набрав номер Філа.

– Ти далеко ще там? – запитав Ігор.

– Через хвилин тридцять буду, – сказав Філ. – У вас ліфт не зламався?

– Та ніби ні, – намагаючись згадати, коли востаннє ламався ліфт, сказав Ігор.

– Ми просто, здається, у новобудові жили, а ліфт ламався майже щотижня, – пояснив Філ. – Це, загалом, дратувало.

Поки минали хвилини до приходу Філа, Ігор поспішно звільняв для нього місце, складав у прання білизну з дитячої, змінював постіль на ліжку в спальні, де, за задумом Ігоря, мав оселитися Філ. Самому Ігорю не подобалася ця нездорова метушня, бо вона нагадувала підготовку до побачення, але якось саму його затягувала. Він ледве встиг перевести подих і заспокоїтися, як пролунав дзвінок у двері. Все так же метушачись, Ігор кинувся до дверей, наче Філ міг передумати, якби йому відчиняли на кілька секунд пізніше.

— Вибач, я вже без квітів, — серйозно сказав Філ, у руках у нього була лише одна спортивна сумка, Ігорю з якоїсь причини подумалося «сума».

Від цієї жартівливої ремарки Ігор відчув дивне заспокоєння, наче він не вдома, а на роботі, і що дивно, сама робота зводила його з розуму, а ось атмосфера постійних жартів та підколів у домашньому контексті отримала якийсь терапевтичний ефект.

— Там ти не хлопчика тягнеш? — запитав Ігор у відповідь.

Філ чомусь косо глянув на сумку і сказав:

— Ага. Надувного, — вдихнув повітря носом. — Ти, ні фіга, фанат чистоти. Їжу, сподіваюся, без хлорки будемо готувати?

Філ почав розв’язувати шнурки й продовжив:

— Я все думав, звідки пахне хлоркою та миючими засобами, туалет-то вже полагодили. А це, виявляється, від тебе. Тебе невроз накрив після останніх подій?

— Щось типу того, — кивнув Ігор.

Було зрозуміло, що Філ розв’язний і жартівливий через власне збентеження. Ігор сам був трохи сором’язливий, тому допоміг Філу зняти пальто і повісив його на вішалку. Філ зробив вигляд, що не помітив цього.

— І де я буду жити? — поцікавився Філ, озираючись і прислухаючись.

— О, я тобі нашу колишню спальню приготував, — сказав Ігор. — Пішли. Ось тут, коротше, ліворуч від ванної.

— А сам де будеш? На дивані у вітальні? — у голосі Філа чути було, що він уже готовий підлаштовуватися й пропонувати Ігорю те, що, на його думку, зручніше.

— Міша, не гупай, — сказав Ігор, — можу спати і в сина, і у вітальні. Поки мене і диван влаштовує, а ти, думаю, уже на дивані наспався.

— Це так, — погодився Філ, — але ти, якщо що… Хоча, думаю, до того часу вже з’їду.

— Поки я налаштований настільки позитивно, що живи, скільки потрібно, — сказав Ігор. — У мене зараз усе настільки весело, що я навіть мишу підкормлюю, щоб зовсім самому не бути.

Філ розуміюче кивнув.

— Я ще можу завести павука, — запропонував Філ із напівпосмішкою. — Будемо, як у середньовічній темниці, дресирувати домашніх тварин.

— Ну, добре, — зітхнув Ігор, — розташовуйся, я поки що щось розігрію.

— Я, до речі, приніс пляшку, — сказав Філ. — Я майже не п’ю, але на честь такого випадку можу трохи.

Ігор подумав про алкоголь без звичного відрази.

— У мене теж є, — зізнався Ігор, — залишилося після новорічних свят. Ми, так би мовити, на роботі святкували, а домашні запаси залишилися недоторканими.

Поки Ігор розігрівав суп, Філ встиг розкласти речі, помитися, розкласти свою бритву, піну для гоління та зубну щітку на полиці у ванній та відчинив кватирку у спальні. «А ще міг би встигнути вбити людей п’ять і сховати їхні тіла», — з якоїсь причини подумав Ігор.

У цивільному одязі, а саме в джинсах і червоному светрі, Філ різко відрізнявся від себе на роботі, що Ігор, якби зустрів його на вулиці, просто не впізнав би. Філ навіть рухався інакше, більш впевнено, а на роботі він лише сидів постійно, хоч і на виду, але якось відсторонено. Ігор не стримався і висловив свою думку.

— Я про тебе те саме можу сказати, — сказав Філ, широко усміхаючись, і поставив на стіл пляшку коньяку. — Ну що, перейдемо до неофіційної частини?

Всього лише третину пляшки вони осилили, коли вирішили перейти на горілку, що стояла у холодильнику. «Під твій борщ добре піде», — зауважив Філ. Так вони перейшли на горілку і за пару годин випили близько 0,7 літра, після чого вирішили зупинитися, бо наступний день був понеділком. За цей час вони встигли багато про що поговорити.

Філ розповів, як його вигнала дружина, і робив це так весело, що Ігор, намагаючись спочатку виглядати співчутливо, поступово почав підсміюватися, а під кінець розповіді Філа вже сміявся в голос.

— Чого ти смієшся? — прикидалася обуреним Філ. — Ти б знав, як я тоді трагедію переживав, руки на себе накласти хотів. Моя морда була така, як у тебе зараз на роботі постійно. Як у кота, якого постійно лякають.

Він так точно зобразив Ігореве сумне обличчя, що Ігор навіть ліг на стіл.

— Але ти ж сам винен, — почав захищатися Ігор. — Тебе ж ніхто не просив переписуватися з хлопцем. Знайшовся ще, давній еллін.

— Ну, тут вибач, — сміявся Філ у відповідь. — Орієнтацію нікуди не подіти. Він перший почав.

— Та ладно тобі, — не повірив Ігор, — усі так кажуть. Особливо приїжджі: «Вона мене спровокувала тим, що без хіджабу ходила».

Філ погрозив пальцем.

— Ні, серйозно, — сказав він, — я б йому й слова не писав, якби він перший не почав. Він же відразу з кількома мужиками переписку вів, я навіть щось зберіг, якщо не віриш.

— І що? — сказав Ігор, — зі мною діти не переписуються. Мене навіть у соцмережах немає. Підсадна качка вийшла? Від цих сучасних борців проти всього? Я від тебе такої наївності не очікував, Міша. Ти ж працівник органів.

— Я працівник різних органів, — засміявся Філ, — але тут зовсім інше. Його, коротше, мати спалила, що він такими речами в інтернеті балується, ну і полетіли голови. Моя голова просто у відділ закотилася. А так, кількох пенсіонерів пожурили, молодь різну теж поставили на замітку.

— Так, я пам’ятаю, чув, — сказав Ігор.

— А ще глупо вийшло, — знову заржав Філ, — виявилося, багато хто з ним у реальному житті неодноразово перетинався, він на вебкамеру всякі шоу робив майже з восьми років, словом, багате життя вів. І всі ж прямо заявляли, що хочуть з ним зробити і, блін, у якій позі, але їх пронесло. А я такий, мені соромно, божий кульбабко, романтичну переписку вів, ні натяку, нічого, якісь серіали обговорював, як дурень, якісь книжки радив прочитати. Словом, подвійний сором. А сам на його пляжну фотку мастурбував, як підліток з прищами.

Філ радісно засміявся над самим собою, і це трохи пом’якшило огиду, яку викликало його зізнання.

— Що? Забагато сказав? — зрозумів Філ.

— Настільки забагато, що це ще треба якось переварити, — зізнався Ігор.

Філ махнув рукою.

— Все одно, гірше того, що ми зараз робимо, не придумаєш. Тому можна говорити що завгодно. І якось все одно треба підтримувати дистанцію, щоб ти не піддався на мою чарівність, бо всі звикають і забувають, хто я такий.

— Боже! Тільки давай без цих штучок! — заперечив Ігор так, що навіть замахав руками, намагаючись жестами пояснити те, що не міг висловити словами. — Мені й самоуниження від себе вистачає. Прикинь, у мене дружина пішла до молодшого, але добре б до якогось качка або олігарха, хоча це смішно, ну хоча б до якогось комерсанта, не знаю. Він же просто… ну, як наш Молодий. Тільки трохи старший і серйозніший.

— Та ні, ти мене від моєї теми не відводь, — заперечив Філ, — я тобі ще не все розповів. Ти знаєш, через що мене вигнали з дому? Думаєш, дружина злякалася за доньку? Або їй було соромно зі мною в одній квартирі перебувати? Та хрін там!

— А через що ще? — спитав Ігор. — Я б, мабуть, за це й вигнав.

— Ось саме через це від тебе дружина й пішла, що ти жінок ніц не розумієш, — з якимось внутрішнім зверхництвом заявив Філ.

— Ну а через що? — відчайдушним п’яним криком випитав Ігор.

— Вона, коротше, мені не простила, — сказав Філ, стримуючи посмішку, — що я їй з кимось іншим змінював.

— Що-о? — знову розсміявся Ігор.

— Та-ак, — засміявся Філ, — їй байдуже, з ким я намагався змінити, їй було важливо, що намагався, а те, що з хлопцем — байдуже. Прикинь. Я кажу: «Ну це ж просто переписка була. Почитай сама». Ну, коротше, і сімейне життя пішло куди подалі.

— А зараз у неї хтось є? — спитав Ігор, щоб порушити тишу, бо Філ, висловившись, якось занадто похмуро замовк.

— Здається, ні, — пробурмотів Філ, потім ожив і засяяв очима на Ігоря. — А тебе за що з роботи попросили? У нас багато версій. Сергій Сергійович каже, що це не справа Ігоря Васильовича, але всі думають, що ти хабарник.

Ігор теж трохи ожив — обговорювати любовні пригоди Філа було для нього ніяково, принаймні тому, що до того, як дружина пішла, весь їхній секс зводився до напівавтоматичного траху у місіонерській позі при вимкненому світлі або в напівтемряві. Ігор думав, що їхній розлад стався і на цьому ґрунті, але відганяв цю думку.

— Взагалі, мене звільнили через службову невідповідність, — сказав Ігор, — спершу хотіли зробити хабарником, але щось не склалося.

— А ти, типу, невинний? — з іронічною усмішкою спитав Філ.

— Ну знаєш, — сказав Ігор, — недарма кажуть: «Простота гірша за крадіжку». Я такий дурник. Якщо порівнювати з тобою, то моя справа — це якби ти не переписку вів, а купив іграшкову машинку, прийшов до хлопця в гості, відкрила його мама, а ти їй з порогу: «Добрий день, я прийшов до вашого сина, ось йому одразу подарунок, де його кімната?»

— Це ти доступно пояснив! — усміхнувся Філ. — А в подробицях?

— В подробицях не так цікаво, — сказав Ігор. — Я «спалив» схему у колег, що митники переправляють комплектуючі для побутової техніки за кордон під прапором інновацій та того, що Росія з колін встає, потім нібито закордонний філіал виробника купує ці ж запчастини у фіктивної фірми за завищеною ціною, різницю ділять на кількох етапах. Потім наші холодильники та мікрохвильовки під німецьким брендом, із заявленою німецькою якістю. Там ще вершки знімали, бо все це за кредит з переплатою майже сто відсотків. Я подумав, що це неправильно. Головне, родичі відмовляли, коли я поділився своїми спостереженнями. Троюрідний брат розповів, що коли працював у відділенні тверезості і обкрадали п’яних робітяг, серед них якийсь чесний працівник завівся, як я, і його швидко вигнали, навіть з міліції. І це лише через кілька тисяч за зміну, а уяви, які у цих людей гроші крутяться.

— Але ти ж кажеш, фірма німецька була, — сказав Філ, і на обличчі його з’явилося легке недовіру.

— Ти прямо як опозиціонер заговорив. Може, якби я в якусь європейську прокуратуру пішов, все б склалося інакше, — сказав Ігор. — Можливо, зараз був би відомим російським дисидентом, бо назад би мене не пустили. Але там теж непросто.

— І куди ти пішов? — спитав Філ.

— До начальства, — з досадою відповів Ігор, — і так моя кар’єра обірвалася. Не дослужився до генерала.

— І що, навіть грошей не пропонували? — не повірив Філ. — Навіть не намагалися «відмазатися»?

— Від кого, від мене? — сміх Ігоря був сповнений гіркоти. — Дякувати, що хоча б так звільнили, а могли придумати щось, щоб потім до старості викручувалося.

Філ спостерігав, як Ігор курить, догоряє сигарету і гасить її, а потім сказав:

— Можна подумати, тобі відділ не буде «икатися» до старості.

— Так, — кивнув Ігор, — теж варіант. Дві дороги з відділу — або в суд, або на кладовище.

— Не-е, ти все ж дивись на речі бадьоріше, — заперечив Філ. — При мені одного дядька на пенсію проводжали, але, що приховувати, він, здається, кілька разів до «білої гарячки» допивався, тому його й вирішили відправити.

— Дивуюсь, як ви з Васильичем щоночі не «квасите», з вашими обов’язками.

Філ проникливо подивився Ігорю в очі і натякнув:

— Ігор, я до відділу з тероризмом боровся тими ж руками, тож великої різниці нема.

— Але тут-то не терористи, — помітив Ігор і, побачивши вперті очі Філа, закурив ще раз.

— Різниці майже нема, — повторив Філ. — Присягаєш країні — і все. Ось у чому різниця цивільних і солдатів. Васильич же пояснював. Сьогодні країна дає наказ боротися з цим типом людей, завтра — з тим, і неважливо, хто це — терористи, корупціонери, опозиціонери чи порушники авторського права. Ось, наприклад, мітинг. Якийсь студент не хоче лізти в автозак — його скручують і затягують, не дивлячись — чудово він вчиться, в окулярах чи без. А коли розганяють якусь демонстрацію — б’ють по кому попало кийками, тільки по голові бити заборонено. І демонстрація не завжди агресивна, але якщо є наказ розігнати — розженуть. Так і ми, тільки ми, слава богу, не такими пачками людей вбиваємо, як людей на різних маршах. А людям просто сказали — вони вороги, і вони вірять. Або тим же німцям сказали, що ми вороги — і почалася метушня.

— Це ще у Толстого було, — нагадав Ігор.

— Що було? — спитав Філ.

— Ну, що якби французи самі не хотіли нападати — вони б і Наполеону ніякому не повірили, а раз напали, значить самі цього хотіли, значить вина має лежати на всьому народі.

— Це, батечку, екстремізм, — засміявся Філ. — Але коли ми по горах бігали за якимось дурнем, мене відвідувала одна думка: чого я тут роблю? Чого цей мудак лазить горами, організовує підпілля заради якогось емірату? Чому нам обом не сидиться вдома? Був би він, якби за ним не бігали? Був би я, якби таких, як він, не було, або таких спеціально придумали, щоб таких, як я, тримати у тонусі? Одні примати морочать голову іншим приматам, щоб ті вибухнули в натовпі, а потім примати, і я серед них, ловлять приматів, щоб ті не морочили іншим. З боку вся ця метушня, мабуть, виглядає дуже смішно. Шкода, що динозаври не стали розумними, щоб межа, знаєш, проходила чітко за видовим принципом.

— Насправді, межа проходить за видовим принципом, але людина іноді не може впоратися навіть із простими тваринами, наприклад, з тарганами, мурахами чи, там, з якимись глистами. Тільки локальні перемоги, повністю не позбавляється. Що вже казати про розумних істот. Вони б нас розчавили на бетоні.

— Та ладно, розумні, — втрутився Філ, — ти про той самий грип забув. Якщо він мутує у щось смертельне, хоча й так смертельний, може вийти серйозна штука. А от зомбі-апокаліпсис мене ніколи не лякав, навіть у дитинстві. Може, тому що частково в селі виріс або всякої дохлятини в дитинстві насмотрівся.

— І де тут зв’язок? — спитав Ігор.

— Зв’язок такий: якщо з’явиться зомбі-вірус — а це вже само по собі дико обговорювати, — але навіть якщо з’явиться, то в теплу пору року від трупа, навіть ходячого, за кілька днів нічого функціонального не залишиться — зомбі підуть кормити мух з шаленою швидкістю. Буде як? Чим більше трупів, тим більше мух, там ще зверушки підключаться, підуть на запах падалі — і все. Потрібно буде не зомбі боятися, а зграй голодних собак і вовків. І ще, ніколи у фільмах не розумів, як цей зомбі, гнилий ходячий труп, може непомітно підкрастися. Люди, які сценарії пишуть, вони що, жодного разу не проходили повз труп дохлої кішки влітку? А людина пахне так, що ні з чим не сплутаєш, запевняю тебе. Навіть гангренозна рана таке амбре виділяє, що нічим не заглушиш.

— А взимку? — поцікавився Ігор, хоча приблизно вже передчував відповідь.

— Взимку двохсоткілограма свиняча тушка перетворюється на крижану бригу за кілька годин, що вже казати про людину. Епічних битв «стіна на стіну» не буде.

— Це ж для краси і драматизму, — заступився за кінематографістів Ігор.

— Та я розумію… — відповів Філ.

Ось такі приблизно розмови вели Ігор і Філ щовечора, тільки далі вже без алкоголю.

У відділі переїзд Філа до Ігоря, звісно, сприйняли гумористично, але, здається, схвально. Молодий глузився з Ігоря та Філа, насміхаючись і підкручуючи, робив двозначні натяки, хоча сам посварився з батьками і збирався знімати квартиру з якимось другом. Ігор та Філ у свою чергу глузували з Молодого, картинно дивуючись, що у нього можуть бути друзі. Ігор Васильович, дізнавшись, як для Ігоря обернулися пошуки квартири Філом, згадав кілька байок з часів радянського робочого гуртожитку, де він колись мешкав. Але, побачивши, як Молодий фонтанує непристойними жартами, не стримався і поділився думкою: «Дело молоде, статей за це зараз нема, тож живіть». Сергій Сергійович повністю схвалив такий вчинок, похвалив Ігоря за те, що запросив Філа до себе, а Філа — що погодився тимчасово переїхати у, як він висловився, «людське житло». Ігорю пояснили, що обидва — і Філ, і Ігор — були вже на грані, і хто з них перший «влізе у петлю» або влаштує черговий погром у відділі, було лише питанням кількох днів, якби все залишалося по-старому.

Ринату Йосиповичу ж було настільки байдуже, якщо це не стосувалося його сім’ї або грошей, що Ігор, Філ і навіть Сергій Сергійович могли хоч повністю розфарбувати відділ у райдужні кольори чи повісити на трубу котельні полотнище зі свастикою — йому все одно або він так добре робив вигляд, що все одно.

У домашнє життя Ігоря Філ вніс кілька змін. По-перше, виявилося, що Філ завзятий спортсмен, принаймні робить пробіжку щоранку, для чого встає на годину раніше. Кожного разу, коли він збирався пробігтися по спальному району, намагався одягатися і рухатися в передпокої якнайтихіше, але саме ця обережність змушувала Ігоря прокидатися у холодному поту, бо Філ шумів не як якась велика собака, на хропіння якої вже не звертаєш уваги, а рухався як щось страшне, типу змії, яка заповзає від сусіда по вентиляції, або чужого з однойменного фільму. Після такого пробудження Ігор вже не міг заснути, але робив усі ранкові справи набагато раніше і приходив на роботу значно бадьорішим.

По-друге, Філ навчив Ігоря любити цибулю. Це було дивно, бо навіть мати раніше не змогла цього досягти. Зі нудьги Ігор і Філ готували разом, і спочатку Ігор активно заперечував додавати цибулю у смажену картоплю або підсмажувати цибулю для супу, але Філ, проявивши несподівану владність і відмахуючись від Ігоря, приготував дві сковорідки смаженої картоплі — з цибулею і без — і дав Ігорю порівняти. Ймовірно, справа була у тому, що Філ дуже дрібно нарізав цибулю, а Ігор і його дружина навіть не намагалися цього робити, бо батьки дружини і батьки Ігоря прищепили їм відразу до цибулі, просто рубаючи цибулину на кілька частин і кидаючи у сковороду чи каструлю, окрім «оселедця під шубою». Виявилося також, що Філ вміє смажити неймовірно смачні млинці та оладки, рецепти яких так і не розкрив, заявивши, що мають бути і його маленькі секрети.

По-третє, миша, яку Ігор приручав із великим старанням і іноді вставала вночі подивитися на неї, коли жив один, проявила до Філа набагато більшу симпатію і вже наступного вечора після переїзду Філа охоче харчувалася з його руки. «Ти її ще спати з собою поклади», — запропонував Ігор, коли Філ показав, як миша забігає на його долоню, дозволяє себе гладити і прижимає маленькі вушка. Лише у руці Філа Ігор зміг розгледіти мишу як слід. Особливо вразив його контраст розуму в її очах з тим, скільки мозку могло бути в маленькій голові насправді.

Єдине, що трохи дратувало Ігоря у Філі, — це його неприйняття закритих кватирок. У будь-якому приміщенні, де з’являвся Філ, він завжди відкривав вікно, через що по дому постійно гуляли протяги. Ігор боявся, що підхопить запалення легень, але натомість здоров’я підкинуло Філу сюрприз — він сам, здається, перестарався з приоткритим вікном у своїй кімнаті і застудив ліве плече, що було для Філа особливо неприємно, бо через день їм потрібно було їхати на черговий допит.

Вони прожили разом півтори тижні, ще день Філ скаржився на біль у лівій руці, а Ігор відкрито тішився і казав, що процедури загартування пора припинити хоча б тому, що їм вже не вісімнадцять. Філ у відповідь зазначав, що невідомо, хто довше протягне — він зі своїм остеохондрозом чи Ігор зі своїм курінням і малорухливим способом життя. Виявилося, що Ігор протягнув довше.

---

Розділ восьмий

Відвезти урну з прахом Філа, звісно, взявся Ігор Васильович. Есес був категорично проти поїздки у сусіднє місто до жінки, якій Філ, а тим більше його прах, міг бути байдужий. Ігор також думав, що якщо дружина буде вважати, що Філ просто зник безвісти — буде краще. Він також вважав, що було б розумніше поховати урну з прахом десь на території відділу і поставити скромний пам’ятник, але Ігор Васильович вирішив інакше.

— Якщо тут кожному пам’ятники ставити, ми би ходили по кладовищу, — сказав з якоюсь особливо похмурою міною на обличчі.

Ігорю не сподобалася ця фраза, вона трохи не збігалася з його уявленням про відділ і з його планами дожити до пенсії.

— Ти сам розумієш, що кажеш? — спитав Сергій Сергійович у Ігоря Васильовича. — Ти розумієш, що їй, можливо, не просто байдуже, а НА СПРАВДІ все одно? Хочеш на акторську гру подивитися — ходи в театр, а я не збираюся давати наводку на відділ.

Ця розмова відбувалася в порожньому через Філа кабінеті, куди всіх працівників відділу зібрало на незаплановану нараду. Кабінет Філа був точно такий самий, як і кабінет Ігоря, тільки не було бюста Чайковського, не було годинника, і монітор Філ так і не змінив на більший. Саме поруч із монітором стояла гільза з прахом, яка викликала перепалку. Молодий чомусь не міг відвести очей від гільзи, Ігор же намагався зовсім не дивитися, але вона постійно притягувала його погляд.

— Може, ми все ж залишимося людьми, незважаючи ні на що? — спитав Ігор Васильович. — Може, хоча б у цьому спробуємо залишатися людьми?

— А може, спробуємо залишатися живими якомога довше? — парирував Сергій Сергійович. — Ти про це думав?

— Може, тоді відділ розпустити, нехай живуть, — сказав Ігор Васильович. — Звісно, велика ймовірність, що поїздка буде марною, але є і дуже маленька, що не дарма поїду. Якщо через велику ймовірність ми вбиваємо людей, можливо, варто через маленьку поїхати?

— Робіть, що хочете, все одно поїдете, навіть якщо забороню, з прахом чи без.

— Я з тобою поїду, — сказав Ігор Ігорю Васильовичу і запитально подивився на Есеса.

Той ствердно кивнув.

— Я теж, — сказав Молодий.

— А ти не поїдеш, — сказав Есес тоном, що не залишав місця для заперечень.

«Сусіднє місто» і «втрата часу» були по суті гучними словами, якими Сергій Сергійович намагався збудити лінивих працівників. Дорога до сусіднього міста зайняла близько півтори години не найшвидшої їзди на джипі Ігоря Васильовича. Один раз їх зупинив наряд ДАІ, але Ігор Васильович показав документи, і вони відразу їх відпустили. Трудніше було дочекатися господині квартири — вони приїхали у будній день, а вона була на роботі. Можна було б, звісно, відвідати її на робочому місці, Ігор запропонував це, а Ігор Васильович відповів саркастичною пропозицією підійти з військовим оркестром і прапорами, а прах везти на лафеті. Ігор не зрозумів сенсу жарту, але не наважився просити пояснень.

— Тут і так палево, — пояснив Ігор Васильович, приховуючи гнів, але навіть з цього пояснення Ігор нічого не зрозумів.

Взагалі, всю дорогу вони мовчали, бо ця поїздка не передбачала зайвої балаканини. Ігор зовсім не хотів їхати і погодився лише тому, що це була ніби остання шана покійному, яку йому обов’язково хотілося віддати, хоча Ігор відчував, як би до цієї поїздки з ритуальної потреби ставився сам Філ. Ігор розумів, що Філ хотів би розвіятися по повітрю, не створюючи оточуючим проблем, тож перед внутрішнім зором Ігоря виникала винувата крива усмішка Філа, від якої ком підступав до горла.

— О, дивись, його донька йде, мабуть, з продовженого дня, — зауважив Ігор Васильович, — але ми до неї виходити не будемо, а то ще налякаємо дитину.

Ігор вдивився в той бік, куди показав підборіддям Ігор Васильович. Сніг став сірим через недавні відлиги, і донька Філа була вся в сірому, навколишній дворовий пейзаж розмивав її контури, чітко крізь забруднене брудом скло авто виднівся лише великий рожевий рюкзак з тими самими конями, що були на футболці сисадміна, до якого пішла дружина Ігоря (Ігор бачив фотографії з корпоративу, які дружина виклала у «Вконтакті». Ігор переглядав їх, і фотографії вже не здавалися йому такими безневинними, як при першому перегляді).

Ігор поділився своїми спостереженнями з Ігорем Васильовичем, і той несподівано живо відгукнувся:

— Це з серіалу «Мій маленький поні». Там цих коней до фіга. У мене онук і онучка збирають їх у всіх можливих видах. Онучка, я ще розумію, чому збирає, а який чорт онук це робить — без поняття. І ботаніки, старші великовікові, теж у захваті від цього, тож нічого дивного. Friendship is magic. Я навіть імена деяких коней знаю, не повіриш. Пінкі Пай. Еппл Джек. І всі вони, блін, живуть в Еквестрії.

— А скільки твоїм онукам? — спитав Ігор.

— По одинадцять, — відповів Ігор Васильович, — вони близнюки. Прикинь, я все життя з презирством ставився до мультиплікації, ну, крім тих років, коли сам був дитиною, та й які тоді були мультики? Тоді навіть телевізор-то не в кожному домі, здається. А тут онук показав мені кілька мультсеріалів. Там, знаєш, в деяких один в один наше життя з тобою. Той же «Американський тато», про ЦРУшника, який досі з головою в часах Ніксона. «Південний Парк» — добра сатира на той дурдом, що твориться повсюдно. І, головне, жарти там такі, що навіть я, дорослий, багато чого бачивши, іноді мимоволі червонію, тобто я б соромився такі розповідати у компанії співпияк, а вони їх без проблем несуть з екрану. У нас, як би не жартували, вся ця молодь гумористична, вони все одно не можуть переступити якусь грань, все одно помітна скутість, а ці — просто вперед. Я патріот, але в області сатиричної мультиплікації ми однозначно як люди початку двадцятого століття порівняно з хіпперами.

Найцікавіше у цьому синефільському монолозі було те, що Ігор Васильович вимовляв його цілком спокійним, тихим голосом з інтонаціями скорботної людини.

— Давай хоч радіо увімкнемо, а то в тиші з розуму зійти можна, — запропонував Ігор.

Ігор Васильович без спротиву покопирсався у радіостанціях, але зупинився на такій, що краще було б у машині залишатися тихо — це була станція, що транслювала на той момент повільну класичну музику, яка в поєднанні з прахом у салоні та чорним оздобленням самого салону створювала відчуття катафалка. Ігор не наважився запропонувати змінити хвилю і похмуро дивився по сторонах.

Вже не темніло, як раніше, бо наближалася весна, але похмура погода створювала відчуття, що вже сутеніє. Перші відпрацьовані та навчальні люди з’являлися у дворі й розходилися по під’їздах з пакетами, по-різному наповненими покупками. Оскільки в’їзд у двір був лише один, люди з’являлися з одного боку, Ігор бачив лише їх віддалені спини. Це створювало відчуття похмурого конвеєра.

— Ми її так не пропустимо? — спитав Ігор.

— Так, здається, не повинні, — впевнено заявив Ігор Васильович. — На вулиці світло, я знаю, де під’їзд, як тільки вона почне заходити, я її одразу помічу.

Потік людей поступово спав, але жінки, яку вони чекали, все не було. Із під’їздів потягнулися власники собак. Невідомо, що було сумніше — бачити, як люди розповзаються по будинках під сумну музику, чи спостерігати під ту саму класичну музику, буквально за два метри від бампера, як ризеншнауцер відкладає свою купу, а його літня господиня в червоному хустці і товстому синьому пуховику, схожому на пуховик художника, що приходив у відділ, курить, уважно спостерігаючи за процесом дефекації. Лише тоді Ігор помітив, скільки навколо машини розтануло коричневих купок. У розташуванні купок був якийсь особливий порядок, логіка і своєрідна гармонія.

— Хоч би прибрала за псом, — сварливо зауважив Ігор Васильович, коли ризеншнауцер завершив свої справи.

Ніби почувши докір Ігоря Васильовича, старенька подивилася прямо у салон машини і впевненою ходою, підтягуючи за собою чорного пса, пішла до дверцят водія. Ігор Васильович у відповідь на її суворе постукування трохи опустив скло.

— Чого ж ви за собакою не прибираєте? — докоряв він стареньку.

— А що ви тут стали? Чекаєте когось? — ніби не почув його старенька.

— Ми тебе чекаємо, красуне, викрасти хочемо, по кавказькому звичаю, — відповідав їй Ігор Васильович.

— Якщо машину тут ставити хочете, то стоянка платна, — знову не почув Ігоря Васильовича старенька, у голосі її було стільки впевненості та претензії, ніби вона сама власниця стоянки.

Невідомо звідки поруч із старенькою з’явився високий чорнявий молодий чоловік, років, можливо, двадцяти, а може й менше, він теж чомусь постукав у вікно Ігоря Васильовича, ніби той має ще більше опустити скло.

— Слухай, брате, — звернувся молодий, злегка нахилившись до щілини у вікні, — тут не треба безкоштовно стояти, тут для своїх стоянка, брате. Якщо проблем не хочеш, або плати, або не стій тут.

Ігор Васильович обернув до Ігоря захоплене обличчя.

— Ти бачив? — спитав він у Ігоря. — Який, однак, малолітній хуліган!

Молодий чоловік продовжував стояти, нахилившись до опущеного скла, як до віконця каси, зберігаючи таке серйозне обличчя, ніби вже четверті добу не міг купити квиток на маршрут Москва – Салехард.

— Читати вмієш? — спитав Ігор Васильович молодого.

— А ти не хами, — сказала старенька.

– Та що ви, як можна, у присутності пані, – докорив її Ігор Васильович, дістав посвідчення і показав його молодому чоловікові та старенькій.

Молодий чоловік одразу ж втратив інтерес до машини Ігоря Васильовича і зник так само раптово, як і з’явився, старенька ж уважно всматривалася в посвідчення, примружуючи очі та ворушачи губами, а потім заявила, що зараз вже не тридцять сьомий рік, щоб лякати корочками.

– Вам видніше, – заявив Ігор Васильович.

Перед тим як піти, старенька пройшла з собакою кілька кіл навколо машини, намагаючись, ймовірно, щоб її кобель підняв лапу на колесо автомобіля, де вони сиділи, але Ігор не вдивлявся у дзеркала заднього виду, щоб зрозуміти, чи вийшло у неї це чи ні.

– З наших колишніх, мабуть, – сказав Ігор Васильович їй услід, – або з друзів колишньої міліції.

– Але собачка у неї вихована, – зауважив Ігор, спостерігаючи, як ризеншнауцер залишає чергову купу під кущами біля одного з під’їздів. – Була б погана собака – тягала б бабусю по двору лише так.

– Це так, – погодився Ігор Васильович, – бабці пощастило з собакою.

Мимо них провели ще кілька собак, потім з’явилися діти і почали ліпити сніговика, намагаючись набрати чистішого снігу та котячи сніжний ком між собачими купками.

Коли в дітей вийшло скатати низ сніговика та другий ком для торсу, Ігор Васильович оживився:

– Ходімо, ходімо, – поспішно підхоплюючи рюкзак із заднього сидіння і вибираючись з машини.

Ігор слухняно вийшов назовні, він так захопився спостереженням за будівництвом сніговика, що перестав помічати людей, які з’являлися у дворі. Тепер же, після того як його збудив Ігор Васильович, він побачив жінку, що йшла вздовж дитячого майданчика і, як у рамці, опинилася завдяки перспективі всередині літери «п» турніка. Жінка обернулася до них ще до того, як Ігор Васильович покликав її: «Зачекайте».

Звичайно, вона нічого не знала, але Ігор все одно був вражений, наскільки вдови зовсім не схожі на вдов. Все одно Ігор очікував суму, яка мала б підсвідомо вразити її, або він сам хотів бачити її сумною через те, що очікував, у разі власної загибелі, хоч якогось суму від дружини. Ні, вона йшла зовсім безтурботно і навіть обернулася без жодної тривоги, ніби чекала когось із знайомих, хто міг покликати її так само. Побачивши її, Ігор зрозумів, на що ображалася дружина Філа, коли дізналася, що він намагався зраджувати їй з хлопчиком.

Дружина Філа була дуже гарною. Наскільки непривабливий був сам Ігор порівняно з Філом, настільки ж дружина Ігоря була непомітною поруч із дружиною Філа. Шлюб Філа був своєрідним союзом невдалих дуже симпатичних кіноакторів або моделей. Стояча під турніком жінка у костюмі, схожому на спортивний, у якійсь непомітній в’язаній шапочці, усе одно як би просилася на фотографію.

Наскільки у неї темні та глибокі очі, було видно навіть з тієї відстані, на якій стояв Ігор.

Ігор Васильович стрибав по снігу у своїх лакованих черевиках та сірому костюмі, як кіт серед калюж, здавалося, що коли він допригне до дружини Філа, то почне струшувати ноги, як коти, коли стають у щось мокре. Ігор поспішив за ним, теж чомусь стрибаючи з одного більш чистого місця двору на інше. Заряджений енергією Ігоря Васильовича, він також не взяв своє пальто.

Вблизи дружина Філа виявилася ще симпатичнішою, ніж здалеку. Ігоря Васильовича вона, судячи з усього, знала, бо його наближення не викликало у неї здивування, а ось на Ігоря вона дивилася запитально. Ігор дотримувався скорботного вигляду протягом усього шляху по двору, але коли жінка глянула на нього зверху вниз із напівпосмішкою, Ігор чомусь зарделся, як юнак.

Її погляд ковзнув до правої руки Ігоря, і йому одразу захотілося сховати руку, на якій він досі носив обручку. Коли вона побачила кільце, у її гарному обличчі мелькнуло щось на кшталт здивування, вона, ймовірно, звикла, що колеги Ігоря неодружені або розлучені, тож Ігор був для неї незвичним екземпляром серед колег її чоловіка. Якось само собою вийшло, що Ігор сам прийняв сумку з продуктами з її рук ще до того, як заговорив Ігор Васильович.

– Ірино, у мене для тебе не дуже хороші новини, – сказав Ігор Васильович. – Точніше, це я? Погані новини, Іра.

Дружина Філа трохи поблідла.

– Давайте тоді пройдемо у будинок, – сказала вона таким голосом, що Ігор відчув, ніби переживає смерть Філа вперше.

Дурість ситуації полягала в тому, що коли жінка розвернулася і пішла до під’їзду, Ігор мимоволі поглянув на її сідниці і так само мимоволі оцінив їх контури. Ігорю було ніяково перед покійним, але це було щось сильніше за скорботу і сильніше за його любов до дружини, з якою він уже півтора місяці не мав сексу.

Дружина Філа почала ритися у сумочці, але ніяк не могла знайти ключі. Вона набрала номер квартири в домофоні, але донька не підходила до нього, мабуть, звикнувши, що мати сама заходить у під’їзд із ключами. Нарешті якісь підлітки відкрили двері зсередини і вибігли на вулицю цілою юрбою, один із підлітків привітався з дружиною Філа («Доброго дня, тітка Ірино»), та розсіяно відповіла. Один із підлітків, проходячи повз Ігоря, зачепив ногою пакет з продуктами, інший, обходячи з іншого боку, зачепив його плечем. Коли двері за Ігорем зачинилися з металевим і водночас магнітним лязгом, Ігор почув вибух сміху з вулиці.

У під’їзді пахло так само, як у котельні, бо з підвалу тягло паром. Ігор, Ігор Васильович і дружина Філа зайшли в ліфт, який, незважаючи на новизну, як і новизну під’їзду, жалюгідно здригався від руху Ігоря Васильовича, коли той вирішив почухати підборіддя, і ще жалюгідніше здригався, коли піднімав їх трьох на п’ятий поверх.

Тільки в ліфті дружина Філа знайшла в сумочці зв’язку ключів, серед яких Ігор побачив ключі від машини. Ігор уявив, що цілує дружину Філа в шию, потім зрозумів, що для цього доведеться встати на якусь лавку, і йому стало себе шкода.

Незважаючи на те, що ключі знайшли, дружина Філа довго копирсалася у замку, у неї, схоже, елементарно не виходило потрапити ключем у замкову щілину. Ігор Васильович, не витримавши цього видовища, м’яко забрав ключі з її рук і сам відкрив обидва потрібні замки, після чого відчинив двері і пропустив жінку вперед.

У довгому коридорі трохи пахло котячим туалетом, хоча самої кішки не було видно, а також чимось на кшталт розігрітого поп-корну, Ігор згадав про сина і про те, як дружина кричала на них обох, коли син розкидав крихти поп-корну по всій квартирі.

Дружина Філа увімкнула світло у передпокої і тихо запропонувала пройти у вітальню. Доньці, що вийшла її зустрічати, вона так само тихо сказала йти у свою кімнату. Ігор не знав, де вітальня, але Ігор Васильович уже тягнув роззутого Ігоря за собою, повз жінку, яка якось мляво, ніби під гіпнозом, знімала куртку і розмотувала дуже довгий білий шарф.

У вітальні Ігор Васильович посадив Ігоря в крісло біля низького журнального столика. Навпроти нього було таке саме крісло, у ньому сидів плюшевий лев пісочного кольору і уважно дивився на Ігоря. На спинці крісла висіли фіолетові дитячі колготки. На журнальному столі лежала пара білих дитячих шкарпеток, сіріючих на стопі. Не витримавши пильного погляду лева, Ігор пересів на диван до Ігоря Васильовича. Оскільки Ігор Васильович сів посередині дивана, Ігор метався, не знаючи, де сісти — зліва чи справа від нього. Ігор Васильович відволікся від рюкзака, який м’яв у руках, і похлопав ліворуч від себе. Ігор сів праворуч. З цього місця на дивані він одразу ж побачив своє жалюгідне відображення в телевізорі, затягнуте патиною антиблікового покриття, і пошкодував, що не зробив, як пропонував Ігор Васильович.

Так само раптово з’явилася і так само раптово зникла з вітальні дівчинка років восьми у таких же бузкових колготках, що висіли на кріслі. Вона схопила шкарпетки з журнального столика, Ігор чомусь оцінювально поглянув на її віддалені сідниці, обтягнуті трикотажем, після чого кілька разів подумки вдарив себе кулаком по голові.

У вітальню заглянула дружина Філа і запитала, чи пити їм каву чи чай.

– Ірино, ми ж не для чаю прийшли, – сказав Ігор Васильович, похмуро.

– Навіть і п’яти хвилин не можете посидіти? – спитала дружина Філа. – Раз вже прийшли.

– Тоді давай каву, – сказав Ігор Васильович.

– А вам? – звернулася жінка до Ігоря.

– Мені теж, – пропищав Ігор.

Повернулася дружина Філа з підносом, на якому стояли червоні чашечки, цукорниця та плоска тарілка з кількома круглими печивами. За час своєї відсутності вона встигла переодягнутися у сірий спортивний костюм та пухнасті тапочки у вигляді собачок. Вона затрималася на порозі і, тримаючи піднос в одній руці, клацнула вимикачем і поспіхом схопила піднос обома руками, бо чашечки й ложечки на ньому небезпечно дзвеніли. Лише коли загорілося світло, Ігор зрозумів, що вже почало темніти. Дружина Філа не надто дружелюбно шльопнула піднос на стіл, тож трохи розлитої кави витекло назовні із посуду, який Ігорю здавався ляльковим.

– Тоді налий вже велику кружку, – сварливо зауважив Ігор Васильович, киваючи на частування на кавовому столі. – Ти ж мене знаєш, як я цю от штучку триматиму в руках? Сміх один.

Дружина Філа одним ковтком випила каву з чашечки, очевидно призначеної для Ігоря Васильовича, і знову пішла.

На кавовому столі було світло, як на операційному столі. Ігор глянув угору і побачив вісім дуже яскравих ламп. Ігор чомусь подивився на Ігоря Васильовича, але той тільки відвів очі, став суворішим і не рухався, поки жінка не принесла велику блакитну кружку, майже доверху наповнену кавою, і ледь не сунула її під ніс Ігорю Васильовичу.

Лише тоді Ігор Васильович пошевелився, повільно поставив кружку перед собою і неквапливо всипав у каву п’ять ложок цукру. Дружина Філа сіла у крісло, куди Ігор Васильович недавно посадив Ігоря. Вона спостерігала, як Ігор Васильович розмішує цукор. Мабуть, через яскраве світло її обличчя здавалося зеленкуватим на фоні шпалер, що їх оточували. Жінка, мабуть, чекала, коли Ігор Васильович підніме на неї очі та почне говорити, але він спочатку розмішав цукор із глиняним порожнім звуком ложки по стінках кружки, потім почав пити каву, не піднімаючи очей, потім поставив кружку і просто дивився на неї.

– Що, він таки когось трахнув? – не витримала нарешті дружина. – І тепер я маю йому передачки носити, як бойова подруга? Так?

Ігор Васильович окам’янів. Ігор до кави не торкався і зрадів цьому, бо на таке питання він непереможно б театрально поперхнувся.

– Ні, Ірино, ні, – похитав головою Ігор Васильович, – ніхто його не трахнув.

«Окрім дружини Ріната», – подумав Ігор і ледь не сказав це вголос. Щоб справді нічого не ляпнути, він поспіхом схопив кружку з кавою і намагався пити її якнайповільніше, хоча сам помітив, що навіть колібрі впоралася б із такою порцією кави за п’ять хвилин.

– Помер Міша, – сказав Ігор Васильович, не дивлячись на дружину Філа.

Ігор помітив, що по черзі дивиться то на дружину Філа, то на Ігоря Васильовича, наче спостерігає тенісний матч.

Дружина Філа піднялася, чомусь склала колготки, що висіли на спинці крісла, наче збиралася прибрати їх у шафу, але замість цього просто кинула їх на підлокітник, потім чомусь стала стряхувати неіснуючий пил з плюшевого лева. Ігор Васильович, спостерігаючи за нею, видав невизначений звук у горлі, схожий на покашлювання; Ігор більше не наважувався дивитися на нього, боячись, що побачить сльози в очах Ігоря Васильовича і сам може, так би мовити, розчулитися. Дивитися на дружину Філа, яка продовжувала відтрушувати лева, теж було нестерпно, але не дивитися на них обох він не міг, тож почав поглядати то на коліно Ігоря Васильовича, обтягнуте сірою тканиною, то на тапочки дружини Філа, які радісно пялилися на Ігоря собачими очима.

– Тобто як помер? – спитала дружина Філа тремтячим, ніби від злості, голосом.

– Від інфаркту, – сказав Ігор Васильович.

– Ні, я не про це, – сказала дружина Філа тим самим тремтячим голосом. – Тобто він постійно їздив на ваші командировки, то сюди, то туди, ми з ним навіть місяця не прожили без того, щоб його кудись не дернули, і тут ви приїжджаєте у костюмах і заявляєте…

Жінка замовкла, задушено заплакала і почала лупцювати Ігоря плюшевим левом по голові та шиї. Перший удар був настільки несподіваним, що майже порожня чашка для кави стукнулася об передні зуби Ігоря. Щоб випадково не розбити чашку, Ігор обрав паузу між ударами і обережно поставив її на піднос. Спочатку побиття було безболісним, бо його били лише гривою лева, але потім, здається, жінка перехопила лева іншою рукою, і Ігор отримав кілька ударів мордою лева, де були пластмасові очі, а особливо литий нос, що, здавалося Ігорю, важив майже стільки ж, скільки весь лев. Ігор стоїчно витримував удари, а Ігор Васильович нічого не робив, щоб їх зупинити, наче у смерті Філа винен був не хто інший, як сам Ігор.

Врешті дружина Філа промахнулася по голові Ігоря і влучила левом у піднос. Розумно прибрана Ігорем з рук кавова чашка, хоч і здавалася крихкою, злетіла зі столу і, крутячись, укотилася під крісло. Дружина Філа сіла у крісло і заплакала, намагаючись заглушити ридання на животі лева. Голова і шия Ігоря пекли, наче їх терли жорсткою мочалкою. Ігор помітив, що руки й коліна дрожать.

– Іра, не треба, – тихо попросив Ігор Васильович, не дуже сподіваючись на успіх.

– Навіщо ви взагалі приїхали? – злобно крикнула жінка, відриваючись від лева. – Мені чоловік живий потрібен!

Ігор Васильович скомкав рюкзак на колінах і тихо сказав:

– Коли заспокоїшся, можливо, щось знадобиться. Там його попіл. Свідоцтво про смерть, так що зможеш отримувати допомогу на дитину та його нагороди.

Дочекавшись, коли жінка заспокоїться, Ігор Васильович підійшов і легко обійняв її за плечі.

Ігор обережно обмацував голову і дивився на майже неушкоджену каву Ігоря Васильовича, тож не відразу помітив, що той подає знаки: треба поволі йти. Ігор охоче зреагував. Ще на самому початку побиття левом він зрозумів, що не варто було заходити далі порога, а можливо, й взагалі у під’їзд. Напевно, слід було повідомити дружині Філа неприємну новину під турніком, передати рюкзак і відразу, не оглядаючись, йти до машини. Він також зрозумів, що лева треба було не відтрушувати, а вибити на вулиці чи пропилососити — у носі стояв запах плюшевої пилюки.

Ігор охоче відгукнувся на знаки Ігоря Васильовича, але той жестом затримав його й показав на рюкзак. Ігор передав рюкзак у простягнуту руку Ігоря Васильовича, точніше, повісив його однією лямкою, як на вішалку, і одразу пішов у передпокій: бачити горе дружини Філа було нелегко, бо Ігор відчував майже те саме, що й вона, хіба що без поправки на те, що у нього та Філа не було спільних дітей і довгого спільного життя, перерваного командировками. Лише плакати і бити людей плюшевими іграшками Ігорю не дозволялося, але майже від моменту смерті Філа до цього часу йому хотілося зірвати на комусь своє безсилля.

Ігор не проти був всадити олівець у ногу Ігоря Васильовича ще раз, хоча б за те, що він, як і решта, дивився на нього з деяким осудом, наче Ігор був лікарем і мав би помітити симптоми інфаркту ще за кілька днів до того, як він стався.

Зав’язавши шнурки, Ігор ще хвилин десять простояв, чекаючи, поки Ігор Васильович закінчить із сентиментами, чи як ще назвати те, що він сидів у вітальні. І жодні десять хвилин поруч із дружиною Філа, ні двадцять, ні година не могли змінити того, що сталося, і не могли повернути ні Філа, ні бодай ті дні, коли він був відсутній.

Ігор Васильович нарешті з’явився, задихаючись, як після бігу, одразу, не нахиляючись, вдягнув ноги у свої черевики та витяг Ігоря з квартири. Ігор навіть не зрозумів, чи двері були незамкнені, чи він просто не помітив, як Ігор Васильович відчиняв замки. У під’їзді дихалося легше, попри запах пару — це вже був знайомий, рідний запах. Поглянувши один на одного, вони обидва, як за сигналом стартового пістолета, кинулися викликати ліфт. Реакція Ігоря Васильовича була швидшою, але толку від цього не було: ліфт довго скреготів між поверхами, наче й проїжджав повз, але не зупинявся на потрібному.

Напруження Ігоря посилювалося ще й тим, що він боявся почути гіркі ридання з квартири, яку вони щойно залишили. Він вагався між цим страхом і бажанням дочекатися ліфта.

– Може, пішки? – запропонував Ігор Васильович, і за його напруженим голосом та тим, як старший колега озирається на двері, Ігор зрозумів, що його теж турбують ті самі почуття.

На щастя, двері ліфта відчинилися. Усередині стояв старий холодильник «Юрюзань», на ньому стояла герань, більше нікого не було.

– Хтось переїжджає, мабуть, – сказав Ігор Васильович, але не став чекати, поки господарі холодильника й герані отримають свої речі, і відразу заліз у ліфт. Ігор, якого спершу трохи збентежив вигляд холодильника та герані, поліз слідом. Поки вони їхали вниз, Ігор помітив, що сама герань чиста, наче протерта ганчіркою, глиняний горщик теж чистий, а біле блюдце, куди поставили горщик, мало сліди численних прибирань, тоді як земля, у яку була посаджена герань, була в пилюці, наче її не поливали сто років.

Спустившись, вони побачили кількох сорокарічних чоловіків із спантеличеними очима; побачивши цілий холодильник, вони одночасно зітхнули з полегшенням. Ігор також зітхнув, бо вже бачив синій прямокутник відкритого виходу з під’їзду та світло вантажної машини в ньому.

– Давай покуримо, – запропонував Ігор Васильович ще до того, як вони покинули ліфт, помінявшись місцями з вантажниками. Ігор погодився — він теж хотів запропонувати те саме.

Вони вийшли на вулицю і, обдавані вихлопами вантажної «Газелі», поспіхом закурили. «Газель» була точно така, як у відділі, навіть вантажники здавалися як із відділу, тільки тут вони займалися, напевно, корисною справою — перевезенням речей, а не вбивствами. Димлячи сигаретою, Ігор так і не зрозумів, чи ввозять вони речі в будинок, чи вивозять. Поки Ігор і Ігор Васильович курили, вантажники внесли ще один холодильник, цього разу великий і чорний, килим, згорнутий у трубочку, та стелаж зі скляними дверцятами, а винесли піаніно, телевізор і пральну машину.

Ігор не встиг обміркувати це питання і не встиг здогадатися запитати у вантажників, бо зверху пролунав голос Ірини.

– Ігор, – сказала вона.

Ігор зрозумів, що звертаються зовсім не до нього, тож продовжив курити, відчуваючи певну безтурботність через відстань, що розділяла його та дружину Філа.

Ігор Васильович підняв голову й запитав:

– Так, Ірино, що?

– Мені ваші подачки не потрібні, – сказала дружина Філа. – Зрозуміло? Попадіться!

На цьому «попадіться» Ігор відчув легке занепокоєння.

«Чим ми маємо попадітися?» – подумав Ігор, побачив трохи відкритий рот Ігоря Васильовича й ще більше занепокоївся, перш ніж кинутий згори рюкзак прилетів Ігорю прямо на потилицю, вибив у нього з рота сигарету, а самого Ігоря штовхнув обличчям у затоптаний сніг на тротуарі. Вантажники, які до того обмінювалися робочими коментарями, перервали свою роботу і замовкли, принаймні так здалося самому Ігорю.

– Ірино, ти дурна, що ли? – крикнув їй Ігор Васильович так, що Ігор почув цей крик навіть у легкій контузії. – А якби дитина йшла? Ти розумієш, що там урна на два кілограми, спеціально друзі для нього зробили, з написом, бля, з гравіюванням?

– А де ж були його друзі раніше? – крикнула у відповідь дружина Філа.

– Завжди вони були з ним! – закричав Ігор Васильович. – Уяви собі. Не вони його вигнали на вулицю, а ти, між іншим, ти і твоя божевільна матуся та його божевільна матуся.

– Козел! – крикнула дружина Філа.

– А ти стерво! – теж крикнув їй Ігор Васильович.

Тим часом, поки Ігор Васильович та Ірина лаялися, вантажники поклали свій вантаж і почали піднімати Ігоря на ноги, але тільки коли він поворухнувся, намагаючись перевірити, чи не пошкодила йому дружина Філа голову. Ігор Васильович так захопився лайкою та непристойними словами, що навіть не помітив, чи стійко стоїть Ігор на ногах, а Ігоря обтрусили, підтримали, дали сигарету, знову підпалили і обережно відійшли, акуратно забравши руки, ніби Ігор був хиткою порцеляновою вазою на фанерній підставці, на якій стояв бюст Леніна в конференц-залі відділу. Ігор нахилився за рюкзаком, розкрив його, перевіряючи цілісність урни з прахом. «Хоча що з нею станеться, у неї ж кришка відкручується», – запізніло здогадався він. Дивлячись, як блищить сталевий бік урни в світлі початих розгоратися вуличних ліхтарів та габаритних вогнів вантажівки, Ігор подумав про себе у третій особі: «Горе обрушилося на нього з усією можливою вагою», і тихо посміхнувся носом, у якому відчувався запах крові.

Застебнув рюкзачок, Ігор постояв ще трохи, очікуючи, що сварка дружини Філа та Ігоря Васильовича якось сама вляжеться, але коли Ігор Васильович сказав, бризкаючи ядом: «Йому на Кавказі було легше, ніж з тобою, він туди від тебе й тікав», а дружина Філа крикнула: «Ну, звичайно, йому завжди подобалося тертися серед мужиків, нічого дивного», Ігор вирішив, що з нього досить і, не чекаючи, поки дружина Філа ще щось важке кине, потягнув Ігоря Васильовича за рукав у обхід вантажівки, у бік машини.

Продовжуючи лаятися з Іриною, Ігор Васильович підкорявся, а Ігор вів його, не дивлячись під ноги, мимо собачих купок, мимо затоптаних залишків сніговика, по снігу, що підтаяв за день, але починав льодяніти від вечірнього холоду.

Ігорю довелося кілька разів підштовхнути Ігоря Васильовича в бік, перш ніж той заспокоївся і сів у машину. У салоні Ігор Васильович увімкнув світло і подивився на Ігоря, ніби прокинувшись.

– Ну й вигляд у тебе, – сказав Ігор Васильович. – Дай голову подивлюсь. Не нудить?

Ігор негативно похитав головою. Його трохи нудило, але скоріше через те, що він з ранку нічого не їв і випив каву, а тепер йому здавалося, що він перепив міцного чаю.

– Увімкни щось веселіше, – попросив Ігор, показуючи на радіо, – а то я зараз зійду з розуму від цієї класики.

Вони довго виїжджали з міста, по замерзлих коліях, по якійсь окраїні, то схожій на присадибні ділянки, то на промзону, де вони працювали. Ігор навіть радий був задрімати, бо відчував втому як від горя, що трохи відпускало, так і просто втому, але коливання дороги не давало заснути. Лише коли машина виїхала на трасу, залишивши позаду залізничний переїзд, Ігор нарешті заснув, немов у сні, де він продовжував їхати на пасажирському сидінні і дивитися, як швидко промайнули придорожні дерева, а дерева трохи далі повільно пливли, і повністю нерухома стояла Місяць. Потім він згадав, що погода була хмарною, і Місяця видно бути не може.

Ігор прокинувся в повній тиші, порушуваній лише гудінням двигуна і шумом коліс, і запитав:

– Ще далеко?

– Ні, – відповів Ігор Васильович, – спи собі.

Але за якимось рухом Ігоря Васильовича та його голосом Ігор зрозумів, що той не хоче, щоб Ігор спав, а хоче поговорити.

Ігор потер руками обличчя і похлопав себе по щоках, щоб прокинутися. Шия та голова все ще горіли. Ігор опустив скло і висунув голову назовні, де пахло талим снігом, асфальтом. Часом крізь запах снігу і асфальту пробивався запах очисних споруд, і Ігор зрозумів, що вони дійсно недалеко від міста. Це можна було зрозуміти ще й по тому, що десь зліва-спереду небо було підсвічене знизу чимось на кшталт слабкого неонового зарева.

Ігор покурив, щоб остаточно розвіяти сонливість, і лише тоді запитав:

– І що, з моєю жінкою ти так само лаятися будеш, якщо зі мною щось станеться?

– Що з тобою станеться? – відповів Ігор Васильович. – Тобі зовсім башку відбило, що ли?

– І завжди ось так проходить? – знову запитав Ігор.

– Вона, так би мовити, добра жінка, – сказав Ігор Васильович, помовчавши, – просто у всіх по-різному це проявляється. Я їй ще раз зателефоную, коли вона заспокоїться, все одно зможе Михайла поховати біля батька і отримати документи. Все одно життя йде далі, від життя нікуди не дітися.

– А через що у вас з Есесом був конфлікт? – знову запитав Ігор.

– Та тут усе просто, – жваво відповів Ігор Васильович. – Він же поборник суворої таємниці, вважає, що співробітники мають у разі смерті зникати безвісти, і ще він як би вважає справедливим, що люди, які іноді вбивають інших, заслуговують на безвістність. Та й як не крути, частково він, можливо, правий, можливо, для Мишки було б краще, щоб його вважали зниклим, дружині якось легше було б знати, що він десь є. Вона ж його все-таки любила і любить, напевно, раз більше нікого не завела.

– Може, вона ще раз боїться підриву, – припустив Ігор.

– Ну, і такий варіант не виключений, звісно, – погодився Ігор Васильович. – Стільки трублять у новинах: там того спіймали, там цього. Приймемо закони на захист моралі. Приймемо закон на захист захисту моралі. У країни ж немає більших проблем, ніж мораль, голубі та педофіли.

– А тим більше голубі педофіли, – вставив свої п’ять копійок Ігор.

– Точно, – погодився Ігор Васильович. – Мені, чесно кажучи, нинішній уряд нагадує екіпаж корабля, який намагається тонулий корабель пластирями склеїти назад.

Ігор замовк, бо не любив розмов про політику, вони ніколи ні до чого не вели, точніше, зводилися до трьох висновків: що в Росії погано, що за кордоном інколи теж погано, якщо немає грошей, і що весь світ котиться в тартарари.

– Тут Сергій Сергійович на межі того, щоб у черговий раз розповісти співробітникам, чим ми займаємося у відділі, – сам заговорив Ігор Васильович. – Тож, схоже, знову все погано.

Але Ігоря Васильовича вистачило ще на кілька днів сумного мовчання та збору думок. Коли Ігор Васильович з Ігорем проходили повз кабінет Есеса у курилку – і назад по кабінетах, іноді за дверима головного чулися дивний кашель, якого Ігор ще не чув від Сергія Сергійовича, щось на кшталт кряхтіння з прочищанням горла. Можна було вирішити, що Сергій Сергійович простудився, проте Ігор Васильович, чуючи цей кашель, многозначно тикнув Ігоря пальцем у ребра, чим доводив його до білого каління. Ігорю починало здаватися, що Ігор Васильович відплачується за олівець у ногу. З курилки вони ходили весь час у одному й тому ж порядку: Ігор праворуч, Ігор Васильович ліворуч, а вечорами від цих кількох поштовхів під ребра протягом дня у Ігоря болів лівий бік, а Ігор думав, що це теж симптоми наближення інфаркту, як у Філа, і трохи хвилювався.

Цілими вечорами Ігор просиджував у ванній, намагаючись повторити трюк Філа з мишею, яка забігала йому на долоню. Олег сказав, що у ванній немає камер відеоспостереження, і від цього Ігорю було спокійніше, його навіть не дратувало, що миша поводилася, як білки в лісопарку, обережно, кількома прийомами підходила до долоні Ігоря, потім брала крихти з руки й стрімко ховалася під плінтус.

Ігор чомусь залишив урну з прахом Філа у себе, поставив у кут ванної, ближче до того місця, де жила миша, йому здавалося, що це єдина істота, яка ставилася до Філа з любов’ю.

Як би там не було, Ігор Васильович здогадався. Ігор Васильович, Ігор і Молодий збиралися влаштувати поминки по Філу, але для цього потрібні були всі співробітники відділу, Рінат Йосипович не був проти, а Есес відмахувався й казав, що зараз не до того, і виглядав при цьому так, ніби смерть Філа підкосила його, як нікого більше.

– Загалом, так, – ледь чутно сказав Сергій Сергійович зі своєї трибуни, коли зібрав усіх у конференц-залі десь за півгодини до закінчення робочого часу. – Нас знову залишилося мало. Скоро може залишитися ще менше, тому приховувати сенс того, для чого робляться всі ці допити і для чого вмирають люди і з нашого боку, і з боку цивільних, – не можна.

Ігор порадів не тому, що йому зараз розкажуть усю правду або, в крайньому випадку, те, що спробують видати за правду, а тому, що його відділяло від вказівного пальця Ігоря Васильовича кілька рядів крісел.

– Одного разу Ігор Васильович припустився помилки і розповів усе співробітникам зарано, – тихим голосом продовжував Сергій Сергійович. – Наслідки були катастрофічні. Від відділу майже ніхто не залишився за кілька тижнів. З того часу ми домовилися повідомляти про суть проекту, у якому ви берете участь, лише у найкращих випадках. Ось, власне, цей випадок. З аналітиків залишився лише Саша, з оперативних працівників тільки Ігор і…

Він чомусь поглянув по залі і сказав, намагаючись знайти прищуреними близорукими очима Ігоря Васильовича:

– Теж Ігор.

Сергій Сергійович замовк, збираючи думки, і Ігор подумав, що він занадто довго це робить, якщо враховувати, що така порожнеча в відділі виникає не вперше.

– Кожного разу, коли я про це кажу, – промовив Сергій Сергійович, – сам собі не вірю, але Саша все ж передбачав, у що складеться ця картина: всі ці викрадення, допити й вбивства. І виявився правий, хоча, мабуть, сам скоріше жартував, ніж думав, що правий. Ми насправді ловимо прибульців.

Ігоря з якоїсь причини це повідомлення не вразило. Йому вже було настільки все одно, що навіть якби йому сказали, що вони поставляють людське м’ясо на стіл високопоставленим людоїдам, або що борються зі світовим змовою ілюмінатів, або беруть участь у реаліті-шоу з реальними вбивствами – це зовсім не похитнуло б його світогляд, у якому, якою б складною вона не була, для нього залишили місце в дальньому ряду, де, хоча й відбувались реальні дії, всі ниточки тягнув хтось інший.

А ось на Молодого така новина справила враження – він зашевелився, скрипнув кріслом, даючи зрозуміти, що потребує подальших пояснень. Від Ріната Йосиповича було видно лише потилицю, але його ставлення до того, що відбувається, швидше за все, було ближче до Ігоря, ніж до Молодого.

– Довго пояснювати, як почався відділ, – сказав Сергій Сергійович. – Але, загалом, він почався з того, що до нашого місцевого відділу КГБ прийшов Олег і заявив, що він прибулець. Його відправили до дурки, але він наступного дня знову прийшов у той же відділ, його знову відправили в дурку, і так повторювалося разів шість, поки хтось із наших не зрозумів, що він, здається, не бреше, раз може зникати зі смиренної сорочки. Те, що він повідомляв, звичайно, шокувало й дещо нівелювало всі зусилля – і по охороні соціалістичної Батьківщини від внутрішнього ворога, і загалом боротьбу за мир у всьому світі.

Він сказав, що Земля стала притулком якихось інопланетних коралів, які замінюють людський розум своїм, і що людській цивілізації, як такій, залишилося, може, лише десять відсотків. Тобто дев’ять із десяти людей на Землі – зовсім не люди, а прибульці, які грають людей. Тобто не так, як у кіно: що вся верхівка уряду – рептилії в людській шкірі, а простий народ – стадо баранів на заклання, – звичайні робітники. Так би мовити, реверанс плебсу. Все дещо інакше. Майже всі – прибульці, за винятком десяти відсотків, та й ті потрібні, як він все ще каже, щоб генерувати людяність.

Це довго пояснювати, сам Олег щось темнить, бо у нього свої кар’єрні інтереси на Землі. Тож незрозуміло, хто кого ловить: відділ прибульців чи прибульці – нас. Олег каже, що відділ – не більше ніж елемент, який трохи різноманітить гру прибульцям, бо, незважаючи на свою секретність і жорстокість, питання існування відділу – лише питання, чи дістали ми прибульців своїми дослідженнями чи ні. Олег говорить, що його рано чи пізно все одно усунуть, і якщо ми до того часу не знайдемо способів виявляти прибульців серед нас або, скоріше, нас серед прибульців – то все, що ми робили, ми робили дарма. І ось нас знову залишилося дуже мало, а за сорок років ми в цьому питанні жодного кроку не просунулися.

– Прямо як опозиція в тисках кривавого режиму, – подав голос Ігор Васильович.

– Майже, – погодився Сергій Сергійович, – але не зовсім так. Ми навіть не як опозиція, а як самий затурканий музпрацівник у дитсадку, де всі батьки дітей – палкі єдинороси, і ось музпрацівник ставить з дітьми номер, що критикує владу, і задихається від власної хоробрості, а потім його тупо виганяють з роботи, або навіть не виганяють, а поблажливо сміються і кажуть: «Ну, за що ж ви нас так не любите?» Ось щось подібне ми собою являємо.

– Воооот, – продовжив Сергій Сергійович, задумливо попихтуючи. – Проблема в тому, що з високою ймовірністю всі ваші друзі й родичі, або майже всі друзі та родичі, і сусіди – прибульці. Коли це усвідомлюєш, буває дуже сумно.

– А навіщо тоді все це? – запитав Молодий.

– Ну, як навіщо? – не дуже, але все ж обурився Есес. – Робити-то все одно треба щось.

«Робити все одно треба щось», – підкреслив Молодий, коли вони вже стояли в курилці, викидаючи попіл і недопалки в відро та періодично косилися на кут підвіконня, де було несподівано порожньо.

– Не знаю, чому він так переживав через нашу реакцію, – сказав Молодий. – Мені ця інформація мозок не розірвала. Ну, прибульці – і прибульці. Це як загадка: «Хто виглядає як людина і поводиться як людина?» Це і є людина. Вони ж нічого не змінюють у нашому житті, живуть і все, збільшили кількість людей до шести мільярдів – ось і вся їхня діяльність. Ладно б вони людей викрадали в рабство, або у них був таємний змова з метою знищити людство за цінний ресурс, який є тільки у нас. Мені це знання зовсім не заважає.

– Ну, щодо того, що вони ніяк не впливають на життя, ти перегрівся, – заперечив Ігор Васильович. – З їхньою появою життя дуже змінилося. Вони спершу з’явилися у Європейській частині Євразії. Може, не зі зла, можливо, підсвідомо вони все ж відчували огиду до людського тіла, бо походять все-таки від коралів, і звідти попер цей заборона на наготу у середньовіччі, яка триває й досі. Потім був цей перший масовий приплив, що ознаменував промислову революцію. Як не крути, а людське життя вони суттєво змінили під себе та формують частково під свої смаки й інтереси.

– Це тобі Олег розповів? – запитав Молодий. – Бо Есес про це ані слова не сказав.

– Це раніше розповідав Есес, потім йому набридло повторюватися, – пояснив Ігор Васильович.

– Відчувалося, що він щось недоговорює, – зізнався Молодий. – Може, він темнить чи сам не знає?

– Думаю, скоріше, друге, – сказав Ігор Васильович. – У Олега свої заморочки, він і сам нами вертить, як хоче. Нам би ще одного прибульця з іншим поглядом на речі. А то Олег розставив пріоритети: «ось вороги, я друг, давайте вбивати ворогів». Ми, типу, папуаси, хоча ми й справді в деякій мірі папуаси, наш острівок затміли туристи, яким ми створюємо атмосферу екзотики, чи не знаю, навіщо вони тут, а тут з’являється такий правильний місіонер, увесь у білому. Ось так я приблизно бачу картину. Нам не завадив би ще один місіонер, а краще загін якихось божевільних екологів та етнографів, які б за нас заступилися. Так же?

«Я – цей прибулець», – захотілося сказати Ігорю, але він промовчав, бо ніяким прибульцем не був.

– А як Олег взагалі обирає, кого брати в відділ, щоб не помилитися? – поцікавився Молодий.

– Ніхто не знає як, – сказав Ігор Васильович. – Сергій Сергійович говорив, що Олег пред’являв йому якісь докази, окрім свого вміння втекти з лап радянської карательної психіатрії, але й Олегу, й Сергію Сергійовичу доводиться вірити на слово.

Всі продовжили задумливо курити. Із задумливості їх вивела спокійна постать, у якій впізнавалась хода Ріната Йосиповича. Курців здивувало, що Рінат Йосипович, замість того щоб бродити по котельні по своїх справах, почав підніматися до них, у прольот третього поверху.

– Блін, – пошепки сказав Молодий, – якби він так зробив, поки Філ був живий, я б точно знав, хто винен у його інфаркті.

– Я все чую, – невиразно зауважив Рінат Йосипович.

Прішефкавши до них вгору, він чомусь похлопав Ігоря, що стояв ближче, по плечу і, поправивши окуляри, сказав:

– Тут занадто багато правди навалилося на голову, а Михайло помер, можливо, треба якось пом’янути.

– Ми й самі думали, але треба всім, а Сергеєч проти, – сказав Ігор Васильович з висоти свого росту й висоти сходової площадки.

– Ні, Сергій Сергійович вже не проти, – сказав Рінат Йосипович.

– Блін, Ренат, ти вирішив якось розв’язати себе і знайшов привід? – чомусь захоплено промовив Ігор Васильович.

– Навіть якщо й так, – сказав Рінат Йосипович з гідністю, – то що це змінює?

Молодого проінструктували й відправили до магазину. Молодий похуліганив і сказав, що повинен якось піднятися в ранзі, бо зграя скоротилася, що, можливо, пора вже кидати жереб, а крім того, Ігор Васильович може принести більше, хоча б тому, що тупо здоровіший.

– Не так нам багато й треба, – зауважив Ігор Васильович на цю спробу Молодого ухилитися.

Молодий пішов, а Рінат Йосипович піднявся на його місце й закурив, потім, мабуть, не знаючи, сів на звичайне місце Філа і сказав під ніс, що правди в ногах нема. Зі сходом Молодого, який зазвичай якось врівноважував надмірну серйозність Ріната Йосиповича, утворилася гнітюча пауза, так що Ігорю захотілося піти й зачинитися в своєму кабінеті, а виходити лише тоді, коли з’явиться спиртне.

– Хочу сказати, – порушив тишу Рінат Йосипович, – я, мабуть, дуже винен перед Михайлом зараз і перед вами. Але ось ви всі горюєте, а я й горюю, і злорадствую, і нічого з собою зробити не можу. Все-таки з вашими жінками Міша не спав, а з моєю спав. Тепер виявляється, що вона мені, як би, двічі зрадила: тим, що, можливо, не людина, а видавала себе за людину, а по-друге, ось це з Мішею. Я розумом розумію, що він помер молодим, що потрібно жаліти, а серцем не можу зрозуміти, чому ви його прийняли таким і горюєте зараз, а я ніби й до хлопців не пристаю і з вашими жінками не сплю, а все одно чужий. Як так?

Рінат Йосипович трохи похитався на підвіконні, і Ігор раптом помітив, що Рінат Йосипович п’яний, причому не просто п’яний, а вже зовсім розгублений. Це було тим більш дивно, що з часу завершення зборів у конференц-залі пройшло не більше півгодини.

– Та ти не чужий, – невпевнено сказав Ігор Васильович. – Звідки ти взяв, що ти чужий? Ти ж сам не виходиш, а все у себе сидиш і робиш із себе дівчину.

– А чому ж тоді замовкаєте, коли я проходжу повз? – запитав Рінат Йосипович. – А? Чому завжди кучкуєтеся в сторонці? Чому не кличете курити?

– А хто тебе не кличе? – здивувався Ігор Васильович

– Ти ж сам перестав ходити після того випадку на дачі. Та подумай, що дружина тобі надрала вуха. Так твоя дружина всім там надрала вуха. Що тепер, ображатися на всіх? Твоя ж дружина, а не чиясь чужа.

– Якось після сьогоднішніх відвертостей мені слово «чужий» не подобається, – зізнався Рінат Йосипович. – Давайте його уникати, принаймні до завтра.

– Добре, – усміхнувся Ігор Васильович, – твоя ж дружина. Це ми повинні ображатися на тебе, а не ти на нас. Те, що тобі пити не можна, теж не ми винні.

– А хто сказав, що не можна? – спитав Рінат Йосипович. – Я вже випив і почуваюся прекрасно. Не став чекати, поки ви запросите, а сам встиг, бо вас все одно не дочекаєшся.

– Ренат, – поклавши руку на груди, заявив Ігор Васильович, – ми ж проти? Але ми зазвичай скидаємося на випивку, а з тебе потім ці жалюгідні триста чи п’ятсот гривень ніяк не витягнеш. То в тебе, блін, справи. То дрібниць немає. То на бензин не вистачає. То подарунок потрібно купити дочці на день народження. То ліки. Згодись, що це некрасиво.

– Це некрасиво, – погодився Рінат Йосипович, п’яно киваючи. – Некрасиво, я погоджуюсь. Але всі випадки, що ти перелічив, це так і було, я не винен, що не виходить розплатитися, завжди виходить якась дурниця з грошима. На мені якесь прокляття, пов’язане з грошима. Але сьогодні, коротше, особливий день. Сьогодні я розплачусь повністю. У мене сьогодні, коротше, все має вийти. Я розрахуюся за старі борги і скинуся на сьогоднішню пиятику. Ось дивись. Дивись і вчися.

Рінат Йосипович урочисто заліз у кишеню комбінезона, трохи приподнявшись для зручності, але щойно його кулак помітно стиснувся на грошах у кишені, тіло Ріната, ніби під дією якогось блискавичного релаксанту, впало всередину віконного отвору, а сигарета випала з розслаблених губ, скотилася по штанині, по підлозі і покотилася сходами під ноги Ігоря.

– Ого, – здивовано зауважив Ігор Васильович, похитавши Ріната за плече. – Що він там у себе випив? Хлороформ, чи що?

Ігор тихо розсміявся, а Ігор Васильович із жартівливою сердитістю промовив йому:

– Між іншим, нічого смішного в цьому немає. Раптово виникло питання, куди його тепер подіти? Тут кидати однозначно не можна, бо виникне кровна образа. Як виявилося, у Рената ніжна душа і вразливе серце. Ліниві руки, дурна голова і вразливе серце у нашого завгоспа. У його кабінет – теж не варіант, знову обидиться. А до Мишиної кімнати далеко.

– Далеко, але це, мабуть, єдиний варіант, – сказав Ігор. – Давай, хто за ноги? Хто за руки?

– А-а, – махнув рукою Ігор Васильович, відмовляючись від допомоги Ігоря.

Ігорові сподобалося, як одним лише звуком голосу, однією голосною, Ігор Васильович водночас висловив і відмову, і відразу до його фізичної форми.

Одним легким рухом Ігор Васильович поклав Ріната на плече. Ігор подумав, що той так само легко може покласти і його на друге плече і навіть не запихнеться. Потім він подумав, що Філ теж бігав, стрибав і крутив шиї, при цьому не пив, не курив – і ось як вийшло. Тіснувшись на сходах, Ігор пропустив Ігоря Васильовича вперед і пішов за ним слідом, а той, зачіпаючи Рінатом стіни при поворотах, ділився своїми думками про алкоголіків і алкоголізм Ріната Йосиповича:

– У мене був такий самий друг у армії. Нібито не бачимося, не бачимося, треба зустрітися. Дзвонимо, домовляємося про зустріч. І ось він приїжджає, випиваємо по парі чарок – і все, він відключається, прямо образливо. Зате потім прокидається серед ночі, коли я вже сплю, і починає бухати, брязкати пляшками, ходити в туалет, йде в магазин за добавкою. Я, ніби прокинусь, він знову в обрубі. І так кілька днів. І так кілька разів. Ренат, до речі, теж такий. Тільки треба сподіватися, що він візьме себе в руки, коли прокинеться, а то нам мало не здасться. Він може всю котельню на цеглу розібрати. А потім знову збирати, причому візьметься за справу з верхівки труби.

Ігор Васильович не зовсім ясно висловився, тож Ігор на деякий час задумався, що той має на увазі: чи Рінат Йосипович почне збирати котельню так, щоб вона в кінці кінців опинилася догори дригом, чи почне збирати верх труби, потім підкладе під цей верх ще один ряд цеглин, як цегляний принтер, поки котельня знову не буде відбудована. Ще Ігоря гіпнотизувала рука Ріната, що бовталася в повітрі, і годинник на ній, що поблискував круглим склом.

– А взагалі-то, дивно, що нас такі питання досі хвилюють. Зокрема, мене. Я раз за разом чую цю історію від Сергія Сергійовича, раз за разом спілкуюся з набраними співробітниками. І от так само ми жартуємо. Завжди який-небудь зав’язаний алкоголік у компанії є. Спеціально Олег, що ли, так людей набирає? І ви теж кожного разу безпечні, завжди думаєте, що саме ви до пенсії доживете. Ти-то хоч доживеш?

Ігор Васильович серйозно подивився на Ігоря.

– Я-то звідки знаю? – злісно спитав Ігор. – Нібито збираюся. Вішатися теж думок немає.

– Ну, і на тому спасибі, – сказав Ігор Васильович чомусь із сарказмом.

У підсобці вже сидів Сергій Сергійович, видовище, що йому відкривалося, він оцінив по-своєму.

– Ви що, його вимкнули? – спитав він із сумішшю жаху та докору.

– Та він сам себе вимкнув, – сказав Ігор Васильович. – Відсунься, я його на диван ось так… Він, коли приходив тебе на поминки зазивати, ще був тверезий?

– Та. Нібито, – невпевнено подивився Сергій Сергійович на тіло, що сиділо на протилежній стороні дивана.

Ігор Васильович, як гриф, дивився на сопучого Ріната з висоти свого зросту.

– Тоді нічого не розумію, – нарешті сказав Ігор Васильович. – Ладно б він так напився за короткий час або на спор.

– Може, він тихцем пив усі ці дні, – припустив Сергій Сергійович, – все-таки переживальна штука сталася.

– Це так, – погодився Ігор Васильович, і його вилиці затверділи, а очі наповнилися певним співчуттям до Ріната Йосиповича, а може, до Філа й Ріната Йосиповича одночасно.

Майже одразу з’явився Молодий, брязкаючи пляшками і шурхочучи пакетом, бадьорий від біганини, незважаючи на траур, теж звернув увагу на сплячого Ріната Йосиповича і спитав, від чого той втомився і коли встиг втомитися. Йому пояснили. Молодий, знову дзвенячи пляшками в шурхочучому пакеті, підкрався до Ріната Йосиповича і принюхався до його дихання.

– Він, здається, лавровим листком це все запивав, – випрямившись, заявив Молодий про своє відкриття.

– У мене був знайомий, – тут же заявив Ігор Васильович, – він теж тихцем пив і так часто на лавровку налягав, що у нього вже умовний рефлекс виробився, як він сам казав, на запах лаврового листа, йому, коли він його відчував, здавалося, що він вже п’яний.

Ігор із легким роздратуванням помітив про себе, що у Ігоря Васильовича забагато дивних знайомих, і чи не потрапить сам Ігор, та й усі вони в цей список, якщо з ними щось станеться.

– Господи, Васильич, – не витримав Ігор і висловив цю думку вголос: – Ти все з якимись дивними людьми знаєшся. Тебе послухати, то навколо самі ненормальні. Таке враження складається, що ти з нами дружиш, бо ми теж психи.

– Та люди, взагалі, дивні, – охоче оскалився Ігор Васильович. – З цим же ти сперечатися не будеш? І про себе ж не станеш казати, що ти нормальний? Коли Міша передав мені вашу розмову про кіно, мені навіть підозріло стало: чи не дивишся ти фільми під коноплю.

– А що за розмова? – спитав Сергій Сергійович.

Ігор чомусь почервонів, хоча нічого соромного не було, просто йому було прикро, що Філ передав його слова ще комусь.

– Та там багато всього, – повернувся Ігор Васильович до Есеса, – різні наїзди на американську фантастику кінематографічну. Але одне зауваження було – взагалі. Я наче багато дивився закордонних шедеврів, але чомусь це в очі не кидалося. Коротше, знаєш, такий жанр: диктатура і повстанці борються проти неї. Це ж пряма відсилка до того, що станеться, якщо комуністи прийдуть до влади або ради захоплять Штати. Завжди в каналізації є жменька тих, хто чинить опір. І найцікавіше, що в тому повстанському товаристві якраз панує комунізм, із яким вони, наче, борються. Їжа безкоштовна, медобслуговування безкоштовне, освіта теж безкоштовна і загальнодоступна.

– Давайте, коротше, пити, – запропонував Сергій Сергійович, помовчавши.

– Або от фільм «Чужі», – спробував продовжити Ігор Васильович, але чи так випадково збіглося, чи то Ріната й справді зачепило те, про що розповідав Есес на зібранні, та він при слові «чужі», як і раніше, скривив невдоволену сонну гримасу, а ще й видав примхливий стогін.

– Ні вже, давайте краще пити, – повторив Сергій Сергійович, зиркнувши на Ріната.

Розсілися за столом, випили по парі чарок за упокій душі Філа й замовкли, не знаючи, про що говорити.

– Легко йде, – сказав Сергій Сергійович, – значить, хороший був хлопець. Тільки одне погано: якщо так само легко піде далі, то тобі, Ігор Васильович, мене додому тягнути доведеться.

– Таксі викличемо, всього й справ, – безтурботно відповів Ігор Васильович.

– Я б не надіявся, – заперечив Ігор, – я в перший день, як сюди приїхав, ледве вас знайшов.

– Я пам’ятаю, як ти мені рукою махав, – засміявся Ігор Васильович, – з-за шлагбаума. Я ще тоді подумав: якого біса тобі тут треба.

– А ти коли пішов, я подумав: «От же мудак», – сказав Ігор, хоча не пам’ятав, чи справді так подумав.

– Найцікавіше, – зауважив Сергій Сергійович, – що я ж усіх попередив, що має новий співробітник з’явитися, навіть машину описав, яка вона, навіть ніби номер повідомив.

– Мені він просто якось іздалеку не сподобався, – зізнався Ігор Васильович. – Думаю: що за рохля, боїться навіть на територію заходити, які ж тут допити, він же, думаю, після першого ж у міліцію побіжить або спробує переїхати в інше місто від гріха подалі й забути все, як страшний сон.

– Ну, спасибі, – сказав Ігор. – Ми тут кого поминаємо, мене чи Мішу?

– Добре, що Рінат спить, – сказав Молодий, розливаючи по третій, – він би зараз такого про Мішу навспоминав, було б ніяково.

– «Ніяково» – не те слово, – сказав Ігор Васильович. – Він знаєш, що заявив, Сергію Сергійовичу? Що він про Мішину смерть шкодувати не може, бо ще не простив йому свою дружину.

– Ну, це нормально, – відповів Сергій Сергійович, – це важко переварити, знаєш, так одразу.

– Тобто дружину він простив, а Мішу не може? Так, чи що? – спитав Ігор Васильович. – Міг би хоч на словах. Міг би затаїти. Не обов’язково це говорити. Тим більше, дружина його теж, знаєш, у цьому брала участь.

– Мені здається, – почав Молодий і знітився під трьома поглядами, спрямованими на нього, – мені здається, що ось ця сьогоднішня лекція про інопланетян на нього ніяк не вплине. Він би свою дружину не кинув, навіть якби вона справді вилізла з людської шкіри й виявилася чудовиськом із щупальцями.

Ігор не знав, що таке щупальця, але не наважився питати, інші, мабуть, теж не знали. Швидше за все, саме від цього незнання й ніяковості Ігор Васильович буркнув, несподівано ставши на бік Ріната:

– Подивимось, яка в тебе буде дружина.

– А коли, взагалі, прибульці в людину проникають? – раптом зацікавився Ігор; інтерес у нього був шкурний, тобто цілком пояснюваний. – А то ми наче жили-жили, і тут у неї різко хоп – і заскок. Це ніяк не пов’язано з тим, що вона вже не людина?

Ігор Васильович і Сергій Сергійович зареготали, хоча Ігор і не намагався жартувати.

– Заспокойся, – обличчя Сергія Сергійовича повільно втрачало червоність після нападу сміху. – Це десь у момент зачаття відбувається. Тобто плід уже прибулець. А так, як ти сказав і як у кіно показують, – не буває. Або Олег нам щось не договорює. Але я б, до речі, не здивувався, якби дізнався, що в мою після двадцяти років шлюбу прибулець вселився, бо це дуже схоже на те було.

– І в мене теж, – сказав Ігор Васильович, – у дружину вселився, коли їй сорок три стукнуло, а в доньку, коли вона підлітком стала. Ти, до речі, побачиш, у що твій син перетвориться років у тринадцять, – офігеєш. І головне, оскільки завжди на роботі, здається, що ця зміна за один день відбулася. От побачиш. Тобі наш Молодий, якого бурі гормональні вже майже минули, ангелом здаватиметься.

Згадка гормонів зачепила Ігоря за живе, бо в пам’яті одразу спливла дружина з розмовою про пролактин. Молодого теж щось зачепило в словах Ігоря Васильовича, він покашляв і нагадав:

– У нас тут взагалі-то не книжковий клуб. І ми тут не чергову книжку доктора Спока обговорюємо. Ви пити будете? Чи тільки язиками ляпати?

– Ми і те, і те робитимемо, – запевнив його Ігор Васильович, – так що терпи.

Розділ дев’ятий

За день до виїзду Філ приготував грибний суп, а Ігор не любив грибів, тому Філ поїв цей суп сам, і коли Ігор Васильович помітив зеленуватий колір обличчя Філа, помітний навіть у світлі гаража, і те, як дрібним потом вкривався його лоб, – Філ зізнався, що його ще й нудить, і в шлунку таке відчуття, ніби він проковтнув ніж. Ігор Васильович спитав, що ж такого з’їв Філ, а той розповів про гриби. Увесь цей розмова відбувалася вже перед самим виїздом на допит, і вирішувати треба було швидко.

– Давай-но ти тут залишишся, – запропонував Ігор Васильович, – поки тебе на пронос не пробило.

– Та ні, все нормально, – Філ почав корчити з себе героя і навіть посміхався, але усмішка у нього була якась не бадьора, а радше жалюгідна, від якої не веселіше ставало, а лише моторошніше.

Навіть на Ігоря Васильовича ця усмішка справила враження, бо він сказав, щоб Філ збирав манатки й тікав або додому, або в підсобку, або до себе в кабінет, а спершу хай вип’є активованого вугілля чи взагалі викличе «швидку».

– Та це не гриби, – заперечив Філ, – що з ними буде, з консервованими? Це ж не в лісі. В консерви бліді поганки не кладуть. Це більше на кишковий грип схоже.

– Усяке, знаєш, буває, – сказав Ігор Васильович. – Я от читав, що чоловік якийсь батон зжер, а батон у пекарні хтось снодійним напхав. Ледь відкачали. А з кишковим грипом ти й поготів не потрібен. Хрін його знає, почнеш прямо в квартирі свої біологічні сліди з обох кінців залишати. Так що давай, змотуй вудки, і без тебе впораємося.

Філ для порядку ще покапризував, але видно було, що йому й справді зле, а переконливі репліки Ігоря Васильовича тільки більше впевнили його в тому, що хворому на допит краще не їхати.

– Давай, іди вже, блін, під дах, стахановець хріновий, – поплескав Ігор Васильович Філа по спині. – Давай-давай, не затримуй бойових товаришів.

Філ поплентався в котельню.

– Може, Ріната взяти для різноманітності? – подумав уголос Ігор Васильович.

Рінат Йосипович, що стояв тут же, під дахом гаража, трохи пожвавився, тільки незрозуміло було, радий він пропозиції Ігоря Васильовича чи ця пропозиція його лякає.

– Взагалі-то за протоколом належить, щоб ішли троє, – пробурмотів Рінат Йосипович.

– За протоколом багато чого належить, – бадьоро відповів Ігор Васильович. – Іди краще прийми, що Філ здати повинен.

Поплентався й Рінат Йосипович. Ігор Васильович глянув на решту з іронією. І Молодий, який уже сидів у машині – ногами на своїй бандурі, й Ігор виглядали чомусь невпевнено, коли дізналися, що Філ із ними не їде.

– Так, Молодий, не хвилюйся, для тебе нічого не змінилося, пістолетик віддай дядькові, – пояснив Ігор Васильович ситуацію. – Машину я поведу. А на тобі, Ігорку, складання подвійного звіту, за себе й за того хлопця.

– А чого це на мені? – трохи обурився Ігор. – Давай хоча б навпіл поділимо.

– Там видно буде, – ухильно відповів Ігор Васильович і поліз на місце водія, помітно хитнувши «Газель» на свій бік, коли залазив. Ігор видерся до Молодого в салон.

– Одразу газировочки купимо чи по дорозі заскочимо? – обернув до них голову Ігор Васильович, заводячи мотор фургончика. – Таблетки від нудоти, може, комусь видати? Паперові пакетики?

– Васильич, крути вже баранку, дивись на дорогу й знай своє місце, – огризнувся Молодий.

Ігор Васильович, як завжди, охоче посміявся і повів машину до виїзду. Там довелося трохи почекати, доки прийде Рінат Йосипович, щоб підняти шлагбаум, але той усе не йшов, може, побоюючись, що його візьмуть із собою. І Молодий, свистячи й матюкаючись, вибрався з машини, підняв шлагбаум, подивився, руки в боки, як «Газель» виїхала з території, опустив шлагбаум і знову заліз усередину, захеканий від незрозумілого Ігорю злості.

Ігор Васильович жваво натиснув на газ, виїжджаючи з міста. Машину вже не так сильно хитало з боку в бік на крижаних вибоїнах промзони, сніг підтавав і розсипався під шинами, було чути, як википає з колії підмерзла зверху, але вже не встигла зовсім замерзнути вода. Було так спекотно, що Ігор прочинив віконце поруч із собою, те ж саме зробив і Молодий із віконцями біля нього.

Коли Ігор Васильович вивів «Газель» на трасу й вони поїхали по більш-менш рівному асфальту, залишаючи місто збоку, Ігореві стало зовсім добре й навіть безтурботно. Повітря, яке після всіх зимових днів здавалося теплим, піддувало його в праве плече й ворушило волосся на потилиці. Варто було побоюватися, що його самого скоро скрутить остеохондроз, якщо він і назад поїде так само, відкривши вікна, однак Ігор думав, що, може, пронесе.

– У тебе зараз обличчя, як у «Паровозика з Ромашкового», – сварливо зауважив Молодий.

– Багато ти бачиш у такій темряві, – сказав Ігор.

Ігор знав, для чого вони кудись їдуть, знав, чим це все закінчиться, але йому чомусь здавалося, що все буде добре. Уже сам факт, що Сергій Сергійович повідомив: цього разу не буде жодних жінок і жодних дітей, додавав Ігореві сил.

– Куди це ми котимося? – гукнув Ігорю Васильовичу Молодий. – У бік кладовища, чи що? Ти нас закопати вирішив?

Ігор Васильович блиснув зубами й оком у їхній бік.

– У приватний сектор їдемо, – охоче пояснив Ігор Васильович.

– А-а, – сказав Молодий. – У вітчима там будиночок є й город. Хоча дивлячись, у який приватний сектор.

– У Малинки їдемо, – сказав Ігор Васильович.

– Тоді не там, – сказав Молодий. – У мого в Шахтарях будиночок і город. А в Малинках ні хріна нема.

Тривалий час праворуч від дороги, серед дерев, виднілися вогні міста, яке вони оминали, а ліворуч були тільки дерева та великі, ще засніжені поля. Потім дерев ліворуч стало зовсім мало, а полів дедалі більше, далі потягнулися, вигинаючись з-за горизонту, одні лише поля з рідкісними переліссями, що чорніли вдалині. Потім майнула самотньо стояча, ніби відірвана від усіх населених пунктів бетонна автобусна зупинка, сіра зовні від темряви й чорна всередині від тієї ж темряви. Ігор устиг помітити, що до навісу зупинки прикріплено розклад автобусів, зроблений із бляхи, й не позаздрив тим пасажирам, які чекають тут автобуса, коли йдуть узимку чи восени через засніжене, продуване поле або польове багно, витоптане у вигляді стежки.

Після автобусної зупинки дорога йшла по насипу, через це все, що було біля дороги, здавалося таким, що лежить у долині. Плавний, майже непомітний поворот повільно вивів з-за лісу далекий селище, складене з тісно збудованих одноповерхових і двоповерхових будиночків. Трохи на відшибі селища стояв ще триповерховий будинок міського типу, в якому, у правому його верхньому куті, підсвічене потойбічним, найімовірніше, коридорним світлом, ледь світилося жовтувато-червоне вікно. Триповерховий будинок стояв на одному кінці селища, а з іншого стирчав довгий хвіст пасажирського поїзда, всередині вікон якого теж був слабкий нічниковий світ. Чомусь при вигляді цього світла серце Ігоря охопила незрозуміла йому самому солодка туга, така, що, мабуть, пробирає собак при вигляді повного місяця.

Угорі біля селища стирчала труба котельні, але не така, як у них, цегляна, а, швидше за все, металева труба з червоним вогником угорі, схожим на тліюче світло сигарети, слабкий дим із труби ледь було видно – він ніби тихо витікав і рухався повітрям майже горизонтально. Ігореві більше подобалася тепла погода, але водночас йому, як людині, що виросла в місті, подобалися й усілякі заводські дими, які в морозні дні особливо рясно перли з різних труб прямісінько в небо.

Без затримок минувши залізничний переїзд, яким поїзд із селища, мабуть, мав їхати в місто чи виїжджати з нього після їхньої «Газелі», машина різко взяла вправо, ніби повертаючись у місто з боку, протилежного тому місцю, де був відділ. Знову з’явилися вибоїни міської дороги, розбитої вантажівками й іншим транспортом, що заїжджали в місто, а тоді в Ігоря взагалі виникло відчуття, що вони їдуть по ґрунтівці, притрушеній талим снігом і змішаній із багном, – так можна було подумати, почувши, як колеса чавкають у вибоїнах, немов це були глиняні ями.

– Уявляю, які ви обидва будете красені, якщо ми зараз застрягнемо, а я вас змушу машину штовхати, – сказав із-за плеча Ігор Васильович, але в голосі його відчувалося більше напруження, ніж жартівливої інтонації.

– Фіг ти вгадав, – рішуче відповів Молодий, – якщо ми застрягнемо, я сам за кермо сяду, а ви будете штовхати, бо від мене все одно толку не буде, я ж тут серед вас найхудіший.

Тепер Ігореві здавалося, що вони їдуть по неторканому лісі. Передні фари освітлювали лише якусь суцільну стіну ялин, і так тривало настільки довго, що Ігореві вже не здавалася смішною жартівлива фраза Ігоря Васильовича про паперові пакетики, сказана ним на початку поїздки. Якщо Ігореві було просто не дуже весело, то Молодий лаявся вголос. Притримуючи свою бандуру руками, ногами, чим тільки міг, Молодий благав Ігоря Васильовича обирати дорогу обережніше.

Потім у ялиннику намітилося щось на кшталт просвіту й майнули якісь ліхтарі. Один раз їх зліва обігнав легковик, і це було дивовижно, бо здавалося, що він зовсім не підскакує на купинах, а летить на повітряній подушці. Молодий різко відреагував на рівну їзду машини, що зникла попереду, і спитав Ігоря Васильовича, чи справді той їде по дорозі, а не вибирає собі цікавіший маршрут.

– Та це хтось із місцевих, – одразу виправдався Ігор Васильович, – він, мабуть, усі ями тут знає й може їздити з заплющеними очима.

Ігор Васильович так сказав і відразу натиснув на гальма й, здається, навіть смикнув ручник, так що всі його пасажири полетіли по салону, як мішки з картоплею. Бандура з дивовижною легкістю ковзнула підлогою й гупнулася об щось попереду, з-під сидіння Молодого з гуркотом викотилося відро, яке належало надягати на голову допитуваного.

– Фух, мало кого не збив, – пояснив Ігор Васильович, випереджаючи образливі слова на свою адресу.

– Кого ти мало не збив? – загукав на нього Молодий, обмацуючи бандуру так, наче то була непристебнена дитина, яка могла вдаритися тім’ячком. – Прямо як у кіно, блін. «Ой, я мало не збив оленя». А потім на нас полюють місцеві реднеки в таких же комбінезонах, як у нас.

– Тільки в брудних комбінезонах, – додав Ігор, потираючи забиту об щось голову й озираючись у пошуках того, об що він ударився.

– То собака, ніби, була, – сказав Ігор Васильович, висунувся у вікно й тоненько свиснув.

– Їдь уже, га? – попросив Молодий, обтрушуючись і сідаючи з відром у руках навпроти Ігоря. – Головне, незрозуміло: так наче ледь плентаємося, а як ти загальмував, то ми ледь крізь лобове не вилетіли.

Ігор Васильович обережно рушив з місця.

– Дарма, до речі, Філа ти з нами не взяв, – познущався Молодий услід. – Уже я зелений від твоєї їзди, вже Ігор зелений. Філові б уже всі гриби з організму повиганяло такою поїздкою.

Близькість приватного сектора вгадувалася за великою сміттяркою, яка з’явилася за вікном, ледь помітною серед лісу, але все одно було зрозуміло, що то смітник, бо під колесами чавкала не тільки грязюка, а й хрустіли уламки пляшок та ще якогось сміття. Поклади мотлоху по-особливому поблискували й чорніли між деревами, біля самої дороги стояла людина, щось підбирала із землі й складала у великий мішок біля своїх ніг. Молодий прилип до скла, аби краще його роздивитися.

– З глузду з’їхати, – захоплено промовив Молодий. – Зараз ніч, а він тут стоїть. Просто трилер. Влітку тут, певно, від комарів мухи не протиснуться.

Одразу ж за смітником ліс закінчувався, на межі смітника й приватного сектора з одного боку дороги стояла трансформаторна будка, чиє гудіння Ігор почув підсвідомо навіть крізь шум машини, а з іншого – похилений телеграфний стовп із провислими, немов вуса когось із солістів «Песнярів», дротами.

Дорога трохи вигиналася, спускаючись униз, а внизу було не проштовхнутися від мішанини чорних хатинок і високих парканів. То тут, то там горіли рідкісні ліхтарі на високих стовпах. У світлі дальнього світла фар була видна швидко віддаляючася хвостата задниця тікаючої білої собаки.

– Я ж казав, – чомусь сказав Ігор Васильович, коли фари вихопили собаку з темряви, а вона озирнулася, блиснувши зеленими точками очей.

– Ти хоч знаєш, де тут потрібний дім шукати? – спитав Молодий, випередивши питання Ігоря.

– На карті дивився, – сказав Ігор Васильович, – але я не дуже уважно дивився, бо думав, що нас Філ повезе.

– А ми хату не переплутаємо? – тривожно мовив Молодий.

– Господи, ти-то чого хвилюєшся, не тобі ж іти, – не витримав Ігор Васильович.

Хатки, що здалеку здавалися безформними, зблизька зовсім не додавали виразності. Коли під колесами машини зашумів гравій, а населений пункт обступив їх з усіх боків, Ігореві почало здаватися, що він спить, і його мозок вигадує деталі сну, що ворушилися за бортом фургончика. Похилені в бік дороги темні дошки парканів, цегляна стіна, сітка-рабиця – виринали з темряви й змінювалися близькими кущами, що шкребли по склу, остовом вантажівки з іржавою кабіною, ті, у свою чергу, змінювалися скелетами теплиць і якимись сарайчиками. Кілька разів Ігор побачив ніби одну й ту ж водозабірну колонку, що стояла під слабким кутом до льоду в її основі, й вирішив, що вони заблукали й ніяк не дістануться до місця, а кружляють. У цьому антуражі водозабірна колонка скидалася на скромний надгробний пам’ятник. То тут, то там не дуже завзято гавкали ліниві сільські собаки.

– Усе. Виходимо, – сказав Ігор Васильович, зупинивши машину.

Ігор витяг із рук Молодого відро, взяв його під пахву й поліз назовні. Задні колеса машини стояли просто в величезній калюжі, де плавали трикутники тонкої поламаної криги. Ігор обережно спустився, перевіряючи глибину цієї калюжі, й пішов до Ігоря Васильовича, притоптуючи шматки криги підошвами чобіт.

Молодий постукав їм у вікно.

— Чого тобі? — тихо спитав Ігор Васильович, вгадавши паузу, коли собаки не гавкали.

— Ви мені хоч пістолет залиште, — заявив Молодий.

— Від кого ти відстрілюватися зібрався? Від бабаїв? — злим напівшепотом кинув Ігор Васильович, видно було, що гавкіт собак його нервував. — Замкнися зсередини й чужим дядькам не відчиняй.

Молодий прошипів у відповідь щось зле й безпорадне. Ігор посміхнувся, але в душі був радий, що йде поруч з Ігорем Васильовичем, який випромінював відчуття безпеки навіть у такому похмурому місці.

Гучно перемішуючи черевиками суміш гравію й талого снігу, вони пройшли трохи далі вулицею й звернули праворуч. Ігор чомусь озирнувся на машину, яка, попри забризканість багнюкою, біліла серед порожньої вулиці, як Місяць.

За поворотом стояв одноповерховий сільський клуб з колонами, перебудований на церкву. Те, що це тепер храм, а не клуб, можна було зрозуміти з маленької бані з православним хрестом, прибитої до козирка даху, яка чорніла на тлі майже чорного неба. У вікнах церкви тьмяно світився вогонь і хтось ходив усередині; Ігор не здивувався б, якби це був якийсь місцевий Хома Брут, що відспівує місцеву панночку.

— Чого ти тремтиш, — скоса глянув на нього Ігор Васильович, — думаєш, тут зараз страшно. Ти б тут удень побував. Удень твоїй інтелігентській натурі ще б страшніше стало від місцевих облич.

З цими словами Ігор Васильович ковзнув у непроглядну темряву під погаслим ліхтарем, Ігор поспішив за ним і спіткнувся об щось тверде, металеве, що боляче вдарило його по щиколотці. Ігор Васильович, весело поблискуючи очима на його болісне шипіння, вже відгинав дошку у високому паркані, вкритому зверху колючим дротом, тоді спритно прослизнув у щілину і затягнув кульгавого Ігоря за собою, так що той не встиг навіть спитати, чи немає у дворі, як це буває, «обережно, злий собака». Бо, судячи з гавкоту, собаки були скрізь.

Вони стояли на краю довгого городу, що ніби вигнув спину від того, що в місцеву глинисту землю щороку висипали свіжі добрива й гній, а по краях не сипали нічого. Через сніг, який усе ще лежав на землі, горб городу здавався ще більшим. На іншому боці, обсадженому кущами малини, стояли зліва направо: дровітня, будинок із ґанком до городу та вертикальна будка туалету. Над ґанком горіла тьмяна лампочка під ковпаком, який трохи хитався від вітру.

Ігор Васильович рішуче рушив до хати, Ігор, намагаючись не відставати, поспішав підлаштуватися під його широкий крок, що було непросто — сніг лип до ніг. Йому навіть подумалося: чи не знайдуть їх потім по цих слідах, коли почнеться розслідування вбивства?

Ближче до будинку сніг був щільно втоптаний, у бік туалету вела стежка, наче прокреслена по лінійці; по висоті кучугур уздовж неї видно було, скільки снігу насипало цієї зими.

Ігор Васильович піднявся двома з трьох сходинок ґанку і оббив черевики об третю. Потім, чомусь глянувши на Ігоря, натягнув рукавички. Ігор крокнув до нього, але той показав жестом не йти. Ігор зупинився просто навпроти дверей, та Ігор Васильович махнув, щоб він відійшов убік. Ігор слухняно ступнув праворуч, але той знову махнув рукою — в жесті було легке роздратування. Ігор відійшов ще крок, і цього разу Ігор Васильович задоволено кивнув. Ігореві це нагадало шкільне групове фото, коли запрошений фотограф розставляв дітей по рядах, рухаючи то лівіше, то правіше.

Ігор Васильович підійшов до дверей і перевірив, чи зачинені. Двері виявилися відчиненими. Він глянув на Ігоря похмуро, ніби не знав, куди того подіти. Привідкрив двері й обережно зазирнув у темряву. Звідти долинув старечий голос, якийсь урочистий. Ігореві почулося: «А я вас чекав, хлопці».

Зсередини долинув виразний самотній хлопок, від якого собаки навколо зірвалися на шалений гавкіт, а їм підтакнули й ті, що досі мовчали. Ігор безпомилково впізнав у хлопку постріл і застиг, не знаючи, що робити, бо раніше в перестрілки не потрапляв. Ігор Васильович метнувся в дім і зник, ніби біля самого порога була відкрита яма, і він туди провалився. Ігор лишився сам на сам із вітром, який хитав ліхтарем, поскрипував оббитими дерматином дверима та гудів у телеантені на даху. На різьблених лиштвах двох вікон, обернених до нього, були вирізані геометрично точні квіти; фарба давно облущилася, і ці розтріскані від часу квіти справляли гнітюче враження. Коли в одному з вікон раптом загорілося світло, Ігор здригнувся. На щастя, у вікні з’явився Ігор Васильович, який жестами кликав його всередину.

Ігор зайшов у хату. У сінях було несподівано холодно, наче в холодильнику. Він розгублено озирнувся в темряві. Двері до житлової кімнати видавалися вузькою смужкою світла вздовж одвірка і тьмяною комою замкової щілини.

Зачіпаючи головою щось схоже на віники під стелею, Ігор рушив на світло. Якщо надворі було вітряно й мокро, а в сінях холодно й сухо, то в самій хаті було жарко й трохи тхнуло вуглекислотою, ніби хтось підніс йому під ніс склянку копійчаної радянської газованої без сиропу. Ігор потопав по підлозі, струшуючи сніг із чобіт на круглий килимок, зв’язаний із різних ганчірок, схожий на мішень.

— Давай хоч кватирку відчинимо, — запропонував Ігор із порога, ще не бачачи ані Ігоря Васильовича, ані допитуваного, — угоримо ж тут, к бісу.

— Пий давай, — не слухаючи його, примовляв Ігор Васильович із сусідньої кімнати.

Ігор рушив на голос по матерчатій довгій доріжці, теж зв’язаній із кольорових ганчірок, озираючись довкола, щоб запам’ятати все для звіту. Коли він глянув назад на двері, то побачив, що під вішалкою, на якій висіло кілька картатих пальт із хутряними комірами, стоїть, акуратно притулений між валянків і гумових чобіт, автомат Калашникова без магазину.

Половину кімнати займала біла піч, прикрита зверху чимось на кшталт ситцевої шторки; саме від печі йшло нездорове тепло, від якого ставало млосно. Біля вікна стояв стіл, змайстрований із товстих шматків дерева, грубих дощок і пофарбований товстим шаром коричневої олійної фарби, що поблискувала від світла голої лампочки. У кутку був облаштований сільський умивальник із якоїсь зеленої пластикової посудини, схожої на дитячу лійку чи відерце; просто під умивальником стояло оцинковане відро, а на стіні поруч були причеплені на цвяшки: невелике овальне дзеркало з почорнілою амальгамою та поличка з бритвовими речами.

У сусідній кімнаті стояло старе ліжко; на ньому Ігор Васильович, тримаючи їхнього клієнта за горло й притиснувши коліном до живота, вливав йому до рота воду, тримаючи носик емальованого білого чайника просто біля вуст. Клієнт усіляко відбивався, точніше — смикався під Ігорем Васильовичем, але видно було, що вже знеміг. На підлозі валялося кілька подушок, одна меншої за іншу. Ігор чомусь підняв їх і поклав назад на ліжко, просто на безсило ворушливі ноги клієнта в бурих вовняних шкарпетках. Одягнений майбутній допитуваний був у чорне товсте трико і картатий светр; у такому вигляді він скидався на зненацька спійманого альпініста. Схожості з альпіністом додавала йому ще й густа борода — мов у тата з мультфільму про дядька Федора.

Телевізор у кутку був увімкнений на «Рен ТВ», і крізь одноманітне телевізійне бурмотіння до свідомості Ігоря долетіли слова «Нібіру» і «рептилоїди». Помітивши його увагу до блакитного екрана, Ігор Васильович сказав, не приховуючи досади:

— Вимкни цю шарманку, в мене від неї дах їде.

Ігор почав шукати пультом, а Ігор Васильович прошипів крізь часте дихання:

— З розетки висмикни, йолки-палки.

Коли стало тихо, Ігор Васильович помітно заспокоївся, трохи почекав, поглядаючи на круглий будильник на приліжковій тумбочці, потім відпустив клієнта й сів, сперши лікті на коліна, зрідка витираючи піт із чола. Ігор стояв, не знаючи, куди подітися зі своїм відром. Господар дому лишився лежати так, як його залишили, сили тікати чи боротися в нього, видно, вже зовсім не було. За тілобудовою клієнт був щось середнє між Ігорем та Ігорем Васильовичем, виглядав трохи старшим за останнього, хоча це могло здаватися через те, що Ігор Васильович добряче нам’яв йому боки.

— Уф-ф, — сказав Ігор Васильович, весело зиркаючи то на клієнта, то на Ігоря, — добре, що Філа вдома залишили. Він любитель різких заходів. Зараз лежав би в сінях із діркою в пузі, ото була б морока.

Ігор подумав, що Ігор Васильович теж не надто церемонився, коли заходив, і те, що він сам не валяється зараз, стікаючи кров’ю, — просто випадковість. Ігор і гадки не мав, що б робив, станься щось із Ігорем Васильовичем. Телефона, щоб викликати «швидку», у них не було, та й викликати її, мабуть, було б безглуздо.

— Ще добре, — додав Ігор Васильович, — що він із вікна по тобі шмаляти не почав. Теж, знаєш, розклад не з приємних. Хоча навряд чи він би в тебе з першого разу влучив, але якби влучив — неприємно було б із твоєю жінкою розмовляти.

— Ти де автомат узяв, ріднесенький? — спитав Ігор Васильович, звертаючись до господаря дому. Той гордо промовчав, чомусь зиркаючи на Ігоря зненавидженим поглядом. — От же ж, блін, населення. Так, буцімто, глянеш — мирні селюки, а якось бухав я з якимись слюсарями, зайшла мова про зброю, так у майже кожного в схроні ствол припасений. Головне — двоє виявилися колишніми конвоїрами, односельці по службі, примудрилися пістолети з армії витягти. Я їх питаю: навіщо, мовляв? Вони ще в сімдесятих служили, коли й мови бути не могло, що щось станеться — ні революцій, ні іншої якої байди. А вони кажуть: на всякий випадок. Отой сільський «всякий випадок» мене до глибини душі пройняв. Може так статися, що в когось і танк у стозі схований.

Ігор майже не слухав, він дивився на чоловіка, що лежав на ліжку, й думав, що той уже труп, а вся балаканина Ігоря Васильовича лише для того, щоб хоч якось розмити відчуття прийдешнього вбивства. Ігор сам відчував не більше, ніж певну ніяковість від того, що станеться після допиту. Йому було прикро за людину, з якою довелося повозитися, щоб упокорити, що та лише відтермінувала власну смерть, заважаючи живим. Він дивився на господаря дому й, як не силкувався, вже не міг сприймати його як живу істоту. Ігор також зрозумів: сиділа б перед ними зараз жінка чи дитина — дивився б так само, хіба що з жалем. Адже навіть Філ, із його величезним досвідом убивств людей різного віку й статі, особливо важко переживав убивства жінок і дітей. Та й Ігор Васильович не був аж настільки байдужим, як намагався вдавати. Але вже після кількох допитів почуття жалю було Ігорем відсунуте кудись убік, наче це була якась божевільна війна, де кожен міг убити співробітників відділу, і кожен мешканець міста був їхнім ворогом. Окрім Олега, якого Ігор і в очі не бачив

Крокуючи по городніх заметах назад до паркану, Ігор думав, що раніше його жахав сам факт того, чим вони займаються, тепер же його жахало те, на що він сам перетворився.

– Щось ти знову якийсь задумливий, – помітив його настрій Ігор Васильович. – Я ж йому навіть маленький шанс дав на виживання. Задихнеться від диму – погано, не задихнеться – усе, як ти любиш. Гуманізм на повну котушку.

– Його взагалі можна було відпустити, – заперечив Ігор. – Видно ж, що людина не при собі.

Річ у тім, що після допиту Ігор Васильович змусив господаря дому закурити, а потім вирубив його одним ударом і кинув недопалок поряд із тілом на ліжко.

– Взагалі-то, таких дурнів треба одразу вбивати, без усякого допиту, – виклав свою точку зору Ігор Васильович. – І так чути: там стріляють, бо до них у сад по яблука полізли, сям стріляють, бо їм машину подряпали. Добре, що в нього дах знесло під час нашого приходу, а не тоді, коли до нього сусід за сіллю прийшов.

– Ти, як Філ, завжди себе правим почуваєш, так? – з досадою сказав Ігор.

– Не пам’ятаю, щоб Філ себе в чомусь правим відчував, – сказав Ігор Васильович. – Але якщо ти про те, що я думаю, то так, почуваю себе правим. Це як лікарю треба відчувати себе правим, коли він ставить діагнози. Тут усе ж таки справа не жартівлива, ми людей убиваємо. Це, знаєш, серйозніше нікуди. Тут без внутрішньої впевненості ніяк. Кажуть, що тільки підлітки ділять світ на чорне й біле, так от, у військових увесь світ чорно-білий, і нема чого сміятися – це правда. Сьогодні ці друзі, завтра вони ж вороги, і тільки в якогось лейтенантика, що спивається від тупості навколишніх вояк, виникнуть сумніви, але лейтенантик хай іде лісом і п’є далі, військова машина піде й без нього. Не це погано, погано, коли вся держава перетворюється на військову машину, тоді добра не жди.

Молодий чекав їх, підпираючи собою капот «Газелі» й зухвало покурюючи навсібіч.

– Прекрасно, – сказав він, викидаючи недопалок, – Філа немає, так він тобі мозок полоще.

Ігор сором’язливо посміхнувся.

– Що там за хлопок був? – спитав Молодий. – Пацієнт відстрілювався? Із чого?

– Із калаша, – коротко відповів Ігор Васильович.

– А чому не чергами? – спитав Молодий.

– А от, до речі, хрін його знає, – коротко замислився Ігор Васильович, уже беручись за ручку дверей. – Може, патрони беріг, а останній на себе хотів залишити.

– Добре, що я з вами не пішов, – сказав на це Молодий.

– Можна подумати, – вигукнув Ігор Васильович, не відриваючись від дверної ручки, але й не відкриваючи двері, – що існує хоча б маленька ймовірність того, що ти колись із нами підеш.

Молодий мовчки проковтнув сарказм Ігоря Васильовича й поліз у машину, відштовхнувши вбік Ігоря, і той якось засумнівався у словах Сергія Сергійовича щодо того, що Ігор позитивно вплинув на Молодого своїм появленням.

Дорогою назад Молодий намагався завести якийсь веселий розмову, піджартовував над Ігорем і питав, чи не знудить його цього разу. Ігор мовчав, відповідаючи лише усмішками, яких усе одно не було видно в темряві. На нього найшло чергове отупіння, і тільки коли почали проїжджати селище, Ігор трохи пожвавішав, роздивляючись, пішов потяг із селища чи ще ні, хоча було безглуздо сподіватися, що він стоятиме так довго. Потяга, й справді, не було.

– Ні, хлопці, ну правда, це ні в які ворота, – підмітив Молодий, – туди їхали – мовчали, назад їдемо вже, знову мовчимо. Хоч якось розженіть тугу.

– Клоунів, чи що, знайшов? – відгукнувся зі свого місця Ігор Васильович. – Зараз висаджу тебе, весело буде.

Ігор же не хотів розмовляти просто тому, що, хоча вони й зробили жахливу річ, нічого вже робити більше не треба було, окрім того, щоб їхати назад. Що після цього допиту новий буде лише через деякий час. Тому можна було тупо насолоджуватися відсутністю насильства у своєму житті й їхати, трохи ковзаючи спиною то вліво, то вправо по слизькій спинці сидіння, залежно від того, чи додавав Ігор Васильович швидкості, чи пригальмовував, і наскільки рівним було дорожнє покриття. Нічого поганого вже трапитися не могло. Дружина все одно вже пішла. Вбивство було здійснене. Не треба було зачинятися вдома самому й віддаватися похмурим роздумам, бо вдома був Філ, із яким можна було хоча б обговорити те, чим вони займалися у відділі, а не ходити, відбріхуючись від дружини й будуючи похмурі міни.

Стало холодніше, й довелося закрити всі віконця в машині та ввімкнути пічку.

– Я, до речі, від батьків усе-таки з’їхав, – у відчайдушній спробі завести балаканину сказав Молодий. – Ми тепер із другом квартиру знімаємо, живемо, як ви з Філом, тільки без сексу і, взагалі, веселіше. Бо ви вже старі, і нудні, і на шматки розвалюєтеся, а ми палимо на повну.

– Ви, головне, готувати навчіться, – тут же порадив Ігор Васильович, якому тиша, видно, теж не давала спокою, – а то мій знайомий так пожив на всю котушку в юності, тепер виразку шлунка лікує.

Молодий узявся ділитися своїми наївними враженнями від самостійного проживання, Ігор Васильович став ділитися спогадами про те, що робив він та його друзі, коли були молоді. Ігор слухав їх і думав, що Ігор Васильович, швидше за все, про багато що мовчить, що у віці Молодого він, певно, уже встиг повоювати і хто знає, що пережити. Ігор у віці Молодого вже обзавівся дружиною, яка намагалася завагітніти, бо всі її подружки вже ходили з животами. Ігор пригадав, як вона бісилася через одну вагітну знайому, яка світила животом на заліках і отримувала їх не за знання, а саме за цей живіт. Він пригадав, як перші два роки подружнього життя вони лаялися з якоюсь особливою люттю, бо Ігор нічого не розумів у жінках, а дружина нічого не розуміла в чоловіках, як батьки з обох сторін лізли в їхнє сімейне життя зі своїми порадами й сварилися між собою, сперечаючись, хто винен, що в них досі немає онуків. Молодий розповідав про якесь безугавне веселощі за допомогою «Чатрулета», а Ігор думав, що від того життя, яке було п’ятнадцять років тому в нього, Молодий посивів би раніше часу.

Гостро згадавши особливо різкі пасажі сімейних відносин у той час, наприклад, як дружина шастала по всяких літературних і мистецьких тусовках, вважаючи себе чомусь особистістю творчою, або як вона протягом року майже щотижня йшла жити до матері, Ігор дійшов висновку, що вся його нинішня емоційна глухота, яка допомагає йому витримувати теперішню роботу, родом із того часу. У порівнянні з тими бурями, які він пережив, весела балаканина про витівки Ігоря Васильовича і Молодого не тішила, не дивувала і не обурювала Ігоря. У цій балачці інфантильного лобуряки та головоріза зі стажем було щось заспокійливе, щось із іншого життя, куди Ігор уже не міг потрапити навіть випадково. Гудіння автомобільного двигуна, гудіння голосу Ігоря Васильовича та високий, але монотонний голос Молодого і близька темрява за вікном, у якій рухалися лише невиразні плями, і невиразні плями замість освітлення в самому фургончику подіяли на Ігоря заспокійливо. Ігор поставив ноги на бандуру Молодого, а той так захопився розмовою, що навіть не звернув на це уваги. Ігореві здалося, що він задрімав і чув усе, що говорили водій і другий пасажир, але таки заснув під цю теревеню та гудіння, бо зовсім пропустив, як машина під’їхала до відділу і як Рінат Йосипович повідомляв невеселу новину.

Прокинувся Ігор від того, що Молодий трусив його за плече, і замість усяких «давай, прокидайся та виходь», що найбільше личило б Молодому, говорив, що помер Міша. Спершу Ігор узагалі не зрозумів, про що каже Молодий, потім до нього дійшов зміст його слів, і він чомусь подумав, що мова про його сина, й у нього стислося серце. Коли Ігор зрозумів, що мова не про його сина, йому полегшало так, що він навіть не відчув належної скорботи.

Продираючи очі й позіхаючи, Ігор дивився, як Ігор Васильович, з опущеною, наче в коня, головою слухає, що йому розповідає тремтячий від холоду й нервів Рінат Йосипович. Трупів за цю ніч було явне перебільшення, це жодним чином не вкладалося в голові, бо ні погода не змінилася, ні в котельні нічого не сталося. Ігор, вихований російською літературою дев’ятнадцятого століття, звик, що природа реагує відповідним чином на стан героїв, але природа, від якої на території відділу було лише багато снігу, трохи кущів і рух повітря в одному напрямку, якою вона була до того, як Ігор востаннє бачив Філа, що заходив у котельню, якою залишалася, коли Ігор стояв на вітрі біля сільського будиночка, такою й лишилася після їхнього повернення.

— Що сталося? — спитав Ігор у Молодого більше зі злості від свого пробудження й відчинених задніх дверей машини, з яких миттю видуло все тепло, від чого Ігорю стало зимно, і він затремтів так само, як і Рінат Йосипович.

— Та ж сказали тобі, — відповів Молодий.

Ігор стрибнув у сніг і чомусь підійшов до Ігоря Васильовича, на обличчі якого не було виразу, і до Ріната Йосиповича, який, можливо, виглядав би веселіше, якби замість Філа помер Ігор Васильович із його вічним «Ренат».

— Що за дурня? — запитав Ігор. — Від чого він помер? Від грибів, чи що?

— Та які, до біса, гриби, — озлився Ігор Васильович, наче Ігор збрехав якусь недоречну дурницю або ж був безпосередньо винен у смерті Філа.

— На інфаркт схоже, — спокійніше сказав Рінат Йосипович. — Сергій Сергійович уже викликав Олега, його люди приїхали, похазяйнували, констатували смерть від інфаркту й уже забрали тіло.

— Ну так, впізнаю Олеженьку, — з гіркотою сказав Ігор Васильович. — Але він просто так не з’явиться.

Ігор Васильович твердою ходою попрямував у приміщення котельні, щоб дістатися телефону й висловити Олегу все, що про нього думає.

Аби не стояти стовпом після таких новин, Ігор підбив Молодого затягти бандуру з «Газелі» назад у котельню. Молодий для годиться побурчав, пропонуючи залишити все як є, лише загнати машину в гараж, але, видно, й сам не знав, що робити в таких випадках, і погодився — аби теж чимось себе зайняти.

Після того як бандуру втиснули в кабінет Молодого, захекавшись, Ігор зачинився у своїй каморці й кілька разів пересів із місця на місце: зі стільця на підвіконня, з підвіконня на край столу, з краю столу знову на стілець. Якби Олег не забрав тіло Філа, ще можна було б прийти й подивитися — і повірити в цю смерть. Хоч Ігор і сумнівався, що наважився б дивитися на покійника, але, може, й наважився б, хто знає. Тепер же, в атмосфері тієї параної, куди вони самі себе загнали, можна було вирішити, що все це — чергова гра Олега, а Есес і Рінат у ній статисти, чия роль — передати брехню. З тим самим успіхом Філа могли перекинути в якийсь інший відділ або просто позбутися його як непотрібного. Ігор твердо вирішив для себе, що не віритиме нічому, що відбувається у відділі, якщо це не відбуватиметься прямо в нього на очах.

І тут Ігор згадав, що насправді знав: біль у лівій руці може бути одним із симптомів інфаркту, бо його дід помер так само. Просто Ігор не міг уявити, що Філ, майже ровесник Ігоря, міг померти від якоїсь хвороби серця, як шістдесятидев’ятирічний зморщений дідок, висохлий від лиж і пробіжок у парку. Ігор відокремлював свою сім’ю від інших людей, навіть знайомих, але все ж чужих. Ті чужі помирали якось інакше, не так болісно для нього. Пов’язати симптоми Філа й діда Ігор не міг ще й тому, що дід його не марив маленькими хлопчиками, а був ветераном війни й праці, й у голові Ігоря просто не вкладалося, що такі різні люди можуть померти від одного й того ж. Тим паче що дід для нього був абсолютним авторитетом, а Філ викликав інколи навіть відразу своїми розповідями про пригоди в інтернеті.

Через кілька днів Ігор здивується зізнанню Ріната Йосиповича, що той не відчуває горя через смерть Філа. Але в перші години після цієї звістки й сам Ігор якось не дуже переймався цією втратою, і коли пішов у курилку, аби не бути самому — адже вдома йому й так доведеться знову залишитися наодинці, а в курилці стояли Ігор Васильович і Молодий, причому в Молодого очі були явно на мокрому місці, — самому Ігорю довелося всіляко корчити сумне обличчя.

У курилці Ігор довідався, що батько Ігоря Васильовича теж помер подібним чином — від серцевого нападу. Ігор Васильович переживав, що не вберіг Філа, але Ігорю тепер здавалося, що то така гра в скорботу. Він згадав, як у третьому класі один з його однокласників гепнувся з дерева вниз головою, і весь клас змусили стояти чимось на зразок почесної варти, і це було нестерпно жахливо: Ігор намагався не дивитися на небіжчика, але краєм ока все одно бачив зеленувату пляму його обличчя. Врешті одну з однокласниць під час такого стояння знудило чи не прямо в труну, і варту скасували, проте клас потягли спершу на похорон, потім на поминки. На похороні Ігоря гнітили бабки-плакальниці й родичі покійного, які ніби змагалися в риданнях, і мати померлого однокласника, що намагалася залізти в закидувану землею могилу. На поминках Ігор не встиг сісти серед дітей і чомусь потрапив за стіл до стареньких, від однієї тхнуло сечею, від іншої — прогірклою олією. Вони тицяли йому якусь їжу, кажучи, що чим більше Ігор з’їсть, тим солодше буде небіжчику на небесах. Це було ще гірше, ніж стояти у варті.

Був ще випадок: батько однокласниці, що повісився через нещасне кохання до сусідки по сходовому майданчику. Варту не ставили, але на похорон і поминки знову потягли весь клас. І знову були плакальниці, знову жінка намагалася залізти в могилу, її відтягували родичі, а вона підгинала ноги й намагалася проповзти по розтоптаній глині до прямокутної земляної ями.

Ігор відчував полегшення від того, що у відділі такого не буде. Він був майже вдячний Олегу за утилізацію тіла, а особливо за те, що не буде плакальниць, не буде поминок, а якщо й будуть, то лише в чоловічій компанії — серед Ігоря Васильовича, Сергія Сергійовича й Молодого. Ігор Васильович сказав, що не дасть нікому з тих, хто з ним працював, зникнути безвісти, як би того не хотів Олег, що він уже давно приготував спеціальні урни для праху — замовив у знайомого токаря контейнери у вигляді гільз, і в «Голлівуді» ще лежить штук тридцять таких гільз. Тож залишилося лише віднести контейнер знайомому гравірувальнику, аби той зробив потрібний напис, потім отримати прах Філа — чи те, що Олег принесе замість цього праху. Прах Ігор Васильович планував передати вдові: хай яким би було її ставлення до покійного за життя, вона мала право знати, що він помер. Із розповіді Ігоря Васильовича Ігор виніс тільки одне: сам Ігор Васильович не надто довіряє Олегу й не надто вірить у раптову смерть Філа, ніби точно знав, що якби з’явився Олег, забрав Філа й наказав решті мовчати — вони б точно не проговорилися. Ігор у цьому теж був упевнений.

Через таку невизначеність Ігор не став спати вдома з увімкненим світлом чи телевізором, як обов’язково зробив би, побачивши тіло Філа на власні очі, і не кинувся знову в ретельне прибирання всієї квартири. Щоб довести самому собі, що Філ не отруївся власним супом, Ігор з’їв цей суп і цілий день чекав, як він на нього подіє. Само собою, ніяк не подіяв.

Ігор зробив помилку, коли порушив правило не дивитися місцеві новини після допитів. Місцевий телеканал розповів про курця, який заснув у ліжку й задихнувся від диму. Журналіст серйозним, навіть стурбованим голосом говорив, що пожежна команда приїхала протягом восьми хвилин після того, як було помічено загоряння, але, на жаль, врятувати шістдесятитрирічного чоловіка не вдалося. Оператор показав кімнату, вкриту кіптявою, чорний від кіптяви телевізор, ліжко з прогорілим отвором у ковдрі, схожим на кратер згаслого вулкана, знятим згори. Про автомат Калашникова журналіст промовчав. Навіть крізь голос диктора було чутно, як гавкають собаки. Потім чомусь показали, як зморені пожежники курять біля дому під чорним нічним небом. Один із них дав коротке інтерв’ю — навіть не інтерв’ю, а кілька реплік про те, до чого доводить недбалість деяких громадян. Монтаж обірвав його слова на півслові, й Ігорю це здалося образливим. Нічна зйомка надавала дому й околицям ще більшої занедбаності й жаху. Виявилося, що між домом і дровітнею були протягнуті мотузки для білизни, провислі від часу, оператор, видно, в художньому пориві пустив їх у кадр, і вони, вкриті інеєм, хиталися на вітрі, підсвічені прожектором камери. Ігор не розумів одного: як сусіди не почули пострілу й водночас побачили дим.

Всупереч звичці, Ігор не співчував загиблому від їхніх рук чоловікові. Смерть чи ймовірна смерть Філа якось відсунула це співчуття. Отже, горе все ж було — просто Ігор його ще не усвідомив.

Глава десята

Горе та образа через те, що інші напилися і веселяться, прийшли до Ігоря разом із його власним сп’янінням. Ігорю здавалося дивним, що люди сміються й жартують на поминках. Хай до того він і сам бачив, як на інших поминках люди починали веселитися, відпочивши від трупа і наче збираючись жити далі, поминки Філа, на думку Ігоря, мали відбуватися інакше. Він очікував якоїсь мовчазної пиятики з похмурими зітханнями і насупленими армійськими обличчями. Якщо Молодому ще можна було пробачити легковажність, то від Ігоря Васильовича та Сергія Сергійовича такого ніхто не чекав. Підгрітий спиртом зсередини, Ігор сам уже не пам’ятав, що поставився до смерті Філа досить холодно.

І все ж частинка здорового глузду ще залишалася, бо, незважаючи на бажання вчепитися до колег і навіть крикнути на них, він розумів, що нічим хорошим це не скінчиться. Він відчасті розумів, що лише зіпсує всім настрій, бо люди, з якими він працював, сумували ці дні й нарешті знайшли віддушину в алкоголі та жартівливих спогадах про покійного. Кричати на них буде сприйнято як привід для невеликої бійки, а зв’язуватися з Ігорем Васильовичем було б дурістю: з таким же успіхом можна було б просто звалитися кубарем по сходах або вдаритися кілька разів мордою об стіл.

Щоб хоч якось вгамувати наростаюче роздратування через оточуючих у підсобці людей і полегшити нудоту від випитого, Ігор підвівся зі свого місця за столом і, трохи хиткаючись, пішов на вулицю. Його ніхто не зупинив, і це трохи підсилило його п’яний гнів.

На вулиці було вже зовсім темно, тільки над входом у котельню горіла невелика лампочка під бляшаним ковпаком, як над ґанком будинку, де вони були в останній виїзд. Ще на снігу, трохи далі від світлового кола ліхтаря, м’яко лежав світло з вікон підсобки, де тривала пиятика. З тих вікон лунали сміх та незрозуміла балаканина, при чому так, що де чий голос — розібрати було неможливо. На свіжому повітрі нудота Ігоря трохи відступила, і йому відразу захотілося закурити, хоча він знав, що як тільки затягнеться цигаркою, його знову почне мутити. Тим не менш він витяг цигарку і закурив. Одної цигарки йому здалося замало, і він викурив другу. Тут його трохи закружляла голова, Ігор присів на стіну з цегли і закрив очі, щоб приборкати оберти, жалкуючи, що біля котельні немає лавки, щоб сісти.

Хоча до туалету було два кроки, а весь засніжений двір був у його повному розпорядженні, Ігор у якомусь пориві відірвався від стіни і поліз через снігові замети за гараж, де його почало безжально трусити однією лише горілкою по ланцюгу котячих слідів у снігу. Із Ігоря лилася лише горілка, бо він цілий день нічого не їв і нічим не закушував.

Після кількох нападів блювоти Ігорю стало настільки легше, що він почав розрізняти за парканом далекі вогні міста та повільний нічний рух автомобільних фар на міському мосту. Повітря, із запахом відтавання, було невимовно солодким. Покопавшись у сніговій заметі, Ігор набрав важкого, як глина, снігу і протер ним обличчя. Вологе обличчя стало помітно обдувати вітер, схожий на теплий домашній протяг з відкритої кватирки. Зарікшись більше не пити, Ігор пішов у бік котельні і лише тепер помітив, що промерз, і спробував згадати, скільки він провів часу на вулиці. Також він помітив, що йому за комір звідкись падала вода, і почав дивитися вгору, де у котельні є бурульки чи лід, проте нічого подібного не було ні біля котельні, ні біля гаража.

Ігор повернувся в підсобку, не в силах приховати озноб, але ніхто не звернув уваги на його прихід, ніби він і не виходив. Але тепер це не розлютило Ігоря: зрештою, поминки були не для нього, його відходи та повернення не мали викликати ажіотаж, якби в дверях з’явився покійник. Щоб хоч трохи зігрітися, Ігор знову сів за стіл і зробив ковток із вже налитої чарки. Йому одразу захотілося включитися в розмову, але, як на зло, усі чомусь, замість продовжувати бесіду, замовкли, дивлячись, як Ігор стримує дихання і переживає проходження алкоголю по стравоходу.

– Ігоре, все нормально? – спитав Сергій Сергійович.

Ігор кивнув у відповідь і махнув рукою, показуючи, щоб вони продовжували перервану розмову.

– Багато всього, – звернувся Сергій Сергійович до Молодого, – аж до того, звідки береться це споживацьке божевілля, схоже на самознищення. Але це лише ілюзія самознищення. Поки їм тут цікаво, вони будуть підтримувати це загальносвітове весілля то тут, то там. Нам лишається лише якось намагатися їх ловити і намагатися зрозуміти чи встановити з ними контакт, бо якщо ми ненароком їх налякаємо, і вони всі сховаються від нас – це буде катастрофа. Скільки зараз населення? Шість мільярдів, здається. Уяви, що ми знайшли проти них зброю і почали її застосовувати. Дев’яносто відсотків із шести мільярдів – це…

– П’ять мільярдів чотириста мільйонів, – машинально підрахував Ігор, перш ніж Сергій Сергійович дістав із кишені телефон, у якому, очевидно, був калькулятор.

– Ось, – тут же підхопив Сергій Сергійович, – уяви, п’ять із половиною мільярдів одночасно з’їжджають із котушок і стають овочами, або ще гірше, помирають в один день. Ніхто точно не знає, що відбувається, коли вони покидають тіло. Тут одразу епідемії попруть, і залишки людей постраждають. Одразу поповзуть комахи та бродячі тварини від того, що за короткий час купа трупів буде валятися прямо на вулицях, потім вони перекушують один одного, почнеться епідемія сказу, а потім усе це, звісно, стихне, але ефект буде приголомшливий, як ураган. Ти сам це розумієш. Одне тішить: ми ще дуже мало цим займаємося, вони не збираються йти, а тим більше – відразу. Вони підняли рівень життя в деяких місцях планети, тож не зовсім вони марні. Без сумніву, вони паразити. Але паразитів не може бути більшість. Уже нас можна вважати паразитами звичайних людей, а не тих космічних коралів.

Сергія Сергійовича помітно понесло, і це не дивно, бо він чомусь пив більше за всіх. Це було дивне, незвичне для Ігоря армійське сп’яніння, про яке він, здебільшого, лише чув, але рідко бачив наживо. Він чув, як деякі офіцери майже безперервно перебували в такому стані роками, практично не втрачаючи обличчя і просуваючись по армійській кар’єрній драбині, поки їх не знищувала біла гарячка. Обличчя Сергія Сергійовича, і без того червоне, стало ще червонішим у деяких місцях: ніс, щоки, верхні частини вух; на лобі виступив піт, а в мові відчувався командний напір, наче Сергій Сергійович стояв на плацу і своїм голосом продавлював товщину оточуючого повітря. Іноді це було настільки голосно, що Ігор мимоволі морщився. Морщився так само і Молодий. Ігорю Васильовичу ж, видно, не звикати до таких інтонацій, і він навіть трохи розслаблено, як би ледь розвалившись, спирався ліктями на стіл.

– Я от думаю, – продовжував Сергій Сергійович, – звідки взялося все це божевілля навколо? Вони від нас перейняли, чи ми заразилися від них? Візьмемо нашу країну. Скільки років боролися з комуналками, намагалися відокремитися від сусідів, від гуртожитку, від спільної кухні, від черги в туалет і ванну. Здавалося, що все розв’язалося, і на тобі – з’явилися соціальні мережі, які по суті те саме. Здавалося, люди стільки років боролися за закритість, за самотність, за свою будку, куди ніхто не сміє лізти. І тут же зі своїми болячками лізуть в інтернет і готові обговорювати те, що раніше шепотіли б лише сусіди по комуналці або у дворі. Це жах, що відбувається. І ладно б анонімно, як до лікаря сходити. Ні, лізуть під своїми іменами і прізвищами, зі своїми фотографіями. Це наше людське, цікаво, чи це їхнє, коралове? Двадцять років тому ті ж люди були б у жаху від думки, що сто осіб перегляне їхній сімейний альбом, а тепер – будь ласка.

– У мене зять такий, – поділився Ігор Васильович, – на всіх фотографіях чомусь у сімейних трусах, хрен його знає чому, але так виходить. Навіть на зимові шашлики до друзів їздив – усі в шапках, куртках, а він у чоботях і трусах. День міста – він знову в трусах у міському ставку, і все це «вконтакте». День десантника – інші купаються в одязі, а він тільки з беретиком, гітарою і трусами. Я йому кажу: «ще й на стовпи біля дому повісь свої фотки», він лише сміється. Про дочку я взагалі мовчу. Як вона фотографувалася в Туреччині та Єгипті і мусульмани її не закидали камінням – не розумію. У мене, прогресивного радянського, навіть виникло таке бажання, коли вона показувала фото й відео, як весело відпочивала.

Сергій Сергійович покірно кивнув.

– Це, звісно, банальність, – сказав Сергій Сергійович, – але раніше народ, незважаючи на тоталітаризм, якось все одно опирався, щоб за окремою людиною стежити, треба було багато часу витратити, а зараз заходиш на стрічку – і все, можна майже по хвилинах відтворити життя, координати його телефону відстежити – і ще більше дізнатися. Навіть Андропову у найстрашнішому сні не могло приснитися, що громадяни добровільно носять датчики для відстеження і самі на себе доносять. У нього б розірвало шаблон від такої наукової фантастики. Він би сказав, що таких ідіотів не буває і бути не може.

Ігор зауважив:

– Але ж якщо ви самі пішли на цю роботу, ви знали, що вас постійно будуть відстежувати. Ви погодилися, щоб вас і вдома, і на роботі слухали та дивилися. Як у вас взагалі дах тримає: знати, що існує цілодобове спостереження, та ще й стільки років. Я от ще й року не пропрацював, а вже трохи тисне.

Сергій Сергійович якийсь час дивився на Ігоря нерозуміюче, потім протягнув:

– А-а, ти про це. Так про це забуваєш. І не думаю, що хтось цілодобово прямо стежить. Ти ж не Смоктуновський, щоб на тебе дивилися. Тим більше робота така. Охоронці в магазині що – не сильно переймаються, що на них камери. А деякі громадяни спеціально камери в квартирі ставлять і звідти ведеться цілодобова трансляція. Ти б так зміг? Щоб не окремі люди на тебе дивились, а хто захоче? Як тобі таке? Я кажу, безумство якесь, суперечність самим собі на кожному кроці. Кричать про свободу приватного життя, а самі вішають камери. Кричать про свободу слова, а самі іноді видаляють гілки з обговореннями, де висловлюється думка, відмінна від їхньої. Або взяти Мішині капризи. Ладно, Міша, хрен з ним (хоча нехорошо про покійного), але візьмемо нормальних людей. Чому населення так обурюється фотографіями голих дітей, наче це щось надзвичайне. Голий дитина зазвичай не викликає нічого, крім умилення, якщо з ним нічого поганого не відбувається, грубо кажучи, у кадрі немає дорослого хера. Але ні, люди так обурюються, наче єдине, що стримує всіх, – це десять років строгого режиму, а інакше трахали б просто у пісочницях. Так обурюються, наче вони дотримуються целібату, а хтось його порушив. Або взяти телебачення, що б не робило, одразу пародіює саме себе, наче виправдовуючи себе цією пародією від того, чим займалося раніше. Про політику я й говорити не хочу. І знову про інтернет. Це просто ад. Васильич десь заліз, а його колишній вертухай, пороху не нюхавши, став учити любити Батьківщину, а якийсь сержант запасу загрожує, що коли СРСР два-нуль розпадуть, таких, як Васильич, ставитиме до стінки, запише Васильича в штрафбат і ганятиме на ворожі доти.

І гор Васильович чомусь опустив очі і, зніяковівши, сором’язливо засміявся.

– І при цьому зрозуміло, – гарячкував Сергій Сергійович, – що ці люди, які піняться слиною та шукають зрадників скрізь, якщо змінилася б влада, будуть першими стояти в черзі за аусвайсами й пов’язками поліцаїв. Але як їм це довести, коли, може, й доводити нічого не треба, бо вони грають у все це, можливо, й не будучи зовсім людьми.

– Ось ви мене за лібералізм постійно у лайно макали, – втрутився Молодий, щойно Сергій Сергійович замовк, щоб заспокоїтися або перевести подих, – а самі тільки-но, можна сказати, із нього транслюєте, та ще й так, що пил стоїть.

– Весь твій лібералізм, саме твій, Сашо, і твого покоління, не знаю, як у інших, тримається лише на бідному життєвому досвіді та вірі в те, що всі люди – брати, – сказав Сергій Сергійович з новим напором. – На вірі в те, що людей можна переконати правильним слоганом і демотиватором, красивим флешмобом і фразами на кухні, що Путін – пі… що там душить. А люди – ніякі не брати, Сашо, і ніколи ними не були, крім рідкісних випадків людинолюбства. Дружба братніх народів трималася лише на багнетах і впевненості, що якщо почати міжнаціональний або інший конфлікт, люлей отримають усі без винятку. Можна робити вигляд, що люди рівні й мають однакові права на те, інше і третє, але чим більше робиш вигляд, тим сильніше зростає напруження в суспільстві, бо ніде люди не рівні й не мають рівних прав, а мають лише лазівки до цих прав. І бахнути може там, звідки й не чекали. Є тільки миттєві вподобання натовпу та кулеметники на вишках, а законопослушний громадянин мусить триматися між двома цими вогнями, щоб вночі до нього не постукали.

– До речі, – перебив, засміявшись, Молодий і ліз у свій телефон, – до речі, про ніч. Мені вчора вночі надійшло одразу кілька листів на електронну пошту. Художники якось дізналися мій імейл і одразу кинули кілька послань.

– Ну-ка, ну-ка, – зацікавився засумувавший Ігор Васильович.

– Ось! – сказав Молодий. – А ні, це не те… Ось! «Шановний!»

– Вже смішно, – зауважив Ігор Васильович.

– «Шановний!», – відмахнувся від нього Молодий. – «Художникам області шкода й тільки. Якщо…» Тут лист обривається, видно, не дуже тверезий чоловік написав і відправив. За ним одразу ж наступний. З великим пафосом, видно, пафос наростав разом із градусом, як у нас зараз. «Принизити художника, образити грошима та тролити його». І знову його надовго не вистачило.

– А що за «тролити»? – спитав Ігор Васильович.

– До речі, так, – підтримав його нерозуміння Сергій Сергійович.

– Ну, це, коротше, – Молодий, дивлячись у стелю, від чого ледь не впав зі стільця, завертів рукою з телефоном, підбираючи слова, – це як би синонім словам «провокувати» та «дратувати».

– Напридумують же всякої дурні, – переглянувся з киваючим Ігорем Васильовичем Сергій Сергійович.

– Та ну вас, – огризнувся Молодий.

– Щось поки що не дуже веселі листи, – визнав Ігор Васильович. – Я, знаєш, очікував якогось інтелігентського відвертого, щоб потішити мою грубу солдатську душу, що я не такий дебіл, як вони. Ну, знаєш, щоб одразу доходило, щоб пробирало цією сквапністю та внутрішньою гниллю, як від сиру.

– Ох ти, йолки-палки, – видимо, здивувався метафоричності Ігоря Васильовича Сергій Сергійович. Ігор теж здивувався тому, як Ігор Васильович оформив свої очікування від листів художників, тому пролив частину горілки, яку розливав уже собі сам, не чекаючи Молодого, що було не зовсім по алкогольному етикету, але Ігор був уже в такому стані, що йому було все одно, що про нього подумають старші товариші.

– Таке в мене теж є, я до цього й підходжу, – із досадою на загальне нетерпіння сказав Молодий. – Ось. Воно прийшло через кілька годин, там ще кілька є, я виберу найпростіше, щоб ви не занудьгували. Я перші прочитав просто, щоб ви оцінили внутрішню боротьбу та метання художника.

Усі замовкли, як у театрі, коли піднімається завіса. Горілка, яку тяпнув Ігор під час цієї паузи, не пішла на користь, а як би зависла в стравоході, наче навіть просилася назад, але він не смів закашлятися і лише притиснув гарячий кулак до онімілих губ, борючись із новим приступом нудоти.

– «Добрий день», – почав Молодий. – «Оскільки я не запам’ятав вашого імені і не знаю, як вас тепер називати, то й свого імені я теж називати не буду, щоб не ставити вас у незручне становище».

Ігор Васильович і Сергій Сергійович доволі ухмильнулися, мабуть, отримуючи своє естетичне задоволення від початку читання Молодого.

– «Мені дивно чути…», – продовжив Молодий, – «…про успіхи західного авангарду порівняно з авангардом радянських часів і нашим нинішнім авангардом, коли абсолютно точно визнані Заходом такі прізвища, як…»

Молодий почав перераховувати прізвища, і це зайняло у нього хвилин три, а кожне нове прізвище викликало у Ігоря Васильовича та Сергія Сергійовича все більш інтенсивні усмішки; Ігор не розумів, чому вони усміхаються і чому навіть наче нетерпляче чекають, коли Молодий озвучить наступне прізвище.

– Жах, – зізнався Ігор Васильович, коли Молодий зупинився перевести подих, – прямо якийсь чорний список чорносотенця.

– «А також широко визнані на Заході місцеві художники», – перевів подих і процитував Молодий.

– Так це ще не всі прізвища? – здивувався Ігор Васильович; Молодий, усміхаючись екрана телефону, зробив жест, щоб Ігор Васильович не шумів, і почав перераховувати прізвища, але цього разу вже з ініціалами. Лише Іванових зустрілося штук п’ять, серед них двоє «Іванових А.І.».

Коли прізвища закінчилися, зацікавлений Ігор Васильович спитав, чи точно Іванових А.І. було двоє, чи Молодий помилився при читанні; Молодий підтвердив, що двоє.

– Я не стільки здивований, що там стільки Іванових, скільки тим, що вони там взагалі є, – сказав Сергій Сергійович.

– Ні, ти не зрозумів, Сергію, усю суть цього списку, – заперечив Ігор Васильович. – Людина не дарма згадала двох Іванових А.І. Це, на мою думку, щось на кшталт відкритого листа. Полеміка з відгодованим мурлом печерного капіталізму в особі Саші. Там у них, мабуть, ієрархія суворіша, ніж в армії, і якби той, хто це написав, згадав лише одного Іванова А.І., одразу стало б зрозуміло, про якого Іванова йдеться, а другий точно образився б і перестав би подавати руку. Уже двадцять років немає Радянського Союзу, а вільні художники досі з звички ходять по струнці. Це просто якась феєрія. Якби зараз не було ФСБ, вони б його вигадавши і продовжували б страждати під його гнітом.

Після цих слів Ігор чомусь сильно розчулився за художників і похмуро сказав кільком купкам тютюнового попелу, що лежали біля його ніг на підлозі, що, мабуть, піде. Плитка була з усюдисущих радянських плиток, якими облицьовували все підряд, вона здавалася дуже жовтою, дуже дрібною, від неї рябіло в очах. Ігоря якось відразу почули, розмовляли з ним, щоб він залишився, інакше засне десь по дорозі в таючому снігу, а коли підморозить – просто замерзне насмерть або підхопить запалення легень.

– Візьми хоч машину, просто їдь обережно, – запропонував Сергій Сергійович, – або давай таксі викличемо.

– Яке таксі, – уперто сказав Ігор, – нас на карті немає. Я в перший день ледь знайшов.

– Це так, – погодився Сергій Сергійович, – але все ж візьми машину, на вулицях все одно нікого немає, покатишся потроху.

– Та ну вас, – сказав Ігор, піднімаючись, – гаразд, якщо в стовп вріжуся, а якщо когось уб’ю…

Коли він потім згадував, як ішов, то вирішив, що навряд чи висловився так категорично і так чітко, просто пам’ять підсунула йому цей фрагмент розмови саме так. Найімовірніше, він встав і промямлив щось нечітке, а його зрозуміли саме тому, що самі були в такому ж стані, що й він, і здавалися трохи більше п’яними, ніж просто п’яні, хоча насправді всі були практично напідпитку, бо інакше утримали б його від такого необачного кроку, як ходіння в п’яному вигляді по промзоні та вулицях нічного міста. Наступне, що Ігор пам’ятав, – це як він ішов по підталому вдень і заледенілому вночі шляху і кілька разів падав у снігові замети по боках дороги, що здавалися м’якими, а насправді були дуже твердими, тож Ігорю залишалося лише охати, коли він у них бухався. Ігор пам’ятав, що пожалкував, що не послухав Ігоря Васильовича і не поїхав на машині. На тверезу голову Ігор зрозумів, що будь снігові замети м’які, він залишився б у першому з них до ранку.

Якимось дивом його нарешті винесло на міський тротуар, тому йти стало легше. Холодне повітря і біль у ребрах від численних забоїв створювали Ігорю ілюзію якоїсь тверезості, за якою зазвичай слідує дев’ятий вал повного безпам’ятства, і в тому стані, в якому Ігор був у той момент, він це усвідомлював, тож намагався дістатися додому якнайшвидше.

Двічі йому трапилася одна й та сама поліцейська машина, що об’їжджала вулиці в пошуках криміналу, і вперше з автомобіля поцікавилися, чи все в Ігоря гаразд і чи не п’яний, на що Ігор відповів, що все гаразд, хоча насправді він був п’яний. Другого разу, коли Ігор закурив на ходу, машина наздогнала його, і звідти спитали, чи не знайдеться у нього зайвої цигарки. Ігор знайшов і зайву цигарку, і запальничку, патрульний подякував Ігорю, Ігор у свою чергу полюбувався майже сімейною сценкою з життя поліцейських, коли один почав докоряти іншому, що пора кидати курити, що все вже смердить тютюном, що всі вже кинули, що навіть від безхатченків не так неприємно пахне, як від тютюнового диму, на що курящий поліцейський запропонував некурящому цілуватися тоді з безхатченками, а Ігор усміхнувся і продовжив свій шлях.

Проміле в його крові покривало місто в його очах до такої міри, що воно здавалося казковим місцем, повним свіжого весняного вітру і майже вогнів Бродвею. Іноді мимо пролітали швидкі, немов злетіли, машини з однаковим бумканням гучної музики всередині, і відблиски вуличних ліхтарів ковзали по їхніх гладких боках і чорних склах, весела компанія молодих людей, що трапилася Ігорю назустріч, поцікавилася, чи не потрібна йому допомога, Ігор відмовився і сказав, що живе недалеко, на що йому відповіли «ну і добре».

– Ви хоч і прибульці, але все одно нормальні хлопці, – сказав їм Ігор, а молоді люди засміялися і пішли далі, а коли Ігор оглянувся, хтось із компанії прощально помахав рукою, і Ігор відповів тим же.

Коли Ігор, радіючи такій благодаті, що панувала всюди, вийшов на блискучі в темряві трамвайні рейки проспекту, як по замовленню підоспів невідомий трамвай, і звідти запитали, чи підвезти Ігоря.

– Це дивлячись куди ви їдете, – сказав Ігор.

Виявилося, що трамваю з Ігорем по дорозі, тому Ігор заліз у абсолютно порожній салон, світлий від ламп настільки, що вулиці зовсім не було видно за чорними склом, поки Ігор не зайняв місце біля вікна. Радий, що скоротив майже половину свого пішого шляху, він став розглядати вивіски й дерева з несподіваної висоти громадського транспорту, до якого зовсім відвик за ті роки, поки катався на машині.

І тільки майже біля самого дому його, як йому здалося, наздогнала невелика неприємність, яку він, як йому знову здалося, вирішив на свою користь. Найцікавіше, що від трамвая до дому потрібно було пройти невеликий провулок, і неприємність могла наздогнати його на будь-якому відрізку, а зустрілася практично на порозі. Саме в цьому провулку його зустріли двоє якихось хмирів і попросили закурити. Це були саме хмирі, як їх уявляв Ігор: у одного на руці була тату, у другого – чітки, які він не переставав крутити, тож у тому, що буде далі, у Ігоря не залишалося жодних ілюзій.

Ігор простягнув сигарету хлопцю з татуюванням, а той одразу спитав, чи не знайдеться другої сигарети і для нього.

– Звичайно-звичайно, – тихо сказав Ігор, дав сигарету другому, а коли хлопець з татуюванням почав прикурювати, і його обличчя, покрите короткою щетиною, що блищала у близькому світлі газової запальнички, якось особливо виділилося для Ігоря з напівтемряви, Ігор у раптовому навіть для себе пориві майже класової ненависті вдарив із усіх сил у це освітлене обличчя.

Від несподіваного удару хлопець з татуюванням перекотився через низьку огорожу дитячого майданчика. Не дочекавшись, поки отямиться другий, Ігор вдарив і його, а коли той лише здивовано похитнувся, додав ще кілька ударів у голову та тулуб, потім чомусь відкинув чітки подалі, наче це був пістолет, і деякий час переводив подих, не в змозі йти, розглядаючи руки, роздерті об чужу щетину. У напівтемряві кістки на кулаках здавалися чорними від крові.

Ігорю здалося, що він лише моргнув, а йому вже було незрозуміло, чому яскраве біле світло вдарило йому в очі, від якого він заплющив їх і прикрив рукою. Навколо відбувалася якась метушня та біганина, Ігор не міг повернути голову, бо на шиї в нього щось тверде, що він почав дряпати нігтями. Ігор, здивовано крикнувши, схопили за руки та ноги.

– От же живучий, падлюка, – сказав хтось жіночим голосом.

Ігор примружився, звикаючи до несподіваного світла, і побачив, що поперек його грудей, наче нагріта змія, лежить жінка в зеленуватій формі, а біля ніг стоїть здоровенний молодий хлопець у формі м’якого синього кольору.

– Я в дурдомі? – чомусь одразу визначив Ігор.

– У певному сенсі – так, – сказав молодий хлопець. – Ви прямо одразу якось визначили профіль нашої лікарні.

– Заспокоїлися, хворий? – спитала жінка.

– Ну, як би так, але мені важко дихати, бо ви на мені сидите, – сказав Ігор.

Жінка злізла з нього і почала переводити подих, а молодий чоловік вийшов з поля зору Ігоря, було чутно, як він кудись іде по довгому коридору і щось жваво розповідає ще комусь, але що саме, Ігор розібрати не міг.

– То я де? Справді в психушці? – спитав Ігор у білий стелю, по якій пробігала незрозуміла сіра рябь.

Ігор скосив очі в бік зниклої медсестри чи лікаря, він ще не знав.

– Та яка психушка? – відповів жіночий голос, – звичайна травма. На вас з даху впала глиба льоду, вас ще в березні привезли. Спочатку тримали внизу, потім прийшов ваш начальник і сказав, щоб перевели вас у палату для одужуючих, хоча ви ще не приходили до тями. Потім у вас розігралася пневмонія, і всі вже вирішили, що ви відмучилися.

– Так і шевелить? – пролунав ще один голос із коридору, і в полі зору Ігоря з’явилася інша людина в білому халаті.

– І руками, і ногами? – здивовано кудись у бік Ігоря мовив молодий чоловік у білому халаті, – і говорить? Це точно він, якого фесбешник змусив знизу підняти?

– Він. Він. Що ви, самі не бачите? – відповіли йому з іншого боку.

– Ну це взагалі, звичайно… – сказав чоловік у білому халаті, дивуючись на Ігоря.

Ігор, у свою чергу, дивувався, дивлячись на доктора, свою телепортацію з темного провулку у світлу лікарняну палату.

– У вас прямо дев’ять життів, – сказав чоловік у білому халаті, – вас мені віддали, бо за вами ніхто не звертався. Вас лише час від часу відвідували два якихось хлопці, що викликали вам «швидку», по ідеї, післязавтра повинен хтось із них прийти. Це для них приємний сюрприз, бо я їх уже розчарував у своїх медичних здібностях, коли сказав про несприятливий прогноз. Вони вже як би обрисували мені ситуацію і пояснили, у який район міста мені краще не ходити в світлий, а тим більше у темний час доби. Це ваші друзі?

– Я думав, що не друзі, – відповів Ігор, розмірковуючи, чому ніхто не здогадався зазирнути в його документи, потім вирішив, що ті гопники, які виявилися не зовсім гопниками, могли витягти у Ігоря гаманець, і що, можливо, ніякої глиби не було, а просто Ігорю гарненько вдарили по голові, пошарили по кишенях, знайшли фесбешні корочки і викликали швидку. Але це припущення якось не складалося в логічну картину: гопники могли просто взяти гаманець і телефон з тіла Ігоря й спокійно піти.

Чоловік у білому халаті продовжував щось здивовано говорити про основу черепа, а Ігор раптом згадав, що не забрав телефон із свого кабінету і не надів назад піджак, у якому були ключі від дому, документи й гаманець. Із грудей Ігоря вирвався стогін відчаю за свою безмежну дурість. Чоловік у білому халаті припинив оптимістичні промови і тривожно поцікавився, чи все гаразд.

– Зі мною-то все гаразд, я уявляю, що на роботі коїться і вдома, – сказав Ігор. – Всі, мабуть, думають, що я в біга пішов.

– Та ні, – заспокоїв чоловік у білому халаті, – з вашої роботи з’явилася людина. Крутило корочки так, що аж протяг проходив коридорами. Або це не з вашої роботи?

«Напевно, Ігор Васильович», – подумав Ігор.

– З моєї, з моєї, – відповів він чоловіку в білому халаті, – як його звали? Не Ігор Васильович, випадково?

– Нееет, – впевнено протягнув чоловік у білому халаті, – по батькові не пам’ятаю. Але точно не Ігор. Його Олег звали.

Странною тривогою подихнуло на Ігоря десь зсередини нього самого.

– А довго мене тут ще триматимуть? – різко спитав Ігор.

– Ну, місяцьок точно тут зависати, – впевнено констатував чоловік у білому халаті.

– Та ви з глузду з’їхали! – вигукнув Ігор і знову спробував встати, і знову жінка в зеленуватому костюмі навалилася йому на груди, молодий чоловік у синьому, взявшись наче нізвідки, ухопив його за ноги.

– Ви тільки заспокойтеся, вам не можна хвилюватися! – з відчаєм у голосі промовив чоловік у білому халаті з-за плеча пихтячого санітара в ногах Ігоря. – Якщо позитивна динаміка підтвердиться повністю, вас, можливо, випишуть ще раніше! Ради Бога, заспокойтеся, ніхто вас тут насильно тримати не буде!

– Зателефонувати я хоча б можу звідси? – спитав Ігор із-під жінки в зеленому.

– Так, що тут відбувається? – спитав ще один голос з того боку, куди всі йшли і звідки всі приходили. Це був суворий дорослий голос, на відміну від тих, що оточували Ігоря в палаті до цього.

Хоча лікарня і не була армією, при звуці цього голосу чоловік у білому халаті випрямився по стійці смирно, наче молодший офіцер, що зустрів генерала, жінка в зеленому теж злізла з Ігоря, а хлопець у синьому, продовжуючи тримати Ігоря за ноги, якось вправно зайняв стійку в сторону дверей і став «з’їдати» очима увійшлу людину.

Коли увійшлий з’явився в полі зору Ігоря, той і сам окаменів, але, можливо, зовсім не з тих мотивів, що керували медперсоналом. У сивуватому, худому сердитому лікарі Ігор точно впізнав нудьгуючого чергового лікаря, який випросив у нього на ніч збірник оповідань Зощенка, коли восьмирічний Ігор лежав у лікарні з апендицитом і після апендициту. Це було настільки дивно, що Ігор на деякий час втратив дар мови.

– Що ви скачете? – рявкнув лікар на остовпілого Ігоря. – Дитинство заграло? Може, вас тоді в дитяче відділення перевести? Там вам вдруге голову скрутять, і нічого вже не допоможе.

Швидко всі покинули палату, – тоном наказу констатував лікар.

Медсестра, пихтячі то від образи, то від втоми, викликаної двічі проявленим старанням, вискочила з палати, наче її штовхнули, молодий чоловік у білому халаті зник з тією ж швидкістю, і тільки хлопець у синьому продовжував тримати Ігоря за ноги.

– Вас це теж стосується, – поглянув на нього лікар, і хлопець у синьому зобразив ту саму пантоміму, що медики до нього. – І двері за собою закрий щільніше.

– Диво, бля, – тихо сказав лікар, дивлячись на Ігоря, і було незрозуміло, чи він має на увазі Ігоря, чи свою команду.

– То я можу зателефонувати? – спитав Ігор, коли тиша розтяглася для нього до зовсім уже нестерпного моменту, а починати розмову з дитячих спогадів було надто дивно.

– Це ти у Олега запитай, можна тобі телефонувати чи ні, це ваші з ним справи. А інших у це вплутувати не треба, – твердо сказав лікар. – Ти сам хоч розумієш, у що вплутався, якщо тебе насильно повернули з того світу?

– В сенсі «насильно»? – трохи обурено поцікавився Ігор, йому було дивно чути такий скепсис від людини, присвяченої медицині.

– У мене часу небагато, але я скажу, хоча ти й удаєш, що нічого не розумієш, – сказав лікар. – Що тепер? Будеш в боргу перед Олегом на все життя? Знаєш що? Якщо Олег такий чудовий, чому б йому ще раз не пройтися по всьому відділенню реанімації? Чому б потім не заглянути в онкологічне відділення наприкінці? А то якось зовсім некрасиво виходить. Тобі й так все сходить з рук, а якщо ще й відроджувати почнуть, то це вже поза межами справедливості.

– Ви про яку справедливість говорите? – пискнув Ігор майже налякано. – Останнє, що я пам’ятаю, як махав кулаками у темному дворі, очухався тут, на мене всі накинулися, як на новорічний подарунок, тут ви з’являєтеся і кидаєте якісь незрозумілі претензії, дзвонити не дають, дорікають знайомством з Олегом, хоча я його ніколи не бачив, все це час, поки я тут лежав, мене лише гопники з мого району навідували. Яка тут справедливість? Я взагалі нічого не розумію.

– Звичайна людська справедливість, – з наголосом сказав лікар. – Очухався після ЧМТ, будь добрий, приходь до тями ще пару місяців, незалежно від того, ким ти був до травми. Якщо вже помер – то помирай, незалежно від звання та касти, до якої належиш. Ти ж кастою себе окремою вважаєш, так? Елітою, блін. Вчителі, лікарі – то, що, гівно на паличці?

– Тобто ви мені дорікаєте тим, що я не помер? Дуже дякую, – трохи розсердився Ігор.

– Я не дорікаю тобі тим, що ти не помер, – сказав лікар з тим самим наголосом, – ти якраз таки помер. Твій мозок був мертвий, однозначно мертвий, без будь-яких застережень. Питання кількох хвилин – підписати потрібні папери і відключити тебе від апарату штучної вентиляції. І якби не з’явився Олег, ти вже місяця півтора годував би черв’яків, і щось підказує мені, що ти цього заслуговував. Я дорікаю тобі тим, що ти ожив, після того як Олег тебе навідав. А чудес не буває. Жоден родич ще не повернув до життя людину, просто сидячи біля неї в палаті. Виходить, Олег тобі ближчий, ніж мати, раз він таке витворяє. Але і це ще не все. Добре, ти ожив, але ще й повністю здоровий. Я зовсім не сумніваюся, що ти прямо зараз можеш встати і вийти з лікарні на своїх двох. Олег вже пару разів демонстрував цей номер, але тільки для своїх співробітників. Радий, що при тобі твоїх корочок не було, інакше я б до твоєї травми голови ще таке додав, що ніхто б не допоміг.

Ігор згадав, що лікар був дещо злобним, коли брав збірник оповідань Зощенка, власне, Ігор і дав йому їх почитати, бо трохи злякався його похмурості і тихого, трохи зміїного голосу. Навряд чи можна було задобрити лікаря спогадами дитинства, але й такий прийом на цьому світі терпіти було вже нестерпно.

– Я вас, до речі, пам’ятаю, ви чергували, коли я там лежав ще дитиною, ви таким же козлом були, як і зараз, тільки тоді ви ще могли мене налякати, а зараз тупо дратуєте, – висловився Ігор. – Те, що ви зараз бризкали слиною про справедливість, так я її не обирав, я навіть не знав, що мене хтось із того світу витягуватиме. Чесно кажучи, думав навіть, що мої колеги мене колись і порішають. І знаючи їх, я не зовсім впевнений, що мене воскресили на такий вже великий проміжок часу.

– Знову фімозний, що ли? – так несподівано запитав лікар, що Ігор знову розгубився.

– З фімозом, кажу, лежав? – уточнив лікар. – Я в педіатрії халтурив і багато чого робив, але інші пацієнти не пам’ятають, що я там був, тільки потік фімозних не міліє. Таке відчуття, що їх мільйони і у всіх чудова пам’ять на обличчя. Кого-небудь із них колись задушу.

– Я з апендицитом лежав, ви у мене взяли книжку Зощенка, – сказав Ігор, сподіваючись, що це якось освіжить пам’ять лікаря.

Злобна рожа лікаря на мить освітилася якимось добрим світлом.

– Найцікавіше, що Зощенка пам’ятаю, – сказав лікар, – отже, і тебе пам’ятаю частково, бо біля тебе якийсь малолітній придурок терся і спеціально розповідав тобі смішні байки, йому подобалося, що тобі сміятися було важко через шви, і я йому пару лещів прописав, щоб більше так не робив. Але загалом педіатри, звісно, святі люди. Керувати педіатрією – це як якби були цілі чоловічі відділення, там крани з гарячою, холодною водою і окремий кран з коньяком, і всім дозволено його пити, а по телевізору кожен день фінал чемпіонату світу з футболу. Ось приблизно таке майже будь-яке педіатричне відділення.

Лікар хотів продовжити, але тут скрипнула двері, і обличчя лікаря помрачилось. Мовчки кивнувши Ігорю, лікар вийшов. Ігор став заінтриговано коситися в той бік, куди всі пропадали і звідки всі з’являлися, але побачив лише тьмяний світлий прямокутний проєм і такий же смутний силует. Двері скрипнули ще раз і з характерним міцним дерев’яним звуком зачинилися.

– Ну, доброго дня, Ігорю Петровичу, – пролунав бадьорий голос, господар якого не поспішав з’явитися в полі зору Ігоря.

По лінолеуму скрипнули ніжки придвигаємого стільця чи табурета, Ігор спробував повернутися в бік того, хто говорив, але дуже холодна рука лягла йому на плече, зупиняючи.

– Не треба, не рухайтеся, вам ще пару днів спокою не завадить, – сказав голос.

– Якось неввічливо з потолком розмовляти, – зауважив Ігор.

– Я це якось переживу, – сказав Олег, судячи з голосу, це був саме він.

– Сказали, що ви вирішите, чи можна мені телефонувати, чи ні, – сказав Ігор бігаючим плямам світла й тіні на стелі.

Олег застенчиво помичав, наче підбираючи слова.

– Просто я навіть не знаю, що думає дружина щодо моєї відсутності. Я знаю, що ви знаєте, що вона пішла, але все одно, ми ж близькі люди. Вона ж має якось переживати, і я відповідно переживаю зараз, що вона переживає.

– Вона не переживає, – з дивовижною безтурботністю відповів Олег на побоювання Ігоря. – Всім вашим близьким, які дзвонять на ваш номер, я кажу, що ви у службовій відрядженні, де виключені будь-які контакти. Насправді так воно й є. Те, що ви у лікарні, цілком можна вважати відрядженням. Думаю, не варто показувати вас, обліпленого гіпсом, щоб не засмучувати їх. Почекайте пару днів і кажіть, що повернулися, і все у вас добре. Тим більше у вас усе насправді значно краще, ніж у інших.

Олег сам підвів до питання, яке Ігор боявся поставити, але навіть тепер, коли Олег надав можливість Ігорю задати це питання, Ігор усе одно не наважувався промовити його вголос.

– Я правильно розумію, що щось сталося, поки мене не було? – спитав Ігор у стелю.

– На жаль, так, – одразу відповів Олег, – і то не поки вас не було, а буквально за годину після того, як ви вийшли з котельні. Спершу відключилося спостереження, я намагався додзвонитися Сергію Сергійовичу та Ігорю Васильовичу, але вони вже не відповідали. Ми приїхали хвилин за двадцять, а там уже все було скінчено. Абсолютно все знищено. Хтось закинув дві гранати у кватирку, хтось розгромив усі службові приміщення, включно з підвалом і агрегатом для збору показників. Ще добре, що вони до наших даних не дісталися, хоча й уперли все залізо під чисту. У Саші була лише ілюзія якоїсь влади над даними відділу, там усе зберігалося у «хмарі», а сервери «хмари», на щастя, не у вас були. Я боявся можливості нападу від самого початку, бо рано чи пізно все повинно було так закінчитися.

Ігорю було ліньки питати про «хмару», бо по контексту він здогадувався, що це за спосіб зберігання даних. Та й одночасна смерть усіх співробітників відділу якось не вкладалася в його голові.

– Але і це ще не все, – продовжив Олег, поки Ігор приходив до тями після таких новин, – вони ще й ваші квартири відвідали, і дачу Ігоря Васильовича спалили дотла. З одного боку, їх можна зрозуміти – ми їх все-таки вбивали, з іншого – самі вони ж не вмирали, вони ж лише на час залишалися без оболонки. Крім того, дуже добре, що вас вдома нікого не було, що у Саші друг до батьків поїхав, що у Рината дружина з доньками з’їхала до мами в гості, бо інакше була б справжня катастрофа. Хоча й зараз катастрофа – працювати нікому, всіх треба набирати заново. Тож вам дуже пощастило, що ви додому не дісталися, і мені теж пощастило, що ви не дісталися до дому. Там усе довелося ремонтувати, а коли ви знайшлися, ще й жучки встановлювати заново.

– Але я ж теж знайшовся мертвим, – сказав Ігор, прямо даючи зрозуміти Олегу, що лікар йому нічого не приховав.

– Ну, знаєте, – одразу сказав Олег, ніби трохи сердячись, – дивно чути такі слова від людини, яку спершу підозрювали у тому, що вона якимось чином здала відділ чужинцям. І взагалі, ви все ще у мене на контролі у певному сенсі, бо чисто статистично те, що з вами сталося, це просто диво. Наче, знаєте, ангел виніс вас з пекла, або леви не з’їли. Я розумію, що це все збіг неймовірних обставин, але ця брила льоду на даху, яку не прибрали, бо робітники вже завершували зміну, я з’ясував, і вони вирішили, що вже й так пізно, а ночами ніхто не ходить, і якщо глиба впаде, то впаде без наслідків. Ось так.

Олег зітхнув, наче розчарувавшись у розумових здібностях Ігоря, про які й раніше не мав великої думки.

– Що стосується ваших натяків і натяків Станіслава Яковича…

Ігор запитально подивився на Олега, і той це помітив.

– Ну, заввідділенням цим, – знову зітхнув Олег. – Я вже кілька разів ловив на собі його недобрі погляди й чув докори. Але ж мої можливості не безмежні. Одне – кілька переломів і пригасла електрична активність мозку та деякі зміни в ньому, інше – множинні осколкові поранення й поранення від вибухової хвилі та смерть, що настала задовго до появи медичної допомоги, як у випадку співробітників відділу. І інші випадки, які він намагається мені підсунути, погрожуючи у разі чого задушити когось із посвідченням прямо на операційному столі. Мене дорікають пневмонією, яка вас вилікувала, а вона мала вибірковий характер: якщо лікувати всіх подібним способом, список штамів дуже швидко розростеться, може перекинутися на інших людей, інші види, і навіть думати не хочеться, чим усе це може обернутися. Ви, звісно, з дивовижною легкістю встанете з лікарняного ліжка, але не факт, що хтось, хто крутиться всі ці дні поруч із вами, не підчепив щось під час вашого лікування і не «відбере коньки», хоча я уважно стежив, щоб цього не сталося. Але це ваш одиничний випадок, а слідкувати за цілою масою таких хворих – вище навіть моїх сил.

– А як ви мене знайшли? – спитав Ігор одразу, щойно це питання спало на думку, перервавши морально-етичні екзерсиси Олега, які той, здається, готовий був продовжувати нескінченно.

– Банально, по телевізору, – відповів Олег. – Ваше розбите обличчя кілька разів показували на телеекранах і виклали в інтернет.

– А чому обличчя було розбите? – здивувався Ігор, знову підозрюючи, що його госпіталізація пов’язана зі знайомими з темного провулку.

– Не гони на молодих людей, – здогадався Олег. – Коли така маса льоду перевернула вас обличчям на асфальт, можете уявити, як виглядала ваша фізіономія. І ваша голова, обмотана бинтами, знаєте, не додавала шансів, що хтось із близьких вас впізнає. Ви б самі себе не впізнали в такому стані.

Ігор не знав, що ще спитати, тому якийсь час мовчали обидва. Олег час від часу співчутливо зітхав, можливо, співчуття не було, а Ігорю так тільки здалося, бо він сподівався на яке-небудь співчуття. Більше жодних звуків від Олега не було, а він був абсолютно нерухомий. Краєм ока Ігор бачив, що в Олега дуже витягнуте, дуже бліде обличчя. Лише заспокоївшись після такого раптового пробудження та невеселих новин, Ігор почав відчувати запах лікарняної палати з ароматом щойно випраного лікарняного білизни – запах свіжої спальні у дитячому садку або піонерському таборі. Ігор також відчув усі трубки, вставлені в різні отвори його тіла, і намацав пружну венку крапельниці у згині правої руки. Ігор першим не витримав тягучої тиші.

– Роз уж ви з космосу, розкажіть, як там у всесвіті, що ли. Чому ви тут, якщо це не так уже секретно. Роз уж ви заварили цю кашу, то хоча б натякніть, що там і як.

Як здалося Ігорю, Олег трохи оживився.

– Зараз не зовсім час про це говорити, – сказав Олег, – я хочу про інше.

– І про що? – спитав Ігор, розчаровано дивлячись на миготливі плями світла й тіні на стелі.

Видно, вікно було трохи відчинене, бо до Ігоря долинали звуки вулиці: звук заводячогося та від’їжджаючого автомобіля і гуркіт роликових ковзанів по асфальту. За бажанням одразу вийти кудись на вулицю або хоча б сісти на підвіконня, Ігор зрозумів, як давно він лежить носом у стелю.

– Про космос якось потім поговоримо, – пообіцяв Олег, – а зараз я прийшов сюди, щоб поставити лише одне запитання. Як ви ставитеся до того, щоб стати новим головою відділу? Відповідати одразу не треба. Поспішати нікуди. По-перше, МВС нами все ж зацікавилося, тому поки краще не висовуватися до осені, поки я всіх не вгамую. По-друге, нічого, окрім того, що співробітників поки нема і в найближчі кілька місяців не передбачається, так що навіть якщо б ви погодилися відразу, ви б представляли один відділ, що, як мені здається, не дуже добре.

– Та вже, гарного мало, – погодився Ігор.

Ігор хотів якось пожартувати про те, як би він зашивався з допитами, бандурою, яку довелося б затягувати в машину й витягувати з неї, не кажучи вже про те, що у згортанні голів він явно не був сильний, проте одразу в голову нічого цікавого не прийшло, що можна було б передати однією вдалою фразою. Ігор став слухати шум прибольничного людського руху й думати про те, що насправді це й не людський рух зовсім. Це був наче спектакль для кількох рідкісних людей у цій лікарні. Ігор став рахувати, скільки приблизно справжніх, а не підроблених людей перебуває у лікарні, якщо зараз у лікарні й навколо неї снує хоча б три тисячі осіб, виходило зовсім небагато – цілих триста людей. Потім Ігор подумав, що навряд чи в лікарні може бути три тисячі людей, дай бог, якщо вона вміщує хоча б п’ятсот, але навіть тоді виходило цілих п’ятдесят справжніх людей, а не коралів. Це Ігоря потішило. Навіть у таких масштабах картина була досить обнадійлива, не кажучи вже про масштаби міста-мільйонника. За такого розкладу могло статися, що хтось із його близьких, а можливо, навіть його дружина чи син могли виявитися людьми.

– Але все-таки я змушений спитати, – перебив його думки Олег, – ви не відкидаєте можливість роботи у відділі, чи після всього, що сталося, ви вже не зможете повернутися до своїх обов’язків?

– І що, час на роздуми – усе літо? – спитав Ігор.

– Як ще й не осінь, – обнадіяв Олег. – По відділу дуже сильно вдарили, ми самі ледь приходимо до тями. Тож не думайте, що раз я тут не ридаю, то не поділяю ваших почуттів. Просто все вже пережито два місяці тому, і заново, спеціально для вас, я тут відчай розігрувати не можу, та й не хочу. Ми, зрештою, знаємо, що за робота у нас, і знаємо, чим вона іноді може закінчитися.

– Може, Ігор Васильович і Сергій Сергійович знали, – сказав Ігор у стелю, – а от Молодому та Рінату ви навряд чи пояснили доступно. І що? Як ви пояснили все дружині Ріната та матері й батькові Молодого, куди вони поділися?

– Це було легше, ніж ви думаєте, – відповів Олег. – Коли знаєш, що родичі оперативника всього лиш прибульці, а родичі Саші й Ріната справді прибульці, набагато простіше дивитися на ці сльози й докори. Самому значно важче переживати, я вас запевняю. Мені вам було важче про це сказати, ніж їм. Так, вони зображують людей не відрізняючи від самих людей – усі ці ридання, ковзання по стіні, блідість, – але це всього лиш гра, хороша гра, не більше. Корали безсмертні, ті, хто тут давно, вже переживали це багаторазово, вони навіть власну смерть у людській оболонці переживали не раз, тож цим їх не здивуєш.

– А я? – спитав Ігор і сам здивувався, як здригнувся його голос. – Якщо я людина, чи можу я хоча б відвідати місце, де їх поховано, і все таке?

– Ні, – твердо сказав Олег. – Вважайте, що такого місця просто не існує, що вони просто зникли. Якщо ви погодитеся, вам доведеться ще багато разів звикати до людей і звикати до того, що ви їх будете втрачати. Ви й сам можете так само зникнути колись. Ось над цим і подумайте як слід. Уявіть, що вийшли зі відділу ви Ігорем Петровичем, а прокинулися вже Сергієм Сергійовичем.

– Нелегко таке уявити, – зізнався Ігор.

– Ось тому й подумайте, – сказав Олег, піднімаючись і знову чомусь торкнувшись плеча Ігоря своєю крижаною рукою, наче попереджаючи бажання Ігоря повернутися, – ваші речі я залишив тут на тумбочці, телефон заряджений, але вимкнений.

– Почекайте, – сказав Ігор, коли на місці входу знову з легким скрипом утворився світлий прямокутник, у якому розпливчаста фігура Олега виглядала особливо худою й високою та чимось нагадувала обриси олігарха Прохорова.

– Ваш син – людина. Ваша дружина – ні. Ви це хотіли спитати? – тихо сказав Олег.

– Взагалі-то ні, – відповів Ігор, – але тепер уже краще йдіть, а то від вашої відповіді я щось свій запит забув.

Олег усміхнувся і зачинив за собою двері.

Не бажаючи пережидати положені кілька годин, Ігор, тихо лаявся і морщився від болю та відрази до самого себе, такого живого й повного фізіології, позбувся трубок, приєднаних до тіла. Він знав, що одразу встати не вдасться, і деякий час, звісивши ноги на підлогу, перевіряв, як вони готові піти кудись. Ігор хотів підійти до підвіконня, за яким нестерпно яскраво для нього, ще не відійшовши від зими, вертілися й показували то білу, то зелену сторону ще свіжі, незапилені листки на верхівці тополі на фоні неба, майже білого від сонячного світла.

Товстий протяг, що тягнув з приотчиненого вікна, пахнув гарячим асфальтом і бензином, травою та димом горючого десь паперу і пластику, наче хтось кинув палаючий недопалок у повну урну неподалік від лікарні.

Ігор обережно перевернувся на бік і знайшов на табуреті поруч із ліжком акуратно складену лікарняну піжаму. Знявши лише штани, Ігор піднявся. Виявилося, що боятися треба було не за ноги – вони якимось дивом тримали, а за те, що буде важко утримати рівновагу у всьому тому гіпсі, яким Ігор був обліплений від самої шиї до поясу.

За вікном і справді горіла урна, і тут же поруч на зеленій лавочці сиділи пацієнти в капцях і халатах, розмовляли про щось і курили. Зі блискучої калюжі, яка давала акваріумні відблиски на стелю палати, де лежав Ігор, тягнулися два вузькі, змієподібні сліди, переплітаючись між собою, як спіраль ДНК. «Треба Мішку велосипед купити», – подумав Ігор.

Від нудьги Ігор перекопав речі, які приніс йому Олег; серед них знайшов новий костюм, і це було дуже до речі, бо старий, скоріше за все, зняли прямо з Ігоря перед операційним столом. Ігор не став одразу його надягати, щоб зовсім не виглядати дурнувато, сидячи у палаті в костюмі. Був ще новий мобільний телефон зі старою SIM-карткою, яким до самого виписування ніхто й не телефонував, а сам Ігор, у світлі останніх новин від Олега, вже не хотів ні куди дзвонити. Були ще банківська карта, безпечна бритва, мило, гель для душу, схожий на йогурт, шампунь із блискітками всередині, який нагадував плексигласову рукоятку ножа, якою колись хвалився шкільний товариш Ігоря, батько якого відсидів і навчився робити різні кумедні вироби з підручних матеріалів. Був ще незмінний пакет із мандаринками, Ігор з’їв їх майже одразу.

Олег не забув і про літнє взуття, і про шкарпетки, але якщо костюм був новий, то черевики та шкарпетки привіз старі; у цих черевиках Ігор відходив уже один сезон. Те, що старі черевики були цілі, трохи заспокоїло Ігоря – значить, не все у його квартирі постраждало так безповоротно. Від шкарпеток пахло так, ніби вони весь час, поки Ігор пропадав, лежали під ультрафіолетовою лампою.

На другий день перебування Ігоря поза відключкою його позбавили гіпсу; того ж дня, тільки пізніше, прийшли гопники, які викликали Ігорю «швидку» та погрожували вбити молодого лікаря за непрофесіоналізм. Вочевидь, Ігор, прийшовши до тями, настільки змінився, що вони спочатку його не впізнали й навіть перепросили, думаючи, що потрапили у палату помилково. Коли непорозуміння роз’яснилося, вони змусили Ігоря одягтися і потягли його пити пиво. Ігор усіляко відмовлявся, але вони принесли йому безалкогольне в білій банці й стали розпивати прямо на території лікарні, при цьому охорона двічі виганяла їх з місця: спершу вони сіли навпроти дитячого відділення, бо там було багато зручних лавочок і все навколо виглядало веселішим, ніж біля травматологічного крила, а потім – біля пологового відділення, бо гопники стали хаотично викрикувати жіночі імена, сміятися над жінками, що виглядали, і питати, хто народився. Їх прогнали, до речі, на піку веселощів; той хлопець із татуюваннями на пальцях, якому Ігор спершу засвітив, крикнув: «Долорес!», і в вікні справді з’явилася жінка, схожа на мексиканку. «Hola, querida!» – встиг крикнути хлопець, і тут знову з’явився той самий охоронець, що відганяв їх від дитячого відділення, але вже не один, і пообіцяв викликати міліцію. «Боже», – сказав хлопець, нетверезо жестикулюючи синьою від чорнила рукою: «Що ви мене лякаєте, я сам, можна сказати, маю стосунок до системи виконання покарань». Але вони все ж піднялися й продовжили шлях навколо лікарняних будівель, читаючи вивіски й шукаючи місце, щоб більше нікого не турбувати. Біля моргу, де логічно було б знайти прихисток, сновали похмурі люди з сумними обличчями, плакала у хустинку безутішна то мати, то вдова, то родичка. У такому товаристві пити було не дуже приємно; крім того, саме біля моргу до них приєднався худорлявий юнак у брудному сірому халаті й шапочці й не відстав, поки другий із тих, із ким Ігор бився в темному провулку, не віддав йому одну непочату банку пива зі своїх запасів. Юнак, з гарячою подякою на вустах, одразу ледь не відкусив верхівку банки й став жадібно пити. Ігор і його «гості» поспішили сховатися.

Зрештою вони знайшли щось на кшталт лісової галявини, до якої вела вузька звивиста стежка, всипана хвоєю та недопалками. На іншому кінці стежки було невеличке озерце, на березі нікого не було, але стояли лавки та урни. Біля одного з берегів росли очерети, серед очеретів на воді лежало чимало пластикових пляшок, а на відкритій воді плавали качки. Ігор з якоїсь причини вирішив, що люди, які прийшли з ним, зараз будуть якось тероризувати качок, наприклад, кидати в них пластикові пляшки чи соснові шишки, проте нічого подібного не сталося.

Ігор навіть не встиг занудьгувати, не знаючи, про що говорити зі своїми новими буйними друзями, як саме Провидіння підкинуло їм новий атракціон у вигляді хлопчика років семи з великим пластмасовим катером, який він ніс, немов матері носять немовлят на руках. Хлопчик косився на катер усмішкою, схожою на усмішку Мадонни Літта. Катер був зовсім новий і білий, лише ніс його був обрамлений синьою гладкою пластиною, на якій відблискував сонячний блиск. Хлопчик був у чомусь на кшталт білого комбінезона з короткими штанинами, який також був білий, як лікарняний халат. Ставок же, до якого йшов хлопчик, був глинистого кольору.

– Зараз він точно впаде або на берег, або у воду, – передбачив очікування Ігоря один із його нових знайомих, той, що був із чотками у темному дворі.

Сказав він це не зовсім такими словами, здебільшого фраза була нецензурною, але те, що гопник не розсміявся наприкінці, свідчило про те, що він більше хвилюється за хлопчика, ніж хоче, щоб той впав.

– До речі, якщо примружитися, від нього світло аж хрестом таким білим відбивається, – додав другий знайомий Ігоря, – як у кіно. Мовби я кінооператор і дивлюсь через камеру.

– Треба буде синові такий же купити, – мрійливо зітхнув гопник без татуювань, чим повністю озвучив думку Ігоря. Зрозуміло, що йшлося про катер. Ігор теж захотів купити синові такий катер, але не розумів, де й коли він зможе спустити його на воду. Припущення, що він віддасть катер синові, а той буде грати ним не з Ігорем, а з новим своїм, так би мовити, «батьком», було нестерпно сумним. Якби Ігор був справді п’яний, він би одразу почав ділитися своїми стражданнями з новими друзями, а вони якось утешали б його та розповідали власні життєві історії, але поки їх відділяв бар’єр тверезості Ігоря, про це й мови не могло бути.

Тим часом хлопчик пройшовся вздовж берега, обираючи, де краще спуститися до води. Найзручніший спуск був із боку, де сиділи Ігор і його приятелі, проте це місце для хлопчика було немов огороджене скляною стіною. Ігор тверезо оцінював фотогенічність своїх співрозмовників і розумів причину нерішучості хлопчика; навіть тепер, знаючи, що це по суті безпечні люди, Ігор почувався в їхньому товаристві трохи невпевнено, наче сам він усе життя був канцелярською щуркою в порту, а вони – вийшлими на пенсію піратами, начебто мирними, люблячими жарти й веселощі, але все ж піратами.

З одного боку, хлопчика лякали п’яні люди на лавці, з іншого – качки. Можливо, він вважав, що качки можуть напасти на катер, якщо його спустити на воду надто близько. У результаті вибір був невеликий – або входити в очерети, або спускатися до води під кутом близько сімдесяти градусів.

Ігор, чомусь затамувавши подих, чекав, що ноги хлопчика посковзнуться по сухій глині, всипаній сосновими голками, але той акуратно боком спустився до самої кромки води, недовірливо озираючись на качок, поставив катер на воду і довго налаштовував його носом кудись у центр ставка.

– Він би ще пляшку шампанського об борт розбив, – зауважив гопник без татуювань, незадоволений такими довгими приготуваннями.

Хлопчик дістав звідкись з-за пазухи великий пульт, розправив антену і подивився на трійцю на лавці. У його обличчі читалося відчуття переваги над п’яними дорослими.

Вода під кормою катера помітно зворушилася, катер майже безшумно ковзнув по поверхні ставка, зовсім не турбуючи качок. Плавно досягнувши середини ставка, катер зупинився, як вкопаний, і заглух.

Хлопчик одразу ж розридався абсолютно безутішно.

Гопник без татуювань мовчки підвівся і, не випускаючи з руки банку пива і не намагаючись роздягнутися, пішов до води.

– Ей, ти ж плавати не вмієш, – попередив гопник з татуюваннями.

– Та хрена тут, – махнув рукою гопник без татуювань, мабуть, маючи на увазі глибину ставочка.

Безпосередньо на кромці води він скинув кросівки, не нагинаючись, зоскреб носки, поперемінно чіпляючи їх пальцями ніг – лівою ногою з правої, правою – з лівої, зайшов у воду по коліна, після чого вдарив себе по лобі і викинув на берег з кишень ключі, телефон, дрібницю і дуже чистий клітинчастий носовий хустинку. Знову вдарив себе по лобі й викинув ще й сигарети з задньої кишені.

Хлопчик, продовжуючи ридати, дивився на нього з надією.

– А тут піщане дно, прикинь? – сказав гопник без татуювань товаришеві. – І вода тепла.

– Звісно, тепла, – сказав гопник з татуюваннями, – тут напевно кожен, хто проходить повз, ссить. Дивись, щоб на якийсь голку не натрапив чи на скло, а то в зомбі, бля, перетворишся за п’ять секунд. Може, тут весь шкірвендиспансер ходить пити.

Після цих слів веселощів у очах гопника без татуювань якось поменшало. Його поза стала більш зосередженою. Він обережно зробив крок у бік катера і без жодного сплеску зник під водою. Хлопчик у жаху замовк і лише дивився на котрячий катерок.

– Твою маму, – дуже чітко промовив з цього приводу гопник з татуюваннями і метушився по березі.

– А ти вмієш плавати? – звернувся він до Ігоря згодом. – Я – ні, я взагалі води боюся.

Ігор від такої новини буквально підкинуло з лавки прямо у воду, яка не подавала ознак життя, причому сталося це так швидко, що Ігор згадав, що останній раз плавав дуже давно, начебто ще в старших класах. Навіть не вдихнувши толком, Ігор пірнув у те місце, де зник гопник, і роздряпав щелепу й плече об щось тверде. У ті короткі секунди, поки Ігор шукав гопника під водою, у пам’яті чітко спливли картинки з якоїсь жовтої від старості книги, де в коміксі показано, як правильно рятувати потопаючого, підпливаючи до нього ззаду, і, теж із якоїсь книги, чорно-біла фотографія собаки з підписом: «Собака породи “Водолаз”».

---

Глава одинадцята

Як не дивно, господарі сусідніх садових ділянок залишилися ті самі, тільки помітно постаріли та стали страшнішими, ніхто з них нікуди не зник, не захворів і не помер, тільки самих батьків Ігоря вже не було, а з дому облупилася колись зелена фарба, і він стояв чорнувато-сірий і сухий. Ігор думав, що будинок виявиться нижчим, ніж він очікував, бо всі предмети, які пам’ятав великими, насправді були меншими. Але ця садова ділянка виявилася меншою, а будинок, здавалось, навіть виріс за час, поки Ігор не приїздив.

– Я кропиву навколо дому скошую, коли вона відростає, – сказав сусід через сітку, яка відділяла його ділянку від ділянки Ігоря. – Все гаразд? Претензій нема? Бо насіння потім до мене летить.

– Ні, ні, дякую, – розсіяно відповів Ігор, – може, вам якось заплатити?

Сусід показав жестами, що Ігор зможе розрахуватися пізніше, а зараз особливо не потрібно.

– Платити йому? Та він і так переб’ється, – голосно відповіла дружина сусіда з-за заскленої теплиці.

Щоб не створювати незручностей у чужих сімейних стосунках і стосунках із сусідами, Ігор показав жестами, що обов’язково розрахується, але пізніше.

Дружина мала привезти сина через два дні. До того часу Ігор лише встиг витерти пил по всьому дому, перестелити білизну і помити покритий павутиною посуд та люстру у вітальні. На це пішло кілька годин, потім Ігор чомусь заліз на горище і так там і залишився, виявивши численні старі підшивки радянських журналів. Як усе це не відсиріло, не згнило, не було з’їдено мишами – залишалося загадкою.

Були ще й книги, які батько принципово відмовлявся викидати. Серед книг знайшлася одна з тих, якими він зачитувався в дитинстві, а саме: «Проблема пошуку життя у Всесвіті». У дитинстві здавалося, що зустріти інопланетянина – це щось на кшталт повного щастя, тоді це здавалося настільки чудовим, що уява маленького Ігоря навіть не могла охопити цю подію повністю; внутрішнім поглядом він бачив тарілку з вогнями, з якої виходила сіра істота – і на цьому фантазія зупинялася

Звісно, в дитинстві, та ще й рік тому Ігор навіть не міг припустити, що колись скаже прибульцю по телефону: «Я знаю, хто ти». А дружина відповість, усміхаючись, ніби Ігор так і залишився десятирічним хлопцем: «Ти нічого не знаєш». Він не міг уявити, що прибулець воскресить його, і це буде буденно та нудно.

Справді, Ігор і майбутнє, у якому він тепер опинився, уявляв зовсім не таким, яким воно виявилося, коли він перемістився в нього через дорослішання. «З іншого боку, вдалося попрацювати в відділі зловлення прибульців», – зрозумів Ігор і подумав, що якби дитячий Ігор дізнався, що він насправді ловитиме прибульців, коли виросте, той був би у захваті. З іншого боку, той дитячий Ігор дуже розчарувався б, якби дізнався, що майбутнє зовсім не таке, як описав Кир Булічов; навіть найменше відхилення від цієї «кальки» майбутнього дуже засмутило б Ігоря, як воно засмучувало його і тепер, коли стало реальністю.

– Ось, – сказав би Ігор своєму минулому «я», – бачиш цей холодильник, який старший за тебе на три роки? Коли батьки помруть, я приїду через кілька років, ввімкну його – і він запрацює, і я буду класти туди продукти. Не в якийсь дивний пристрій, а саме в цей холодильник, який уже стане жовтим від часу. І дружина привезе мені сина машиною, не літаючою, а звичайною, а син буде кататися на звичайному велосипеді. Іграшок стане більше, солодощів теж, а так – ніяких квитків на Марс, ніяких квитків на Місяць. Ну, хоч іграшки та солодощі – і то дякувати.

До Ігоря син прожив місяць на дачі у бабусі і відсторонювався не лише від Ігоря, а й від матері, ніби не впізнавав її. Він був майже чорний від засмаги, лише під очима залишилися світлі кола, особливо помітні, коли син піднімав брови, оглядаючи новий велосипед. Ігор теж відчув певну відчуженість від сина, бо в нього наче трохи огрубіли риси обличчя, стало менше щік, волосся вигоріло до темно-русявого кольору, а голос набув сторонньої хрипотці, ніби син у його відсутність тільки тим і займався, що кричав на весь голос. Ігор спробував його обійняти, але той ввічливо вислизнув у бік велосипеда і одразу, попрощавшись із матір’ю, виїхав на вулицю.

– Ви обидва якісь не такі, – підколов Ігор дружину – вона, на відміну від сина, була якось блідіша, ніж Ігор її пам’ятав.

– Та я просто вагітна, – ошелешила Ігоря дружина і продовжила, ніби нічого не сталося, зовсім в іншому руслі: – Ти йому ще надуй басейн, а то будеш бачити його лише вранці та ввечері, тут він швидко знайде друзів.

– Та навряд чи, – невпевнено сказав Ігор, – тут самі пенсіонери.

– Де пенсіонери, там і онуки.

– Ну да, так-то, – засміявся Ігор.

– Ще є шанс у дощову погоду його вдома застати, – сказала дружина і різко змінила тему: – Ну, як відрядження?

– Як ніби ти не знаєш, – зітхнув Ігор. – З тобою як говорити? Як завжди чи можна без сорому, у вас не буде неприємностей?

В очах дружини не з’явилося ані краплі розуміння.

– А у тебе, серед ваших? – спитала дружина.

– Я більше переживаю за тебе, ти ж мати моєї дитини, хто б ти не була, – сказав Ігор. – Ти з самого початку все знала? Де я? Хто я? Просто образливо, що знала й не сказала, я розумію, що все це, можливо, проти якихось правил. Хіба жодного разу не виникало бажання, не тягнуло сказати правду?

– Наскільки знаю, твої теж не дуже поспішали казати правду, – піддразнила дружина.

– Це так, – зітхнув Ігор.

– Ось відповіси мені на одне просте запитання, – вступила дружина після паузи. – Хто поводиться як людина? Хто виглядає як людина? Хто може зачати і народити інших людей?

– Це риторичне запитання, як я розумію, – здогадався Ігор і згадав, що такі ж слова говорив Молодий на останньому п’яному зібранні.

– Ні, давай відійдемо від абстракцій, – заперечила дружина, – це реальне запитання, без жодного подвійного дна та філософського підтексту. І відповідь на нього теж проста: якщо людина виглядає як людина і поводиться як людина, то вона й є людиною. Ось і все.

– Ми відчуваємо те саме, що й ви, – додала дружина після паузи. – Ти навіть не уявляєш, скільки диктує тіло, наскільки розум вторинний, скільки абсолютно печерних нашарувань над звичайним розумом, і це не дивно, бо ви з печер вийшли зовсім недавно. Можливо, якщо ви в цивілізованому стані протримаєтеся стільки, скільки пробули в печерах, щось зміниться. Але поки ви такі самі дикі з тими ж інстинктами, що й ваші предки, і з легким нальотом цивілізації, який змиває будь-яка дрібниця. Тому й ми такі самі. Страх смерті, наприклад. Я розумом усвідомлюю, що не помру, але організм помирає і боїться померти, і ти не повіриш, але бути всередині тіла і спостерігати свою смерть ніби з боку ще неприємніше, ніж померти назавжди.

– Ну й навіщо тоді все це? – запитав Ігор майже злісно.

– Бо ми інакше не можемо, – мирно відповіла дружина. – Природа у нас така. Вселятися і мімікрувати. Ми теж відійшли від себе колишніх, хоч і далеко, але не нескінченно. Не зовсім відійшли. Насправді у Всесвіті мало істот, які зовсім могли б відійти від того, ким вони були колись.

– І як ми тепер будемо? – вирвався з грудей Ігоря несвідомий зітх. – Ну, коли я тепер знаю, хто ти.

– Та так само й будемо, – усміхнулася дружина, нахиливши голову, як весела собака. – Це знову піде зсередини тебе, з твого дурнуватого тіла. Ссавці дуже схильні до емпатії. Світ ссавців насправді дуже безтурботний. А світ людей ще більш безтурботний, не знаю, як так виходить, але все, що поруч із чим ви живете в безпеці, ви очеловечуєте. Ви розмовляєте з котами, з телевізором, може, ти цього не помічав, але я сама відчуваю, як тіло, мозок починає наділяти предмети й тварин людськими рисами. Тому навіть якби я зараз перетворилася на ящірку, ти продовжив би зі мною розмову, ніби нічого не сталося. Можливо, навіть відчув до мене більше потягу, ніж зазвичай.

– Ну да, – неохоче погодився Ігор, – у нас Молодий про щось подібне говорив про Ріната і його дружину.

– Ось ти козел, – сказала дружина, – я взагалі-то на комплімент розраховувала. А ти… Нікого не знайшов?

Ігор хотів щось збрехати, але несподівано для себе похмуро ляпнув:

– Хіба що кілька порносайтів, – і невесело хмикнув у відповідь на сміх дружини.

– Соромно в такому віці, – укоризнено зазначила вона.

– Якось я весь навик розгубив за роки шлюбу, треба якось надолужити, – сказав Ігор, – виявляється, багато нового з’явилося з того часу, як я вийшов з підліткового віку.

– Ще б пак, – підтвердила дружина, здавалось, з досвідом, – можливо, покажеш що-небудь?

– Та ну тебе, – сумно скривився Ігор, – ще я вагітних не трахав.

– Ну-у, – протягнула вона, – це ти якраз робив успішно свого часу.

При цьому дружина зробила руками рух, ніби подає Ігорю щось готове, і якось особливо рухнула бровами.

– Тьфу, блін, точно, – зрозумів Ігор. – Якось забулося вже, що ми відривалися з тобою. Коли ти усвистала, я якось одразу викреслив тебе, наче тебе й не було.

– Ні, Ігор, – сказала дружина тоном, що не терпів заперечень і трохи мстивим, – я була. Ще як була. І навіть Мішка вже був у мені.

Вона показала в повітрі якесь полотно, яке, мабуть, надовго залишиться в пам’яті Ігоря, і додала, хоча Ігор вже скривився заздалегідь від того, що вона готувалася сказати, а вона помітила його кислу міну і замовкла.

– Ну, ти зрозумів, коротше, – сказала дружина.

– Зрозумів, зрозумів, – відповів Ігор, морщачись.

– Тобто твоїм хером у нього над головою… – все ж почала вона, здригаючись від сміху.

– Господи, чого ти така озабочена? – з відразою спитав Ігор. – Тобі гірше з новим своїм женихом, ніж зі мною?

– Ну, моя мама вважає, що гірше, – зізналася дружина. – Толік її зовсім не вразив. У неї ж знаєш, які критерії? Якщо вона сама не хоче з хлопцем спати – то хлопець ніякий. Каже, що він занадто молодий, що мені має бути соромно. Але чому мені має бути соромно? Йому вже тридцять із гаком років. Його мама вважає, що я занадто стара для нього і нового онука взагалі не приймає. Вважає, що я сіла її синочку на шию. Добре, що ми живемо достатньо далеко і від однієї божевільної, і від другої. Якби жили в комуналці, була б, звісно, драма з достоєвщиною та гоголівщиною. І навіть трохи Босха було б у всьому цьому.

– До речі, художника твого я бачив взимку, – згадав Ігор, користуючись нескладною асоціацією. – Не хочеш кинути свого нового заради старого?

– Та? – ніби ожила дружина. – І як він?

Ігор показав обличчям, що художник не дуже.

– Він усе ті ж млини малює, – сказав Ігор, – тільки формат збільшив майже до монументального. Знаєш, як у фільмі про коледж мистецтв, де ще й вбивства відбувалися, а художник один, Малкович, усе життя трикутники малював.

– Дурнуватий, до речі, фільм, – зауважила дружина.

– Та ні, кумедний фільм, – зазначив Ігор.

– А взагалі як? – спитала дружина.

– Я ж тобі сказав, взагалі. Я у нього картину купив на свої. Якщо ваші там не все спалили у нас, я якось її тобі привезу, поставиш куди-небудь біля стіни. Будеш свого Толіка тролити. Її навіть з балкона не так просто викинути.

Останні слова він уже договорював, трохи задихаючись, бо дружина його обняла і її волосся лізло йому в ніс. Сам він чомусь не наважувався обійняти її у відповідь.

– Ти мене хоч трохи пробачила? – спитала дружина тонким голосом. – І за те, що пішла ось так. І за те, що ну ось це все. Мама з першого дня мізки мені миє, що я повинна повзти назад на колінах.

Ігор беззвучно розсміявся, руки його все ще висіли вздовж тулуба.

– Прямо так і каже?

– Ну, ще каже, що я стерва.

– Тут я трохи з нею згоден, – сказав Ігор у маківку дружини. – Але я ж тоді не зовсім знав, що до чого, тому що ти пішла і сина забрала, я як би навіть… Мені навіть трохи легше стало. І зараз мені легше. Спокійніше якось, що ви ніби сховалися. Це теж, мабуть, щось печерне, так?

– Ага, – відповіла дружина тим же тонким ніжним голосом.

Вони постояли так деякий час, ніби перевіряючи, чи варто починати заново те, що кинули кілька місяців тому. Потім Ігор помітив, що дружина на зустріч із ним одягла світло-блакитну сукню, яку носила вже не перше літо, але не на людях, а у якихось сімейних справах, так що і тут не змінила певної традиції. Дружина, у свою чергу, помітила Ігорю, що крізь плитки на подвір’ї проросла трава, але з цим краще нічого не робити, бо так навіть якось затишніше.

– У мене мама з двома якимися лисими козлами мутіла і собі дачку вибудувала, ти б бачив, – сказала дружина, ніби пояснюючи затишок Ігоревої дачі. – За якимось кінообразцем, що ли не. Знаєш, з такими майже скляними стінами, на горищі типу студія зі скляним дахом. Все біле і скляне. Вже кілька разів розбивали собі голови об ці скляні перегородки. Басейн біля будинку. Причому справжній басейн, навіть із підсвіткою. Туди сусідська собака ходить пити. Мішка через цей басейн двічі постраждав. Один раз впав у порожній. Я думала, кісток не збере, але нічого, навіть не подряпався. Другий раз – ледь не втопився. Але виплив, навіть ми не встигли підбігти.

Ігор згадав, як гопник, якого він рятував, стояв на дні ставочка і спокійно підтягав сповзаючі штани, і чомусь усміхнувся.

– Прямо якесь літо порятунку потопаючих, – сказав Ігор.

– Так, – відповіла дружина, хоча, очевидно, не розуміла, про що це Ігор.

Вони ще довго прощалися, вийшовши до машини дружини на саме сонце, і говорили про якісь дурниці, що відразу вилітали з пам’яті Ігоря, щойно тема змінювалася. Дружина не стільки хотіла розмовляти з Ігорем, скільки чекала появи сина, щоб попрощатися. Врешті Ігор пішов шукати сина по садових вулицях, один раз схопив за плече зовсім чужого хлопчика, що проїжджав повз на такому ж велосипеді, переплутавши його з сином, а коли син проїхав слідом за тим же хлопцем, чомусь не відразу впізнав його.

Коли синові сказали, що будуть надувати надувний басейн, син вирішив залишитися вдома. Уже заздалегідь і не раз попереджений, Ігор купив басейн побільше, але дружина, не дуже довіряючи пам’яті Ігоря, дістала з багажника ще один. Ігор і його син деякий час вирішували, який із них наповнювати повітрям. Розкладені по двору, як прозорі й одночасно кольорові килимки, басейни були майже однакового розміру, тільки від одного пахло свіжим, щойно розпакованим пластиком, а від другого – гумовою автомобільною запаскою. Зрештою вирішили перевірити перший, новий, а якщо він виявиться дірявим, спробувати накачати другий.

Поки гудів автомобільний насос, а басейн повільно приймав форму невеликої арени, покритої товстим поліетиленом, Ігор сів на ґанок і став пити пиво з банки, а син сів посеред басейну і став щупати стінки, перевіряючи, наскільки вони накачані. Ігор запропонував синові поїсти, але той відмовився і лише попросив щось попити. Ігор приніс «Колу» з холодильника, і коли син побачив червону банку, сморщився і сказав, що бабуся не дозволяє це пити, що її можна використовувати як миючий засіб і що в газуванні шматок м’яса розчиняється за добу. Ігор поморщився у відповідь.

– Це від тих телеканалів, що бабуся дивиться, і від тих статей, що вона читає, мозок розчиняється за добу, – їдко сказав Ігор, – але взагалі я можу принести сік або воду.

– Ні, давай газировку, – сказав син.

Увесь час, поки Ігор прощався з дружиною і обирали басейн із сином, сусід за огорожею шумно прощався зі своєю дружиною, яка їхала в місто по справах і обіцяла йому неприємності, якщо він нап’ється у її відсутність. Як тільки її голос затих у кронах дерев, сусід з’явився за парканом і лестощами, не приховуючи, обґрунтував, навіщо.

– Ігореха, це твій син, що ли, такий виріс? Ти ж сам недавно такий був.

Замість відповіді Ігор помахав пивною банкою і показав на ряд банок у тіні. Сусід швидко опинився на ґанку поруч із Ігорем і жадібно почав втамовувати спрагу.

– А вам взагалі можна пити? – обережно спитав Ігор. – Може, у вас зі здоров’ям що, а я вас травлю?

Сусід махнув рукою.

– Та яке здоров’я? Здоров’я все життя ні до чорта. А якщо Нінку слухати, то треба тільки кропиву їсти й джерельною водою запивати. Ти ж давно мене знаєш. Ну й коли вона на мене не кричала? Ти ж сам, правда, такий був, а вона всіх лякала на всю округу, що я алкоголічка. Ми з твоїм батьком іноді випивали, так твоя мати твого батька обливала, як останнього алкоголіка. Так раніше прийнято було – кричати на мужиків, коли вони вип’ють. У батька мого покоління ще гірші баби були. У них прийнято було, якщо чоловік вип’є, то його донимати, поки не лізе у бійку. Я нічим іншим пояснити не можу оту поведінку, коли мати сплячого батька турбувала, коли він засинав, і питала, ну що, типу, напився, напився, сволото! Ніби ж не видно, що він випив. А якщо він починав відбиватися, вона в коридор бігла з криками. Наше покоління вже м’якше. Ваше майже не чути. І от візьмемо мою. Вона в університеті викладає, вона філософ. Я все життя у школі працював учителем алгебри та геометрії.

Ігор здивовано на нього подивився.

– Так, так, – сказав сусід, – ось саме. А як дійдемо до коренів – слюсар і доярка! Тобто я нічого проти слюсарів і доярок не маю, я маю на увазі стереотип про слюсарів і доярок.

– Слухай, – раптом згадав сусід, – йому голову не запече?

Разом із сусідом Ігор переставив сина і басейн у тінь.

– З іншого боку, – сказав сусід, дивлячись на сина Ігоря в басейні, – басейн уже надувся, вода швидко не нагріється, якщо його в тіні тримати.

Вони повернули басейн і сина на сонце. Ігор планував наповнити басейн відрами, але сусід швидко пішов на свою ділянку і приволік яскравий оранжевий шланг.

– Новье, – гордо сказав сусід, справді нагадуючи слюсаря, – дивись, ще хомутик не знятий.

Протягнувши шланг від крана на кухні до басейну, вони ввімкнули воду. Син не став чекати повного заповнення і одразу, діловито зкинувши сандалі та футболку прямо на плитки й траву, заліз у зростаючу калюжу на поліетиленовому дні. Надовго його не вистачило, бо вода була справді холодна. «З криниці», – чомусь гордо сказав сусід. Басейн наповнився лише на третину, а син уже по-турецьки сидів зовні й зміїним поглядом гіпнотизував повільний рівень води. Наполовину пуста банка газованки, як поплавок, покачувалася всередині басейну. Басейн дозрівав, як фрукт, повільно стаючи незрушним.

– Зручна, до речі, штука, – зауважив сусід, – можеш сам туди залізти, якщо спекотно стане.

На ці слова сусіда син відповів мовчазною широкою усмішкою, думаючи, що сусід жартує, і лише тоді Ігор помітив, що сину не вистачає одного молочного зуба знизу.

– Чого раптом до нас? – спитав сусід у Ігоря. – Неприємності?

«Та то взагалі катастрофа», – подумав Ігор, згадавши, що, здається, не забував з того часу, як очнувся. Пояснювати сусідові все, що сталося, зовсім не було сенсу. Ігор ствердно кивнув і закурив.

– І що, великі неприємності? – не відпускав сусід, чомусь не бажаючи зійти з теми. – На бабки потрапив чи що? Захворів? Або просто з роботи попросили?

Ігор довго дивився на сусіда, намагаючись здогадатися, людина він чи прибулець. Сусід не звертав уваги, що Ігор на нього дивиться, він дивився, як наповнюється басейн, і пив пиво. Попри всю свою наполегливість, здається, він просто повторював ряд питань, вбитий у підкірку роками життя, напевно, навіть не слухав Ігоря, а на будь-яку відповідь у нього вже були заготовлені якісь заспокійливі фрази.

Наблизьку було видно, що сусід не брехав щодо свого алкоголізму, коли казав, що це слово трохи перебільшене його дружиною. Було видно, що сусід не алкоголік, а просто трохи занедбав себе в саду, тобто банально не голився вже три дні і не дуже зачісувався. Для вчителя математики він виглядав цілком звично, якби це був такий собі вчитель математики з трохи божевільною жилкою, з тих, що не помічають дзвінок на перерву і продовжують битися з класом над якимось рівнянням.

– Ні, – сказав Ігор, – не такі вже великі неприємності. Просто треба подумати. Пропонують або звільнятися, або йти на підвищення.

– А-а, – кивнув сусід, ніби розуміючи, що відбувається у відділі, – робота не дуже подобається і відповідальності більше. І часу ще більше це займе. У мого сина так по кар’єрній драбині піднявся. Тепер його дітей моя дочка виховує, бо у нього на них часу немає, і у його колишньої теж часу немає. Правда, у нас із дружиною теж особливо часу на них не було. Це, знаєш, класичний випадок, коли у дітей педагогів немає часу на власних дітей.

– Ну, майже, – погодився Ігор, щоб не пояснювати все детально і щоб сусід відв’язався від питання про роботу, але сусід уже й не думав нічого питати, а занурився у своє педагогічне розмірковування.

Поки сусід перебував у прострації, окутаний власним тютюновим димом, Ігор вимкнув воду, змотав шланг, милуючись апельсиновим кольором шланга, який ніби світився зсередини, і поклав його біля ніг сусіда.

– Ви поки сидіть, – сказав він сусідові, – я щось приготую.

– Та ні, я піду, – відповідав сусід.

– Та ви не заважаєте, – з переконливим наголосом на складі «ша» сказав Ігор, бо сусід не заважав, він хоч якось спілкувався з Ігорем, тоді як син Ігоря мовчав. – Ні, правда.

Ще сусід так нагадував деяких із тих, кого вони допитували, що Ігор мимоволі хотів загладити провину перед усіма хоча б тим, що затримає сусіда на своєму подвір’ї ще трохи. Він розумів, що вже не мав права відмовити сусідові, якби той попросив його про якусь господарську послугу або спробував позичити гроші. А те, що Ігор поглиблював знайомство, лише посилювало таку залежність, яка легко могла перерости у нав’язливе щоденне спілкування, у якусь банальну фамільярність, у постійні прохання відвезти сусіда та його дружину додому – бо «по дорозі», до дачі – бо «більше нікому, виручай».

Але коли сусід запитав, чи багато ще пива і чи не сходити за мангалом, вугіллям та сосисками, Ігор сказав, що мангал і вугілля не завадять, пива вистачить, а сосиски є й у нього в холодильнику.

– Смажене шкідливе, – подав голос син, дивлячись чомусь на сусіда.

– Прямі сонячні промені теж шкідливі, – охоче відповів сусід, – але ти ж вон сидиш.

Син насупився, ніби не погоджуючись, але поки сусід йшов до себе, непомітно пересів у тінь біля будинку.

Сусід димів мангалом, а Ігор, дивлячись на водну поверхню басейну, раптом згадав про катер, який хотів купити синові, потім згадав, як взяла верх його здоровий глузд, і що він купив замість. «На щастя, якщо зупиниться посеред басейну, нікого витягати не доведеться», – подумав Ігор.

Сповзши в будинок, він витяг із коробок уже заправлені батарейками іграшкову касатку та акулу. Це були іграшки розміром із його долоню. Ігор вибрав їх серед різних моделей водоплавних іграшок, бо корабликів на полицях і так було багато, а ось тварин – лічені. Особливо сподобалася Ігорю іграшкова акула: сіра та бархатиста, її сірий колір і бархатистість доповнювали один одного. Касатка теж була бархатиста, але її бархатистість не так помітна серед чорних і білих плям. Акула була, як кішка. У магазині продавали ще дельфіна та тюленя, але Ігору не сподобалося, що їхні очі просто намальовані чорною фарбою, тоді як очі касатки та акули мали райдужку й зіницю. За задумом дизайнера, акула повинна була плавати по воді під кутом, висунувши морду з оскаленими зубами. Вигляд у акули був бандитський, завзятий і позитивний, як у якогось менеджера з продажу.

Ігор мовчки виніс іграшки на вулицю, запустив їх у басейн, і вони стали неквапливо робити кола біля банки з-під газованки. Дивлячись на акулу, трохи підпивший Ігор подумав, що ця акула – єдина річ, яка повністю відповідала його очікуванням. Вона дійсно плавала під кутом, висунувши плавник і пащу, навколо морди розбігалася хвиля у вигляді стрілки, а ще акула весело дивилася на Ігоря по черзі то одним, то іншим своїм пластмасовим оком.

Сусід вже складав сосиски на решітку. Лише з’явився запах м’яса і плаваючих іграшок, як усе відразу змінилося. До іграшок і сосисок у дворі сиділи не розмовляючі, зовсім чужі люди, а після – вже якась гучна, сміючася компанія. Син перевіряв воду ногою, і, не витримавши його обережності, Ігор взяв сина за гарячі коричневі боки й штовхнув у воду, так що той не встиг навіть закричати. Син вскочив, покритий рухливими тигровими смужками від відбитого сонця на хвилях, і став плескати руками в бік Ігоря. Вода зашипіла на мангалі, і сусід протестуюче вскрикнув. Ігор, повністю мокрий спереду і зовсім сухий ззаду, доторкнувся до загривка сина і занурив його голову у воду, потім стояв, чекаючи, поки син прокашляється. Ігор злякався, що син може розплакатися. Син же, відкашлявшись, сам занурився під воду й став плавати туди-сюди, відштовхуючись від стінок басейну.

Сусід почав розповідати, як не приживалася малина на їхньому ділянці, хоча малина, як кропива, росте всюди. Ігор згадав, що десь на горищі бачив складані стільці та столик. Тінь від будинку просунулася так, що їх можна було поставити біля мангалу, не рухаючи його.

– У твого батька ще була солом’яна лежанка, – згадав сусід, – зручна річ була.

– А, да, – теж згадав Ігор, – тільки не знаю, де вона зараз.

– Я знаю, – сказав сусід, – точніше, знав, де вона опинилася. Її, здається, якийсь хмир виніс через два ділянки звідси. Бачиш ту коробку з цегли?

Ігор послухняно подивився вказаним напрямком, де за високою ялиною стояла двоповерхова споруда з сірого шлакоблоку без даху, з порожніми отворами вікон.

– Так, вон там, – сказав сусід. – Але може, просто схожа. Він у ній заснув п’яний і своєю, пардон, блювотою захлинувся. Цей дім взагалі проклятий, до речі, його вже років двадцять не можуть добудувати. Бувають же такі збіги. Уяви, скільки людей, близько п’ятнадцяти, купують споруду і помирають за кілька місяців після покупки? Спочатку цей будинок «кошмарив» більшість сім’ї, яка його зводила. Потім довго не могли нікому продати, приїхав якийсь бандит, здоровий, сказав, що коли відбудує, вся округа стояти буде на вухах. Бандита хтось прибрав. Взявся його син, молодий парубок – теж скопитився.

– Шкода, що моя теща вже побудувала хатку, – жартував Ігор, – може, начальнику її сплавити?

Ігор намагався уявити, як Олег відпочиває, намагався уявити його родину – і не зміг. Якби всі прибульці були як Олег, жити серед них було б неможливо.

Ігор і сусід непомітно випили все пиво, після чого перейшли на чай. Ігор не проти був ще «догнати», але присутність сина, який час від часу сідав поруч і грівся біля мангалу, заважало йому зануритися у легке пияцтво. Пити самому він так і не навчився, а підходящої компанії не знаходилося.

Поступово з’явилися комарі, запахло димом від бань і смажених шашликів, легкий вітерець інколи приносив запах борщу. У акули і касатки сіли батарейки, Ігор пішов у будинок за новими. Банка з-під газованки, допита і втоплена, лежала на дні басейну.

– Ладно, піду я, – сказав сусід, помітивши Ігоря на ґанку. – Дочка серіали навезла. Треба буде подивитися, а то вона ще все обговорити любить. Ти не дивишся?

– У мене тут телевізор ще з батьківських часів, – відповів Ігор, – навіть чорно-білий. Треба буде нормальний привезти, щоб флешку і переносний диск можна було вставити.

Сусід склав мангал, витрусивши попіл на зарослі грядки, і повільно попрямував до себе, сказавши, що треба буде повторити, але вже на його території і з дружиною.

– А то якось незручно, – визнав сусід, – вона ж тебе теж маленького знала, теж поговорили б про щось. Вона спробує тобі дочку нашу підсватати, звісно. Але відб’єшся якось.

Ігор ввічливо посміявся, хоча жах від думки, що його спеціально знайомитимуть з кимось, пробіг по хребту, як холодна ртуть – від куприка до потилиці.

Залишившись із сином, Ігор заварив ще чаю і покликав сина, щоб той випив щось гаряче, а то застудиться. Захід сонця був червоним, все навколо стало червоним, як у кімнаті для проявки фотографій. Син виліз із басейну пити чай, залишаючи на сухих плитках мокрі «мавпячі» сліди своїми акуратними людськими ніжками. Якщо вдень плитки після нього сохли майже миттєво, тепер вони довго не висихали. Від Ігоря з охолодженим чаєм до басейну тягнулася мокра доріжка.

– Ладно, давай уже збиратися додому, – нарешті сказав Ігор.

У будинку було зовсім темно, Ігор увімкнув світло, потім телевізор, дістав із сумки, привезеної дружиною разом із запасним басейном, запасні речі сина і поклав їх у жовтий шафу біля зупинених годинників з маятником. Ключа від годинника Ігор так і не знайшов, тож їм, очевидно, судилося замовкнути назавжди. Давши сину піжаму, Ігор включив фумігатор, бо в відкриті вікна лізли комарі, але їх було значно менше, ніж у часи, коли сам Ігор гостював тут дитиною.

Син мовчки переодягнувся і ліг на ліжко, безпомилково обравши те, на якому колись спав сам Ігор. Син попросив включити щось для перегляду і відмовився від вечері. Ігор дав йому планшет із зарядженими «Черепашками-ніндзя», а коли повернувся з вулиці, забравши сандалі, футболку та касатку з акулою, син уже спав, підперши планшет колінами.

Ігор акуратно накрив сина простирадлом і сів за ноутбук, поглядаючи на новини по телевізору. Коли холодильник запускав мотор, скромний голос телевізора губився за його гуркотом. Ігор зовсім забув, яким цей холодильник був колись адським механізмом.

У паузах, коли холодильник не гуркотів, було чути, як по вулицях, вкрите гравієм, ходять люди, як далеко лает одна й та сама собака з тією самою лагідною інтонацією.

Поступово стало холодніше, листя садових кущів зашуміло, і подув зовсім крижаний вітер. Ігор зашторив вікна. Незважаючи на те, що в будинку стало зовсім не жарко, син вислизав із-під простирадла, повільними сонними рухами скидав її до ніг і, незадоволено ворушачись, зняв верх піжами. Ігор відволікся від ноутбука, підійшов до сина і перевірив лоб, побоюючись, що той застудився після багатогодинного купання. Лоб був прохолодний. Від дотику син поморщився і перевернувся на живіт. Ігор, боячись розбудити, тихо відійшов, вимкнув світло і запалив настільну лампу, хоча вона не була потрібна для погляду на екран монітора, де в одному з численних інтернет-форумів відбувалося словесне «варіння» лібералів і патріотів, безглузде, бо більшість учасників не мали відношення ані до країни, ані до планети.

А тим часом перепалки, що переходили на особистості та погрози, дивним чином розважали Ігоря. Він уявляв тисячі таких самих, як він, пригнічених життям людей, що сидять по дачах і квартирах із гуркотливим холодильником і зупиненими годинами з маятником, не знаючи, куди подітися, крім як у безглузді суперечки з повторюваними аргументами. Він розумів, хто вони, але не розумів, навіщо витрачають час і місце на землі на друкування літер на електронному папері, що існує лише у вигляді перемикачів «вкл-викл» на магнітному диску. Ігор би зрозумів, якби цим займалися люди, але прибульців у такій діяльності він зрозуміти не міг, хоч і намагався.

Ігор би зрозумів, якби прибульці займали лише високі посади в урядах землі – це б багато що пояснило, бо він по фільмах звик, що прибульці прагнуть влади і легко просуваються кар’єрними сходами або через інтриги та «мозкові слизні» отримують її. Думка про те, що по суті прибульці – це охлос, а охлос тягнеться від низів до верхів, від землі до глибин космосу, приводила Ігоря в легкий ступор і породжувала відчуття повної безнадійності.

Чи то через те, що Ігор був занурений у думки й у монітор, чи то через гуркіт холодильника в той момент, перші слова сина, сказані уві сні, Ігор пропустив повз вуха. Та й мало що, коли син говорив уві сні та ніс всяку нісенітницю. Але коли син повторив сказане в тиші, тобто під одне лише бубоніння телевізора та далекий лай собаки, Ігор окам’янів.

Син сказав:

– Привіт тобі від Ігоря Васильовича.

Ігор подивився на сина. У світлі лампи все виглядало значно страшніше, ніж було б при повністю увімкненому світлі. Син спав — у цьому не було сумніву, але очі його були напіввідкриті, і здавалося, що син хитро поглядає на Ігоря. Ще й усміхався, і ця усмішка, через паралізовані глибоким сном м’язи обличчя, зовсім не розчулювала. Першою думкою Ігоря було розбудити сина, щоб він більше не ніс нісенітниці, але як тільки Ігор зробив рух, щоб піднятися, син зупинив його словами:

– Не буди його, нехай спить.

Ці слова про себе в третій особі теж можна було трактувати як випадковість, проте Ігор прислухався й залишився на місці, сподіваючись, що син заговорить про якихось звіряток або персонажів мультфільму, або ще про щось, і тоді можна буде плюнути на свою боязкість і мнительность й повернутися до монітора.

Син наче оглянув Ігоря з-під напівприкритих повік, потім, так само хитро й страшно поглядаючи і так само дурнувато й нетверезо усміхаючись, пожартував:

– А ти трохи підтягнувся за ці місяці, поки мене не було.

– Може, спершу пояснишся? – тихо, щоб не розбудити сина, запитав Ігор тремтячим від пережитого й переживаного страху голосом.

– Ти правильно робиш, що тихо говориш, – схвалив син. – Він і у стані неспання зможе повторити це з моїх слів, але це розмова не для дитячих вух, а хочеться нормально поговорити і дійсно пояснитися та вибачитися, якщо це тебе втішить, звісно.

– По-перше, як ти опинився у його голові? – спитав Ігор. – Це, знаєш, саме підле, що можна було влаштувати.

– Це не я, це мій друг, – сказав син, – я тут через нього розмовляю. Твій син — щось на зразок мобільного.

– І як твій друг опинився у нього в голові? – погано стримуючи злість, поцікавився Ігор.

– Як, як, так само, як і корали, – відповів син. – Ми трохи інші прибульці. Тобто ми прибульці, але не корали. Раніше, коли нас сюди прибило, ми так само поводилися з людьми, як і корали, тобто вселялися в плід і займали його розум на все життя, потім, коли тіло помирало, займали наступне тіло і наступний розум. Але потім верх взяла природа, як би смішно це не звучало.

– Поки що це зовсім не смішно, – зізнався Ігор.

– Розумієш, – сказав син, – корали — це корали. Сиділи вони на дні свого рідного океану, вчепившись за ґрунт, потім якось дійшли до розумного життя, потім до іншої форми — і почали плавати по Всесвіту та чіплятися за все, що могли, і зачепилися за щось на кшталт людей. Не ображайся, що я так пояснюю, просто по-іншому до тебе може не дійти.

– Ну, хоч так, – погодився Ігор, намагаючись тремтячою рукою дістати сигарету з пачки.

– А оскільки люди були схожі на вас, – продовжив син, – то зрозуміло, що за кілька тисяч років корали перенаселили всю планету, правда, це була не планета, а поверхня спіралеподібної галактики, але не суть, вони вичерпали ресурси, потім затіяли війнушку і пішли. Однак, якщо міркувати тверезо, то винних у цьому коралів немає. Вони просто наслідують своїх господарів, і це все одно сталося б рано чи пізно. Перенаселення все одно почалося б, війна почалася б, і вимирання людей теж, просто трохи пізніше. А у цих людей були щось на кшталт собак, і ці собаки вижили, еволюціонували приблизно у те, що ти зараз спостерігаєш, і розселилися по космосу. Загалом, людям не пощастило, що до них прилаштувалися паразити, по суті. І не тільки людям не пощастило, взагалі всьому живому не пощастило. Дев’ять із десяти рослин і дев’ять із десяти вуликів, приблизно дев’ять із десяти собак і дев’ять із десяти тарганів — теж прибульці. Ось така штука, Ігор. Я зараз розмовляю з тобою лише тому, що відчуваю до тебе інстинктивну прив’язаність, як нащадок інопланетної собаки. Ми з моїм другом тут дуже довго, і спершу ми поводилися саме як корали, теж повністю замінювали людський розум і жили людським життям, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Не одразу до нас дійшло, звісно (тут мушу вибачитися), що люди дуже цінують своє життя і життя своїх дітей. Зрозумій мене правильно: із історії та безпосереднього досвіду в людському середовищі важко зробити висновок про цінність життя. Хлопчиків ви ростите на забій — і не приховуєте цього. Дівчаток ви ростите на забій хлопчикам і дуже сердитеся, коли щось починає виходити з меж цього уявлення. Зараз щось змінюється, але це всього лише тепличні умови в окремих країнах. За моїм часом — непомітна зміна, яка сталася буквально кілька хвилин тому. До того ж ваші господарі дали нам зрозуміти, що люди — лише суміш обчислювальної машини та поживної маси, а вся людська культура — легке побічне нашарування над двома основними функціями: рахувати та давати їжу.

– Прекрасно, – випалив Ігор. – У нас ще є господарі?

– Або господар, – виправився син. – Взагалі важко сказати. Як такої особистості у нього немає. Ваше життя він взагалі життям не вважає. Або вони не вважають. Це, по суті, дуже складна система, яку важко назвати вашою мовою. Це певна система вірусів і мікроорганізмів, що діють то спільно, то окремо, але все одно одночасно й окремо. Боюся, ця штука набагато розумніша за мене й обширніша за мене, тому я не можу дати їй адекватне пояснення. З людської точки зору — це створіння чи створіння не живе, бо у нього немає свого «я», але при цьому є певна воля. Парадокс такий. Але я про твого сина почав і трохи відійшов від теми. Я ще до неї повернуся. Якось поступово до мене дійшло, що діяльність, якою ви займаєтеся, — зовсім не симуляція розумної діяльності білковими обчислювальними машинами, а саме розум, всього лише слабке нашарування над програмами, закладеними у вас вірусами, але все ж розум. І щось у мені заворушилося, ніби совість, і собачі корені дали про себе знати, але я вирішив зовсім не займати людський мозок своїм існуванням.

– Це все прекрасно, прекрасний порив, не сперечаюсь, – скептично поморщився Ігор. – Але як ти при цьому опинився у голові мого сина — ось питання.

– Так я ж і кажу, – сказав син, – я зліпив людське тіло і відправився на Землю, а мій друг пішов іншим шляхом і не став повністю заміщати розум, а замінив лише частину розуму. І це було найважче, бо у вас мозок і так невеликий, плюс ще спинний мозок і кишечник — зовсім окремі організми, зліплені разом з головним мозком як попало. Можливо, зсередини тобі це непомітно, і всередині комфортно й тепло, але збоку багато тварин, і ти теж, виглядаєте як чудовиська-гібриди, зліплені рукою психопата з розрізнених частин, що живуть майже окремим життям. Сталося кілька аварій, близько сотні людей ми загубили своїми експериментами, але тепер, здається, все піде як по маслу.

– Знову ж таки, радий за вас, – сказав Ігор, погано приховуючи гнів тихим голосом, – але навіщо взагалі це робити?

– Добре запитання, – сказав син, – але на нього немає відповіді. Ми з другом все-таки собаки, а ти не питаєш собак, чому вони риються в землі. Бо їм цікаво. Краще запитай, що ми відкопали, заради чого ми похерили твою тиху кар’єру на митниці і затягли тебе в відділ.

– Підозрюю, що теж із цікавості, – сказав Ігор, – тобто я не дарма опинився у відділі, а тому, що у мене син наполовину прибулець. І, значить, Олег наврів про нього, не зовсім збрехав, але все ж збрехав.

– Ось до Олега, власне, все і веде, – сказав син, – і він не збрехав. Він думає, що може відрізнити прибульця від неприбульця, але насправді він може відрізнити, де є корали, а де нема. А в голові твого сина зовсім не корал, а собака, грубо кажучи.

Попіл від цигарки, якою Ігор затягнувся всього раз, коли прикурював, безшумно впав на підлогу. По даху застукали рідкісні краплі дощу.

– І Олег зовсім не прибулець, – сказав син, – віруси здали вас в оренду коралам, корали жили у всьому живому на землі і заражалися вірусами, які не що інше, як інформація в білковій оболонці. Коротше, віруси переписали купу коралів, поки ті зрозуміли, що до чого. Переписаних коралів не так багато від загальної кількості коралів взагалі, але з такою нісенітницею, що загрожує їхньому існуванню, корали зіткнулися вперше. Не зовсім, звісно, вперше. Є ще створіння, схоже на космічного кита, яке, грубо кажучи, живиться інформаційною оболонкою коралів, але воно теж родом із їхньої планети.

– Кити планктоном харчуються, – поправив Ігор.

– Ну, а космічний кит коралами, – сказав син, і вперше за весь розмову його фраза нагадувала фразу сплячої дитини, що трохи заспокоїло Ігоря. – Коротше, у Всесвіті виявилася сила, що загрожує їхній безпеці, окрім кита. Для них ваш час іде дуже швидко, для них прожити ваше життя — це як для Молодого зайти в якусь мережеву стрілялку, побігати, побігати і словити кулю. І зараження, відповідно, почалося для них недавно, вони тільки почали ловити винних. І тут Олег підкидає їм докази, що цим займаються не собаки, не таргани, не миші, не бджоли, а люди. Що лише люди здатні додуматися переписати корали на свій лад. І підвал, і відро на голову – це була симуляція переписування, на яку корали поки купилися. А Олег всю цю кашу і заварив у шістдесятих.

– То він собака чи корал? – спитав Ігор.

– Я тобі кажу, – сказав син, – Олег зовсім не прибулець. Він представник вірусів. Він велика, рухлива пліснява в чашці Петрі, зліплена для того, щоб корали пошевелили своїми мозками ще кілька хвилин, перш ніж до них дійде правда. А весь відділ з цими вбивствами й допитами — хибний симптом грипу, на який на певний час купляться коралові доктора Хауси, якщо вони у них є, звісно. Це такий інтерфейс вірусів. Персоніфікація якогось бога. Менеджер по роботі з клієнтами й персоналом в одній особі. Віруси стали розумними, коли ще всі тварини плавали під водою, вони їх, по суті, і зробили, і витягли на берег усіх цих доісторичних звірів. Так ось, про Олега: в ньому людського ще менше, ніж у мені, менше, ніж у коралах. Я взагалі не уявляю, що у нього в черепушці твориться. Все, що я зміг із нього зчитати, – це те, що коли він завмирає і пялиться на тебе, то розглядає, як у тебе діляться та відмирають клітини епідермісу, це його зачаровує, як калейдоскоп.

– Він мене взагалі-то з того світу витягнув, – перебив сина Ігор, – тоді як ти, щоб Молодого врятувати, Ріната, Есеса — взагалі нічого не зробив.

– Ну, мене самого в той момент грохнули взагалі-то наші спільні друзі, – сказав син. – І я розумію твоє обурення. Тобто зовсім недавно почав його розуміти й розділяти. Ну, це як почати поклонятися богу дикунів, щоб дикі прийняли тебе в свою компанію. Така ініціація. Причетність до симулякру гуманізму. Я тут десь із часів античності тусуюсь, я тебе запевняю, гуманніше з того часу люди не стали ні на йоту. У вас просто немає шансів стати гуманнішими. Першу ж націю, яка почне закидати ворогів квітами замість того, щоб відповісти насильством на насильство, моментально перетворять на компост. Вас так запрограмували й продовжують покращувати ПЗ за допомогою грипу й ГРЗ. Насправді перший дзвіночок, що вам кінець, полягає хоча б у тому, що з’явилися ми і корали. Ми завжди знаходимо істот, схожих на наших колишніх господарів, а потім, як Хатіко, чекаємо їх на вокзалі. А корали прикінчують господаря Хатіко. Іноді корали, навпаки, допомагають цивілізації вибратися з тієї ями, в яку вона потрапила, але там нас, собак, ніколи немає, бо ці цивілізації зовсім інших за суттю істот, якихось колишніх бджіл (це я популярно пояснюю), коал, навіть тарганів або рептилій. Нас же, собак, цікавлять саме мавпи, не за формою, ні, це можуть бути згустки плазми, потоки фотонів, гравітаційні аномалії, але у них є якісь спільні риси. Я навіть не можу сказати, що це. Можливо, якась непослідовність. Або навпаки — послідовність у самозаспокоєнні та самознищенні. Ви ж навіть від мавп недалеко пішли. Вам досі важливо сидіти на вищій пальмі, ніж інші мавпи, бо колись це давало більшу ймовірність врятуватися від хижаків. Все — від окремих людей до цілих соціумів, до країн і народів — займаються тим, щоб залізти на вищу пальму. Для когось ця пальма — пізнання мироздання, для когось — просто спокійне життя. Навіть вихід у космос — всього лише спроба залізти на таку пальму, де ніхто не дістане, і можливість кидати кокосами в тих, хто сидить нижче. Про який гуманізм може йти мова, якщо ви не подолали в собі навіть людиноподібних мавп, ви не пройшли навіть цей щабель еволюції, перш ніж вас підм’яв під себе миттєвий прогрес. Я тебе запевняю, пройде ще років п’ятдесят, і перша країна, яка додумається, як добувати ресурси без допомоги живої сили, вб’є все інше людство в кам’яний вік, огородить роботами свої кордони і поставить на охорону корисних копалин якісь машини, що розстрілюють усе, що рухається в радіусі сотні кілометрів, а потім розкішно згасне на привізному бензині. І не факт, що це обов’язково буде якась сучасна наддержава. Ти шкодуєш про життя, але насправді вся ця любов до життя — всього лише дуже сильний інстинкт самозбереження, бо віруси поставили вас у такі умови, де треба виживати. Насправді життя у Всесвіті — просто намотуватися. Всесвіт кишить життям, як труп — черв’яками. Життя і розум — це всього лише певний агрегатний стан матерії. Для матерії ставати живою і розумною так само природно, як воді замерзати при від’ємній температурі. Форм життя й розуму у Всесвіті стільки, що їх не піддається лічбі. Можна щохвилини відправляти у небуття мільярд таких цивілізацій, як ваша чи моя, їх все одно не стане менше. Чому ти думаєш, що космічний пил, зліплений у формі Молодого чи Есеса, кращий, ніж у формі когось іншого? З купками пилу, у які були сховані розуми коралів, ми не особливо церемонілися, так? Я тобі більше скажу. Там, де ви знаходитесь, я взагалі не передбачав знайти хоч якусь життя, а виявилося, що її тут зовсім не менше, ніж де б то не було.

– А де ми перебуваємо? – спитав Ігор.

– Ну, не знаю, чи зрозумієш, – сказав син, – але все, що ти бачиш навколо себе, – це внутрішня поверхня роздутого сімнадцятимерного бульбашки матерії, і вся твоя Всесвіт — лише гравітаційна проекція справжньої речовини на стінку цієї бульбашки. Ти живеш наче в дзеркалі. Я взагалі не думав, що таке можливо. По той бік бульбашки, якщо тобі цікаво, бушує, кипить, безкінечне море плазми і рухомі потоки різних матерій, тебе від них нічого не відділяє, окрім того, що ти повернутий до них іншою стороною. Саме через те, що ви всього лише проекція, і лізуть усілякі парадокси, у яких без пляшки не розберешся. Я й так не сильний у квантовій фізиці, але у ВАШІЙ квантовій фізиці взагалі чорт ногу зломить — і це не дивно. Гравітаційне випромінювання, наприклад, досить сильна штука, і воно, власне, й визначає вигляд того світу, де ти живеш, але воно виконує роль проектора у кінотеатрі, завдяки якому кадри з’являються на екрані, воно наче все, і воно ж — нічого. Не знаю, як ваші вчені зможуть вибратися з цієї пастки. Або взяти ту ж швидкість світла. Частина проєктованої речовини проєктуються чомусь так, що замість швидкості проєктується її маса, а маса, як відомо, величина постійна. Координатони ж взагалі не проєктуються.

— Що, що? — не зрозумів Ігор.

— Ну, я так грубо переклав назву елементарних частинок, що відповідають за положення у просторі, — сказав син. — Але можеш не хвилюватися, у вас їх узагалі немає, і як ви при цьому існуєте, я взагалі не розумію. Вони пов’язані між собою, як у грі «Життя»: змінює своє значення координатон в одній частці — миттєво змінюють свої значення координатони в інших частках. Звідси, шляхом п’ятихвилисного доказу у нашій собачій школі виходить, що рух ні фіга не відносний. Сідай, чотири. Але він і у вас не відносний. Якби це було так, то виходило б, що Всесвіт робить повний оборот навколо спостерігача на Землі за двадцять чотири години, а екваторіальні сузір’я для спостерігача на екваторі найнаочніше вирізають кола зі швидкістю понад світлову.

— І що мені робити з усім, що ти щойно розповів? Ми в клітці, виходу немає. Які будуть пропозиції? — запитав Ігор. — Піти й удавитися?

— Справа, звісно, твоя, — сказав син, — але взагалі я б не поспішав. Померти ти завжди встигнеш, ніхто навіть не оглянеться. Та й ти сам не встигнеш оглянутися, як склеїш ласти серед родичів, або під парканом. Як пощастить. З цим от збігом, що там, де з’являюся я — собака — і корали, не все так просто. Це ж не закон фізики. З кожним збігом зростає ймовірність того, що я помилюся, і одночасно ймовірність того, що все, що відбувається, навпаки, — похмуре неминуче. Ти можеш обрати, що тобі більше до вподоби. У що більше віриш. Я навіть можу трохи підсолодити пігулку. Звісно, багато негативу вилив тут на твою голову, каюся. Просто я вже багаторазово повторював цей монолог у різних варіаціях всяким істотам, схожим на тебе, але дуже рідко говорив його істоті, чия цивілізація проіснувала достатньо довго. Якщо прикидувати за часом, за якимись певними історичними віхами, то ви вже тридцять років як перестрибнули те, на чому закінчується більшість приматських цивілізацій. Можливо, віруси вам допомогли, не знаю. Вони не всюди зустрічаються, а якщо зустрічаються, то виводять пару-трійку видів у простій екосистемі і зупиняються на цьому. І те, що у вас є якість, яку я ще не зустрічав ніде, прямо-таки ваш головний козир. Це лицемірство. Ніхто не ненавидить ворогів настільки, наскільки говорить. Ніхто не вірить у бога настільки, наскільки хоче показати. А між тим релігії, подібні деяким вашим, завойовуючи уми деяких менш лицемірних твоїх співбратів по нещастю, не раз спустошували цілі планети від панівного виду. Не знаю, може, тому що ви не панівний вид? Можливо, якщо ця ідея спаде на думку вірусам, і вони вдадуться до суворої аскези, все піде прахом? Ще у вас є фантастика. Цікавий, до речі, жанр. Я маю слабкість до творів, де Земля протистоїть інопланетним загарбникам. Якщо, наприклад, брати кінофантастику, то там за ідеєю всього один напрямок у цьому жанрі, а саме «Що робитимуть США, якщо з космосу прилетять ще одні США або ще один СРСР». У книгах смішні спроби зрозуміти, навіщо Земля і люди взагалі можуть комусь знадобитися в безкрайньому космосі?

— Але ви ж от прилетіли і захопили, — заперечив Ігор.

— Ну, я-то, грубо кажучи, йшов на запах падали, а коралів занесло самих по собі, — сказав син. — А от так, щоб за рабами, щоб із людей м’ясні консерви робити… Дуже смішно, насправді. Робити людей рабами — це надавати людству послугу. Ну, уяви, ти потрапляєш туди, де все більш високотехнологічно, ніж у вас, твій термін життя подовжують, щоб ти функціонував довше, тобі дають доступ до інопланетної технології. Це як відловлювати неандертальців і змушувати їх працювати у техпідтримці «Майкрософт». Або ця тема: «Сексуальне рабство». Мало того, що сексу як такого у космосі — невеликий відсоток. Але зрозуміло, величина безмежна, і є така ймовірність. Ймовірність всього присутня в тій чи іншій мірі. Але ймовірність того, що види, які можуть вважати одне одного достатньо привабливими для спарювання, зустрінуться, і всі отвори та виступи у них підходять один одному, щоб щось вийшло, — вже близька до нуля. Мій вид, до речі, практикує статеве розмноження, але навіть найспекотніша красуня навряд чи вважатиме мене привабливим. Я взагалі-то виглядаю, як пилове хмара правильної геометричної форми, мій розмір, грубо кажучи, кілька світлових років у поперечнику. А красуня виглядає для мене як усічена версія нормального організму, бо їй не вистачає принаймні кількох вимірів, щоб виглядати адекватно. Ми ж десь про це говорили, здається.

— Так, щось таке пригадую, — сказав Ігор.

— Але знову ж таки, я не для того сюди прийшов, щоб обговорювати мої вподобання, при тому що я на Землі, з допомогою свого сліпленого якось тіла, деяких дітей зробив, — сказав син. — Я чув, що тобі Олег знову роботу пропонує.

— Пропонує, — сказав Ігор, — він навіть не приховував, навіщо мене воскресив, але каже, що не засудить, якщо я відмовлюся знову на нього працювати.

— Звісно, не засудить, — сказав син, — він же знає, що ти погодишся. Його на це запрограмували, або те, що його представляє, тебе запрограмувало. Питання, що ти робитимеш тепер, коли дізнався, що я живий. Хоч якісь емоції тебе охоплюють?

— Морду я хочу тобі набити, от що, — відповів Ігор.

— Сину, що ли? — спитав син.

— Ні, саме тобі, — сказав Ігор. — Ти ж знову якось нарисуєшся переді мною? Чи вирішив підпільно ходити і давати вказівки, як Олег?

— Ні, ні, я з’явлюся, — сказав син. — Зможеш мені вдарити, якщо хочеш.

— І Олегу хочеться рило начистити, — сказав Ігор, — за всю цю підставу.

— Це марно, — сказав син. — Ну, тобто, якщо це тебе втішить, можеш його побити, поки я його тримаю, але це все одно що грушу колотити. Він просто не зрозуміє, навіщо все це веселіє. Ти ж чайник вскип’ятив, там частина загального вірусного і бактеріального організму загинула, і нікому не погано — ні тобі, ні організму. Побити його — все одно, що чайник вскип’ятити або зеленкою подряпину помазати.

Ігор похмуро задумався.

— Ну, так-то, звісно, поб’ємо його. У мене теж така потреба з’явилася, — сказав син. — Але от що ми далі робитимемо?

— Давай спочатку поб’ємо його, а вже потім подумаємо? — оживився Ігор. — Ти взагалі скоро з’явишся?

— Взагалі, — сказав син, — з’явлюся якраз до осені, мій нинішній стан не дозволяє з’явитися без того, щоб не лякати оточуючих.

— Наче раніше ти прямо був еталон, — пожартував Ігор. — Ти хоч морду собі виліпи приємнішу, а то якийсь прямо збірний портрет членів КПРС був у твоєму обличчі, я щоразу, коли тебе бачив, відчував, що на першотравневу демонстрацію потрапив і проходжу повз трибуну з вождями.

— Ой, от тільки не треба цих придирок. Мене на Землі багато, я як би не вміщаюся в один людський мозок, і мене близько двох сотень людей бродить повсюди. А всіх моїх персоніфікацій ти не бачив, трапляються й гідні. Але в відділ я хочу повернутися в своєму попередньому вигляді, щоб якось зберегти незмінними ті стосунки, що у нас склалися. Те саме й у коралів, до речі. Кожен хоча б кількох людей займає собою, тож твоя дружина — це ще купа людей, яких ти не знаєш. Ладно, докладніше все це обговоримо пізніше, коли знову побачимось, а то без пляшки нецікаво тобі очі відкривати, — сказав син, кривлячись, потім витягнув руку з-під живота і простягнув Ігорю.

Такий сомнамбулізм виглядав не дуже приємно.

— Пока. До вересня, — сказав син.

— Та я вже сподіваюся, що до вересня, — відповів Ігор, потискаючи руку сина. — Не треба більше таких сеансів зв’язку.

— Розумію, — сказав син. — Якби мені таке показали, я б хвилин п’ять визжав, забившись у кут.

Рука його опала, Ігор акуратно поклав руку сина на ліжко і накрив його простирадлом.

Поки Ігор спілкувався з позаземним розумом, ноутбук на столі задрімав, а дощ за вікном, навпаки, розгулявся повною мірою. У чорному пластику монітора Ігор побачив відображення свого обличчя, висвітленого з темряви білим світлом настільної лампи, і несподівано посміхнувся. Лише тепер він помітив, що зник горбик на носі, який він колись отримав під час вуличної бійки, що зникли мішки під очима і якась втомлена обрюзглість. Незважаючи на те, що відчував себе так, як міг би почуватися унітаз безкоштовного вокзального туалету, Ігор виглядав значно бадьоріше. Чомусь кілька місяців під крапельницею пішли йому на користь.

Ігор завалився спати і заснув так, ніби до цього, від самого надходження на нову роботу, не спав зовсім, йому здавалося, що весь цей час він чув, що йде дощ, і чув, як з труби водостоку хлеще вода, причому навіть уві сні труба водостоку залишалася саме трубою водостоку, не перетворюючись ні на прорвану трубу опалення, ні на якусь іншу домашню катастрофу. Ігор чув, що син будить його, але був не в змозі встати, він лише відмітив про себе, що вже розвиднілося. Сквозь сон Ігор дав сонні інструкції синові, щоб той дістал їжу з холодильника і розігрів у мікрохвильовці, чув увімкнений телевізор і голоси, якими постійно озвучували мультфільми, чув музику, що позначала в мультфільмах особливо драматичні або смішні місця, але й це не змусило його прокинутися.

Ігор продер очі десь у другій половині дня і довго дивився на годинник на стіні та на екран вимкненого телевізора. Дощ продовжував шуміти в траві та кущах. Сина не було в будинку, але Ігор не відчув ані найменшої тривоги, не одягаючись, знайшов сигарети і вийшов на ґанок.

Син сидів перед басейном на корточках, на ньому був нестерпно жовтий поліетиленовий непрозорий плащ і нестерпно сині гумові чоботи, які він, ймовірно, сам знайшов у сумці зі своїми речами, коли не зміг дістатися Ігоря. Біля басейну лежав чистий від поточної свіжої води червонуватий велосипед. У такому освітленні і з такої відстані Ігорю здавалося, що рама велосипеда зроблена з червоного дерева. Басейн був наповнений водою по саму кромку, у цій воді, висунувши пащу і плавник, кружляла акула. Біля ніг сина валялися дві спустошені батарейки. Пахло сирою картопляною бадиллям, хоча навколо жодної ростучої картоплі не було видно.

Син помітив присутність Ігоря, але не обернувся відразу, ніби чогось соромився. Лише коли Ігор закурив, а зробив він це не одразу, розглядаючи мокрі дахи будинків, вкриті однаковою червоною, блискучою черепицею, і акулу в басейні, покриту сірою, під колір неба шкірою, син піднявся з корточок і посміхнувся однією половиною рота. Під плащем у нього була піжама, заляпана на грудях кетчупом і зморщена біля колін через те, що син полінувався заправити піжамні штани в голенища чобіт.

— Ти вчора з ним говорив? — спитав син.

— Так, — сказав Ігор.

— Це не я його вигадав?

— Ні, — сказав Ігор. — Не ти.

— Він каже, що мама — це прибулець, — сказав син. — Це теж правда?

— Та яка вона прибулець? — сказав Ігор.